Ніна вийшла на ґанок свого будинку, вдихнула на повні груди весняне повітря і посміхнулася. Травень видався теплим, і клумби біля ґанку вже рясніли першими квітами. Ніна сама їх висаджувала, ще дід навчив, як правильно доглядати за рослинами, щоб радували око до самих холодів.
Дерев’яний будинок дістався Ніні від діда три роки тому. Спершу було важко — дах протікав, дошки скрипіли, піч диміла. Але поступово, власноруч і за допомогою небагатьох сусідів, жінка привела оселю до ладу. Тепер будинок виглядав охайно: свіжопофарбовані віконниці, новий дах, міцний паркан. У дворі чисто, грядки перекопані, розсада помідорів і огірків уже чекала свого часу на підвіконні.
Ніна працювала бухгалтеркою на місцевій фермі. Зарплата невелика, але на життя вистачало. У селі з роботою сутужно, багато хто їздив на заробітки до міста, але Ніна не хотіла їхати. Тут усе рідне, знайоме з дитинства.
Щонеділі Ніна їздила на ринок у сусіднє село. Автобус ходив раз на день, але зате вибір продуктів там більший, і речі можна було купити дешевше. Саме в один із таких днів вона й познайомилася з Андрієм.
В автобусі було тісно, вільних місць не лишилося. Ніна стояла, тримаючись за поручень, коли на повороті її злегка хитнуло, і вона ледь не впала на сидячого чоловіка.
— Вибачте, — зніяковіла Ніна.
— Нічого страшного, — усміхнувся чоловік, підводячись. — Сідайте, я постою.
— Та що ви, не потрібно, — спробувала відмовитись Ніна.
— Наполягаю, — галантно підтримав її за лікоть.
Від цього простого жесту Ніна розгубилася. У селі таких ввічливих чоловіків не було. Та й зовнішньо незнайомець вирізнявся: акуратно підстрижена борода, модна сорочка, начищене взуття. Міський, одразу видно.
Так і почалося їхнє знайомство. Андрій виявився приїжджим — гостював у тітки в сусідньому селі. Працював у районному центрі менеджером у будівельній фірмі. Ніні він одразу сподобався — освічений, говорить правильною мовою, без грубощів, як місцеві чоловіки.
— Можна вас провести? — запропонував Андрій, коли автобус прибув на кінцеву.
— Мені ще на ринок, — відповіла Ніна.
— І мені туди ж, — усміхнувся Андрій.
Ніна й не помітила, як приємна розмова затягнулася, а потім Андрій запропонував випити чаю в місцевому кафе. Так несподівано зав’язалося знайомство.
Наступного дня Андрій приїхав до Ніни додому. Стояв на порозі з пирогом, купленим у міській пекарні, і букетом польових квітів.
— От, вирішив завітати, — трохи зніяковіло сказав Андрій. — Подивитися, як ти живеш.
Ніна розгубилася від такої уваги, але запросила в дім. Андрій розглядав господарство з неприхованим інтересом.
— Ого, справжня українська піч! — захоплювався чоловік, заходячи на кухню. — А у дворі я баню помітив, так?
— Так, ще дідова, — кивнула Ніна. — Я її трохи підновила.
— Яка ж ти господарська, Ніно! — щиро захоплювався Андрій. — Саме така жінка потрібна справжньому чоловікові. Господиня, красуня.
Ніна почервоніла від компліментів. Давно їй ніхто такого не говорив.
Після цього Андрій став приїжджати регулярно. То цукерки привезе, то фрукти з міста. Розповідав про своє життя, роботу, плани. Особливо любив говорити про сім’ю.
— Сім’я — це найважливіше, — міркував Андрій, сидячи з чаєм на веранді Ніниного дому. — Зараз стільки розлучень, шлюб не цінується. А раніше як було? Чоловік — добувач, жінка — берегиня домашнього вогнища. Правильно, по-справжньому.
Ніна згоджувалась. У свої тридцять п’ять вона так і не вийшла заміж. Стосунки були, але до весілля не доходило. То чоловіки траплялися не ті, то, можливо, вона була надто вибагливою. А жити самій у селі важко. І фізично — дрова нарубати, город скопати, і морально — особливо ввечері, коли з вікон сусідніх хат долинають голоси, сміх.
Андрій був старший за Ніну на сім років, розлучений, дітей не мав. Казав, що перший шлюб був помилкою — дружина була ледача, неохайна, господарством не займалась.
— От ти — зовсім інше діло, — гаряче говорив Андрій. — Справжня жінка, з тобою треба родину створювати.
Ніна слухала, і серце тануло. З Андрієм було легко, цікаво. Він багато розповідав про свою роботу, про подорожі, навіть обіцяв звозити Ніну на море, якщо у них усе складеться.
Приблизно через місяць таких зустрічей Андрій вперше заговорив про весілля.
— Ніно, я людина пряма, не люблю ходити коло та навколо, — сказав тоді чоловік, тримаючи Ніну за руку. — Ти мені дуже подобаєшся. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.
Ніна не очікувала такого швидкого розвитку подій, але й відмовляти не стала. Андрій здавався надійним, працьовитим, до того ж очевидно, був небайдужим до неї. І своїх почуттів Ніна не приховувала — Андрій подобався їй дедалі більше з кожною зустріччю.
— Я згодна, — відповіла Ніна після нетривалих роздумів.
Андрій засяяв, міцно-міцно обійняв її.
— Ти не пожалкуєш, обіцяю! — гаряче прошепотів чоловік. — Ми будемо щасливі, от побачиш!
Весілля вирішили зіграти за два місяці, скромне, лише для своїх. Андрій узявся за підготовку, часто телефонував, радився. Ніна часом навіть дивувалася, наскільки її наречений заглиблюється в деталі свята.
Одного вечора, сидячи на лавочці біля будинку, Андрій раптом сказав:
— Ніно, ну ти ж не хочеш усе життя жити в цій халупі?
Ніна здригнулася від несподіванки.
— Чому в халупі? Дім міцний, я його оновила. І місце хороше, повітря свіже.
— Ну як же, піч топити, дрова рубати, воду тягати, — перераховував Андрій. — Не діло це для сучасної жінки. Поїхали до мене в райцентр. У мене там квартира. Газ, гаряча вода, всі зручності.
Ніна розгубилася. Про переїзд раніше мови не було.
— Я якось не думала про це, — чесно зізналася жінка. — Мені тут подобається, я звикла.
— Та що тут доброго? — скривився Андрій. — Село, глушина. А в місті й роботу кращу знайдемо, і умови зовсім інші. Подумай сама, навіщо нам ця розвалюха?
На слові «розвалюха» Ніна скривилась. Дім дістався їй важко — довго довелося оформлювати документи після смерті діда, потім вкласти всі заощадження в ремонт. І важко було уявити, що вона залишить усе, до чого звикла: город, баню, сусідів, роботу.
— Не знаю, Андрію, — невпевнено почала Ніна. — Може, спершу поживемо тут, а потім вирішимо?
Андрій зітхнув, але наполягати не став. Лише зауважив, що «все одно доведеться перебиратися в місто, якщо хочемо нормального життя».
На тому розмова й закінчилась, але в Ніни залишився неприємний осад. Уперше за весь час знайомства з’явилося якесь непорозуміння.
Через кілька тижнів Андрій приїхав із документами для РАЦСу — паспортом і свідоцтвом про розірвання попереднього шлюбу.
— До речі, Ніно, я тут подумав щодо твого будинку, — ніби між іншим, сказав чоловік. — У мене сестра з чоловіком зараз живуть із тещею, в одній квартирі. Тісно їм, розумієш? А твій дім якраз стане в пригоді.
Ніна завмерла.
— У якому сенсі — стане в пригоді?
— Ну ми ж переїдемо в місто, правда? А будинок простоюватиме. От я й подумав — нехай сестра з родиною переїде сюди. Їм простору треба, у них дитина скоро народиться.
— Андрію, але ж це мій дім, — Ніна навіть розгубилась від такої пропозиції. — Я не хочу його продавати чи комусь віддавати.
— Заміжній бабі свій дім не потрібен! — відрубав Андрій, і голос його став жорсткішим. — Переїжджай до мене, а квартиру віддай моїй сестрі! Ну не будемо ж ми у твоєму домі жити, як чужі люди.
Ніна ошелешено дивилась на нареченого. Ще недавно такий уважний, ввічливий, а тепер говорить грубо, з вимогою. І погляд інший — не теплий, а якийсь оцінювальний.
— Давай не будемо поспішати, — спробувала згладити ситуацію Ніна. — Одружимось, а тоді вирішимо з житлом.
— Ніно, ти не розумієш, — Андрій обійняв її за плечі. — Я про нас дбаю. Навіщо нам цей тягар? У місті робота краща, перспективи інші. І сестрі допоможемо. У родині так заведено — підтримувати одне одного.
Ніна мовчала. З одного боку, слова Андрія звучали логічно, але з іншого — дім був для неї не просто житлом, а частиною життя, пам’яттю про діда, місцем, де зберігалися спогади.
За кілька днів Андрій приїхав разом із матір’ю. Надія Тимофіївна, невисока повна жінка з чіпким поглядом, ледь привітавшись, одразу почала оглядати будинок.
— Тіснувато тут, — винесла вердикт жінка. — І стіни тонкі, протягає, мабуть, узимку?
— Ні, нормально, — заперечила Ніна. — Я утеплювала, піч добре гріє.
— А онуків тут ростити нічим, — продовжувала Надія Тимофіївна, ніби не чула Ніну. — Ні садочка поруч, ні школи пристойної. Вода з колодязя, в туалет — на вулицю.
Ніна хотіла заперечити, що в селищі й садок є, і школа непогана, але промовчала. Було зрозуміло, що мати Андрія вже склала свою думку і переконати її не вдасться.
— Гарний у тебе дім, — з наполяганням сказала Надія Тимофіївна. — Міцний. Сестрі Андрія якраз підійде. Вона жінка хороша, з господарством впорається.
Ніна подивилася на Андрія, але той лише кивнув, погоджуючись із матір’ю.
— Надіє Тимофіївно, ми ще нічого не вирішили, — обережно почала Ніна.
— А що тут вирішувати? — здивувалась мати нареченого. — Андрій сказав мені, що ви після весілля до міста переїжджаєте. А дім пустувати не повинен, це ж ясно. Сестрі сина житло зараз потрібніше.
Андрій підійшов до Ніни, обійняв за плечі.
— Мам, ми ще все обговоримо, не поспішай із висновками.
— Та що тут обговорювати? — не вгамовувалась Надія Тимофіївна. — У родині все вирішується разом. Якщо одружитеся, то й майно спільне, правильно? Ніна дім віддасть твоїй сестрі, а ти їй — місце у своїй квартирі. По-справедливому.
Ніну внутрішньо пересмикнуло від таких слів. Виходить, її наречений усе вже вирішив, навіть не запитавши її думки?
Після того, як Надія Тимофіївна пішла, Ніна спробувала поговорити з Андрієм.
— Я не розумію, чому ви з мамою вирішили, що я обов’язково маю віддати дім твоїй сестрі?
— Ніно, не заводься, — Андрій зітхнув утомлено. — Дім — це пасив, тільки витрати на нього. Газу немає, каналізації немає, опалення пічне. Нащо він тобі, якщо ми житимемо в місті?
— А якщо я не хочу до міста? — тихо спитала Ніна.
— Як це — не хочеш? — щиро здивувався Андрій. — Ми ж домовилися.
— Ні про що ми не домовлялись, — заперечила Ніна. — Ти сказав, що маєш квартиру в місті, але про переїзд мови не було. Тим паче — щоб віддати дім твоїй сестрі.
Андрій насупився.
— Слухай, у моїй родині все робиться по справедливості. Якщо ти стаєш частиною родини, значить, усе спільне. Сестра — теж твоя родина стане.
— Але я навіть не знайома з твоєю сестрою, — розвела руками Ніна.
— Познайомишся на весіллі, — відрізав Андрій. — Вона хороша, тобі сподобається.
Тиск посилився. Андрій частіше говорив про переїзд, про те, яке хороше життя їх чекає в місті. Уникав прямих відповідей на питання про дім, але при цьому розповідав, як сестра з чоловіком уже планують, що вирощуватимуть на ділянці.
Ніна почувалася загнаною в кут. З одного боку, вона справді покохала Андрія, хотіла бути з ним. З іншого — не могла уявити, як розстанеться з домом, у який вклала стільки праці й любові.
Одного вечора, коли Андрій знову заговорив про переїзд, Ніна не витримала:
— Андрію, я не можу просто так узяти й віддати дім. Це все, що в мене є.
— У тебе буде чоловік, родина, — заперечив Андрій. — Хіба цього мало?
— Але чому обов’язково віддавати дім твоїй сестрі? — не розуміла Ніна. — Ми можемо приїжджати сюди на вихідні, проводити літо.
— А де жити сестрі? З дитиною в тісноті? — Андрій підвищив голос. — Ти про інших подумала?
— А ти подумав про мене? — тихо спитала Ніна.
Андрій подивився на Ніну з щирим здивуванням, ніби не розумів суті питання.
— Саме про тебе й думаю! У місті тобі буде краще. Знайдеш нормальну роботу, забудеш про піч і дрова.
Ніна не стала продовжувати розмову. У голові все плуталося. Може, Андрій має рацію? Може, справді час залишити сільську глушину й почати нове життя? Але чому тоді так боляче від самої думки, що доведеться залишити дім?
Наступного ранку Ніна зустріла сусідку, Лідію Петрівну, літню жінку, що жила через два будинки. Тьотя Ліда, як її всі називали в селищі, збирала в палісаднику кріп.
— Добрий ранок, Ніночко! — привітно кивнула сусідка. — Щось ти сьогодні похмура. Щось сталося?
Ніна хотіла відповісти звичне «все нормально», але раптом зупинилась.
— Тьотю Лідо, можна з вами поговорити?
Жінки влаштувались на лавці біля паркану. Ніна, сама не очікуючи від себе такої відвертості, розповіла сусідці все: про знайомство з Андрієм, про весілля, про його вимогу віддати дім сестрі.
Лідія Петрівна слухала уважно, не перебиваючи. Коли Ніна закінчила, літня жінка зітхнула і тихо сказала:
— Тікай, дівчино. Тікай, поки не пізно.
— У якому сенсі? — розгубилася Ніна.
— Хто так починає — потім і дихати не дасть, — пояснила Лідія Петрівна. — Сьогодні дім твій вимагає, завтра — волю твою. Повір старій жінці, надивилась я на такі шлюби.
Слова сусідки запали Ніні в душу. Увесь день жінка обмірковувала ситуацію, намагаючись знайти компроміс. Увечері, коли приїхав Андрій, Ніна вирішила ще раз поговорити з нареченим.
— Андрію, давай спокійно обговоримо ситуацію, — почала Ніна. — Я розумію, що ти хочеш допомогти сестрі. Але зрозумій і ти — цей дім для мене не просто стіни. Це пам’ять про діда, моя батьківщина, моя праця.
— Ніно, та що ти знову починаєш? — роздратовано перебив Андрій. — Мамка каже, все, що до весілля — не рахується. Станеш моєю дружиною — буде по-нашому. У родині головний — чоловік.
— По-вашому? — перепитала Ніна. — Тобто моя думка взагалі не має значення?
— Має, звісно, — Андрій спробував пом’якшити тон. — Але я краще знаю, як нам буде краще.
Розмова знову зайшла в глухий кут. Ніна почувалася ніби в капкані. Бажання бути з коханим боролося з відчуттям, що її використовують.
Наступного дня на фермі, де працювала Ніна, до неї підійшла колега Світлана.
— Нін, а правда, що ти весілля скасовуєш? — спитала жінка. — Кажуть, через квартиру посварились?
— Що?! — Ніна здивувалася. — Хто таке сказав?
— Та всі говорять. Мовляв, наречена жадібна попалась, квартиру пошкодувала для родини нареченого.
Ніна завмерла від подиву. Селищем уже ходять плітки, а вона й не в курсі?
— Та нічого я не скасовувала, — розгублено пробурмотіла Ніна. — І квартиру… дім, у сенсі… я не шкодую, просто не хочу його віддавати.
— А чого така вперта? — діловито продовжила Світлана. — Баба одинока, щастя привалило, а ти носа вертиш.
Ніна не стала сперечатися. Стало ясно: Андрій із матір’ю вже пустили чутки по селищу, виставивши її жадібною егоїсткою.
Того ж вечора до будинку Ніни під’їхала машина. З неї вийшла молода жінка, дуже схожа на Андрія — ті ж риси обличчя, такий самий розріз очей. Поруч маячив високий чоловік із похмурим обличчям.
— Добрий вечір, я Ірина, сестра Андрія, — представилась жінка. — А це мій чоловік, Ігор. Можна глянути дім?
— У якому сенсі — глянути? — Ніна ошелешено подивилася на них.
— Ну, оглянути майбутнє житло, — як ні в чому не бувало пояснила Ірина. — Андрій сказав, ви не проти, щоб ми сюди перебралися.
Обуренню Ніни не було меж.
— Вибачте, але жодної згоди я не давала, — твердо сказала Ніна, перегороджуючи шлях непроханим гостям. — І дім свій оглядати не дозволяю.
— Як це — не дозволяєш? — Ірина насупилася. — Андрій сказав…
— Мене не цікавить, що сказав Андрій, — відрізала Ніна. — Це мій дім, і лише я вирішую, хто може сюди заходити.
— Все добре, тільки ванну треба буде прибрати — у нас малюк народиться, треба місце, — ніби не чуючи слів Ніни, продовжувала Ірина, оглядаючи дім ззовні.
— Яку ванну? — Ніна не розуміла, про що йдеться.
— Оту чавунну, що у вас на веранді стоїть. Ми в цій кімнаті дитячу зробимо, — пояснила Ірина.
Ніну охопило обурення. Старовинна чавунна ванна стояла на заскленій веранді, Ніна нещодавно її відреставрувала і планувала встановити в будинку, провівши водогін.
— Ідіть, — твердо сказала Ніна. — Зараз же.
— Та ти що собі дозволяєш? — втрутився чоловік Ірини. — Ми спеціально з міста приїхали, щоб…
— Мені байдуже, звідки ви приїхали, — перебила Ніна. — Я вас не запрошувала і про дім свій ні з ким не домовлялася.
Після того як непрохані гості поїхали, Ніна не знаходила собі місця. Як так сталося, що зовсім чужі люди вже планують перебудову її дому, викидаючи речі, дорогі серцю? І все це — з мовчазної згоди людини, яка казала про любов?
Тієї ночі Ніна не зімкнула очей. Лежала, дивилася в стелю і думала. До ранку рішення дозріло. Ніна зрозуміла — виходить заміж не за чоловіка, а за колектив. А її майно давно поділили без неї. Їй у цьому розкладі місця немає — просто стертись, віддати все, що має, і вписатися в чуже життя за чужими правилами.
Андрій приїхав рано, разом із матір’ю. Вочевидь, відчував, що ситуація загострюється, і вирішив підстрахуватися.
— Ніно, ми приїхали остаточно все владнати, — з порога почав наречений. — Мама накидала план, як твої речі зібрати й перевезти.
— Не треба нічого владнувати, — спокійно відповіла Ніна. — Живіть, як хочете, але без мене. Я свій дім нікому не віддам — ні по любові, ні по папірцю.
Андрій завмер на місці. Надія Тимофіївна почервоніла.
— Що значить — без тебе? — перепитав наречений.
— Те й значить. Весілля не буде, — твердо сказала Ніна.
— Ти з глузду з’їхала? — Андрій підвищив голос. — Через якусь халупу відмовляєшся від сімейного щастя?
— Не через халупу, — похитала головою Ніна. — А через те, що ти й твоя родина вважаєте мене порожнім місцем. Плануєте моє життя, розпоряджаєтесь моїм майном, навіть не питаючи моєї думки.
— Та ти просто жадібна! — закричав Андрій. — Усі нормальні жінки жертвують заради родини! А ти що? Зламала мені життя!
— І ти називала нас рідними? — схлипнула Надія Тимофіївна. — Після всього, що ми для тебе зробили?
— А що ви для мене зробили? — тихо спитала Ніна. — Хотіли забрати мій дім, настроїли проти мене людей у селищі, пустили плітки? Які ж ви мені рідні?
— Пішли, Андрюша, — Надія Тимофіївна потягла сина за рукав. — Нам тут робити нічого. Знайдемо тобі нормальну наречену, яка сім’ю цінує.
Коли машина Андрія зникла за поворотом, Ніна сіла на ґанок і заплакала. Не від горя — від полегшення. Наче важкий камінь упав з душі.
Новина про розрив Ніни з нареченим облетіла селище миттєво. Але, всупереч очікуванням, більшість односельців стали на бік Ніни. Особливо жінки.
— Молодчинка, — сказала продавчиня в місцевому магазині, подаючи Ніні хліб. — А то приїхали, як на ярмарок, усе ділити. Он як розгосподарювалися!
— Правильно зробила, — підтримала Лідія Петрівна. — Дім — це не просто стіни, це твій захист, твоя опора. Не можна так легко з ним прощатися.
Навіть голова ферми, Іван Степанович, літній чоловік із суворим характером, якось зустрівши Ніну, схвально кивнув:
— Молодець, Ніно Михайлівно. Характер показала. А хлопець той… Не господар, якщо чужим добром розкидається.
За тиждень Ніна зітхнула з полегшенням. Дім залишився її. У саду знову цвіли айстри, і тиша перестала тиснути. Самотність, якої так боялась Ніна, виявилася не такою страшною, як перспектива жити з людьми, які не поважають її рішень.
А ще за місяць на подвір’ї з’явилося цуценя — маленьке, кудлате, з розумними очима. Син Лідії Петрівни привіз із міста, віддав Ніні зі словами:
— Мама сказала, вам охоронець потрібен. І компанія заодно.
Ніна назвала цуценя Шариком — просто й без вигадок. Тепер у дому з’явився новий господар, який радісно зустрічав Ніну з роботи й вірно слідував за нею по п’ятах.
Восени Ніна взялася за ремонт лазні. Вирішила зробити її сучаснішою — провести воду, поставити бойлер. Руки в жінки були вмілі, а що сама не могла зробити — допомагали сусіди.
— Знаєте, Лідіє Петрівно, — говорила Ніна, сидячи на лавці біля хати, — раніше думала, що самотність — найстрашніше, що може бути. А тепер зрозуміла: страшно жити з тими, хто за твоєю спиною планує, куди тебе переселити.
Тітка Ліда кивала, погоджуючись.
— Не переживай, дівчино. Ще зустрінеш свою людину. Таку, що не відбиратиме в тебе, а примножуватиме. А поки — живи для себе. Дім у тебе міцний, руки золоті, голова світла.
Увечері Ніна сиділа на ґанку, гладила підрослого Шарика й дивилася, як сонце сідає за горизонт. На душі було спокійно й легко. Попереду — ціле життя, і лише від неї залежить, яким воно буде.
У селищі ще довго обговорювали зірване весілля, але Ніна більше не звертала на це уваги. У неї були свої плани: закінчити ремонт лазні до зими, прикрасити дім до Нового року, а навесні розширити грядки — давно хотілося спробувати виростити полуницю. Не для когось — для себе.
Іноді Ніна думала про те, що могло б бути, якби вона погодилася на умови Андрія. Уявляла себе в чужій квартирі, під пильним наглядом свекрухи, без права голосу, без власного кута. І щоразу дякувала долі за те, що знайшла в собі сили сказати «ні».
Дім стояв міцно, зберігав тепло і спогади. Тут Ніна почувалася захищеною, вільною, справжньою. І нікому не дозволила б відібрати це відчуття — ні по любові, ні по папірцю.
Самотня двірничка знайшла телефон у парку. Увімкнувши його, довго не могла оговтатися