Вікторія стояла біля вікна своєї квартири на п’ятнадцятому поверсі, тримаючи в руках чашку ароматної кави. На столі лежали креслення нового проєкту — торгового центру, над яким архітектурне бюро працювало останні пів року.
Вона повернулася до нареченого. Андрій увесь цей час був поглинений телефоном.
— Може, замовимо піцу? — запропонувала вона.
Андрій підняв голову і посміхнувся: — Давай краще сходимо повечеряти в новий заклад на Садовій?
Вікторія поставила чашку і підійшла ближче: — Ти ж знаєш, що я економлю на подорож. Нам залишилося зовсім трохи до потрібної суми.
— Один вечір нічого не змінить, — Андрій притягнув її до себе. — До того ж, ти цього заслуговуєш.
Вікторія усміхнулася. У грудях розлилося тепло. Життя здавалося бездоганним: улюблена робота, власна квартира в центрі міста (навіть якщо ще була іпотека), але це не мало значення. Головне — поруч була людина, з якою хотілося ділити все це.
Наступний ранок розпочався, як завжди. Вікторія поспішала до метро, пробираючись крізь натовп. Біля входу в бізнес-центр її зупинив охоронець:
— Вікторіє Андріївно, вас просять зайти у відділ кадрів.
Дівчина здивовано підняла брови, але попрямувала на третій поверх. У відділі кадрів на неї чекала начальниця, Олена Павлівна, з незвично серйозним виразом обличчя.
Олена Павлівна вказала на стілець: — Сідайте, Вікторіє. У мене погані новини. Компанія переживає складний період, і ми змушені скорочувати штат.
Земля пішла з-під ніг.
— Але як же проєкт? Ми майже завершили його…
— Проєкт передадуть іншій команді. Мені дуже шкода, Віко, ви чудовий фахівець, але це рішення керівництва.
Дорогою додому Вікторія ніби пливла в тумані. Телефон постійно дзвонив — Андрій, але вона не хотіла відповідати. У голові крутилися думки про іпотеку, рахунки, кредити. Як тепер справлятися з усім цим?
Тиждень промайнув у нескінченних пошуках роботи. Вікторія розсилала резюме, телефонувала знайомим, але всюди чула одне й те саме: криза, скорочення, немає вільних місць. У п’ятницю вона вирішила зробити паузу. Приготувати щось смачне для Андрія. Він був єдиною опорою в ці важкі дні.
Вікторія купила продукти й легкою ходою попрямувала до ліфта. Відкривши двері, почула дивні звуки зі спальні. Серце завмерло. У ліжку з Андрієм була незнайома білявка.
— Віко! — Андрій відсахнувся. — Ти мала повернутися значно пізніше!
Пакет із продуктами випав із рук. Вікторія розвернулася й вибігла з квартири. Вона мчала сходами, не помічаючи ні сходів, ні людей, поки не опинилася на вулиці. Лише там, сівши на лавку в парку, дозволила собі заплакати.
Телефон знову дзвонив — Андрій. Вікторія відхилила виклик і одразу ж видалила його номер. Потім відкрила банківський застосунок — залишок був катастрофічно малий. Через тиждень потрібно було внести черговий платіж за іпотекою.
Дні злилися в один сірий потік. Вікторія вигнала Андрія. Фінанси зникали швидше, ніж вона могла знайти вихід із ситуації. Щоранку вона переглядала сайти з вакансіями, але всюди вимагали досвід, якого в неї не було, або пропонували зарплати, на які неможливо було прожити.
Повідомлення від банку ставали дедалі наполегливішими. Вікторія продала дорогу техніку, але це лише тимчасово відстрочило проблему. Коли гроші скінчилися, вона розпродала свої прикраси, але навіть цього вистачило лише на два платежі. На третій місяць їй надійшло офіційне повідомлення про виселення.
У день, коли судові виконавці опечатували квартиру, йшов дощ. Вікторія стояла під козирком під’їзду, міцно стискаючи потріпану сумку, в якій були лише документи й найнеобхідніше. Все інше довелося залишити.
Ноги самі привели її на вокзальну площу. Вікторія опустилася на холодну лавку в залі очікування, спрямовуючи погляд на табло з розкладом потягів. Повз снували люди з валізами, лунали дитячий сміх і голоси тих, хто розмовляв телефоном. У кожного була мета, напрямок, до якого вони прагнули. А у Вікторії — порожнеча.
— Добрий день.
Вікторія здригнулася від несподіванки. Поруч стояла маленька дівчинка з темними кучерявими локонами. Її великі карі очі дивилися так уважно, ніби бачили всі її думки.
— Привіт, — машинально відгукнулася Вікторія.
— Ви сумуєте, — констатувала дівчинка з легким акцентом, сідаючи поруч.
Вікторія хотіла різко відповісти, що це не її справа, але слова застрягли в горлі. Натомість потекли сльози.
— Все зміниться, — вимовила дівчинка м’яко, але впевнено. — Ви станете успішною і житимете без тривог.
— Звичайно, — гірко усміхнулася Вікторія. — І, звісно ж, зустрінеться принц на білому коні.
— Вірте, — сказала мала і зникла в натовпі так само раптово, як і з’явилася.
Вікторія похитала головою, вирішивши, що дивна розмова була лише плодом втоми. Потрібно було діяти: шукати роботу, житло, починати все з нуля. На сайті вакансій вона натрапила на оголошення про набір прибиральниць у торговий центр. Це була зовсім не та посада, про яку вона колись мріяла, але вибору не було.
Перший робочий день видався виснажливим. Руки боліли від незвичної роботи, спина нила, а ноги здавалися знесиленими. Однак Вікторія не дозволяла собі здаватися. Наприкінці зміни їй видали аванс — сума була настільки малою, що її ледь вистачило б на ліжко у хостелі.
Дні змінювали один одного. Вікторія адаптувалася до нового ритму життя: підйом о п’ятій ранку, прибирання у торговому центрі, потім зміна в кафе. Вечорами — знову прибирання. Поступово руки перестали так сильно боліти, з’явилися навички. Вона навчилася швидко прибирати столи, ефективно працювати з підносами й майже без зусиль розносити замовлення.
Одного разу керівниця кафе попросила її відвезти документи до їхнього другого закладу на протилежному боці міста. Дорога пролягала через вокзал. Проходячи через шумний зал очікування, Вікторія мимоволі згадала той вечір, маленьку ромську дівчинку та її загадкові слова. Ці думки перервав раптовий поштовх — хтось різко зіштовхнувся з нею ззаду.
— Допоможіть… за мною женеться погана людина! — прошепотіла зляканим голосом дівчинка років семи з розпатланими світлими кісками та очима, повними страху. Її дихання було уривчастим, наче вона щойно бігла.
Не вагаючись ні секунди, Вікторія схопила дитину за руку і швидко сховалася за масивною колоною. Через кілька миттєвостей повз них пробіг високий чоловік у темній куртці. Його погляд метався, а вираз обличчя здавався водночас лютим і загрозливим.
Вікторія притиснула дівчинку до себе, захищаючи її своїм тілом. Чоловік промчав повз, не помітивши їх за колоною, і розчинився серед натовпу.
— Тепер ти у безпеці, — прошепотіла Вікторія, коли звуки його кроків стихли. — Як тебе звати?
— Ліза, — ледь чутно відповіла дівчинка, все ще тремтячи.
— Де твої батьки, Лізо?
— Татко вдома… — по щоках дитини потекли сльози. — Цей чоловік ішов за мною ще від школи. Я злякалася і побігла, а потім загубилася.
Вікторія дістала телефон:
— Давай зателефонуємо татові? Ти пам’ятаєш його номер?
Ліза кивнула і продиктувала цифри. Після кількох гудків у слухавці пролунав схвильований чоловічий голос:
— Алло! Лізо, це ти?
— Добрий день, — почала Вікторія. — Я знайшла вашу доньку на вокзальній площі. З нею все гаразд, але за нею гнався якийсь чоловік…
— Боже мій, — голос у телефоні затремтів. — Скажіть адресу, я негайно приїду!
— Ні-ні, — швидко заперечила Вікторія, — краще ми під’їдемо до вас. Так буде безпечніше.
Отримавши координати, Анна взяла Лізу за руку і попрямувала до виходу. Вони сіли в таксі — Анні було складно дозволити собі таку витрату, але ситуація цього вимагала.
Через двадцять хвилин автомобіль зупинився біля красивого двоповерхового особняка. Вони ще не встигли піднятися сходами, як двері розчинилися. На порозі з’явився високий чоловік близько сорока років, очі якого почервоніли від пережитих емоцій.
— Татку! — Ліза кинулася до батька.
— Господи… ти жива! — чоловік опустився на коліна, міцно притискаючи доньку до себе. — Я мало не збожеволів! Уже збирався звертатися до поліції…
Анна спостерігала за цією сценою. В горлі застряг клубок. Батько, який обіймає доньку. Затишний дім, освітлені вікна. Щось у цьому моменті нагадало їй про життя, яке вона втратила.
— Заходьте всередину, — чоловік підвівся, не випускаючи Лізиної руки. — Мене звати Олександр. І я навіть не уявляю, як вам віддячити.
У просторій вітальні Ліза розповіла, як незнайомець переслідував її після занять, як вона злякалася й побігла. Олександр уважно слухав, міцно тримаючи доньку за руку, а потім звернувся до Анни:
— Якби не ви… — він похитав головою. — Чим ви займаєтесь? Де працюєте?
Анна розгубилася. Зізнаватися, що колишній архітектор тепер працює прибиральницею, було ніяково. Але щось у погляді Олександра — уважному, теплому — розташовувало до відвертості.
— Зараз працюю в торговому центрі… і офіціанткою в ресторані, — Анна намагалася, щоб голос звучав спокійно. — Хоча за освітою я архітектор.
Олександр уважно подивився на неї:
— Архітектор? А чому змінили сферу діяльності?
І Анна, сама не розуміючи чому, розповіла все – про звільнення, про зраду нареченого, про втрату житла. Олександр слухав, не перебиваючи, часом хмурячись.
— Знаєте, — повільно промовив він, коли Анна закінчила свою розповідь, — я якраз шукаю спеціаліста для своєї компанії. Ми займаємося будівництвом, і нам потрібен компетентний архітектор для нового проєкту.
Олександр пильно подивився на Анну, ніби обдумуючи щось, і несподівано запитав:
— А ви ж спочатку педагог, правильно? Я помітив згадку про це у вашій розповіді.
— Так, — кивнула Анна, здивована тим, що Олександр звернув увагу на цей момент. — Я закінчила педагогічний, а потім здобула додаткову освіту.
Обличчя Олександра осяяла посмішка:
— Знаєте, у мене є цікавіша пропозиція. Мій син потребує гідного наставника. Після того як дружина пішла, я довго шукав людину, якій міг би довірити виховання сина, але… — Олександр зробив паузу. — Можливо, ви погодитеся? Умови будуть дуже вигідними.
Анна розгублено кліпнула очима…
— Але я стільки років не займалася викладанням…
— Зате ви змогли за лічені хвилини заспокоїти налякану дитину, — Дмитро усміхнувся. — До того ж, бачу, як син на вас дивиться. А потім подумаєте над моєю іншою пропозицією.
Хлопчик, який до цього мовчки сидів поруч із батьком, раптом оживився:
— Справді? Ви будете займатися зі мною?
Пропозиція здавалася фантастичною. Анна звикла до того, що доля підносить лише неприємності, і тепер насилу вірила в те, що відбувається.
Дні почали проходити зовсім інакше. Замість виснажливих змін у торговому центрі й кафе — затишний кабінет у будинку Дмитра, заняття з його сином, який виявився напрочуд здібним учнем. Заробітна плата була дуже високою. Однак гроші навіть не було куди витрачати. Дмитро наполіг, щоб Анна жила в їхньому домі, вільно користуючись усім необхідним.
Поступово їхні розмови виходили за рамки обговорення успіхів сина. Дмитро часто затримувався після занять. Він розпитував Анну про її життя, ділився власними історіями. Анна дізналася, що дружина Дмитра пішла три роки тому. І з того часу він жив заради сина.
Одного вечора вони засиділися у вітальні. За вікном лив дощ. Але в домі було тепло. У каміні потріскували дрова. Дмитро розповідав про свій перший бізнес-проєкт. Про те, як починав справу з нуля. Анна уважно слухала, вдивляючись у його обличчя.
Раптом Дмитро перейшов на «ти»:
— Знаєш, мені давно не було так легко з кимось.
Їхні погляди зустрілися. І Анна зрозуміла, що теж давно не відчувала такого спокою і тепла поруч із людиною.
З часом їхні зустрічі ставали дедалі особистішими. Вони разом водили сина до парку. Виїжджали на природу. Навіть ходили до театру. Дмитро виявився уважним, турботливим чоловіком. Він умів слухати й підтримувати.
Весняного ранку вони гуляли в парку. Син побіг уперед годувати качок. А Дмитро раптом зупинився й узяв Анну за руку:
— Я не хочу тебе втратити, — просто сказав він. — Ніколи.
Весілля зіграли через рік — скромне, але дуже тепле. Син світився від радості, міцно тримаючи Анну за руку під час церемонії. Анна продовжувала займатися з хлопчиком. Але тепер вона також керувала своєю командою архітекторів.
Життя наповнилося новими барвами. Літнього дня Анна насолоджувалася прохолодним напоєм на терасі.
«Ти станеш багатою і будеш жити без тривог». Слова тієї дівчинки луною прозвучали в її голові. Анна усміхнулася. Схоже, ворожка мала рацію.
— Про що задумалася? — Дмитро вийшов на терасу й обійняв дружину за плечі.
— Про те, як важливо вірити, — відповіла Анна, пригорнувшись до чоловіка. — Навіть коли здається, що весь світ проти тебе.
Смачні сосиски в картопляному тісті на сковороді