Марина завжди знала, що Олена з’являється саме тоді, коли її найменше чекаєш. Наче у неї був особливий радар на найневдаліші моменти. От і сьогодні, коли Марина намагалася зосередитися на звіті для керівництва, двері грюкнули, і в коридорі пролунав знайомий голос:
— Ігорчику, я до вас! Мама знову зі своїми повчаннями дістала.
Ігор підвів голову від ноутбука і всміхнувся — ця усмішка завжди з’являлась на його обличчі при згадці про молодшу сестру. Марина стиснула губи. Двадцять шість років, а все ще «дівчинка», яка постійно тікає від мами до брата.
— Привіт, Оленко, — Ігор підвівся їй назустріч. — Що цього разу?
— Та вона мені вже набридла зі своїм: «Коли заміж вийдеш, коли нормальну роботу знайдеш». Я ж себе шукаю! Не всі ж одразу народжуються з покликанням, як деякі.
Останню фразу Олена вимовила, глянувши в бік Марини. Та продовжувала дивитися в екран, удаючи, що поглинута роботою.
— Гаразд, сідай, будеш чай? — Ігор пішов на кухню.
— Буду. І, до речі, в мене новини! Я вирішила стати лешмейкером. Знайшла круті курси, щоправда, дорогі…
Марина внутрішньо зітхнула. За останні три роки Олена встигла побути візажисткою, майстром манікюру, перукаркою і навіть записалась на курси бариста. Ігор завжди оплачував її навчання, і кожного разу Олена кидала все на півдорозі, знайшовши нове захоплення.
— Скільки? — без зайвих питань спитав Ігор.
— Тридцять тисяч. Але ж це інвестиція в моє майбутнє!
Марина зціпила зуби. Тридцять тисяч — це третина її місячної зарплати до підвищення. А Олена говорила про це так легко, наче йшлося про булочку.
— Гаразд, завтра перекажу, — кивнув Ігор.
— Ти найкращий! — Олена обійняла брата. — А як у вас справи? Марин, ти там не занадто перевтомлюєшся?
— Нормально, — коротко відповіла Марина, не відриваючись від екрана.
Насправді все було зовсім не нормально. Весь рік вона працювала як проклята, переписувала презентації по десять разів, затримувалась допізна, жертвувала вихідними. Мета була одна — отримати підвищення до кінця року. Посада керівника відділу продажів була майже в неї в кишені, керівництво натякало, що рішення вже прийнято.
Але грудень минув, січень теж, а підвищення все не було. «Невелика затримка з завершенням останньої угоди», — пояснював директор.
Олена вмостилась на дивані з чашкою чаю і почала розповідати про свої плани. Як вона стане найкращою лешмейкеркою в місті, відкриє власний салон, а може, навіть мережу салонів. Ігор кивав і підтакував, Марина продовжувала працювати, час від часу поглядаючи на годинник.
О дев’ятій вечора Олена все ще була тут.
— Олен, а додому не пора? — зрештою не витримала Марина.
— А що вдома робити? Мама спить, телевізор старий, інтернет гальмує. Тут хоч з людьми можна поспілкуватися.
«З людьми» — тобто з Ігорем. Для Олени Марина була радше частиною інтер’єру, яка іноді видає звуки.
Так тривало всю весну. Олена справді пішла на курси лешмейкерів, але за місяць заявила, що викладач нічого корисного не дає, і вона краще сама повчиться. Потім захопилась ідеєю стати тревел-блогеркою, потім — консультанткою в б’юті-сфері.
Ігор справно фінансував усі ці пошуки, але взяв з сестри обіцянку, що хоча б із нарощуванням вій вона доведе справу до кінця.
Марина тим часом все глибше поринала в роботу. І от у березні сталося те, чого вона так довго чекала.
Угода з великим клієнтом, над якою вона працювала пів року, нарешті була офіційно завершена по всіх напрямках. Контракт на два роки, серйозні гроші, престиж для компанії. І наступного дня директор викликав її до кабінету.
— Марино Сергіївно, вітаю! З першого квітня ви офіційно керівниця відділу продажів.
Серце шалено закалатало. Нарешті!
— І як бонус за видатні результати компанія дарує вам путівку до Туреччини. Сім днів, п’ятизірковий готель, все включено. Ви це заслужили. Відпочиньте як слід, попереду багато роботи.
Марина ледь стрималася, щоб не підстрибнути від радості просто в кабінеті директора. Підвищення, премія й путівка — все, про що вона мріяла.
Колеги влаштували невеличке святкування прямо в офісі. Принесли торт, привітали, побажали успіхів. Марина почувалася королевою світу.
Вдома її чекав сюрприз у вигляді Олени, яка лежала на дивані й гортала журнал.
— О, наша трудоголічка повернулась! — Олена навіть не підняла голову. — Ігор у душі.
— Олено, в мене новини! — Марина не могла стримати радості.
— М?
— Мене підвищили! Тепер я керівниця відділу продажів!
— А, круто, — байдуже відгукнулася Олена, перегорнувши сторінку.
У цей момент з ванної вийшов Ігор.
— Зайчику, ти щось казала?
— Ігорчику, уявляєш, мене підвищили! І ще путівку до Туреччини подарували за відмінні результати!
Обличчя Ігоря засяяло усмішкою.
— Зайка, це ж прекрасно! — він міцно обійняв її. — Я так пишаюся тобою!
— Вітаю, — Олена нарешті відірвалася від журналу. — До Туреччини, кажеш? Клас. А коли їдеш?
— Путівка корпоративна, зазвичай вона відкрита — протягом року можна використати. Думаю, візьму відпустку в травні.
— Крутяк! І я б десь поїхала, вже набридло тут киснути, — Олена потягнулася. — До речі, Ігорчику, мої курси закінчились. Думаю, час починати практику. Можеш матеріали купити? Для нарощування вій?
— Звісно, Оленко. Склади список, що потрібно.
Марина похитала головою. Навіть у її святковий день розмова знову звелася до потреб Олени.
Вихідні минули як завжди. Марина планувала відпочити, але Олена з’явилася зранку в суботу й не йшла до пізнього вечора. У неділю історія повторилася. Вона розповідала про плани просування в соцмережах, показувала фото з інтернету, просила Ігоря оцінити її «художнє бачення».
У неділю ввечері, коли Олена нарешті пішла, Марина звернулась до чоловіка:
— Ігорчику, можемо поговорити?
— Звичайно, зай. Про що?
— Про твою сестру. Мені здається, вона надто часто у нас буває.
Ігор насупився.
— Марин, та це ж моя сестра. Та й удома їй нудно.
— Нудно — не наша проблема. Їй двадцять шість років, уже час проявити самостійність.
— Вона шукає себе. Це нормально.
— За твій рахунок?
— Вона ж рідна, Марина. Якщо можу допомогти — чому ні?
Марина зітхнула. Сваритися було марно. Ігор ніколи не бачив проблеми в поведінці сестри.
У понеділок вона з головою поринула в нові обов’язки. Керувати відділом виявилося складніше, ніж здавалося, але це була її мрія, і вона була готова до труднощів.
А у вівторок Олена знову з’явилась у них вдома.
— Ігорчику, у мене стрес! — заявила вона з порогу. — Мама знову почала про роботу. Каже, досить бавитися, час зайнятися життям серйозно.
— А що сталось? — Ігор відклав вечерю.
— Та вона побачила, що я замовила матеріали для вій, і почала: «Знову брат платить за витратні матеріали. Довго ще ці інвестиції триватимуть?»
Марина ледь не вдавилася.
— Олено, а мама не має рації? — обережно спитала вона.
— В чому це вона має рацію? — Олена повернулася до Марини з викликом в очах.
— Ну, ти ж справді часто змінюєш захоплення…
— Я шукаю себе! Це нормальний процес самопізнання. Не всі ж одразу знаходять своє покликання.
У цій фразі знову звучав докір у бік Марини. Ніби її успіх — не заслуга, а просто везіння.
— Гаразд, дівчата, давайте без суперечок, — втрутився Ігор. — Олено, може, справді варто довести щось до кінця?
— Та я й доводжу! Просто іноді розумієш, що це не твоє.
— Після двох місяців навчання?
— А що, треба роками мучитися на ненависній роботі?
Цей укол був явно спрямований у бік Марини. Та встала з-за столу.
— Я піду попрацюю.
— Вічно ти працюєш, — пробурмотіла Олена. — Потрібно іноді й розслаблятися.
— Не всім пощастило жити за рахунок родичів, — не витримала Марина.
Запала тиша. Олена почервоніла, Ігор напружився.
— Марин, навіщо ти так? — тихо сказав він.
— Вибач, — зітхнула Марина. — Просто втомилася.
— Зрозуміло, — холодно сказала Олена. — Раз я тут зайва, піду додому.
— Олено, не ображайся…
— Та нічого, Ігорчику. Я розумію, що не всім подобається моя присутність.
Олена демонстративно зібрала речі й пішла. Ігор провів її поглядом, потім повернувся до дружини.
— Навіщо ти її образила?
— Ігорю, вона щодня тут! У неї є дім, є мама. Чому вона має жити в нас?
— Вона не живе, вона просто приходить.
— Щодня! І ти щоразу оплачуєш її нові захоплення, які вона кидає через тиждень.
— Це мої гроші.
— Наші гроші. Ми — сім’я.
— Тоді й вона наша сім’я.
Марина відчула, що розмова зайшла в глухий кут. Ігор ніколи не визнає, що сестра зловживає його добротою.
Наступного дня Олена не з’явилася. І післязавтра теж. Марина майже повірила, що конфлікт пішов на користь. Але в п’ятницю Олена повернулася з червоними очима.
— Ігорчику, у мене депресія, — заявила вона, падаючи на диван. — Нічого не виходить, життя не складається.
— Що сталося, Оленко?
— Та все! Мама постійно пиляє, подруги всі заміжні або працюють, а я, як дурепа, мечуся від одного до іншого. І взагалі, мені здається, у мене почалась криза середнього віку.
— У двадцять шість? — здивувалась Марина.
— А що, кризи лише після тридцяти бувають? — огризнулася Олена.
— Оленко, не засмучуйся так, — Ігор сів поруч із сестрою. — Все налагодиться.
— Мені б кудись поїхати, голову провітрити. А то я зовсім заплуталась у житті.
Марина насторожилась. У голосі Олени з’явилися знайомі нотки — ті самі, коли вона просила гроші на чергові курси.
— А давай з’їздимо кудись на вихідні? — запропонував Ігор. — Наприклад, на дачу.
— Ні, мені потрібно кардинально змінити обстановку. У відпустку хочеться, до моря.
— Олено, я ж не можу просто так взяти відпустку…
— А я ж тебе не прошу. Я б і сама поїхала, та грошей немає.
Ігор замислився. Марина бачила, як у його голові йдуть підрахунки. Путівка на одну людину до Туреччини обійшлася б у приблизно двадцять п’ять тисяч гривень. Для їхнього бюджету це було суттєво.
— Олено, давай пізніше обговоримо, добре? — нарешті сказав він.
— Добре, — кивнула Олена, але Марина помітила хитрий блиск у її очах.
Увечері, коли Олена пішла, Ігор був задумливим.
— Про що думаєш? — спитала Марина.
— Про Оленку. Вона справді виглядає нещасною.
— Ігорю, їй просто потрібно взяти себе в руки й почати жити самостійно.
— Легко сказати. Не всі одразу знаходять своє місце в житті.
— А сидіти в брата на шиї — це знайдене місце?
— Марин, не злись. Просто мені її шкода.
Марина зрозуміла, до чого йде розмова, але сподівалася, що помиляється.
У суботу вранці, коли вона лежала в ліжку й планувала ліниві вихідні, Ігор приніс їй каву й сів на край ліжка.
— Зайчику, я хочу з тобою поговорити.
— Слухаю.
— Стосовно Олени. У мене є ідея, як їй допомогти.
Марина сіла в ліжку.
— Яка ідея?
— Ну, ти ж казала, що маєш путівку до Туреччини…
Серце тьохнуло.
— І?
— Зайка, я путівку віддав твоїй сестрі. Їй більше потрібно — у неї криза, — Ігор наївно кліпав очима, промовляючи ці слова так, ніби повідомляв, що купив хліб.
Марина мовчала. Мозок відмовлявся обробляти почуте.
— Що? — нарешті видавила вона.
— Ну, подумай сама. Тобі ж працювати треба, ти щойно отримала підвищення, нові обов’язки. А Олена вільна, і їй справді потрібно голову провітрити…
— Ти віддав МОЮ путівку? Яку МЕНІ подарували за МОЇ досягнення?
— Зайчику, не кричи. Я думав, ти зрозумієш…
— Я маю зрозуміти, що ти розпорядився моєю нагородою без мого дозволу?
Ігор виглядав розгубленим.
— Але ж це сім’я…
— Сім’я — це я і ти! А вона — твоя сестра, яка живе за твій рахунок і тепер ще й відпочиває за мій!
— Марин, у неї ж криза…
— А в мене, значить, не буває? Я рік пахала заради цього підвищення! Я заслужила цю путівку!
— Ми можемо поїхати іншим разом, я сам оплачу…
— Іншим разом? Ігорю, це був подарунок від компанії! Знак визнання моїх заслуг! А ти просто взяв і віддав його першій-ліпшій!
— Олена не перша-ліпша, вона моя сестра!
— Яка жодного дня в житті не працювала! Яка живе за твій рахунок!
— Вона шукає себе!
— Скільки можна шукати себе у двадцять шість років?!
Ігор підвівся й почав нервово ходити по кімнаті.
— Марин, я не розумію, чому ти так злишся. Це ж просто відпустка.
— Просто відпустка? — Марина підвелася з ліжка. — Це не просто відпустка! Це визнання моїх досягнень! Це те, заради чого я рік працювала, як проклята!
— Але ми ж можемо іншим разом…
— НІ! Ми не можемо іншим разом! Бо цей раз був особливим! І ти його в мене вкрав!
— Я не крав…
— Ти прийняв рішення щодо мого подарунка без мене! Як це називається?
Ігор замовк. В його очах Марина бачила розгубленість і нерозуміння.
— Гаразд, — здався він. — Можна ж скасувати путівку…
— Що, і образити твою любу сестричку? Нізащо.
— Марин, то що робити?
Марина мовчки підійшла до комп’ютера й відкрила сайт туристичного агентства.
— Що ти робиш?
— Купую собі путівку. На Балі. На десять днів.
— Зайчику, це ж дорого…
— Дуже дорого. Втричі дорожче за Туреччину. І я оплачу з нашого спільного рахунку.
— Марин, будь розсудливою…
— Я й буду розсудливою. Відтепер, щоразу, коли ти ухвалюватимеш рішення за мене, я компенсуватиму свої втрати. З нашого спільного рахунку.
Вона оформила путівку й обернулася до чоловіка.
— Усе. Завтра лечу на Балі. Сама.
— Марин, ти не можеш…
— Можу. І буду. Щоразу, коли ти вирішиш, що інтереси твоєї сестри важливіші за мої.
Ігор поблід.
— Зайчику, я не хотів…
— А тепер подзвони своїй сестрі й поясни їй, що відтепер її проблеми — це її проблеми. І нехай вчиться вирішувати їх самостійно.
— Марин…
— Або ми розлучаємось. Обирай.
У домі повисла тиша. Ігор дивився на дружину, ніби вперше її бачив.
— Ти серйозно?
— Більш ніж.
— Гаразд, — тихо сказав він. — Я поговорю з Оленою.
— І попросиш її більше не приходити сюди щодня.
— І попрошу не приходити щодня.
— Тоді добре.
Марина почала збирати валізу. За день вона вже була на Балі, на березі океану, з коктейлем у руці й відчуттям, що нарешті її життя належить їй.
Ігор телефонував щодня, вибачався, запевняв, що поговорив з Оленою. А коли Марина повернулася засмаглою та відпочилою, вдома на неї чекали квіти та лист від чоловіка.
«Пробач мені. Я зрозумів, що був неправий. Олена більше не втручатиметься в наше життя. Ти заслуговуєш на найкраще.»
Олена справді перестала з’являтись щодня. Тепер вона приходила раз на тиждень, ненадовго, і більше не просила грошей на нові захоплення. А Марина засвоїла важливий урок: іноді треба захищати свої межі рішуче й без компромісів.
Втім, Ігор теж дещо зрозумів. Його дружина була не лише терплячою й працьовитою, а й достатньо рішучою, щоб поставити на місце будь-кого, хто зазіхне на її досягнення. І це його навіть трохи лякало — але в хорошому сенсі.
— Вісім років про мене не згадували, а щойно дізналися про гроші — одразу родичі?