Максим стис у руках квиток і подивився на знайому станцію. Три роки далеко від дому, три роки важкої праці на лісозаготівлях — усе заради цього моменту. У рюкзаку лежали подарунки для мами й сестри Тетяни, а в кишені — заповітна каблучка для Ірини.
— Максим? Це справді ти?
Він обернувся й побачив сусіда Миколу. Старий виглядав постарілим.
— Миколо Петровичу! — Максим широко усміхнувся. — Як там вдома? Мама, мабуть, уже готується зустрічати блудного сина?
Обличчя Миколи стало серйозним, очі потемніли.
— Хлопче… тобі ніхто не писав?
— Про що? — у голосі Максима з’явилася настороженість.
— Мати твоя… два роки тому серце не витримало. А Тетяна… — старий тяжко зітхнув. — Зовсім пропала. Доньку свою кинула, взимку лишила саму й втекла. Три дні дівчинка чекала маму, поки не розбила вікно. Сусіди почули плач.
Максим відчув, як світ навколо нього нахилився.
— Мама померла?
— Так, поховали на місцевому цвинтарі. А твоя сестричка… — Микола похитав головою з презирством. — Чоловік від неї втік, не витримав її характеру. Вона так запила, що навіть місцеві пияки її сторонилися. Зовсім згнила, як прокисле молоко.
Хвилину Максим стояв мовчки, намагаючись переварити почуте.
— А де Катя?
— В інтернаті. Родичів же не було… ми думали, ти теж десь зник безвісти.
— А Тетяна? Де вона?
— Та хто її знає! — махнув рукою Микола. — Місяць тому бачили її біля вокзалу — брудна, опухла. Жебракувала. Сором один! Мати в труні перевертається від такої доньки.
***
Батьківський дім зустрів Максима забитими вікнами й зарослими бур’янами. Микола з дружиною Зінаїдою запросили його до себе, щоб розповісти подробиці трагедії.
— Твоя мама до останнього сподівалася на твоє повернення, — розповідала Зінаїда, ставлячи перед Максимом тарілку борщу. — Все повторювала: «Максимко повернеться, все налагодить». А Тетяна… — жінка скривилася. — Та гадюка тільки й знала, що мамині гроші пропивати.
— Ми намагалися допомогти, — додав Микола. — Але вона стала злою, як скажена собака, на всіх кидалася. Обзивалася останніми словами, лаяла навіть сусідських дітей.
— А її чоловік, Віктор, терпіти-терпіти — та й утік до коханки, — продовжила Зінаїда. — Казав усім: «Жити з п’яницею — це не життя, а повільна смерть». І правду казав.
— Що з Катею було після того, як її знайшли? — обережно спитав Максим.
— Дівчинка три дні сиділа сама, плакала, — Зінаїда витерла очі. — Коли ми її витягли з того пекла, вона була як налякане звірятко. Все питала: «А дядько Макс коли приїде? Він же обіцяв».
Максим стис кулаки. Усередині все палало від злості на сестру і на самого себе.
— Знаєш що, твоя Тетяна — це просто чудовисько в спідниці, — не стримався Микола. — Яка мати кидає дитину взимку? Тварини й ті краще про потомство дбають.
***
Наступного дня Максим поїхав до міста. Треба було купити подарунок для Каті й дізнатися, що потрібно для оформлення опікунства.
У магазині іграшок темноволоса продавчиня уважно спостерігала, як Максим обирав ляльку.
— Для доньки? — поцікавилася вона м’яким голосом.
— Для племінниці. Для Катрусі, — відповів Максим, і його голос одразу став теплим. — Їй сім років. Вона любить ляльок із довгим волоссям, які можна заплітати. І ще мріє про ляльковий будиночок — такий, де є крихітні меблі та посудка.
Продавчиня усміхнулася:
— Ви говорите про неї так ніжно, ніби це ваша власна донька.
— Я її дуже люблю, — зізнався Максим. — Вона єдине, що у мене залишилося з родини. Така розумничка — у п’ять років уже читала, весь час щось малювала. А сміється так заразливо, що навіть похмурі сусіди усміхалися.
— Мене Олена звати, — представилася дівчина. — Гарні дядьки зараз рідкість.
— Максим, — він простягнув руку для рукостискання. — А хіба дивно любити власну племінницю?
— У наш час багато хто й власних дітей кидає, а тут дядько переживає, — сумно зауважила Олена. — Таких, як ви, треба до Червоної книги заносити.
***
У інтернаті Катя спочатку заховалась за виховательку, але, впізнавши дядька, кинулася до нього з криком радості.
— Дядьку Максе! Ти приїхав! Я знала, що ти повернешся! — вона міцно обійняла його за шию.
— Звісно приїхав, сонечко моє. А як ти тут живеш?
— Тут недобре, дядьку Максе, — прошепотіла дівчинка. — Старші дівчата відбирають солодощі, а один хлопець б’ється. І спати страшно — вони вночі плачуть. Забери мене додому, будь ласка.
— Обов’язково заберу, моя хороша. Тільки треба оформити документи.
Директорка інтернату, повна жінка з холодним поглядом, похитала головою:
— Опіку одинокому чоловіку не дадуть. Потрібна стабільна робота і дружина. Такі вимоги закону.
— Але я ж її рідний дядько! — обурився Максим. — У мене є гроші, я можу забезпечити племінниці гідне життя!
— Гроші — це добре, але нам потрібні довідки й документи, — крижаним тоном відповіла директорка. — Отримаєте офіційне працевлаштування, одружитеся з порядною жінкою — тоді розглянемо вашу заяву.
— Порядною? А я, по-вашому, не порядний?
— Чоловік без постійної роботи, без родини — не найкращий кандидат в опікуни, — відрізала вона. — Дівчинці потрібна стабільність, а не дядько-романтик з добрими намірами.
***
В автобусі додому Максим випадково побачив знайоме обличчя — продавчиню Олену.
— Ви в наші краї? — здивувався він.
— До бабусі, в сусіднє село Березівка, — відповіла вона. — А як справи з племінницею?
Максим несподівано для себе розповів усю історію. Про те, як поїхав на заробітки, будував плани на майбутнє, а повернувся в руїни власного життя. Олена слухала мовчки, лише іноді хитала головою.
— Боже мій, яка жорстокість, — нарешті сказала вона. — Дівчинці потрібна родина, а цим бюрократам тільки довідки подавай.
— Що мені робити? — спитав Максим. — Катя там пропадає, а я нічого не можу.
— А як же наречена? Ви ж говорили про каблучку…
— Ах так, Ірина, — гірко усміхнувся Максим. — Треба з нею поговорити. Так, поговорити, бо чекає, а я навіть не подзвонив.
***
Ірина стояла біля під’їзду з дитячим візочком. Побачивши Максима, вона зблідла.
— Макс? Ти живий?
— Як бачиш, — він кивнув на візочок. — А ти, бачу, теж не сумувала.
— Максим, пробач мені, — Ірина опустила погляд. — Думала, що ти не повернешся. Усі казали, що на лісозаготівлях люди безслідно зникають, і я…
— І ти вирішила не ризикувати, — спокійно закінчив Максим. — Я ж казав — три роки, і повернусь.
— Але ж минуло більше трьох років! І жодної звістки від тебе!
— Бо працював, як проклятий, щоб заробити на наше весілля, дім.
— Так вийшло… — Ірина не знайшла, що сказати.
— А де батько дитини? — кивнув Максим на візочок.
— Немає батька, — відрізала Ірина.
Максим довго дивився на жінку, яку три роки вважав своєю єдиною любов’ю.
— Добре. Просто живи та не муч себе поясненнями. — Він стис у кишені коробочку з каблучкою. — Бажаю тобі щастя. Щирого.
— А ти що будеш робити?
— У мене є Катя. Цього достатньо для щастя.
***
Наступного дня Максим влаштувався вантажником у місцевий продуктовий магазин. Робота була важка, але стабільна. Директор одразу попередив:
— Працюємо без поблажок. Запізнення — не терплю, пиятика — звільнення на місці.
— Мене влаштовує, — відповів Максим. — Мені потрібна офіційна робота для оформлення опіки.
— Благородна справа, — схвалив директор. — За племінницю тільки поважатиму. Таких чоловіків мало залишилося.
За тиждень Максим розшукав Олену в тому ж магазині іграшок.
— У мене до вас ділова пропозиція, — почав він без передмов.
— Слухаю уважно, — Олена відклала цінники.
— Вийдіть за мене заміж.
Очі Олени округлилися від здивування.
— Перепрошую, що?
— Фіктивний шлюб. Максимум на пів року, — поспішив пояснити Максим. — Я заплачу сто п’ятдесят тисяч гривень. Щойно оформлю опіку над Катею — одразу розлучимось. Клянусь, навіть пальцем вас не зачеплю.
Олена повільно опустилася на стілець.
— Заради опіки над племінницею?
— Так. Розумію, звучить дико, але в мене немає виходу. Катя там пропадає, а ці бюрократи вимагають дружину.
— А що буде з дівчинкою? Вона дізнається правду?
— Скажу як є. Катя розумна дівчинка, вона зрозуміє. І потім… — Максим запнувся. — Якщо ви не проти, звісно.
Олена попросила її підмінити й вийшла на вулицю. Вона була вільна, давно розійшлася з хлопцем, а гроші — сто п’ятдесят тисяч за пів року — на дорозі не валяються.
— Добре, — несподівано погодилася вона. — Але оформимо договір. Щоб усе було чесно.
— Звісно, — кивнув Максим. — Я не з тих, хто порушує обіцянки.
***
Через два місяці паперової тяганини Катя нарешті переступила поріг рідного дому. Олена переїхала до них, щоб зображати родину перед перевірками, але жила в окремій кімнаті.
— Тітко Олено, а що таке «фіктивний шлюб»? — спитала Катя за сніданком.
— Звідки такі складні слова? — здивувалася Олена.
— Сусідка тітка Галя татові сказала: «Ого, фіктивний шлюб завів». Я запам’ятала.
Максим вдавився кашею.
— Тітка Галя забагато читає жовтої преси, — дипломатично відповіла Олена. — А «фіктивний» — це коли роблять вигляд.
— А ви робите вигляд, що любите тата?
— Катю! — зупинив доньку Максим.
— Нічого страшного, — м’яко сказала Олена. — Знаєш, малеча, іноді все починається з гри, а закінчується правдою. Життя любить такі сюрпризи.
— А ви вже по-справжньому полюбили тата?
— Катерино! — суворіше повторив Максим.
— Твій тато — цікава людина, — ухильно відповіла Олена. — А ти чудова дівчинка. Як таку родину не любити?
***
— Тітко Олено, а ви справді підете? — питала Катя щоночі.
— Є обіцянка — треба дотриматися, — відповідала Олена, але Максим помічав сум в її очах.
— А якщо я вас дуже-дуже попрошу залишитися?
— Сонечко, дорослі не завжди можуть робити те, що хочуть, — пояснювала Олена. — У нас із твоїм татом угода.
— Дурна угода! — обурювалась Катя. — Я б її порвала!
— Якби все було так просто, — зітхала Олена.
— Тітко Олено, а ви хочете залишитися?
Олена не відповіла.
***
Пів року пролетіли непомітно. У день, коли Олена збирала речі, Катя ридала навзрид.
— Не хочу! Не відпущу тітку Олену!
— Сонечко, ми ж так домовлялися, — м’яко пояснював Максим, хоча серце його розривалося.
— Дядьку Максе, ти боягуз! — раптом вигукнула Катя крізь сльози. — Справжній боягуз!
— Катю, не говори так із батьком, — заступилася Олена.
— Він не батько! Батько не відпустив би маму! — схлипнула дівчинка. — А він навіть боїться сказати, що любить!
Максим розгублено дивився на доньку, не знаючи, що відповісти.
— Катюша, не все так просто в дорослому світі, — спробувала пояснити Олена. — Твій тато — порядна людина. Він дотримується слова.
— А я хочу, щоб він був сміливим! І щоб сказав вам правду!
— Яку правду, сонечко?
— Що він вас любить! Що ми всі вас любимо! Що без вас ми нещасні!
***
Олена поїхала до матері в інше село. Дім став порожнім, ніби з нього витягли душу.
— Дядьку Максе, коли тітка Олена повернеться? — питала Катя щодня.
— Не знаю.
— А ти її любиш?
Максим завмер із ложкою каші на півдорозі до рота.
— Чому ти питаєш?
— Бо ти такий самий сумний, як я, — мудро відповіла семирічна дівчинка. — І вона сумна була. Я бачила, як вона плакала, коли думала, що ніхто не дивиться.
— Бачила?
— Ага. І ще вона твої сорочки найдовше прасувала. І завжди готувала твої улюблені котлети. А ще дивилася на тебе особливими очима.
— Якими особливими?
— Як принцеса на принца в мультиках. Добрими такими й блискучими.
***
Минуло ще два місяці. Катя щодня влаштовувала допити:
— Дядьку Максе, ти боягуз?
— З чого б це?
— Боягузи бояться зізнаватися в коханні. Так у мультику казали.
— Катю…
— А ще боягузи вигадують різні дурні причини, щоб не робити те, чого хочуть.
— Це не дурні причини. Це принципи.
— Принципи — це коли робиш правильно. А ти робиш неправильно! Тітка Олена плаче, ти сумний, я нещасна. Де тут правильно?
— Але я дав слово…
— Дурне слово! — тупнула ногою Катя. — Завтра підеш до тітки Олени. З квітами. І скажеш, що любиш.
— А якщо вона відмовить?
— Не відмовить, — впевнено заявила Катя. — Вона тебе теж любить. Жінки все розуміють.
— Звідки ти це знаєш?
— По телевізору дивлюся. І ще бабуся казала: якщо жінка готує борщ чоловікові пів року — значить, кохає його.
— Борщ?
— Ну так! Тітка Олена ж варила тобі борщ. І ще компот із полуниці, хоча сама полуницю не любить.
***
Наступного дня Максим з букетом квітів стояв біля будинку мами Олени. Двері відчинила сама Олена.
— Максим? Що з Катею?
— З Катею все гаразд. Вона вдома читає книжку і чекає добрих новин.
— Яких новин?
— Олено… я… — він простягнув квіти. — Виходь за мене заміж.
— Але ж ми вже розлучились, — розгублено сказала вона.
— Цього разу — по-справжньому. Якщо ти погодишся.
— Максим, але ж наш договір…
— До біса той договір, — раптом різко сказав він. — Катя має рацію. Я боягуз. Пів року ховався за умовностями замість того, щоб зізнатись у найголовнішому.
— У чому?
— Що я закохався в тебе з першого дня. Що без тебе дім — це просто стіни. Що Катя права — ми всі нещасні без тебе.
Олена мовчала так довго, що Максим уже збирався йти.
— Я думала, ти ніколи не наважишся, — тихо промовила вона. — А я не знала, як сказати першою.
— То так?
— Звісно, так, дурнику. Я ж пів року чекала, коли ти зрозумієш, що договори можна змінювати, якщо змінюються люди.
— Змінюються?
— Ти думаєш, я просто так погодилася грати твою дружину? Мені з першої зустрічі сподобався цей впертий чоловік із сумними очима та чудовою племінницею.
***
Катя зустріла їх біля дому з переможною усмішкою:
— Я ж казала! А тепер у мене буде мама й тато по-справжньому!
— Звідки ти знала, що все вийде? — поцікавився Максим.
— Та я ж розумна! — гордо відповіла Катя. — І ще я підслухала, як тітка Олена телефоном бабусі казала: «Мамо, я закохалась у цього незграбного ведмедя. Що мені робити?»
— Підслухувала? — суворо спитала Олена.
— Випадково! Я просто стояла під дверима й слухала. Це ж не одне й те саме!
— Авжеж, не одне й те саме, — засміявся Максим. — Ти у нас справжній дипломат.
— А хто такий дипломат?
— Людина, яка вміє знаходити вихід зі складних ситуацій, — пояснила Олена.
— Тоді я точно дипломат! Я ж вас оженила!
***
Через рік, коли в Олени округлився животик, Катя склала довгий список імен для майбутнього братика або сестрички.
— Слухайте мої варіанти, — урочисто оголосила вона. — Якщо хлопчик: Максим Другий, Богатир або Розумник. Якщо дівчинка: Олена Друга, Принцеса або Красуня.
— Принцеса? — здивувалась Олена. — Це ж не ім’я.
— А чому ні? Зате одразу зрозуміло, якою вона буде!
— А що скажуть у школі?
— Скажуть: «Ось іде Принцеса!» І будуть заздрити!
— Логічно, — погодився Максим. — А може, оберемо щось більш… традиційне?
— Тату, ти ж обіцяв, що я братиму участь у виборі імені!
— Участь — так. Але остаточне рішення все ж за нами.
— Тоді пропоную компроміс, — серйозно сказала Катя. — Офіційне ім’я — звичайне, а вдома я буду кликати Принцесою або Богатирем. Домовились?
— Домовились, наш дипломат, — засміялася Олена.
***
Максим і Олена тільки сміялися, дивлячись на списки, списані дитячим почерком. Родина, яка почалася як фіктивна угода, виявилася справжнім коханням, якого вони шукали все життя.
— Знаєш, що найдивніше? — сказала Олена, перебираючи записи Каті.
— Що?
— Ми хотіли обдурити систему, а обдурили самі себе. Думали, що граємо ролі, а насправді вчилися бути родиною.
— Добре, що в нас є такий мудрий радник, — кивнув Максим у бік Каті, яка зосереджено малювала портрет майбутнього братика чи сестрички.
— Тітко Олено, а ви більше не поїдете? — раптом спитала дівчинка, не відриваючись від малюнка.
— Нікуди не поїду, сонечко. Тепер я не тітка Олена. Я мама. А мами не кидають своїх дітей.
— А тато не передумає?
— Ваш тато, виявляється, дуже впертий, — усміхнулася Олена. — Коли він щось вирішує, то вже не відступає.
— Це добре чи погано?
— У нашому випадку — дуже добре, — сказав Максим. — Бо я вирішив любити вас усе життя. І від цього рішення не відступлю.
Катя задоволено кивнула й повернулася до малюнка. На аркуші зростала картинка: тато, мама, вона сама й маленька людина у візочку. Над усіма сяяло сонце, а внизу великими літерами було написано: «Наша справжня родина».
Що насправді означають вертикальні смужки на нігтях: правда вас дуже здивує