Обіцянка виконана (коротке оповідання)

— Привіт! Тебе щойно шукали… Забіжи до Зануди.

Занудою в офісі називали начальницю Олени, Ольгу Петрівну: пояснювала вона докладно й довго.

— Зараз, дякую, — кивнула дівчина й подалася до свого кабінету. Там повісила сумку на спинку крісла, скинула пуховик, змінила чоботи на туфлі й, глянувши в дзеркало, посміхнулася. Учора вона засиділася майже до ночі, зате всі макети пішли у виробництво — дедлайн урятовано.

«Хто молодець? — крутилося у голові. — Я молодець!»

Схопивши теку, Олена рушила до начальниці.

— Доброго ранку! Можна? — весело заглянула вона до кабінету.

— Заходь. Чому запізнилася?

— Учора ж усе доробила!

— Чудово, значить, у строки вкладемося, — кивнула Ольга Петрівна. — Та запізнення все-одно лишається запізненням.

— Після півночі лягла… — розгубилася Олена.

— І навіщо мені цей розклад? — урвала начальниця.

— Я працювала до одинадцятої, додому добралася опівночі…

— Олено, це вже третє запізнення за тиждень. Виходить, не справляєшся: робочий день закінчується о 18-й, а не о 23-й.

Олена отетеріло кліпала: затримки тут були звичними, але тепер їй закидають непрофесійність.

— Коротше. Терпіти це я більше не збираюся — ти звільнена. Йди в відділ кадрів, там усе оформлять.

— Отже, Марино, мене знову скоротили, — увечері поскаржилася подрузі Олена.

— Скільки ти там протрималася?

— Пів року… Я ж гори для них звернула…

— Не ний. Іди у великі компанії, а не в дрібні фірмочки. Там беруть на сезон, сезон минає — прощавай.

— Серйозно?

— Авжеж. Сезон же скінчився?

— Так…

— Отож. Зробиш портфоліо, розішлеш резюме — десь та й прихистять. Спершу відпустка, потім я тобі допоможу з розсилкою.

— Куди їхати? Не сезон, та й Мишкові відпустку не дадуть.

— Поїдь одна: людей менше — відпочинеш краще.

Коли Марина пішла, Олена набрала Мишка:

— Мене звільнили… Може, завтра виберемося кудись? А… зайнятий… Гаразд. До суботи.

Зітхнула. Усі при справах, вона — без. Телефон озвався знову:

— Так, Миш… Мам, це ти? Гаразд, завтра о сьомій зайду допомогти.

Ще одне зітхання. Чому вони досі не мешкають разом? Його принцип «спершу квартира» давно став каменем спотикання. Жили б у моїй або продали й купили нову…

Вона налила чаю — сум та самота тиснули грудьми.

Наступного дня Олена майже нічого не робила. Колишні колеги дзвонили з питаннями, та вона спершу відмахувалася, потім узагалі перестала відповідати: «Звільнили в один день — розбирайтеся самі».

О шостій вечора дівчина вибралася з дому. Думала, чим їхати — метро чи автобусом, коли саме під’їхав потрібний маршрут. Вибір вирішився сам.

Вона швидко забігла в салон і вмостилася біля вікна.

«От це удача! — майнула радісна думка. — Саме те, що мені до вподоби».

Олена влаштувалася біля вікна, увімкнула музику в навушниках і задивилася на пейзаж. Салон поступово наповнювався пасажирами. На одній із зупинок вскочили хлопець із дівчиною. Увагу Олени привернули постава й одяг юнака. Коли він повернув голову, серце дівчини обірвалося: то був Мишко. Вона мимохіть прикрила губи долонею. Хотілося покликати, та хлопець лише ковзнув поглядом по натовпу, ніби вибирав місце, і разом із супутницею пройшов уперед.

«Може, колега?» — промайнуло. Проте погляди у співробітників зовсім інші. Згодом пара вийшла, йшли, обнявшись.

«Ага, от і вся його “зайнятість”…»

Автобус повіз приголомшену Олену далі.

— Знову сльози? — у квартиру увірвалася Марина.

— Так і є! І що з того? — огризнулася Олена.

— Я ж казала: твій Мишко ненадійний.

— Без моралі, будь ласка. Роботи немає, кар’єри немає, хлопець ходить із кимось іншим…

— Все навпаки! Ти вільна, молода, красива. Купуй тур або хоча б квиток — розвійся.

Олена лише зітхнула.

— Справді? Доведеться стояти над тобою? — обурилася подруга.

— Не треба. Іди, я сама впораюся…

Ледь виштовхавши Марину за двері, Олена знову розридалася: чекала підтримки від Мишка, натомість — ніж у спину.

Ближче до опівночі все-таки відкрила сайти турагентств, переглядала напрями й готелі, та так нічого й не вибрала.

Ранок почався із дзвінка від мами:

— Доню, пам’ятаєш мою сусідку?

— Ага… Щось трапилося? — ще сонно буркнула Олена.

— Ні, все добре. Вона мала завтра поїхати в пансіонат відпочинку, але змушена їхати до сина. Путівку не перенести. Я запропонувала тебе, щоб не пропала. Вважаю, тобі корисно змінити обстановку.

«Наче всі знають ліпше, що мені треба…»

— Де цей пансіонат? — позіхнула дівчина.

— У лісі, кілометрів п’ятдесят звідси. У них критий басейн, масажі, процедури.

— Напевно, відпочивальники всі 50+.

— А тобі яка різниця? Тобі ж на користь.

«Чому б і ні? Повернуся, коли набридне».

— Гаразд. Передзвоню, погодимо деталі, — і знову заснула.

П’ятий день у санаторії минув непомітно — Олені, на диво, подобалося. Вранці та ввечері плавала, ходила на масаж, парилася в сауні, гуляла парком і лісовими стежками, радіючи першим брунькам після відлиги.

Найцікавіше було спостерігати за публікою: переважно літні люди, одні жваво крутять романи, інші тихо насолоджуються тишею. Власні проблеми — несправедливе звільнення й зрада хлопця — відсунулися.

Після вечірнього запливу Олена прилягла на лежак, заплющила очі. Поруч хтось присів.

— Привіт, красуне, — пролунав молодий чоловічий голос. — Довго тут відпочиваєш?

Олена здивовано відкрила очі — не чекала почути молодий баритон.

— Я Діма, — усміхнувся незнайомець. — А ти?

— Олена. П’ятий день як тут.

— З мамою приїхала?

— Ні, сама.

Хлопець засміявся:

— І що робиш тут на самоті?

— Відпочиваю, якщо чесно…

— Я тут із мамою — приїхав підтримати її на відпочинку.

— О, то ти мамчин улюбленець? — вирвалося в Олени.

— Можна й так сказати, — засміявся Діма. — Їй спокійніше, коли я поруч. То як, поплаваємо разом?

Олена байдуже знизала плечима, та все-таки погодилась. Внутрішній голос підказував: хлопець наче когось нагадує, але образ ніяк не спливав у пам’яті.

За кілька днів вони подружилися настільки, що майже не розлучались. Перед від’їздом обмінялися номерами.

— У санаторій, серйозно? — обурювалася Марина. — І що ти там робила?

— Насолоджувалась тишею: плавала, ходила на масаж, гуляла, фотографувала, малювала…

— І без курортного роману?

— Ти ж сама радила просто розвіятись. А до нових історій я ще не готова.

— Добре, тоді сідай писати резюме.

Минуло трохи часу: Олена знайшла нову роботу й більше не викладалася на всі сто — працювала так, як усі. Мишко відправив суху СМС: «Нам краще розійтися». Дівчина видалила повідомлення і спокійно подумала: «Добре, що це були лише два роки, а не двадцять».

Настало 8 березня. Олена неквапом брела додому й відчувала себе самотньою серед жінок із букетами. Телефон задзвонив — номери Діми вона навіть не одразу впізнала.

— Алло.

— Зі святом! — пролунав знайомий голос.

— Дякую… Я йду додому.

— А повз що проходиш?

— Бачу кав’ярню.

— Зайди всередину, я махаю тобі з-за вікна праворуч. До речі, виглядаєш чудово.

Олена заглянула у вітрину: справді, Діма сидів і посміхався. Вони взяли каву й розбалакалися так, що згодом дійшли до рішення жити разом.

— Чого хвилюєшся? — заспокоював її Діма перед візитом до матері. — Ти знайома з нею ще з санаторію, це просто вечеря.

— У твоєї мами день народження! Там буде купа родичів — вони з’їдять мене поглядами.

— Ти в мене найкраща, — обняв він її. — Навіть якщо запитають, коли весілля, відповімо.

— Коли, наприклад? — нервово усміхнулася Олена.

— Хоч узимку. Грудень влаштує?

— Це ж за три місяці… Ти щойно робиш пропозицію?

— Виходить, що так. Згодна?

— Чому б і ні!

Родина зустріла її тепло. Свекруха показувала старі світлини, Діма коментував кожну: «Тут я з тіткою, а це — із дядьком…», «Це ми з мамою у Криму…».

Олена взяла одну фотографію — і заніміла: у себе вдома вона зберігала точнісінько таку ж. На ній маленька дівчинка стояла поруч із хлопчиком трохи старшим.

— Як побачив ту дівчинку, одразу закохався, — жартував Діма. — Мамі казав, що одружуся з нею. Не ревнуватимеш?

— Ні, — усміхнулася Олена. — Бо та дівчинка — це ж я.

Дімі здалося неймовірним, але коли Олена принесла власний примірник фото, сумніви зникли.

— Бачиш, — прошепотів він їй уже в літаку, що ніс їх у медовий місяць, — я ж тоді пообіцяв і слова дотримав.