— Тьомо, мені страшенно важко… Це останнє, що поєднує мене з ними, — прошепотіла Анастасія, так тихо, ніби слово здатне рухнути стіни.
За вікном монотонно котилися проспекти, миготіли фари, сипались оголошення в неоні. Вона вчепилася пальцями в холодне підвіконня, немов у якір. У кімнаті стояла щільна, дзвінка порожнеча; здавалося, досить вдихнути — і вибухне гроза.
Тимофій, високий і натягнутий, упирався плечем у косяк. Сорочка сиділа, мов парадна уніформа, а в зіницях відблискував лід.
— Настю, доки ми ще зволікатимемо? — у голосі дзенькнув наказ. — Ми ж це обговорили сто разів.
Вона повільно повернулась. У погляді спалахнули біль, образа, тривога й упертість, мов криця.
— Ми не обговорювали. Ти диктував, я слухала. Різницю відчуваєш?
— Починається… — Тимофій відштовхнувся від стіни, прочесав волосся. — Продаємо твою квартиру, додаємо мої накопичення — і беремо будинок. Сад, камін, простір. Жодних чужих розмов за стіною.
— І жодного минулого, — спокійно відказала вона. — Жодної мамчиної серветки, жодного татового порізу на лиштві. Нічого, що тримає мою пам’ять.
— Ти застрягла в спогадах, — зиркнув він. — А я живу тим, що попереду. З тобою. Та ти ходиш цією хрущовкою мов привид.
Дім часто не про цеглу. Це аромат борщу, скрип дідуся на сходах, шепіт нічних кухонних розмов. Забери це — і забереш саме життя.
Анастасія відійшла від скла й сіла на край дивана.
— Пригадай: батьківську дачу я віддала заради тебе, — мовила, втупившись у підлогу. — Де ж ті кошти?
— У справі, — відрізав Тимофій. — Уклав у бізнес, не зрослося. Таке трапляється.
— А тиждень у Туреччині після «провалу» — теж бізнес?
— Навіщо порпаєшся в моїх помилках?! — метал у голосі став лезом. — Хіба я не жертвую для нас? Я ж віддав тобі все життя!
Вона різко підвела голову.
— Ти віддав мені плани. А варто мені в них не вміститися, — ніздрі твої палають гнівом.
Він підступив ближче — темна тінь над нею.
— Ти мусиш рахуватися з моїм словом. Ми сім’я. Я — твій чоловік.
— А ти мені хто? Контролер? Інвестор? Людина, якій треба затишна квадратура із запакованою історією?
Деяким не потрібен партнер. Їм потрібен актив: або рентабельний, або ні.
— Гаразд, — прошипів Тимофій. — Не продавай. Але не дивуйся, коли прокинешся сама у своїй золотій коробці.
— Краще в коробці, ніж у клітці.
Він пішов. Двері не гримнули — звичка залишати сцену «красиво».
Замість нього лишилися тиша, світлини й запах татового паперу.
Телефон здригнувся. Повідомлення від Інни:
«Ти жива?»
«Ніби так. Щойно пішов».
«Чекай, мчу».
Пів години — і Інна вже обіймає її, виставляє вино й ґрунтовне «Розповідай».
Анастасія виливала все: як він спершу переконував, далі тиснув, потім висміював, жонглюючи словами.
— Чому мовчала? — прошепотіла Інна. — Я ж бачила: маніпулятор.
— Боялась. Зостатися самій. Сорок років. Без дітей, без родини…
— Ти — не одна; ти — у себе. А він бачив у тобі лише запас енергії.
Бути самотньою не соромно. Соромно — дозволити зламати себе.
Того вечора вони сміялися крізь сльози, ковтали страх вином, планували нові шпалери й те, як ця «хрущовка» стане фортецею. Фортецею Насті.
Коли вранці сонце торкнулося запиленого кутка, Настя вдихнула на повні груди — дихати стало легко.
За тиждень вона подала на розлучення.
Ще за два — зняла обручку.
За місяць замовила строкаті фіранки, яскраві, як малюнки з дитинства.
У кожну кімнату поставила горщик м’яти: мама повторювала, що дім без її запаху — не дім.
Артем писав кілька разів: спершу каявся, потім погрожував, зрештою стих.
Вона не похитнулася.
Увечері, сьорбаючи чай з Інною, усміхнулася:
— Знаєш, у чомусь він мав рацію. Колись ця квартира була лише про минуле. Тепер у ній є майбутнє. Моє.
І якщо колись з’явиться хтось новий — він зайде не в порожню коробку, а в дім, що дихає. Де на підвіконні — м’ята, у повітрі — пам’ять, а господиня — я.
— Квитки вже купили, приїжджаємо о п’ятій ранку. Зустрінеш нас і окрему кімнату підготуєш! — Нахабна родина чоловіка з’явилась зненацька