— Щоб до вечора вашої ноги тут не було! — зазвичай скромна й вихована Ліза забула про всі умовності та сказала все, що думала. Вона усвідомлювала: у будь-якої порядної людини є межа терпіння, і вона не стане терпіти свинської поведінки у власному домі — тим паче від нав’язаних родичів!
Цієї п’ятниці Ліза фарбувалася на кухні, бо в духовій шафі якраз рум’янилося пісочне печиво. Старенька плита не мала таймера, тож вона готувала «на око». І при цьому не бажала міняти свій «раритет» на щось модерне, бо вже звикла до нього й навчилася робити там і м’ясо, і випічку з однаково вдалим результатом. Однак за таку відданість доводилося чергувати на кухні й час від часу змінювати температуру чи перевіряти, чи не перепеклися ласощі.
Залишалося хвилин із десять до повної готовності печива, аж тут озвався телефон.
— Алло! Привіт, мам!
Зазвичай мати не тринькала час на пусті балачки й набирала номер лише з нагальних причин. Ось і тепер вона відразу перейшла до суті, поцікавившись, чи пам’ятає Ліза тих далеких родичів із теплих морських країв.
— М-м, мам, чесно кажучи, вони мені майже чужі. Я навіть пригадати не можу, коли востаннє їх бачила. Здається, ще школяркою була, коли до них улітку їздили, правда?
— Саме так, Лізонько. І тоді їхня дочка була зовсім крихітною, а нині вже доросла дівчина, школу нещодавно закінчила.
— Зрозуміло… Молодець вона, — відповіла Ліза, фарбуючи вії. — І до чого ти ведеш, мам?
— А до того, що їм потрібна допомога. Батьки везуть доньку до нашого міста, щоб вона вступила до вишу. От я й подумала: може, вони переночують у вас? У другій кімнаті ж нікого немає. Вони люди самостійні, доглядати їх не треба. Навіть продукти самі купуватимуть і готуватимуть, доки ти з чоловіком на роботі. Пообіцяли, що плутатися під ногами точно не будуть. Ми з ними все обговорили — їх влаштовує такий варіант.
Ліза задумалася. З одного боку, хотілося зробити добру справу навіть для майже чужих родичів. З іншого — вона не була певна, як відреагує її чоловік Сергій і як взагалі почуватиметься сама в одній квартирі з незнайомими людьми.
— Лізо? Ти ще тут? — уточнила мати.
— Так, так… Мам, я сьогодні поговорю з Сергієм і передзвоню, гаразд?
— Добре, але не зволікай, бо їм треба термінова відповідь.
— Розумію. Тоді до вечора. Мені вже пора бігти, па, мам.
Ще б трохи — і печиво перетворилося б із золотавого на темно-коричневе. На щастя, Ліза вчасно повернулася до духовки, тож вечірній чай був урятований.
Вона витягла лист із печивом, схопила сумочку й вибігла з помешкання. Часу майже не лишалося, а їй треба було потрапити до офісу до полудня на щотижневу нараду.
Увечері, коли Ліза з Сергієм повернулися й посідали за стіл, вона розлила чай по горнятах, прибрала рушник з ранкового печива і переповіла прохання матері.
— Якщо чесно, я нічого проти не маю, — трохи замислено відповів Сергій. — Але ж ти з понеділка по четвер працюєш із дому, вони заважатимуть.
— Я продумала це. Буду їздити в офіс замість дистанційки. Заодно прогуляюся, поспілкуюся з колежанками, може, вечорами кудись підемо. А то сиджу вдома безвилазно.
— Згода. А то й справді ти вдома зовсім не вимикаєшся з робочих справ. Треба навчитися відпочивати. Я й сам увесь день на віддаленці, голова забита завданнями, ще й тендер цей горезвісний… Ну гаразд, повернемося до твоїх родичів. Нехай приїздять, адже вони у справах, а не задля розваг. До того ж це люди дорослі, а не підлітки-шибайголови. І ми на вихідні можемо зірватися в Женін дачний будиночок біля озера, ти ж пам’ятаєш, ми хотіли спробувати? Тиша, романтика, природа. Що скажеш?
— Ох, це ж ідеально! — уявно вже була десь серед зелені Ліза. — То я даю згоду?
— Звісно! — усміхнувся Сергій, підливаючи собі чаю.
Минув ще тиждень, і господарі вже стояли в коридорі, чекаючи на новоприбулих. Легке хвилювання було, однак не надто сильне: все ж не чужі, а якась там рідня. По телефону домовилися, що Наталя, Борис та їхня дочка Саша доїдуть на таксі без зайвих клопотів, попросивши звертатися до них на «ти» й називати просто за іменами. Хоча за віком Наталя з Борисом годилися б Лізі й Сергію в батьки.
Коли гості дісталися потрібного поверху, на кухні саме закипів чайник, і Сергій помчав знімати його з плити.
— Ой, а чого ви підіймалися пішки? Є ж ліфт! Добридень! — щиро привіталася Ліза з Наталею.
— Та який там ліфт, щоб потім ще й застрягти! — Наталя махнула рукою десь позад себе. — Привіт, люба! Та ти ж зовсім подорослішала! — вигукнула вона, обіймаючи Лізу.
Ззаду, хекаючи, піднявся Борис — невисокий, рожевощокий чоловік із масивними сумками в руках.
— Уф, слава Богу, нарешті! Привіт, Лізавето! — Він поставив сумки на підлогу й потиснув простягнуту руку Сергія. — Мене Борисом звати, приємно познайомитися!
— Взаємно, — привітно кивнув Сергій, уже повернувшись із кухні.
— А ось і наша Саша. Сашко, ну де ти? — озирнулася Наталя.
— Тут я, привіт, — протягла дівчина, затягуючи рожеву валізу.
Саша мала вигляд типової тинейджерки: русяве волосся закривало половину симпатичного обличчя, а костюм кольору фламінго з глибоким капюшоном поєднувався з масивними білими кросівками.
— Давай сюди свій багаж, — заметушився Сергій, відбираючи у Саші валізу. — І взагалі, чого це ми в тамбурі стоїмо? Прошу до квартири!
За один день родичі вже освоїлися. Ліза підготувала їм гостьову кімнату, придбала новенькі капці й невеличкі махрові рушники, щоб не носили громіздкі банні приналежності туди-сюди.
Задля їхньої зручності Ліза також трохи перерозподілила запаси в холодильнику.
— Дивіться, Наталю, я звільнила вам середню полицю та ось цей ящик для овочів, вистачить, сподіваюся, — пояснювала Ліза, дістаючи порожній контейнер і одразу ставлячи його на місце.
— Та ми б могли й у місті перекусити, — відмахнулася Наталя.
— Ти ж сама знаєш, які ціни нині! Щодня не напасешся. А так спокійно готуватимете, поки ми з Сергієм на роботі, й усе. Не соромтеся. Зараз ще покажу каструлі й пательні…
Наступного ранку Наталя повернулася з продуктового магазину з важкенькою торбою. Того дня була неділя, тож Ліза вирішила запросити всіх на спільний сніданок. На столі в неї красувалися гарячі сирники й тарілка з фруктами, а в чайнику заварювався ароматний листовий чай.
Наталя виклала десяток яєць на свою полицю в холодильнику, а в ящик для овочів — кілька морквин та цибулин. Проте решту покупок вона понесла до їхньої кімнати.
Повернувшись, сіла за стіл і не соромлячись узяла собі пару сирників.
— Неймовірно смачно! — задоволено промовив Борис із повним ротом. — Наталю, скуштуй, ти ж любиш таке!
— А джем у вас є? — поцікавилася Саша.
— Нещодавно скінчився, на жаль, — зітхнула Ліза.
— Ех, такі «багатії», а на джем не розкошелилися, — зухвало пирхнула дівчина.
— Сашо! Зараз же вийди зі столу! — раптом гримнула Наталя, і Саша без зайвих слів пішла геть.
— Та нічого, вона ж іще дитина, — зніяковіла Ліза й кинула погляд на Сергія, який мовчки насупився над тарілкою.
Почався новий робочий тиждень, і Ліза із Сергієм знову закрутилися у своїх справах. Здавалося, родичі теж не гаяли часу й займалися вступом Саші до університету. Ліза особливо в курс не входила, бо сама мала безліч завдань.
Одне, що вона помічала вечорами, — продукти в холодильнику зникали неймовірно швидко. Ліза спершу подумала, що це Сергій знову «налягає» на нічні перекуси (він справді іноді любив потягнути щось смачненьке перед сном). Але потім звернула увагу, що зникають навіть ті продукти, які чоловік зазвичай ігнорував, як-от йогурти або дорогий сир, який вона тримала для корпоративного свята в офісі.
— Сергію, пробач, але ти ж і справді нічого не їси ночами, так? — обережно поцікавилася Ліза перед сном. — Бо йогурти щойно купила — а їх немає. Та й ковбасні вироби розтанули в повітрі…
— Та я, навпаки, останнім часом солодко сплю, наче ведмідь узимку, — невимушено відповів Сергій. — Може, твої гості?
— Родичі? Тобто ти помітив?
— Ще й давно. Ось, наприклад, у них лежить коробка яєць неушкоджена, а мою куплену скумбрію до пива розібрали за один вечір. Увечері бачив половину, а до ночі лишився хвіст. Ну, я, звісно, ту рештку й доїв…
— Секундочку, — Ліза вже не стрималася. — То виходить, вони їдять наше, мов би нічого такого?
— Усе саме так. І Саша, між іншим, цукерки з нашого ящика постійно тягає. Я просто мовчав, думав, дитина…
Лізі стало дуже неприємно. Їй ніби й не шкода було харчів, бо і вона, і Сергій непогано заробляли. Та сам факт: люди нишком розтягують запаси, замість попросити відверто. Її таке ставлення зачепило до глибини душі.
На додачу до всього, під кінець тижня з’явився черговий «сюрприз». Одного ранку Ліза прокинулася раніше й пішла в душ. Зазвичай вона поспішала, не придивляючись, але цього разу помітила: мокрі рушники від учора лежать купою на підлозі, а порожній тюбик зубної пасти — в умивальнику. І згадала, що за весь час не бачила жодного чужого рушника чи зубної пасти, яку б принесли гості. Можливо, вони все ховали у своїй кімнаті? А раптом ні? Раптом користуються господарськими рушниками й пастою? А що, як і чужими щітками? Брр, неприємно!
Ліза не стала розповідати про це Сергієві. Просто зібрала рушники в прання й записала ще одну пасту до списку покупок.
Тиждень ішов до завершення, а родичі й далі тихцем мали безплатне помешкання та всі вигоди. Нарешті Ліза не витримала й запитала Наталю прямо:
— Наталю, чому ви не придбаєте собі їжі? Дивлюся, яєць у вас щоразу повний десяток, а самі їх не чіпаєте.
— Так ми ж доїдаємо ваше, — весело пояснила Наталя. — У вас там завжди повно харчів, а деякі продукти, коли відкриті, треба швидко спожити, аби не зіпсувалися. Наприклад, сосиски ви розкрили й так і лишили, то ми їх підчистили. А йогурти вам ніколи вдвох не доїсти, ми ж вам допомогли. Сметана взагалі до нашого приїзду вже була почата. Треба раціонально все використовувати, Ліз!
— Стривай, а скумбрія гарячого копчення? Сергій її для себе брав…
— Така велика й апетитна? Ну, я одразу второпала, що це для всіх. Ми ще тоді подякували в думках, бо ну дійсно смакота!
Ліза ледь стримувалася від обурення. Усе, на що спромоглася в ту мить, — це поставити ще одне пряме запитання.
— А рушники й решту засобів особистої гігієни ви не привезли з дому?
— А навіщо? Тут же все є. Є мило, є паста для зубів. Хіба варто займати місце в багажі, якщо у вас усяке добро під рукою? Рушники ж місця займають чимало, а у вас їх багато, ось і користуємося.
— М-да… — знітилася Ліза.
— Ой, треба бігти, у мене серіал от-от почнеться, — зиркнула на годинник Наталя й вислизнула з кухні, лишивши Лізу сам на сам із почуттям образи. І, як то кажуть, нахабність — друге щастя…
Того ж вечора Ліза з Сергієм прийшли додому трохи раніше. Вони сіли на кухні з напруженими обличчями. Родичі десь блукали, тож хазяї вирішили обговорити ситуацію.
— Вважаю, потрібно з’ясувати, скільки вони ще планують тут жити, — почав Сергій. — Дівчина ж не вічно вступатиме. А в крайньому разі можна жити й у готелі. Бо маю передчуття, що вони надовго в нас окопалися. І по-друге, треба якось дати їм знати, що так поводитися не годиться.
— Ти справді гадаєш, що вони не розуміють, як поводяться?
— Очевидно, що не розуміють або прикидаються.
— Ну… гаразд. Почекаймо, доки вони прийдуть, і поговоримо, — зітхнула Ліза, беручи чашку з гарячим чаєм.
Але довго чекати не довелося. За мить почули, як провертається ключ у замку, і вся весела компанія зайшла до хати.
Найефектніше виглядала Наталя. І недарма: на ній був Лізин плащ, а в руках вона стискала Лізину ж сумку. Борис теж не пас задніх — прихопив Сергіїв шарф і рукавиці, а сам мав вигляд такого собі «галантного кавалера».
І де ж третя леді? Саша з’явилася у дверях у розкішних італійських туфлях Лізи. Тій парі взуття ціни не було: теляча шкіра, акуратний каблук із червоною вставкою і добротна фурнітура — ідеал для особливих заходів, які Ліза відвідувала нечасто.
— Що це таке?! — вигукнула Ліза, схопившись за голову. Їй лишалося тільки стрімголов мчати й дивитися, чи не зіпсували підошву.
— Ми в театр ходили, — ніяково мовила Наталя. — А ви так рано повернулися…
— Авжеж раніше, ніж вам хотілося, — гостро відрізала Ліза. — Негайно скидай моє взуття! Ти хоч уявляєш, яку воно має ціну? — визвірялася вона на Сашу. Дівчина зіщулившись зняла туфлі.
— І давно ви так користуєтеся нашим одягом?
— Та ми ж тільки в особливих випадках, щоби виглядати солідно, — відказала Наталя. — Іноді на іспити брали… У тебе ж он у гардеробі повно речей, ти й не помітила різниці. А сумок у тебе стільки, що одна туди, одна сюди…
— Це чужа власність! МОЯ власність! Ви бодай питали дозволу?! — розлютилася Ліза. Сергій, помітивши, як вона тремтить, узяв її за плече й намагався заспокоїти.
— Тьху! Та в тебе он усього навалом, а жлобишся навіть на якихось йогуртів. От як так буває: що заможніші — то скупіші. Не соромно?
Це псевдоправедне обурення Наталі ще більше зачепило Лізу.
— Я дала вам кімнату фактично в центрі міста, сама пішла в офіс, щоб ви могли тут розслабитись. А ви навіть рушника собі не купили, не кажучи вже про зубну пасту! Моїм одягом безсоромно користувалися! Наталю, тобі взагалі нормально таке?
— У нас немає зайвих грошей на рушники заради тимчасового перебування, а те, що ти туфлі за півсотні тисяч купила, не робить тобі честі. Краще б допомагала своїм, а не хизувалася. Он які ми стали багачі, а елементарною щедрістю поділитися не можемо!
При цих словах Борис і Саша улесливо закивали головами.
— Уперед, мам, гарненько їй поясни! — підтакувала Саша.
І тут Ліза зрозуміла, що її урвався терпець.
— Негайно знімайте мої речі й забирайтеся з моєї оселі! — вона вказала на двері.
— Овва, заговорила! — Наталя невдоволено примружилася. — А де ж ваша «вишукана вихованість»?
— Ви її чули? Чи все ж викликати поліцію? — рішуче вступив у розмову Сергій, прихистивши Лізу за собою.
Родичі заметушилися. Борис зняв рукавички й мовчки поклав на полицю. Саша роздяглася з Лізиних туфель, а Наталя зухвало кинула сумку в руки Сергія.
Він не став зволікати й розпорядився, щоб усі троє негайно зібрали свої клунки й залишили кімнату.
— Може, ще й тут постоїмо, аби не винесли з квартири чогось нашого? — прошепотів він до Лізи.
Наступного ранку Лізі зателефонувала стривожена мати, вимагаючи пояснити, чому дочка вчинила так «брутально» з рідними. Виявилося, що Наталя вже встигла розказати їй свою версію.
Ліза спокійно виклала всю історію, не перебільшуючи й не відбілюючи жодну зі сторін. Мати уважно вислухала й тяжко зітхнула:
— Ох, Лізо, я сподівалася, що вони змінилися. Раніше ми ж іще давно припинили з ними спілкування — пам’ятаєш той наш відпочинок, коли ти була малою? У мене тоді зник золотий годинник. Я вдень поклала його на тумбочку, а ввечері вже не знайшла. Ніхто не зізнався, але неприємний осад лишився. І я припинила підтримувати контакти, проте весь час сумнівалася: може, дарма підозрюю. А виходить, не дарма.
— Отож, усе правильно ти зробила, доню. Нема чого тут шкодувати, вони самі винні.
«Ті, що співають у терні» — чудова і неймовірно сильна історія кохання