— А на скільки днів твоя мама планує зупинитися в нас? — Настя нервово накручувала пасмо волосся на палець, дивлячись, як чоловік закінчує прибирати гостьову кімнату, яка зазвичай служила дитячою для їхньої трирічної доньки Елі.
Костя знизав плечима, розправляючи свіже постільне.
— Мама сказала, що хоче побути з нами кілька днів, скучила! Думаю, на вихідних поїде назад у село! У неї ж там господарство, надовго не може залишити!
Настя лише кивнула, хоча всередині все стискалося від напруження. Стосунки зі свекрухою в неї були напруженими з самого початку шлюбу з Костею. Світлана Вікторівна ніколи не казала цього прямо, але всім своїм виглядом давала зрозуміти, що невістка їй не підходить.
— Тільки попередь її, будь ласка, щоб не чіпала мої косметичні засоби у ванній! — додала Настя, згадавши попередні візити свекрухи. — Минулого разу вона витратила половину мого крему для обличчя, сказавши, що вирішила «спробувати, на що я витрачаю гроші її сина»!
— Та годі, Настю! — відмахнувся Костя. — Витратила і витратила! Для неї ділитися речами — це нормально! Але я з нею поговорю!
Сваритися Настя не стала. За три роки шлюбу вона вже зрозуміла: Костя завжди буде захищати матір, якою б неприємною вона не була до його дружини.
Світлана Вікторівна прибула рівно опівдні, коли Костя вже пішов на роботу, залишивши Настю саму зустрічати гостю. Дзвінок у двері пролунав, як передвісник бурі.
— Добрий день, Анастасіє! — сухо привіталася свекруха, підставляючи щоку для формального поцілунку, вкриту товстим шаром тонального крему і пудри.
За спиною Світлани Вікторівни височіли два величезні валізи й об’ємна сумка з гостинцями.
— Добрий день, Світлано Вікторівно! — Настя натягнуто усміхнулася. — Проходьте, кімната для вас готова!
— Так-так, звісно! Костя попередив, що ви виділили мені дитячу на час візиту! Сподіваюся, там достатньо простору? — Світлана Вікторівна окинула критичним поглядом передпокій. — А що, мій син досі на роботі? Не міг відпроситися, щоб зустріти рідну матір?
Настя допомогла занести валізи в квартиру.
— У Кості нараду, він не міг її скасувати! Обіцяв повернутися раніше!
— Ясно! Робота важливіша за матір! — пробурчала свекруха, заходячи до вітальні, де з ляльками гралася маленька Еля.
Дівчинка, побачивши незнайому жінку, насторожено завмерла. Світлана Вікторівна ледь вшанувала внучку поглядом.
— А це, значить, Ельвіра! Підросла! — кинула вона мимохідь, прямуючи до дитячої. — Покажи-но, де я буду спати!
За весь день свекруха жодного разу не звернулася до Елі напряму. Навіть коли дівчинка несміливо простягнула їй свою улюблену іграшку, Світлана Вікторівна лише скривилася:
— Прибери це, Анастасіє! Не люблю м’які іграшки — від них тільки пил!
Увечері повернувся Костя — втомлений, але радісний від зустрічі з матір’ю. Еля кинулася до тата з вигуком, і він підхопив доньку на руки, закружлявши по кімнаті.
— Як мої улюблені дівчата? Не сумували? — Він поцілував дружину в щоку й обійняв матір.
— Усе добре, синочку! — заусміхалася Світлана Вікторівна, миттєво перевтілившись у турботливу матір і бабусю. — Твоя дружина весь день була зайнята, тож ми з Еленькою самі себе розважали!
Настя здивовано підняла брови, але промовчала. Увесь день свекруха або балакала з подругами телефоном, або дивилася телевізор, не виявляючи до внучки жодної уваги.
Після вечері, коли Костя клав Елю спати на розкладачку в їхній спальні, Настя зайшла до дитячої, щоб забрати піжаму доньки, і завмерла на порозі. Світлана Вікторівна акуратно розкладала свої речі по шухлядах комода, який зазвичай був заповнений дитячим одягом. Усі ці речі вона просто склала стосом на стілець.
— Світлано Вікторівно, що ви робите? — обережно запитала Настя.
— Влаштовуюсь! — просто відповіла та, продовжуючи заповнювати простір своїми численними блузками й сукнями. — Не можу жити з валізи!
— Але ж ви приїхали ненадовго…
Свекруха випросталася й уважно подивилась на Настю.
— Побачимо, Анастасіє! Побачимо!
Другий день візиту Світлани Вікторівни почався з запаху пригорілої каші. Настя схопилася з ліжка, різко втягнувши повітря носом, і поспішила на кухню. Свекруха, в яскравому халаті, стояла біля плити й помішувала гречку в каструлі.
— Доброго ранку! — Настя намагалася приховати роздратування. — Я зазвичай сама готую сніданок для родини!
— Час би тобі вже навчитися вставати раніше! — парирувала свекруха, не обертаючись. — Молоді господині повинні вставати з першими півнями! А ти все в ліжку валяєшся, поки дитина голодна!
— Еля ніколи не прокидається голодною, у нас чіткий режим! — Настя підійшла до плити й побачила, що дно каструлі безнадійно зіпсоване. — І ми не їмо гречку на сніданок! У Елі на неї алергія!
Світлана Вікторівна фиркнула:
— Вигадки! У селі діти все їдять і не вередують! Це ви, міські, понавигадували собі алергій!
Сперечатися було марно. Настя мовчки дістала йогурт для доньки й почала нарізати фрукти. Костя вже пішов на роботу, залишивши записку, що повернеться до вечері й привезе щось смачненьке для всіх.
День тягнувся нестерпно повільно. Світлана Вікторівна, попри обіцянки допомагати з онукою, повністю ігнорувала дівчинку. Зате встигла двічі сходити до сусіднього супермаркету, звідки повернулася з пакетами продуктів.
— Я купила соління! — оголосила вона, викладаючи на стіл банки. — А не цю магазинну отруту, якою ви тут харчуєтесь! Якісь незрозумілі фрукти й іншу гидоту!
— Дякую, але в нас і так є запаси продуктів, і соління також! — відповіла Настя, спостерігаючи, як свекруха безцеремонно пересуває продукти на полицях холодильника.
— Недостатньо якісні! — відрізала та. — Я оце їсти не можу! Та й мій син — теж, я ж знаю! І взагалі, ти надто мало готуєш домашньої їжі!
Настя стиснула зуби, але промовчала. Вона пообіцяла Кості бути терплячою.
Після обіду, коли Еля пішла на денний сон, Світлана Вікторівна раптом сіла навпроти Насті за кухонним столом із чашкою чаю й рішучим виразом обличчя.
— Нам треба поговорити, Анастасіє! — почала вона тоном, який не віщував нічого доброго. — Я тут дещо вирішила…
— Що саме? — Настя підвела очі від ноутбука, де перевіряла робочу пошту.
— Я вирішила переїхати до вас! Назавжди!
Настя моргнула, не впевнена, що правильно почула.
— Перепрошую, що?
— Не бачу сенсу повертатись у село! — продовжувала Світлана Вікторівна, ніби обговорювала прогноз погоди. — Там нудно, особливо взимку! А тут — цивілізація, магазини, парки! Я зможу допомагати з Ельвірою, поки ви з Костею на роботі!
— Але… У нас немає місця… — розгублено промовила Настя. — Ця квартира замала для чотирьох!
— Дурниці! — відмахнулася свекруха. — Дитяча цілком підійде для мене! А Ельвіра може спати з вами або у вітальні! Вона ж іще маленька, їй багато місця не треба!
Настя відчула, як усередині закипає злість.
— Світлано Вікторівно, це неможливо! У Елі має бути своя кімната! І ми з Костею не планували спільного проживання з…
— З ким? З його матір’ю? — перебила свекруха, примружившись. — Я так і знала, що це твоя ідея — тримати мене подалі від сина! Костянтин завжди хотів, щоб я жила поруч! Спочатку хотів повернутися в село, але познайомився з тобою! І зараз знову ти… Та й узагалі, ми вже це обговорили з ним!
— Що? — Настя була приголомшена. — Костя мені нічого не казав!
— Значить, боявся твоєї реакції! — переможно заявила Світлана Вікторівна. — Але рішення вже ухвалене! Я продам дім у селі й переїду сюди! Ельвірі доведеться звикати до нових умов!
Не чекаючи відповіді, свекруха піднялася й попрямувала до дитячої. Настя рушила за нею й з жахом побачила, як та почала знімати зі стін дитячі малюнки та фотографії.
— Що ви робите?! — обурилася Настя, вихоплюючи з рук свекрухи фоторамку з Елею на її перший день народження.
— Облаштовую свою кімнату! — незворушно відповіла та. — Ці дитячі картинки треба прибрати! І ліжечко посунути до вікна! Або взагалі винести — воно займає забагато місця!
— Світлано Вікторівно! — Настя намагалася говорити спокійно, але голос зрадницьки тремтів від злості. — Ви не можете просто так прийти й забрати кімнату в моєї доньки! Ми з Костею цього не обговорювали й…
— Я ж сказала — Костя згоден! — перебила свекруха. — А тобі доведеться змиритися! Врешті-решт, я йому мати, а ти — всього лише дружина! Дружини приходять і йдуть, а мати — назавжди!
— Світлано Вікторівно, негайно поставте іграшки Елі на місце! — Настя вже не приховувала обурення, спостерігаючи, як свекруха складає речі доньки в велику коробку, яка невідомо звідки з’явилася в їхньому домі.
— Не вказуй мені, що робити! — відрізала та з холодним виразом обличчя. — Якби ти правильно виховувала дитину, вона б не розкидала іграшки по всій кімнаті!
Настя глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. За вікном почало темніти, а Костя досі не повернувся з роботи. Ситуація виходила з-під контролю.
— Послухайте! — Настя спробувала говорити розсудливо. — Я не знаю, що ви сказали Кості й що він вам відповів, але ми з ним не обговорювали ваш переїзд до нас! І вже точно не збираємось забирати в нашої доньки її кімнату!
Світлана Вікторівна випросталася, схрестивши руки на грудях.
— Отже, так? Для тебе ця дитина важливіша за матір твого чоловіка? Типова невістка! Я завжди казала Костянтину, що ти нам не підходиш!
— Еля — не “ця дитина”! — заперечила Настя, відчуваючи, як закипає кров. — Вона ваша онука, між іншим!
— Онука? — свекруха неприємно засміялась. — Та подивись на неї! Нічого спільного з нашою родиною! Ні з Костею, ні зі мною! Де ти її нагуляла, цікаво?
Настя застигла, не вірячи власним вухам. Температура в кімнаті, здавалося, впала на кілька градусів.
— Що ви сказали? — тихо перепитала вона.
— Те, що чула! — Світлана Вікторівна гордовито підняла підборіддя. — Я не сліпа! Син, може, й не помічає, а в нас у роду всі темноволосі, а ця твоя Ельвіра — руденька! І очі не наші, й характер! Усі ці істерики, капризи…
— У моєї бабусі було руде волосся! — крізь зуби прорекла Настя. — А характер в Елі — копія її тата в дитинстві! Ви просто не пам’ятаєте, яким був Костя, бо надто рідко ним займалися!
Світлана Вікторівна побіліла від гніву.
— Та як ти смієш! Я все життя виховувала Костю, як могла! А ти… Ти просто полювальниця за грошима! Обкрутила мого сина, підсунула йому чужу дитину! Думаєш, я не знаю, як ти на роботі заглядаєшся на свого начальника? Всі ви такі!
— Ви з глузду з’їхали? Серіалів передивилися? — Настя зробила крок назад. — Мій начальник — жінка, і їй шістдесят!
— Не бреши мені! — підвищила голос свекруха. — Я все дізналась про тебе! Костянтин надто добрий, надто довірливий, але я ж знаю, які ви, міські дівчата!
У цей момент у передпокої грюкнули двері, й пролунав голос Кості:
— Я вдома! Де мої кохані…
Він обірвався на півслові, побачивши червону від злості дружину і матір, що стояли одна навпроти одної в бойових позах.
— Що тут відбувається? — Костя переводив стривожений погляд з однієї на іншу.
— Синочку! — миттєво змінила тон Світлана Вікторівна, кидаючись до нього. — Я така рада, що ти повернувся! Твоя дружина… Вона зовсім збожеволіла! Виганяє мене, ображає!
— Що? — Костя розгублено подивився на Настю. — Настю, про що вона говорить?
— Твоя мама заявила, що ти дозволив їй переїхати до нас жити назавжди! — сухо відповіла Настя. — Причому хоче забрати кімнату Елі, а нашу доньку переселити у вітальню! І це після того, як назвала її… — вона запнулась, не бажаючи озвучувати сказане при чоловікові.
— Мамо, це правда? — Костя повернувся до матері.
— Звісно, ні! — обурилась та. — Я лише запропонувала трохи пожити з вами, допомогти з дитиною! А вона — влаштувала скандал! Кричала, погрожувала!
— Вона бреше! — твердо сказала Настя. — І ще вона сказала, що Еля — не твоя донька! Що я… народила її від когось іншого!
Обличчя Кості втратило колір. Він повільно повернувся до матері.
— Мамо, ти справді таке сказала?
— Синочку, вона тебе заплутує, маніпулює! — заголосила Світлана Вікторівна. — Я просто зауважила, що дівчинка мало схожа на нашу родину, а вона… одразу почала кричати!
— Я ніколи не підвищую голос при Елі! — заперечила Настя. — На відміну від вас, я думаю про дитину!
Костя виглядав цілком розгубленим. Він уже відкрив рота, щоб щось сказати, коли зі спальні долинув тихий плач. Еля прокинулась.
— Я піду до неї! — Настя рушила до доньки, але у дверях озирнулась.
Чоловік запитально подивився на неї, і Настя сказала:
— Якщо твоя мама до ранку не забереться з моєї квартири, любий мій, то ти разом із нею будеш шукати собі новий дім!
Її слова повисли в повітрі, немов раптом матеріалізувалися між нею та Костею. Він дивився на її постать, що зникала за дверима, з відкритим ротом, не в змозі повірити в почуте.
— Бачиш, яка вона? — тут же зашепотіла Світлана Вікторівна, хапаючи сина за руку. — Я ж казала, що вона тебе не любить! Здається щось не так — і одразу кидає! А ми з тобою завжди були разом, поки не з’явилася вона!
Костя повільно вивільнив руку, дивлячись на матір чужим, холодним поглядом.
— Мамо, я хочу знати правду. Зараз же. Що саме ти сказала про Елю?
— Та нічого такого… — Світлана Вікторівна спробувала зобразити невинне здивування. — Просто сказала, що дівчинка не дуже схожа на тебе! Це ж звичайне спостереження! А твоя дружина одразу накинулась! Значить, совість нечиста!
Костя пройшов до вітальні й важко сів на диван. Він почувався ніби серед мінного поля — будь-який крок міг стати фатальним.
— Мамо, послухай… — почав він, добираючи слова. — Я тебе люблю, правда. Але Настя — моя дружина, а Еля — моя донька. І я не дозволю нікому, навіть тобі, руйнувати мою родину.
— Та я й не руйную! — вигукнула Світлана Вікторівна. — Я хочу стати частиною вашої родини! Допомагати, підтримувати! Хіба це погано?
— А навіщо ти сказала Насті, що я погодився на твій переїзд? — прямо запитав Костя. — Ми ніколи цього не обговорювали!
Світлана Вікторівна замовкла, її очі забігали.
— Ну… не зовсім обговорювали… Але ти ж завжди казав, що сумуєш, що хочеш, аби я частіше приїжджала…
— Приїжджала в гості, мамо! Не жити з нами! — уточнив Костя. — Це зовсім різні речі!
У цей момент зі спальні вийшла Настя, тримаючи на руках сонну Елю. Дівчинка, побачивши тата, одразу потягнулася до нього.
— Тато! Таточку повернувся!
Костя взяв доньку на руки, міцно притискаючи до себе її маленьке тепле тільце. Еля поклала голову йому на плече, і в ту мить схожість між батьком і донькою стало особливо помітним — ті самі обриси носа, такий самий розріз очей, навіть звичка насуплювати брови була однакова.
— Як ти можеш не бачити, що вона — моя копія? — тихо запитав Костя, звертаючись до матері.
Світлана Вікторівна стиснула губи.
— Волосся не твоє! І характер теж!
— Волосся — як у бабусі Насті! — спокійно відповів Костя. — А характер — суміш нас обох. Упертість — точно моя, до речі!
Він поставив Елю на підлогу й лагідно підштовхнув у бік кімнати.
— Сонечко, йди пограй поки у своїй кімнатці. Татові треба поговорити з бабусею.
Коли дівчинка пішла, Костя обернувся до матері. Його обличчя стало жорстким.
— Мамо, я тебе люблю. Справді. Але те, що ти влаштувала — це вже занадто. Ти намагаєшся зруйнувати мою родину, моє щастя! І я не розумію, навіщо!
— Я нічого не руйную! — обурилася Світлана Вікторівна. — Я просто хочу бути ближче до тебе! А твоя дружина… вона мене з самого початку зненавиділа! Налаштовує тебе проти рідної матері!
— Настя ніколи не говорила про тебе погано! — похитав головою Костя. — Навіть тоді, коли ти переходила межу зі своїми докорами! Вона поважала тебе як мою матір. А ти…
Він не договорив, але в його очах Світлана Вікторівна побачила розчарування, гірше за будь-які слова.
— Я думаю, тобі краще поїхати. — нарешті промовив Костя. — Просто зараз. Я викличу таксі до вокзалу й куплю квиток до твоєї станції. Завтра зранку будеш удома.
— Ти виганяєш мене? — в голосі Світлани Вікторівни звучала щира образа.
Костя глибоко зітхнув.
— Настя — моя дружина, Еля — моя донька. І я не дозволю нікому, навіть тобі, їх ображати чи брехати про них.
Він пішов до дитячої, де свекруха вже встигла розпакувати частину речей, і почав складати їх назад у валізу.
— Що ти робиш?! — обурилася вона.
— Допомагаю тобі зібратися, — спокійно відповів Костя. — Таксі буде за пів години.
Коли Світлана Вікторівна зрозуміла, що син непохитний, її поведінка миттєво змінилась. Від удаваної образи не лишилося й сліду — тепер вона була відверто агресивна.
— Та як ти смієш, Костянтине?! Вона тебе обплутала, одурманила! Підсунула чужу дитину! А ти, дурень, повірив! Всі чоловіки однакові — думають тим, чим не треба!
Костя мовчки продовжував пакувати речі. Коли приїхало таксі, він виніс валізи, допоміг матері сісти в авто. Він хотів дати їй грошей на дорогу, але вона більше не реагувала на нього взагалі.
— Мамо! — звернувся він, бажаючи привернути її увагу. — Коли будеш готова вибачитися перед моєю дружиною і прийняти мою доньку — дай знати. А до того часу — ти сюди більше не приїдеш.
Таксі поїхало. Костя повернувся у квартиру, де Настя тихо сиділа на кухні, стискаючи в руках чашку вже холодного чаю.
— Вона поїхала, — сказав він, сідаючи поруч. — Ніколи б не подумав, що вона на таке здатна.
— А чого ти чекав? Я ж тобі казала, яка вона, — відповіла Настя. — Навіть після всього, що вона наговорила, ти вірив, що вона нормальна!
— Знаю… Але й ти зрозумій — вона моя мама. Але все одно… — Костя усміхнувся. — Ви з Елею — моє життя. Єдине, про що шкодую — що не побачив її справжнє обличчя раніше.
Вони посиділи в тиші, а потім разом пішли до доньки. Еля, не розуміючи всієї драми, радісно показувала їм малюнок — три фігурки, що тримаються за руки. Їхня маленька, але справжня родина.
7 дизайнерських прийомів на кухні, про які багато хто потім шкодує