— Я більше не збираюся утримувати твою матусю! – заявила я.
— Отже, нам залишається тільки розлучення, – процідив Антон.
— Прекрасно! Мені не потрібно пояснювати, що підписувати. Я ж юристка.
***
Я завжди вважала себе людиною розсудливою, прагматичною. Юристка, як-не-як. Але, як кажуть, і на стару буває проруха.Закохалася я в Антона на цьому безглуздому благодійному ярмарку. Стояв він там, волонтер, гладив бездомного кота, а в очах — стільки турботи… Зачепило, що тут скажеш.
Вчилися ми в сусідніх школах, хоча раніше не перетинались. Збіг, подумала я, доля! Антон з перших днів намагався справити враження. Розповідав про підробіток гідом для туристів (щоправда, якісь тури постійно зривались), про великі плани на майбутнє.
Про батьків теж одразу розповів. Мовляв, тато давно поїхав за кордон, нову сім’ю завів, а мама, Галина Іванівна, зовсім сама, бідна, хвора.
Півтора року ми зустрічались, усе здавалося більш-менш. Так, Антон іноді зривався з побачень, мчав знімати гроші для мами. Так, Галина Іванівна постійно потребувала ліків, то якихось обстежень. Я пропонувала допомогти з роботою їй, але Антон відмахувався:
— У неї ж спина болить, тиск скаче! Ти що?
А потім Антон зробив мені пропозицію. Чому я погодилася? Напевно, сподівалась, що після весілля все зміниться. Наївна дурепа!
Ми скромно одружилися, зняли квартиру в новобудові. Антон влаштувався менеджером у якийсь незрозумілий кол-центр, я продовжувала працювати юристкою. Усі гроші, що ми відкладали на ремонт, почали танути. Куди? Правильно, на потреби Галини Іванівни. То зуби лікувати, то чоботи зимові порвалися, то подруга на день народження запросила.
— Антоне, це вже нікуди не годиться! – обурювалась я.
— Почекай, сонечко, – вмовляв мене Антон, дивлячись чесними очима, – я їй трохи допоможу, і все налагодиться. Ну не можу я її залишити!
Я вирішила піти ва-банк.
— Давай, – кажу, – запросимо Галину Іванівну пожити з нами тижні на два. Допоможу їй, якщо ти не можеш.
Антон аж зблід.
— Ти не розумієш, у неї характер… Складний.
Характер, як з’ясувалося, був не просто складний, а мегаскладний. Галина Іванівна в’їхала в нашу квартиру з виглядом королеви, яка оглядає свої нові володіння. І одразу почала чіплятися:
— Що це у вас за шпалери? А скільки ви платите за електрику? Невже так багато?
Я старалася догодити, готувала її улюблені страви, намагалась підтримати розмову. Але все було марно. Вона постійно скиглила, вимагала гроші на всяку дурницю.
«Мені в магазин нема на що піти», «У подруги ювілей, треба подарунок», «Коту корм закінчився». Я почувалася банкоматом на ногах. Антон, як на зло, нічого не помічав. Або вдавав, що не помічає.
Два тижні цього кошмару закінчилися тим, що Галина Іванівна поїхала, прихопивши з собою валізу нових речей, куплених на наші чесно зароблені.
— Антоне, – кажу, – так більше не можна. Ми ж розоримося!
— Ну потерпи трохи, Таню. У неї зараз складний період.
Цей «складний період» затягнувся на півтора року. Ми переїхали в дешевшу квартиру, але запити Галини Іванівни лише зростали. Після кожної зарплати Антон насамперед переказував їй гроші, а я потім сиділа й думала, як дожити до наступної.
Якось я запропонувала їй оформити субсидію, якісь пільги. Вона образилася, наче я її принизила.
— Я покладаюся на сім’ю сина! Хіба це багато?
А потім стався апогей. Галина Іванівна з’їздила на відпочинок до Туреччини. Вивішувала фото в соцмережах: ось вона на пляжі, ось із коктейлем біля басейну, ось на екскурсії. А ми з Антоном у цей час рахували копійки.
Я влаштувала скандал. Перший серйозний скандал за весь час нашого шлюбу.
— Антоне, ти розумієш, що відбувається? Вона живе на широку ногу за наш рахунок!
У відповідь він накричав на мене, назвав егоїсткою.
— Вона ж моя мама! Як ти можеш таке говорити?
— Твоїй мамі пропонували роботу в бібліотеці! Вона відмовилась!
— Я ж тобі вже не раз казав — вона хвора, не зможе працювати. Як я можу не допомагати, коли їй навіть за квартиру нічим заплатити?
— А нам є чим?! Ми самі ледве зводимо кінці з кінцями через твою матір!
— Якщо ти не хочеш допомагати моїй мамі, може, нам варто подумати про майбутнє окремо? – випалив він у запалі.
— Чудово! Подумаємо! Може, взагалі розлучимось? – отруйно кинула я.
Антон пішов до друзів, грюкнувши дверима.
— Завтра поговоримо!
— Можеш не повертатись! – крикнула я йому навздогін.
Вранці він приповз виснажений, з червоними очима.
— Я більше не збираюся утримувати твою матусю! – заявила я.
— Отже, нам залишається тільки розлучення, – процідив Антон.
— Прекрасно! Мені не треба пояснювати, що підписувати. Я ж юристка.
Антон почав збирати речі. Я відчувала гіркоту, але й полегшення. Він пішов, кинувши на прощання:
— Все, я пішов.
— Щасти! Передавай матусі привіт! – відповіла я.
Розлучення пройшло швидко й без скандалів. Ділити було нічого. Антон винайняв малесеньку квартиру і переїхав. Галина Іванівна зателефонувала мені й звинуватила у всіх смертних гріхах. Я порадила їй піти на роботу. Вона почала кричати, але я просто поклала слухавку.
Через кілька місяців я змінила квартиру і нарешті купила собі невеличке авто, про яке давно мріяла, але не могла дозволити собі через витрати на Галину Іванівну. Я перестала затримуватись допізна на роботі й стала частіше ходити в кіно та на концерти. Дивувалась, чому не робила цього раніше.
Минув рік. У один із вихідних я пішла по покупки до супермаркету. Гуляючи між стелажами, побачила знайому постать біля кас. Це був Антон. Я хотіла уникнути зустрічі, але він мене помітив.
— Таню, привіт! – покликав він.
— Привіт, – відповіла я холодно.
Виглядав він жахливо: зарослий, із темними колами під очима. Підійшов до мене, не дивлячись у вічі, ніби відчував провину.
— Як справи? – спитав він, ніби давній знайомий.
— Непогано, – відповіла я, згадуючи неприємне.
І тут його прорвало. Почав жалітись на життя, роботу, маму. Галина Іванівна, виявляється, знову влаштувала скандал і погрожує переїхати до нього через борги за квартиру та гучних сусідів.
— Стоп! – перебила я. – Антоне, я не хочу це слухати. Це вже не моя родина й не моя відповідальність.
Він розгубився.
— Але ж ти…
Я рішуче похитала головою.
— Ні. Навіщо ти мені це розповідаєш? Ти сам зробив вибір — тепер і розгрібай сам.
Антон насупився, зібрався з духом і випалив:
— Ех, шкода, що взагалі підійшов. Ти так і залишилась… — він запнувся, а потім кинув: — Не дарма я з тобою розлучився! Стерва!
Я дивилась йому вслід, не відчуваючи нічого. Ні жалю, ні провини. Його слова просто розтанули в повітрі.
Я повернулась у свою затишну квартиру і розклала покупки. У домі стало ще затишніше, бо тепер це був тільки мій простір. Жодних компромісів, прихованих образ, недоречних прохань і напруги.
Я знала, що вчинила правильно. Іноді з боку здається, що ти жорстокий, але насправді — ти просто втомився жити за чужими правилами. Я озирнулась на своє життя й зрозуміла: мені нема за що себе винити.
Антон обрав залежність від матері. Я колись сподівалась, що він подорослішає й навчиться відповідати за себе, але це вже була не моя справа. І знаєте що? Я була щаслива. По-справжньому щаслива. Вперше за довгий час…
Вона прекрасно розуміла, що мама її не любить