— Світлано, нам потрібно серйозно поговорити, — Вітя зайшов на кухню, де дружина готувала вечерю, і важко сів на стілець.
Світлана обернулась, помітивши незвичну блідість на обличчі чоловіка. Вона відклала ніж і витерла руки об фартух.
— Щось сталося? — запитала вона, сідаючи навпроти.
— Це мама, — Вітя провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти втому. — У неї великі проблеми.
Світлана напружилась. Стосунки зі свекрухою у неї ніколи не були простими, але останні місяці стали особливо напруженими через нове захоплення Раїси Михайлівни.
— І що тепер? Її Аполлон знову просить гроші на свій неіснуючий бізнес? — Світлана не змогла стримати сарказму.
— Гірше, — Вітя підвів на неї очі, повні тривоги. — Він зник. Разом з усіма її заощадженнями.
Світлана завмерла. Вона очікувала чого завгодно, але тільки не цього.
— Скільки? — змогла лише запитати вона.
— Все, — Вітя похитав головою. — Абсолютно все, що в неї було. Пенсійні накопичення, гроші від продажу дачі, навіть те, що залишилося після батька.
Світлана повільно видихнула. Вона відчувала, як всередині наростає роздратування, але намагалася тримати себе в руках.
— Я ж попереджала її, — тихо промовила вона. — Скільки разів я казала, що цей Марат її використовує?
— Знаю, — Вітя кивнув. — Але вона була так захоплена… Казала, що вперше за багато років відчула себе жінкою.
— І що тепер? — Світлана схрестила руки на грудях, вже здогадуючись, до чого веде чоловік.
— Їй нічим платити за квартиру, — Вітя дивився кудись убік, уникаючи прямого погляду дружини. — Комунальні рахунки за три місяці, плюс кредит на ремонт, який вона взяла перед знайомством із цим… Маратом.
Світлана відчула, як всередині все стискається. Вона точно знала, що буде далі.
— І ти хочеш, щоб ми їй допомогли, — це було не питання, а твердження.
— А що нам залишається? — Вітя розвів руками. — Вона моя мати, Світлано. Я не можу залишити її в такій ситуації.
Світлана встала і підійшла до вікна. За п’ять років шлюбу вони з Вітею накопичили пристойну суму. Гроші призначалися для початкового внеску за квартиру — їхню власну, а не орендовану, в якій вони жили зараз.
— Твоя мати доросла людина, — нарешті промовила Світлана, повернувшись до чоловіка. — Вона сама прийняла рішення віддати гроші цьому альфонсу.
— Але вона не думала, що він її обдурить! — Вітя підвищив голос.
— Не думала? — Світлана гірко усміхнулася. — А коли я казала їй перевірити його так званий бізнес, коли радила не поспішати з грошима, що вона мені відповіла? Пам’ятаєш?
Вітя мовчав, опустивши голову.
— Вона сказала, що я заздрю її щастю, — продовжила Світлана. — Що я меркантильна й не розумію справжніх почуттів. Що я намагаюся зруйнувати її стосунки, бо сама нещаслива в шлюбі з тобою.
— Вона була закохана, — спробував виправдати матір Вітя. — Люди в такому стані часто говорять дурниці.
— Дурниці? — Світлана підвищила голос. — Вона місяцями обливала мене брудом, ігнорувала всі мої попередження, а тепер, коли її обдурили, як останню школярку, ми маємо віддати їй наші заощадження?
— Я не кажу віддати все, — Вітя підняв руки в примирливому жесті. — Просто допомогти їй стати на ноги. Сплатити квартиру, погасити борги…
— А потім що? — перебила його Світлана. — Вона знайде нового Марата, і все повториться?
— Ні, вона зробила висновки, — Вітя підійшов до дружини, намагаючись взяти її за руку. — Світлано, зрозумій, вона у відчаї. Їй потрібно на щось жити!
Світлана відсторонилася, відчуваючи, як усередині закипає гнів.
— А мені яка різниця? — вона подивилася чоловікові прямо в очі.
— В сенсі?!
— Яке мені діло до того, на що тепер буде жити твоя мати, Вітю? Це вона сама подарувала свої заощадження комусь, от нехай тепер сама й розгрібає!
— Ти не можеш так говорити про мою матір, — Вітя відсахнувся, ніби від удару. — Вона ж рідна мені людина.
Світлана схрестила руки на грудях і сперлася на кухонний стіл. Вона відчувала, як в ній зростає роздратування, але намагалася говорити спокійно.
— Я кажу не про твою маму як про людину, а про її вчинки, — сказала вона. — Раїса Михайлівна — доросла жінка, яка свідомо прийняла рішення. Погане рішення.
— Але вона була закохана! — Вітя змахнув руками. — Ти не розумієш, як їй було після смерті батька. Самотність, порожнеча…
— Не треба мені розповідати про самотність, — Світлана відвернулась до вікна. — Моя мама теж овдовіла, але чомусь не кинулася в обійми першого ліпшого альфонса.
— Марат не був першим-ліпшим! — заперечив Вітя. — Вони познайомилися на якихось курсах. Він здавався пристойною людиною.
— Пристойною? — Світлана усміхнулася. — Чоловік сорока років, який упадає за жінкою на двадцять п’ять років старшою? І ти не бачив у цьому нічого підозрілого?
Вітя опустився на стілець і схопився за голову.
— Я хотів, щоб вона була щаслива, — глухо промовив він. — Після смерті батька вона так змінилася… А з Маратом знову почала усміхатися, фарбуватися, купувати нові сукні.
— І все це — за її власні гроші, — помітила Світлана. — Пам’ятаєш, як вона запросила нас на вечерю в ресторан? Як вихвалялася, що Марат замовив найдорожче вино? А потім я побачила, як вона розраховувалася.
Вітя підвів на неї очі.
— Ти ніколи мені про це не казала.
— Бо ти не хотів слухати, — Світлана підійшла до плити й вимкнула вже закипілий чайник. — Щоразу, коли я намагалася розповісти тобі, що з цим Маратом щось не так, ти відмахувався. Казав, що я просто не люблю твою матір.
— Це неправда, — спробував заперечити Вітя.
— Правда, — твердо сказала Світлана. — А знаєш, що ще правда? Твоя мама сама приходила до мене просити гроші для свого ненаглядного Марата. Ще до того, як віддала йому свої заощадження.
Вітя завмер.
— Коли це було?
— Два місяці тому, — Світлана налила собі чаю, стараючись не дивитися чоловікові в очі. — Вона сказала, що Марату потрібні гроші на розвиток бізнесу, що це чудова можливість для інвестицій. Я відмовила й порадила їй бути обережнішою. Знаєш, що вона мені відповіла?
Вітя мовчав, чекаючи продовження.
— Вона сказала, що я жадібна і заздрісна, — Світлана відпила ковток чаю. — Що я спеціально налаштовую тебе проти неї. Що я боюся, що якщо вона розбагатіє завдяки бізнесу Марата, то ти будеш більше її поважати, ніж мене.
— Вона не могла такого сказати, — Вітя похитав головою.
— Могла і сказала, — Світлана поставила чашку на стіл. — А потім додала, що я тебе не варта, що ти міг знайти собі жінку кращу. Жінку, яка б поважала твою матір.
Вітя встав і пройшовся кухнею.
— Чому ти мовчала? — запитав він.
— А що б змінилося? — Світлана знизала плечима. — Ти б повірив мені, а не своїй матері?
Вітя не відповів, і це мовчання було красномовніше за будь-які слова.
— От саме, — гірко усміхнулася Світлана. — І тепер, коли її обдурили, як я й попереджала, ти приходиш і просиш наші заощадження. Гроші, які ми збирали п’ять років на власне житло.
— Я не прошу все, — Вітя знову сів навпроти дружини. — Лише частину. Щоб допомогти їй вибратися з боргів.
— А потім? — Світлана подивилася йому прямо в очі. — Що буде, коли вона знову закохається? Коли знову почне роздавати гроші направо й наліво?
— Цього не повториться, — Вітя похитав головою. — Вона усвідомила свою помилку.
— Справді? — Світлана недовірливо підняла брову. — Вона сама тобі це сказала? Визнала, що була неправа?
Вітя затнувся.
— Не зовсім… Вона досі вірить, що Марат її кохав, просто в нього виникли якісь проблеми, і він змушений був поїхати.
Світлана розсміялася, але в цьому сміху не було жодної радості.
— І після цього ти кажеш, що вона усвідомила свою помилку? Вітя, вона досі живе у своїх ілюзіях!
— Але вона моя мама! — Вітя вдарив кулаком по столу. — Я не можу залишити її без допомоги!
— А я твоя дружина, — тихо сказала Світлана. — І я не хочу, щоб наше майбутнє приносили в жертву ілюзіям твоєї матері.
— Я не хотів до цього доходити, Свєта, — Вітя встав і підійшов до шафи у вітальні, де вони зберігали важливі документи. — Але якщо ти не хочеш допомогти по-хорошому, доведеться діяти інакше.
Світлана простежила за рухом чоловіка й теж підвелася зі стільця.
— Що ти робиш? — запитала вона, хоча вже здогадувалась.
— Беру гроші, — відповів Вітя, відкриваючи дверцята шафи. — Мені потрібна лише частина. Щоб погасити борг за квартиру, комунальні та кредит.
— Навіть не думай! — Світлана швидко підійшла до нього, загороджуючи шлях до верхньої полиці, де в старій коробці з-під цукерок лежала їхня спільна картка й готівка. — Ці гроші ми заробляли разом, і вони призначені для нашого майбутнього.
— А моя мама — це не частина нашого майбутнього? — Вітя спробував відсунути дружину вбік. — Вона може опинитися на вулиці!
— Хай продасть свою квартиру й переїде в менше житло, — Світлана не зрушила з місця. — Або здасть кімнату. Або знайде підробіток. Є безліч способів вирішити її проблеми без того, щоб лізти в наші заощадження.
— У неї артрит, який підробіток? — Вітя роздратовано потер лоба. — Свєта, це всього лише гроші. Ми ще заробимо.
— Всього лише гроші? — Світлана подивилася на чоловіка з недовірою. — Вітя, ти розумієш, скільки нам довелося працювати заради цих заощаджень? Я відмовляла собі в усьому. Влітку, коли всі їхали у відпустку, я бралася за додаткову роботу. Взимку підробляла репетитором вихідними, поки ти зустрічався з друзями.
— Я теж працював! — обурився Вітя.
— Так, працював, — погодилася Світлана. — А потім ішов до друзів або на футбол, поки я сиділа з паперами допізна. І тепер ти хочеш взяти ці гроші й віддати їх жінці, яка навіть не поважає мене?
У цей момент у двері квартири подзвонили. Вітя й Світлана завмерли, перервавши суперечку. Дзвінок повторився, наполегливіше.
— Хто б це міг бути? — Світлана поглянула на годинник. — Ми нікого не чекаємо.
Вітя підійшов до дверей і подивився у вічко.
— Це мама, — сказав він, обертаючись до дружини. — Наче відчула, що ми про неї говоримо.
— Не відкривай, — похитала головою Світлана. — Не зараз. Ми не закінчили розмову.
Але Вітя вже повернув замок і розчинив двері. На порозі стояла Раїса Михайлівна — охайно одягнена, з акуратно покладеним волоссям, але з заплаканим обличчям.
— Вітенько, — вона одразу кинулася обіймати сина. — Я вже не знаю, що робити! Мені нема чим платити, немає звідки взяти гроші на все, що потрібно…
— Мамусю, заспокойся, — Вітя обійняв матір, проводячи її до квартири. — Щось придумаємо.
Світлана стояла осторонь, спостерігаючи за цією сценою зі змішаними почуттями. З одного боку, їй було шкода немолоду жінку, що потрапила в біду. З іншого — роздратування від того, як легко Раїса Михайлівна маніпулювала сином, не відпускало.
— Добрий вечір, Раїсо Михайлівно, — промовила Світлана, коли свекруха нарешті помітила її присутність.
— І ти тут, — Раїса Михайлівна лише зиркнула на невістку, перш ніж знову повернутися до сина. — Вітю, я не знаю, що мені робити. Марат обіцяв повернутися за тиждень, але його телефон мовчить. Я боюся, що з ним щось трапилося.
— З ним усе гаразд, мамо, — Вітя посадив матір на диван. — Просто він… Він тебе ошукав.
— Не кажи дурниць! — Раїса Михайлівна підвела голову. — Марат мене кохає! Він просто потрапив у якусь халепу, я впевнена.
Світлана не стримала гіркої усмішки, і свекруха одразу перевела на неї погляд.
— Що смішного? — холодно запитала вона. — Тобі приємно бачити мене в такому стані?
— Анітрохи, — Світлана похитала головою. — Просто дивуюся вашій наївності. Навіть зараз ви продовжуєте вірити в казки.
— Як ти смієш так розмовляти зі мною? — Раїса Михайлівна підвелася з дивана. — Вітю, невже ти дозволиш їй так звертатися до своєї матері?
Вітя метався між двома жінками, не знаючи, на чий бік стати.
— Давайте всі заспокоїмося, — спробував він розрядити обстановку.
— Ні вже, — Світлана рішуче зробила крок уперед. — Раз ви прийшли, давайте розставимо всі крапки над «і». Вітя щойно просив у мене наші заощадження, щоб покрити ваші борги.
— І правильно зробив, — Раїса Михайлівна гордо підняла підборіддя. — Син має допомагати матері у важку хвилину.
— А як щодо того, щоб дослухатися до мене, коли ви ще не потрапили в цю «важку хвилину»? — парирувала Світлана. — Коли вас попереджали, що Марат — аферист?
— Він не аферист! — вигукнула Раїса Михайлівна. — Ти просто заздриш, що в моєму віці я знайшла справжнє кохання!
— Справжнє кохання? — Світлана гірко всміхнулась. — За ваші ж гроші?
— Вітю, — Раїса Михайлівна звернулась до сина. — Я не можу більше слухати ці образи. Або ти вирішуєш питання з грошима прямо зараз, або я йду і більше ніколи не переступлю поріг цього дому.
Вітя зблід.
— Мамо, зачекай…
— Ні, хай вирішує, — перебила Світлана. — Хай обирає між матір’ю, яка розтринькала всі свої гроші на альфонса, і дружиною, яка п’ять років збирала на їхнє спільне майбутнє.
— Я беру гроші, — раптом твердо сказав Вітя і рушив до шафи.
Світлана кинулася йому напереріз.
— Тільки спробуй! Це і мої гроші теж!
— От бачиш, синочку, — торжествуюче промовила Раїса Михайлівна. — Вона думає лише про гроші. Я ж казала тобі, що вона меркантильна.
— А ви думаєте лише про те, як вирішити свої проблеми за чужий рахунок, — огризнулася Світлана. — Вітю, відійди від шафи!
Але Вітя вже відкрив дверцята і потягнувся до верхньої полиці. Світлана схопила його за руку.
— Якщо ти візьмеш ці гроші, між нами все закінчено, — сказала вона. — Я не жартую, Вітю. Обирай.
Вітя завмер із простягнутою рукою. У кімнаті запанувала важка тиша.
— Синочку, — тихо покликала Раїса Михайлівна. — Я твоя мама.
Вітя повільно опустив руку і повернувся до дружини.
— Пробач, Свєта, — сказав він. — Але я не можу залишити маму в біді.
Світлана мовчки дивилася на нього кілька секунд, потім підійшла до столу й дістала з сумочки ключі.
— Я йду, — спокійно сказала вона. — І більше не повернуся.
— Свєта, зачекай! — Вітя кинувся до неї.
— Ні, — вона похитала головою. — Ти зробив свій вибір. Тепер живи з ним.
Двері зачинилися за Світланою, залишивши Вітю стояти між торжествуючою матір’ю та зруйнованим майбутнім. І саме в цю мить він уперше подумав, що, можливо, щойно зробив найбільшу помилку у своєму житті…
Дружина приїхала з відрядження і знайшла сліди іншої жінки