— Ти можеш скинути мені гроші, тисяч вісімдесят? — ніби між іншим, запитав Микита свою дружину.
Жінка відклала книгу й підняла брови з подивом.
— Це навіщо?
— У Маринки скоро день народження, хочу купити їй ноутбук.
— Цікавий подарунок, — сказала Софія, закриваючи книгу. Вона любила робити подарунки родичам чоловіка, але вміла рахувати гроші.
— Здається, це занадто дорого для подарунка, — цього разу брови підняв Микита. — Це ж не ювілей, на день народження варто щось скромніше. Наприклад, хороші парфуми, тому я можу виділити п’ять, максимум десять тисяч.
Видно, Микита очікував іншої реакції: він трохи по-дитячому скривився, а потім пробурмотів:
— Добре, тоді давай десять.
— Ні, ти в парфумах зовсім не тямиш. Тобі що дезодорант, що парфумована вода — одне й те саме. Я сама куплю.
— Не довіряєш? — образливо буркнув Микита.
Софія не відповіла й знову відкрила книгу, продовживши читати.
Наступного дня до Софії на роботу забігла її зовиця Марина — та сама, якій Микита хотів купити подарунок. Досить своєрідна особа, вона наче за графіком навідувалася до Софії щопонеділка, кажучи, що «проходила повз», але Софія знала: Марині потрібні гроші. Вона давала, але не більше трьох тисяч — і зовиці цього вистачало.
Коли ж Марина пішла, Леонід, відірвавшись від пристрою, який налаштовував, звернувся до сестри:
— Навіщо ти їй даєш?
Леонід знав, що Марина давно працює, вийшла заміж і має доньку. Він навіть кілька разів бачив її чоловіка.
— Заздриш? — з цікавістю запитала Софія.
— Та ні, — спокійно відповів брат. — Просто ти її «підсадила», а це ні до чого доброго не призведе.
Софія підійшла й потріпала брата за волосся. Вона добре пам’ятала, як починала свій бізнес. Тоді міська рада оголосила конкурс на бізнес-ідеї для студентів. Софія не вважала себе бізнесменкою — це здавалося далеким і нецікавим, але вона все ж написала концепцію розвитку туристичного напрямку для залучення гостей у місто. Для цього потрібні були сувеніри — на цій ідеї вона й вирішила будувати план.
Журі, яке оцінювало проєкти, відзначило її роботу, і Софія отримала перший грант — чималу суму. На ці кошти вона змогла закупити кілька верстатів для випалювання по дереву. Вона познайомилася з хлопцями, які захоплювалися берестом й вручну вирізали дитячі іграшки. Згодом її сувеніри почали мати попит, що й саму Софію здивувало. Побачивши, що в доньки справи йдуть вгору, її мама, Любов Володимирівна, вирішила інвестувати в бізнес. Через кілька років у Софії вже була повноцінна фабрика сувенірної продукції. Її вироби можна було придбати в кожному готелі міста.
У неї з’явилися наймані працівники — художники й техніки, але основна робота все одно залишалася за нею. Щодня Софія укладала контракти, їздила по школах, університетах, управліннях і спортивних організаціях. З часом її справа процвітала, і замовлення почали надходити з інших регіонів. Упевненість у собі дала їй змогу далеко піти, і тепер, коли гроші вже не були проблемою, Софія легко ділилася ними з родичами чоловіка. Вона добре пам’ятала, як раніше рахувала копійки на обід — і це зробило її більш чуйною та щедрою.
Задзвонив телефон, Софія посміхнулася й одразу взяла слухавку.
— Так, Ірино Павлівно, — це була її улюблена свекруха. — Добре, заїду сьогодні ввечері.
Поглянувши на годинник, Софія вдяглась і, попрощавшись із братом, пішла. Уже за пів години вона зустрілась у басейні з Кірою — своєю давньою подругою. Вони разом навчалися в одному класі, закохувалися, сварились, мирились — але завжди залишались подругами. Три роки тому Кіра шалено закохалася, вже готувалися до весілля, але вона потрапила в аварію. Ніхто не очікував, що її наречений просто зникне. Кіра довго переживала: мало того, що травмувала стегно, так її ще й кинув коханий. Сльози текли рікою, і Софія тільки й встигала подавати серветки. Але час минув, Кіра відновилась, і тепер вони знову разом ходили плавати в басейн.
А ввечері, щойно Софія прийшла в гості, Ірина Павлівна посадила невістку навпроти себе й простягнула їй буклет.
— Ми сьогодні з Борисом Михайловичем, — сказала вона (це свекор Софії), — дивились земельні ділянки. Яка ж це краса!
Ірина Павлівна похитала головою.
— Ціни ростуть, — засмучено промовив Борис Михайлович. — Ще місяць тому сотка коштувала п’ятдесят, а тепер уже сімдесят тисяч.
— Що ж буде до кінця року? — важко зітхнула Ірина Павлівна.
У цей час Софія розглядала буклет. Вона давно думала про купівлю земельної ділянки, але якось руки не доходили: у неї була простора квартира, машина й свій бізнес.
— Може, позичиш? — зрозумівши, що Софія сама не запропонує, спитала Ірина Павлівна.
— Цього року в місті мало фестивалів, — невістка повернула буклет. — Замовлень різко поменшало, тому доводиться економити.
Свекор важко зітхнув. Він розраховував, що невістка піде їм назустріч, але наполягати не став. Борис Михайлович прибрав буклет на полицю — ще згодиться.
Повернувшись додому, Софію зустрів із жалісливим виглядом Микита. Софію завжди смішив такий вираз обличчя в чоловіка. Вона хихикнула й запитала:
— Ну що трапилось?
— Машину довелось відвезти в ремонт, — прошепотів Микита.
— Вона ж у тебе на гарантії.
— Ага, але як мені тепер діставатися до роботи?
Контора чоловіка знаходилась просто в центрі міста, туди курсувала безліч автобусів, а пішки — двадцять хвилин.
— Як усі, — відповіла дружина.
— Дай грошей, я орендуватиму машину.
— Любий, — Софія постаралася сказати це м’яко, щоб не образити. — Розумієш, ці гроші мені даються непросто. Це контракти та праця моїх людей. З кожного проданого сувеніру я отримую відсоток. Розумієш, до чого я веду?
На обличчі Микити з’явилася сумна усмішка.
— Доведеться їздити автобусом, — сказала вона чоловіку й погладила його по щоці.
У четвер, порушивши свій графік, на роботу до Софії забігла зовиця.
— Дай грошей! — у своїй звичній манері заявила Марина.
— Не вийде, мій ліміт вичерпано.
Насправді гроші у Софії були, але вона пам’ятала, що казав Леонід: «халявні» гроші для родичів чоловіка — це шлях у нікуди.
Звісно, Марина образилась, хоча постаралася не показати цього. Вона швидко попрощалась і втекла.
А вже ввечері Софії зателефонував Степан. Не можна сказати, що вона його обожнювала — але хлопець був чесний. Якщо позичав гроші — завжди повертав. Жодної «халяви». От і цього разу він попросив лише п’ять тисяч — хотів повести дівчину в кіно, а зарплата мала бути лише наступного тижня.
— Лови! — сказала Софія й одразу надіслала трохи більше, щоб Степан міг ще й посидіти з дівчиною в кафе.
— Ого! — здивувався юнак, побачивши суму. — Дуже дякую! Я обов’язково наступного тижня все поверну.
— Не забудь поцілувати свою дівчину, — порадила Софія. У відповідь Степан лише хмикнув.
Микита все ще їздив на автобусі. Для нього це було незвично — до власної автівки швидко звикаєш. Повернувшись додому, він обурився:
— А чому ти мамі не дала гроші на земельну ділянку? — спитав він, піднявши брови й подивившись на Софію з нерозумінням.
— Любий, — відповіла Софія, саме закінчуючи готувати вечерю. Вона відклала рушник і подивилася на чоловіка. — Розумієш, у мене є родина — це ти і я. А твоєї мами тут немає. Я не можу утримувати твоїх батьків. І хочу тобі нагадати, що перед Новим роком я подарувала твоїй мамі шикарний диван, а твоєму татові — чудовий телевізор.
Микита був вдячний дружині за ці подарунки. Софія справді часто щось купувала для його батьків, бо вони потребували допомоги: до мікрохвильовки додалась кавомашина… Тепер мама просила купити ліжко, і Софія про це знала.
— Ну, не переймайся ти так, — сказала вона, помітивши, як Микита починає хмуритися. Їй хотілося обійняти його й зацілувати, як малого хлопчика. Вона любила свого чоловіка — можливо, вже не так, як колись, але все ж любила. — Я постараюсь найближчим часом дати гроші на спальню.
Почувши це, на обличчі Микити з’явилася усмішка, ніби йому дали велике морозиво.
За тиждень до Софії прийшло нове обладнання. Її брат Леонід був тямущим хлопцем — саме він завжди налаштовував усі станки. Ось і цього разу він сидів, читав інструкцію й щось крутив. Софія підійшла ближче й одразу звернула увагу на його порвані кросівки.
— А що, нові не купиш? — запитала вона.
— От вийду на роботу — й куплю, — відповів Леонід, не відволікаючись від справи.
— Давай я дам гроші, — запропонувала Софія, сподіваючись допомогти братові.
— Ні, це мої кросівки, і мене вони повністю влаштовують, — відрізав Леонід, не бажаючи приймати допомогу.
Софія тут же згадала свою зовицю. Та б точно позичила б у неї не менше п’ятнадцяти тисяч, а може й усі тридцять. Але брат — нізащо.
Після роботи Софія вирішила заїхати до подруги Надії. Їй подобалося бувати в неї в гостях: чоловік Вадим завжди зустрічав з усмішкою, а їхня маленька донька Настя, мов шило, бігала по кімнаті. У цьому була якась справжність. Вона відчувала життя в цьому домі, чула сміх, бачила посмішки. А ще їй подобалося, що Вадим не соромився поцілувати дружину при гостях.
Повернувшись додому, Софія застала чоловіка. Микита був холодним: лише махнув рукою й знову сів за комп’ютерну гру. Колись вона обожнювала свого чоловіка — але це було давно. Тепер її сімейне життя складалося з рутини: чмок у щічку, «привіт» і «па», іноді спільна вечеря — що траплялося рідко, а далі кожен ішов у свою кімнату.
«Це не та родина, про яку я мріяла, — подумала Софія з легкою тугою. — Це просто звичка. Багато хто так живе й навіть не помічає цієї сірості, яку називає родиною.»
— Він уже остаточно здох! — з роздратуванням вигукнув Микита, трясучи комп’ютерною мишкою.
— Зовсім? — запитала Софія, піднявши брови.
Чоловік уже не раз скаржився на свій комп’ютер: мовляв, відеокарта слабка, пам’яті мало, монітор замалий.
— Треба новий купити, — бурчав він.
— Купуй, — відповіла господиня дому, взяла книжку з полиці й зручно вмостилась на дивані.
— Дай триста тисяч, — попросив Микита.
Софія з подивом подивилася на чоловіка. Сума була солідною, у голові одразу закрутилися не витрати, а підрахунок, скільки сувенірів треба продати, щоб заробити такі гроші.
— Купуй, — знову повторила вона, намагаючись залишитись незворушною.
— Даси? — з легким презирством у голосі запитав він. — У мене таких нема.
— А чому ти вирішив, що в мене є вільні гроші на комп’ютер? Ти думаєш, я відкриваю тумбочку, беру звідти гроші, закриваю — і вночі там вони знову з’являються? Ні, любий, хочеш комп’ютер — зароби на нього сам.
Вона вже заздалегідь знала, що зараз чоловік насупиться, піде на кухню, наллє кави, пробурчить щось собі під ніс і знову сяде за комп’ютер.
Дотягнувшись до полиці, Софія дістала свій блокнот. Туди вона занотовувала всі свої витрати. Хвилина — і вона зрозуміла, що сьогодні лише двадцяте число, а вона вже перевищила власний ліміт витрат на родичів. Основна частина цих витрат — родина чоловіка.
— Але ж ти своїй сестрі минулого місяця дала сто п’ятдесят тисяч, — нагадав Микита, скрививши губи.
— Ого як! — холодно глянула на нього Софія. — Рахуєш мої гроші?
— Та ні, просто сто п’ятдесят…
— Як цікаво! А яке тобі до цього діло? Якщо що — нагадаю: у моєї мами пенсія, а Аліса навчається на платному. Я заплатила за неї. Маєш претензії? — кинула Софія гострий погляд.
Микита незадоволено відвернувся. Хвилин п’ять бурчав, а потім різко сказав:
— Тобто я у тебе на другому плані?
Софія рідко сварилась, але цей день був винятком. Вона накричала на чоловіка, а Микита, відчувши свою фінансову вразливість, відповів тим самим.
Наступний день став катастрофою для Софії. Її машина була припаркована за всіма правилами, але знайшовся інший водій, який на швидкості вирішив «вписатись» у кишеню. Удар, спалах і пожежа — до приїзду пожежників від її автівки майже нічого не залишилося. Єдине, що заспокоювало Софію, — це страховка. Агент зі страхової, який прибув на місце, одразу сказав, що виплата буде, але сума занижена через знос транспортного засобу.
Без машини Софія почувалася, як без рук. Вона особисто їздила до клієнтів, як звичайний агент: показувала каталоги, зразки сувенірів, укладала контракти. Повернувшись додому, вона попросила в чоловіка тимчасово позичити його машину, але той, досі ображений через історію з комп’ютером, відмовив — мовляв, тепер йому потрібно їздити на об’єкт, а це далеко.
Увечері, прикинувши вартість нової машини й підрахувавши заощадження, Софія зрозуміла, що їй не вистачить. Вона вирішила звернутись до свекрухи по фінансову допомогу. Але ні вона, ні свекор не дали жодної копійки, пославшись на термінові витрати. Те саме сказала й Марина, зовиця. А от Степан, дізнавшись про випадок, запропонував Софії п’ятдесят тисяч. Сума невелика, але сам факт приємно вразив її.
Уже наступного вечора Софія приїхала додому на новенькій машині. Побачивши її, Микита почервонів від злості.
— А казала, що грошей нема! — пробурмотів він, ледве стримуючи роздратування.
Він уже прикинув, що така машина коштує не менше п’яти мільйонів. Обходячи авто, не міг приховати заздрості: як так, що його дружина заробляє такі гроші, тоді як він у своїй конторі отримує лише вісімдесят тисяч.
Того дня Софія майже весь час провела вдома. Вона спілкувалася з агентами й клієнтами телефоном. Увечері Микита прийшов із роботи, а за двадцять хвилин у гості завітала свекруха. Ірина Павлівна принесла коробку цукерок і хотіла запросити невістку на чай, але Софію відволік дзвінок. Вибачившись, вона сказала, що їй терміново треба поїхати.
Але, вийшовши надвір, Софія зрозуміла, що забула вдома банківську картку. Довелось повернутись. Зайшовши в коридор, вона прислухалась.
— Твоя дружина, — з неприязню промовила Ірина Павлівна, — перестала давати гроші.
— Вона стала скупою, — погодився Микита.
Софія, яка стояла в коридорі, не могла повірити почутому. Раніше свекруха завжди була м’якою, навіть лагідною. А тепер її голос звучав жорстко, різко.
— Так діло не піде… — додала Ірина Павлівна.
Софія зрозуміла, що її присутності в кімнаті не помітили. Їй стало цікаво, що ж вони насправді про неї думають.
— Гидка дівка, — пробурчала стара. — Ось що зробиш… — на мить замовкла. — Твій батько продасть свою машину, гроші віддасть тобі. Ти закриєш свій автокредит, а потім візьмеш новий, уже на батька.
— Мам, — обурився Микита, — у мене що, з’явився дідусь-мільйонер?
— Мовчи й слухай! — різко перебила Ірина Павлівна, викладаючи свій «план».
Увесь цей час Софія стояла й чула кожне слово. Усередині неї спалахнула злість — не тільки на свекруху, але й на свекра, зовицю і, звісно, на власного чоловіка. Коли вона почула все, що потрібно, господиня дому тихо прочинила двері… і гучно їх зачинила.
За кілька секунд у коридор вийшов Микита.
— Я забула картку. Принеси, будь ласка, мій кейс. Він лежить на столику, — звернулась до нього Софія, ніби нічого не сталось.
Бліде обличчя Микити миттєво набуло звичного вигляду. Він швидко приніс кейс. Софія дістала картку, зачинила кейс і, прокрутивши кодовий замок, залишила його на тумбочці.
Щойно вона спустилась на перший поверх, не стрималась — дала волю злості. Навіть кілька разів вигукнула в голос. Але побачивши, що якась бабуся здивовано на неї глянула, Софія одразу заспокоїлась.
Які ж почуття вона мала до свого чоловіка? Напевно, вже ніяких. Раніше це було щось пристрасне, тепле, ніжне, а тепер усе стало нейтральним. Її ставлення до Микити нагадувало ставлення до дорогої речі — ніби вже непотрібна, але й викинути шкода.
Сівши в машину, вона замислилася. Те, що запропонувала свекруха своєму синові, обов’язково спрацює, і винною зроблять її. Тому Софія вирішила діяти на випередження — і в неї одразу визрів план.
Наступного дня вона написала заяви, в яких зазначалося, що вона, дружина Микити Лєщева, не давала згоди на отримання жодного кредиту на його ім’я. Так, це лише папірець, формальність, але вона заїхала до найбільших банків: ПриватБанк, Ощадбанк, Укргазбанк, ПУМБ, Альфа-Банк, Райффайзен. У кожному залишила завірену копію заяви у своєму кейсі.
А наступного вечора вона заїхала до свекра.
— Борисе Михайловичу, — звернулась вона до чоловіка, — як там ваші земельні ділянки?
— О, ростуть у ціні, — відповів той, ідучи до полиці з буклетами.
— Знаєте, — примружилась Софія, — думаю, навесні справи в мене підуть значно краще.
— Це чудово, — кивнув він, щиро порадівши.
— Можливо, ви могли б поки що оформити кілька ділянок на себе? Може, навіть не одну, а три-чотири. Ми з Микитою ж хочемо побудувати будинок поруч із вашим.
Ці слова надихнули Бориса Михайловича. Він подумки прикинув: а чому б і справді не купити кілька ділянок одразу? Нехай дорого, але вигідно. Тим паче усе оплатить Софія.
Свекор був у захваті. Він дякував невістці, обіймав її, потискав руку. Щойно вона пішла, він одразу зателефонував продавцю.
Повернувшись додому, Софія дістала пляшку вина.
— Є привід? — з підозрою запитав Микита.
— Аякже! — вигукнула вона. — У мене купа контрактів. Щоправда, на весну, але зате які!
Софія дістала штопор, відкрила пляшку й розлила вино по келихах. Один із них простягнула чоловікові.
— Привітай мене! — сказала вона з усмішкою.
— Вітаю, — задоволено відповів Микита, взявши келих.
— Якщо хочеш — можеш купити собі комп’ютер, — додала вона з посмішкою. — Але тільки на свої гроші. Бери найкращий! Живемо один раз!
Сказавши це, вона одним махом випила свій келих.
Наступного дня в гості прийшла свекруха. Як лисиця, примружилась, вона уважно вдивлялася в невістку, а тоді мовила:
— Борис Михайлович сказав, що в тебе навесні справи підуть угору.
— Так! — відповіла Софія. — У мене чудові контракти!
Що саме робить Софія у своєму бізнесі, Ірина Павлівна не знала — і, чесно кажучи, знати не хотіла. Єдине, що її цікавило — це гроші, які невістка їй давала.
— Не відкладайте на потім покупку вашого спального гарнітура! — з ентузіазмом сказала Софія. — Рекомендую не економити: беріть найкращий, який можна передати внукам! І ремонт зробіть — повний!
Тут вона зробила паузу, а потім додала:
— Ну, поки що — на свої кошти. У мене гроші будуть тільки навесні.
Свекруха світилася від щастя. Вона була вдячна Софії: завдяки їй колись оновила стару машину, потім — кухню, тепер настав час ремонту та нових меблів.
Через кілька днів Софія звернула увагу, що у Леоніда досі порвані кросівки.
— Я ж давала тобі гроші! Куди вони поділись? — запитала вона з подивом.
— Книги купив, — спокійно відповів Леонід. — Кросівки ще згодяться, а от книжки…
Ось за що Софія поважала брата — за любов до читання. Він міг ходити в дірявих шкарпетках і потертих джинсах, але книжки завжди обирав якісні.
Минув місяць. Коли вони з Микитою виходили від його батьків, Софія запитала чоловіка:
— У твого батька, я бачу, нова машина. Якщо в нього так багато грошей, то чому це я маю допомагати йому купувати земельну ділянку?
Микита розгубився.
— Звідки у твого батька гроші?
Машина була справді недешева — для пенсіонера дуже дорога, приблизно чотири мільйони.
— Так він у кредит її взяв, — промимрив Микита.
— Що? — Софія удала, що здивована. Обличчя її чоловіка миттєво зблідло. Микита одразу зрозумів, що його батько передчасно похизувався автівкою.
— У твого ж батька лише пенсія та якийсь дрібний оклад. Як він буде виплачувати цей кредит?
Микита промовчав. Софія також мовчала хвилину-другу, а потім звернулася до чоловіка:
— Отже, Борис Михайлович проситиме гроші в мене, не в тебе, бо в тебе їх нема, а я маю виплачувати його машину.
Софія хмикнула й одразу сказала:
— Я тоді не дам жодної копійки.
На диво, Микита нічого не відповів. Так, він удав, що образився, але обурюватися не став.
Через кілька днів Микита повернувся додому й заявив:
— Мене викликають до суду.
— Мене теж, — спокійно відповіла Софія.
— А тебе навіщо?
— Бо я подала документи на розлучення.
Господиня дому уважно спостерігала за чоловіком. У звичних обставинах будь-який чоловік влаштував би істерику, почав би питати: «Навіщо? Чому? В тебе хтось є? У нас усе добре! Я тебе люблю!» — і ще багато подібного. Але Микита лише холодно подивився на Софію, пробурмотів щось про те, що віддав їй два роки життя, а тепер вона хоче розлучитися. Ще щось казав, але Софія пропустила повз вуха.
Перше судове засідання відбулося стандартно. Суддя одразу сказав, що повинен надати тримісячний термін на примирення. Микита не заперечував, а Софія навпаки — погодилася. Їй цей час був потрібен.
Після першого засідання Микита хотів повернутися додому, але Софія його не пустила. До того часу замки вже були змінені, а ключі — не вручені.
— Якщо ми розлучаємось, то розлучаємось, — сказала вона. — Іди до мами.
Щоб він не ходив слідом, Софія вирушила до подруги. Микиті нічого не залишалося, як піти.
А от на наступному засіданні почалося найцікавіше. Це було через три місяці. Звісно, свекруха телефонувала, свекор намагався помирити сина з невісткою, але Софії це було не потрібно. Втім, це було непотрібно й самій Ірині Павлівні — у неї був хитрий план.
— Я вимагаю поділу майна! — заявив Микита, дивлячись на Софію з непримиренним виразом обличчя.
Софія була готова. Вона надала документи, що підтверджували: квартира була куплена ще до шлюбу.
Микита насупився, але продовжив:
— А меблі й обстановка?
— Моя мама, Любов Володимирівна, усе придбала. В мене є чеки, — спокійно відповіла Софія.
Суддя вислухав обидві сторони й погодився з аргументами Софії. Після цього Микита спробував претендувати на частку її бізнесу.
— Це абсурд! — вигукнув він. — Я маю право на свою частину!
Та тут його чекав неприємний сюрприз. Виявилося, що підприємство, яке випускає сувенірну продукцію, належить тещі. А Микита жодного стосунку до нього не має.
Це був удар. І тоді Микита вирішив застосувати останній козир, який обговорював із мамою.
— Кредити у шлюбі діляться навпіл! — вигукнув він, гадаючи, що переміг.
Суддя кивнув — формально це правда. Але тут Софія дістала ті самі листи, завірені банками, й сказала:
— Я давала згоду лише на один кредит — на машину, який Микита вже встиг погасити.
Потім вона показала розрахунки зарплати чоловіка й те, як саме він витрачав гроші. Виявилося, що всю зарплату він витрачав тільки на себе, а точніше — на свої кредити.
— Та як так?! — не витримав Микита.
Суддя оголосив рішення:
— Я відмовляю у задоволенні вашої вимоги, щоб ваша дружина Софія виплачувала кредити, які ви оформили самостійно.
Микита схопився й закричав.
Його обличчя стало блідим, він важко дихав. Не почувши жодних заперечень від Микити, суддя остаточно затвердив своє рішення: кредити не будуть поділені навпіл.
Коли Софія отримала на руки виконавчий лист, до неї підійшов уже колишній чоловік.
— Навіщо ти так зі мною вчинила? — запитав Микита, його голос тремтів від напруги.
— Як саме? — спокійно запитала Софія. — А як ти збирався вчинити зі мною?
Микита нерозуміюче подивився на неї.
— Ти змовився зі своєю матір’ю, щоб повісити на мене всі ваші борги. Спочатку взяв кредит, щоб погасити борги своїх батьків, а коли я сказала, що навесні у мене покращиться фінансове становище — у вас стало коротке замикання. Твій батько взяв кредит на три мільйони, щоб купити землю. Твоя мати — не менше, щоб зробити ремонт і купити меблі. І ти не кращий — набрав кредитів на чотири мільйони. Як ви це все збираєтесь виплачувати? — спокійно, але жорстко запитала Софія. — І не забувай: половина вартості машини за рішенням суду — моя.
Микита це добре розумів, і це ще більше його дратувало: замість того, щоб щось отримати, він втратив усе — буквально все: дружину, дім, свою машину. Тепер навіть батьки його ненавиділи.
— Бувай, — сказала Софія і, махнувши рукою, пішла.
Минув приблизно місяць, коли до Софії в гості зайшов її колишній дівер. Степан почувався ніяково, адже врешті-решт його брат разом із матір’ю закрутили всю ту історію з кредитами.
— Заходь, — сказала Софія, широко відкривши двері. Степан увійшов.
Вона запросила його на кухню, заварила духмяного чаю.
— Мати не розмовляє з Микитою, — зітхнув Степан. — Батькові не вистачило грошей, довелося продати машину і земельні ділянки. Але цього все одно замало, щоб закрити всі борги. Здається, мама вже шукає покупців на квартиру.
— А ти що? — поцікавилася Софія, знаючи, що Степан жив із батьками.
— Доведеться переїхати. І, мабуть, на краще — час навчитися жити самостійно, — відповів він.
Господиня дому ненадовго вийшла, а коли повернулась — простягла Степану конверт.
— Дякую тобі, що тоді мене виручив, — сказала вона.
Степан відкрив конверт, дістав гроші й одразу ж перерахував.
— А навіщо стільки? — розгублено запитав він. — Я ж дав тобі тільки п’ятдесят.
— Рахуй це як відсотки, — усміхнулася Софія.
— Ні, — ображено сказав Степан. — Я ж дав тільки п’ятдесят тисяч, коли ти купувала машину. Решту я повернув. Я допомагав, бо тобі справді було важко.
Софія замислилася: як так виходить, що в одній родині можуть бути настільки різні люди — одні жадібні, інші — порядні й чуйні?
Вони ще трохи посиділи, попили чаю, а потім Софія запропонувала:
— Поїхали дивитися, як літають супутники.
— Супутники? — здивувався Степан.
— А ти хіба не бачив? — у відповідь він похитав головою. — Тоді поїхали, я тобі покажу.
За годину вони вже були за містом. Довелося трохи поблукати полем, але незабаром Софія дістала з машини великий плед, розстелила на траві й лягла.
— Дивись! — сказала вона й показала рукою в небо. — Вони пливуть! Бачиш он там? Тільки не моргай — дивись в одну точку, й одразу помітиш, як одна із зірочок рухається. Це і є супутник.
Степан ліг поруч, вдивився — і через мить захоплено вигукнув:
— О, бачу! — він показав пальцем у небо.
— А он ще один! — тепер уже Софія показала на інший бік неба, де крізь темряву повільно пливла ще одна світла цятка.
— Мама нам цю квартиру повністю віддала чи лише на певний період? — перепитала Ліза