— Скажи мені, Наталю, ти справді думаєш, що людина, яка написала книжку, тепер краща за всіх? — Валентина Петрівна стояла посеред кухні, тримаючи в руці ополоник, як жезл верховного судді.
— Ти ж розумієш, що без нас би ти й літери не написала, ми тебе годували, обігрівали, сина тобі дали!
Наталя поставила на стіл тарілку з борщем. Спокійно. Вона знала цей тон. Він віщував або довгий монолог про невдячність, або раптовий сплеск звинувачень у гордині, алкоголізмі та фемінізмі, хоча Наталя востаннє випивала келих шампанського на презентації власної книги й те — за чужий рахунок.
— Ти просто скажи, Олеже, — повернулася Валентина Петрівна до сина, який прикидався, що шукає щось у холодильнику, — ти взагалі мужик чи що? У тебе дружина з грошима, а у нас із Мариною — ні машини, ні майбутнього!
— Мамо, ну давай без «майбутнього» за обідом… — пробурчав Олег, дістаючи банку огірків.
— Огірок тобі в горлі стане, якщо матір образиш! — пригрозила вона і знову повернулася до Наталі. — А ти що? Ти думаєш, що через одну книжку, яку купили дурні в переході, ти тепер королева?
Наталя не витримала — відставила ложку, відкинулася на спинку стільця.
— Ви взагалі читали, що я написала, Валентино Петрівно? Чи ви по обкладинці вирішили, що там «Як вийти заміж за ідіота і не з’їхати з глузду»?
— Я не читаю бруд. Особливо про коханців, розлучення й ось це усе. Це ж прямо про тебе!
Олег кашлянув. Наталя різко повернулася до нього:
— А ти чого мовчиш? Родичі твої ходять по квартирі, як по Центральному залізничному вокзалу, їдять мої продукти, сплять у моєму кабінеті, тепер машину їм подавай, а ти мовчиш?
— Ну… ти ж казала, що в тебе гонорар прийшов. У тебе тепер виходить, Наталю, а в них поки що… ні. Може, ти просто допоможеш, і все вляжеться?
— А ти не думав, що може, вляжеться, коли всі роз’їдуться по своїх кутках і перестануть жити за мій рахунок?
— Ну що ти починаєш… — Олег ніяково почухав потилицю, уникаючи погляду.
Ось це і є мій чоловік, подумала Наталя. Старший за мене на сім років, але характером — школяр, який боїться, що мама поставить у куток.
— Наталю, ну не будь жадібною, — втрутилася Марина, його сестра, з’являючись у дверному отворі кухні з телефоном у руках. — Там, до речі, акція на КІА. Сто п’ятдесят тисяч гривень перший внесок. Ми тобі потім віддамо, чесно-чесно.
Наталя встала. Повільно, без емоцій. Взяла чашку, налила каву, зробила ковток.
— Ось зараз буде, як у романі, тільки без вигадки, — тихо сказала вона, обводячи всіх поглядом. — Я вам нічого не винна. Ні машин, ні борщу, ні ваших криків у моїй квартирі. І знаєш що, Олеже? Якщо ти вважаєш, що твоя мама і сестра важливіші за твою дружину, то нехай вони й варять тобі борщ, пишуть книжки та платять внески по кредиту.
— Ти що, серйозно зараз? — злякано запитав він. — Це через якусь машину?!
— Ні, Олеже. Це через тебе. І те, що я десять років живу в комуналці з твоїми родичами, хоча в нас трикімнатна квартира в центрі. А тепер у мене ще й бестселер, і, вибач, але я більше не зобов’язана жити, як терпіла.
— Ну не кип’ятися… — тихо сказав він, ніби все ще сподівався, що це просто спектакль.
— Я не кип’ячуся. Я остигаю, Олеже. І знаєш що буває з жінками, які повністю остигають? Вони подають на розлучення. Завтра.
Вона вийшла з кухні, залишивши за собою тишу і запах борщу з горілим присмаком.
У спальні Наталя дістала валізу. Не тому, що збиралася одразу йти. Просто потрібен був візуальний ефект.
Якщо не розуміють слів — може, зрозуміють по діях, — подумала вона і, застебнувши блискавку, лягла на ліжко.
Там, на полиці, її чекав новий блокнот. Наталя взяла його і написала:
Глава перша. Я пішла не тому, що мене вигнали. Я пішла, тому що більше не могла мовчати.
— Ну ти ж не збираєшся подавати заяву? — Олег стояв біля дверей, як загнаний пес, із пластиковим пакетом і очима, повними розгубленості.
Наталя накинула халат і вийшла в коридор. Спеціально повільно, мовчки. Нехай довше побоїться.
— Ти ж розумієш, Наталю… це ж усе зопалу. Мама… ну, у неї характер. Але вона стара, їй важко. А ти в мене розумна, ну чого ти як…
— Як що, Олеже? Як жінка, яка більше не хоче жити на вокзалі? Чи як письменниця, яка не готова ділити ванну з твоєю сестрою і тещею одночасно?
Він опустив очі.
— Та я вже з Мариною говорив. Вона наступного тижня з’їде до подруги.
— А мама?
— Мама… ну, мамі важко. У неї тиск, а у подруги на третьому поверсі немає ліфта. Ти хочеш, щоб вона померла на сходах?
Наталя зачинила дверцята пральної машини й закотила очі.
— Олеже. У твоєї матері тиск відтоді, як я відмовилася готувати печінку раз на тиждень. У неї тиск на мозок, на нерви й на мою самооцінку. А тепер ще й на мій рахунок у банку.
Він кинув пакет на тумбочку, як аргумент.
— Ось ти все в сарказмі, у словах… А ти знаєш, що вона мені сказала? Вона сказала: «Олеже, якщо Наталя нас вижене, ти будеш останньою людиною, яку я прокляну». Розумієш?
Наталя мовчки дивилася на нього. Потім підійшла, взяла його долоню і розгорнула. Там була обручка.
— Що це? — запитала вона, хоча знала відповідь.
— Я зняв його сьогодні вранці. Думав… якщо ти не передумаєш…
— Передумаю? — голос Наталі здригнувся, але не від болю — від здивування. — Ти вважаєш, що знята обручка — це аргумент? Що я зараз заплачу, скажу «давай усе забудемо» і побіжу знову робити всім яєчню з підсмажкою?
Олег відвернувся до дзеркала.
— Ти змінилася, Наталю. Була домашньою, тихою, а тепер… наче тебе підмінили.
Вона кивнула.
— А ти не подумав, що я просто перестала бути зручною?
— Ну так, ти тепер із книжкою, з гонораром, усі тобі пишуть, ти в інтерв’ю… Тільки щасливою ти при цьому не стала.
— А ти став? Ти щасливий, коли твоя мама жбурляє мої книжки в шафу? Чи коли сестра миє ноги в мийці, тому що «так швидше»?
Він сів на пуфик і зітхнув:
— Ти хочеш усе зруйнувати? Після десяти років?
— Ні. Я хочу все перебудувати. Без вас.
Через день Наталя поїхала до РАЦСу. Сама. У рюкзаку — паспорт, папірець з адресою нотаріуса і чітке розуміння: розлучення — не трагедія, а свобода.
Але тут Олег увімкнув свою «важку артилерію».
— Якщо ти підеш, я заявлю, що половина твоєї книги — моя. Що я тобі допомагав, був редактором, давав ідеї. Хочеш скандал у пресі? — це повідомлення надійшло їй на пошту рівно за дві години до візиту до нотаріуса.
Наталя дивилася на екран, як на дохлу рибу.
Редактором? Ідеї? Він навіть назву плутав, казав: «Як там твоя «Любов і кисень»? Чи «Кислота і наречений»?»
Вона розсміялася — спочатку тихо, потім так, що в кав’ярні обернулися.
Оце любов. Оце підтримка. Оце чоловік!
Тоді вона відкрила новий документ. Назвала його:
«Як розлучитися з паразитом і не з’їхати з глузду»
І почала писати:
«Він не кричав, не бив, не пив. Він просто тихо підточував мою особистість, як вода камінь. А потім став вимагати дивіденди».
Того вечора вона повернулася додому. На столі — записка:
«Якщо все ж таки передумаєш — я на дачі. До вівторка.»
На кухні — порожньо.
У шафі — вільно.
На душі — ніби вперше за багато років стало тихо. Навіть дивно.
Через пару днів вона зателефонувала рієлтору.
— Так, шукаю квартиру. Маленьку. Але тільки без сторонніх родичів у додаток. І з гарним вікном. Мені потрібне світло. Я, знаєте, пишу.
— Соколова?! Оце зустріч… — пролунав ззаду голос, настільки знайомий, що в Наталі по спині пробігли мурашки.
Вона обернулася — і ледь не випустила сумку з продуктами.
Перед нею стояв Ігор.
Той самий. Перший. Кохання, трагедія, дев’яності, гуртожиток з облізлою плитою та пошепки «якби ти тоді не поїхала…»
— Ігор?! — Наталя машинально пригладила волосся, ніби сорок вісім — це не термін, і зморшки можна стерти поглядом.
Він посміхнувся:
— Ти майже не змінилася. Усе та ж уперта… Ну, розкажи, як ти?
Вони сіли в найближчій кав’ярні. Наталя замовляла капучино з мигдалевим молоком, ніби від цього зникнуть спогади про життя з Олегом та його мамою. А Ігор дивився на неї, ніби гортав старий фотоальбом, який давно вважав загубленим.
— Ти знаєш, я читав твою книжку. Зовсім випадково. Купив дружині на день народження, а сам у поїзді зачитався. Думаю: чорт, це ж Натаха!
— Оце несподіванка, — посміхнулася вона, дивлячись у вікно.
Він нахилився ближче, майже пошепки:
— Слухай, якби ти тоді не поїхала… я ж тебе шукав. Потім одружився, але ти — це було кохання всього мого життя.
Наталя відчула, як у неї всередині починає підійматися стара хвиля: ностальгія, легке запаморочення, те саме «а раптом…»
— Ти ж зараз сама, так? — Ігор обережно торкнувся її руки. — Може, це знак? Ну, не просто ж так доля нас зіштовхнула?
Вона посміхнулася.
— Ти зараз серйозно? У тебе що, методика: «розлучилася — нагадаю про себе»?
— Та ну, кинь. Просто подумав… Ми могли б спробувати. Тепер ми дорослі, без ілюзій. Я ж тебе знаю.
Вона трохи нахилилася вперед і тихо сказала:
— Ти мене знав. Ту. Двадцятирічну, з хвостиком і мрією про кімнату без тарганів. А я тепер інша. І ти, по правді, вже не той лицар із гітарою. Ти мужик із залисиною і «спробуємо». Дякую, але я вже спробувала. І досить.
— Ти серйозно відмовляєшся від шансу на щастя?
— Щастя — це не шанс. Це вибір. І я його вже зробила.
Він сидів, мовчав. Потім видихнув:
— Ти змінилася…
— Слава Богу, — кивнула Наталя. — Інакше я б знову вляпалася в чиєсь життя, де моя думка — прикра незручність.
Вона вийшла з кав’ярні, зітхнула на повні груди й раптом відчула, як легко йти, коли не тягнеш чужі очікування на спині. Ні свекрухи, ні чоловіка, ні колишніх закоханих — нікого. Тільки вона, її кроки та свіже повітря.
Через місяць Наталя переїхала. Маленька однокімнатна квартира, світла, з новим ремонтом. Без тумбочок із вишитими серветками, без криків із кухні «а де мої таблетки?!», без постійного шепоту за спиною.
Писала вона тепер з особливим азартом. І роман її називався «Жінка, яка сказала “ні”».
Коли дзвінки від Олега припинилися, а Ігор більше не писав, вона навіть не відчула порожнечі. Тому що порожньо було тоді, коли вона всім усе винна була. А тепер було… вільно.
І одного вечора, наливаючи собі келих вина, вона раптом посміхнулася.
— Ось тепер — я вдома.
Дружини не стало, і ресторан чоловіка збанкрутував. Але одного дня з’явився п’яничка, щоб обміняти золотий браслет на їжу