Дача дісталася Оксані від батьків — старий дерев’яний будиночок із садом на околиці селища, де кожна дошка скрипіла, а дах місцями провисав під вагою минулих років. Колись тут пахло яблуками та свіжоскошеною травою, а вечорами батьки сиділи на веранді з чаєм. Тепер ділянка заростала бур’яном, паркан похилився, а в будинку завелася пліснява.
Кілька років Оксана їздила туди на вихідні, намагаючись навести лад. Виривала бур’яни, білила стіни, латала дах руберойдом. Щоразу поверталася додому з хворою спиною і розбитими руками. Ділянка вимагала постійної уваги, наче жива істота, яка без турботи повільно помирала. Оксана розуміла — самій їй не впоратися.
Чоловік Ігор дачу не любив і ніколи цього не приховував. Коли Оксана кликала його поїхати разом, той кривився і відмахувався:
— Копатися в землі — не чоловіча справа. У мене справ по горло і без твого городу.
Ігор працював менеджером у будівельній компанії й вважав фізичну працю чимось принизливим. За всі роки шлюбу на ділянці з’явився рівно двічі — обидва рази за наполяганням дружини, і обидва рази провів час у гамаку з телефоном.
Зате свекруха Валентина Семенівна бачила в дачі ідеальне місце для літнього відпочинку. Жінка любила розмірковувати про користь свіжого повітря та екологічно чистих овочів, хоча сама ніколи не тримала в руках лопату.
— Оксаночко, — тягла та медовим голосом під час чергового візиту, — а що це у вас ділянка без діла пропадає? Я могла б доглянути, лад навести. Все одно влітку мені в місті душно.
Оксана слухала ці натяки вже не перший рік. Спочатку думала, що свекруха справді хоче допомогти. Потім зрозуміла — Валентина Семенівна мріє отримати дачу у своє розпорядження, щоб приїжджати туди з подругами та влаштовувати посиденьки. Оксана мовчала, не бажаючи сваритися через старий будинок. Конфлікти з родиною чоловіка й так траплялися регулярно, а додавати новий привід не хотілося.
Навесні Оксана приїхала на ділянку після довгої зими. Сніг щойно зійшов, земля розкисла, і дача виглядала ще сумніше, ніж зазвичай. Балки веранди прогнили наскрізь, дах протікав у трьох місцях, а в сараї завалилася стіна. Оксана обійшла будинок навколо, зазирнула всередину — стіни почорніли від вогкості, підлога здулася. Стоячи посеред цього запустіння, жінка раптом ясно усвідомила: нескінченна боротьба з руйнуванням не має сенсу. Грошей на капітальний ремонт немає, сил теж, а допомоги чекати нізвідки.
Увечері того ж дня, сидячи на кухні за столом і гортаючи оголошення на телефоні, Оксана прийняла рішення. Продати ділянку. Гроші підуть на щось дійсно потрібне — може, на ремонт міської квартири чи просто відкласти про запас. Головне — припинити витрачати вихідні на безнадійну справу.
Покупець знайшовся швидко — літня пара із сусіднього району шукала місце під будівництво нового будинку. Оксана зустрілася з ними, показала ділянку, чесно попередила про проблеми. Ті оглянули все, похитали головами та погодилися. За тиждень оформили угоду у нотаріуса. Гроші лягли на картку, документи про продаж Оксана акуратно склала в теку. Коли все скінчилося, жінка відчула полегшення — немов скинула важкий рюкзак, який тягла на плечах кілька років.
Додому повернулася у спокійному настрої. Ігор сидів у вітальні перед телевізором, гортав новини на планшеті. Оксана розігріла вечерю, накрила на стіл, покликала чоловіка. Той прийшов, стомлено опустився на стілець, налив собі чай.
— Ігор, я дачу продала, — спокійно повідомила Оксана, намазуючи масло на хліб.
Чоловік завмер із кухлем на півдорозі до рота. Кілька секунд дивився на дружину так, ніби не зрозумів слів.
— Що? — перепитав Ігор глухо.
— Дачу продала, — повторила Оксана. — Все законно, документи на руках. Гроші вже надійшли.
Обличчя Ігоря повільно наливалося фарбами. Очі розширилися, вилиці напружилися. Кухоль чоловік поставив на стіл так різко, що чай хлюпнув на скатертину.
— Ти що, ненормальна?! — голос зірвався на крик. — Як це ти продала?! Я ж мамі пообіцяв! Вона вже речі зібрала!
Оксана моргнула, намагаючись осмислити почуте.
— Пообіцяв? — повільно перепитала жінка. — Що саме пообіцяв?
— Дачу! — Ігор підскочив зі столу так різко, що стілець перекинувся назад із гуркотом. — Я сказав мамі, що вона може приїжджати туди влітку! Що ми відремонтуємо будинок, і ділянка буде в порядку! А ти все зіпсувала!
Оксана опустила хліб на тарілку. У голові повільно вкладалися слова чоловіка, але сенс їхній здавався абсурдним.
— Ігор, — почала жінка рівним тоном, — дача була моєю. Мені батьки залишили, а не тобі й не твоїй матері. Ти там жодного разу до ладу не був, ремонтом не займався.
— Яка різниця, чия?! — перебив чоловік, розмахуючи руками. — Ми ж сім’я! Значить, і дача спільна! Ти не мала права продавати без мого дозволу!
— Мала, — заперечила Оксана, відчуваючи, як усередині зростає холодна злість. — Це спадщина, вона не ділиться. І жодного твого дозволу не було потрібно.
Ігор пройшовся по кухні, хапаючись за голову.
— Мама дізнається — уб’є мене! Вона вже плани будувала, подруг кликала! Казала, що нарешті зможе нормально літо провести!
— До чого тут твоя мати? — Оксана встала з-за столу, схрестивши руки на грудях. — Будинок розвалювався. Дах тік, балки гнили. Ти хоч раз туди приїхав допомогти? Хоч раз копійку дав на ремонт?
— Не в грошах річ! — огризнувся Ігор. — Ти мала спитати! Порадитися! Ми що, чужі люди?
— Радитися? — Оксана посміхнулася. — З тобою, який двічі за п’ять років там був? Чи з твоєю матір’ю, яка тільки язиком базікати вміє?
Ігор витріщився на дружину так, наче вперше бачив.
— Ти як із нею розмовляєш?! Це моя мати!
— І що? Моя дача. Була. Тепер продана.
Чоловік схопив зі столу телефон.
— Зараз мамі подзвоню, нехай знає, що ти накоїла!
Оксана знизала плечима. Усередині клекотіло обурення, але жінка трималася спокійно. Ігор тицьнув у екран, приклав телефон до вуха. Через кілька гудків відповіли.
— Мамо, ти сидиш? — почав Ігор напруженим голосом. — У нас проблема. Оксана дачу продала.
Зі слухавки долинув верескливий голос свекрухи, слів було не розібрати, але інтонація виражала обурення. Ігор кивав, хмурився, кидав на дружину люті погляди.
— Так, я теж не знав! — виправдовувався чоловік. — Вона сама все вирішила! Без мене!
Валентина Семенівна щось кричала на тому кінці дроту. Оксана стояла, спостерігаючи за тим, що відбувається, збоку. Абсурдність ситуації вражала — дорослий чоловік скаржився матері на дружину, наче дитина.
— Добре, мамо, приїжджай, — кивнув Ігор. — Так, зараз. Розберемося.
Чоловік відключився і жбурнув телефон на стіл.
— Мама зараз приїде. Будеш їй пояснювати, чому вирішила розпоряджатися без дозволу.
Оксана підняла брову.
— Пояснювати? Їй? Ігорю, ти розумієш, що кажеш?
— Розумію! — гаркнув той. — Ти вчинила неправильно! І мама має право знати!
— Право? — Оксана ступила ближче до чоловіка. — Яке право у твоєї матері на мою дачу?
Ігор стиснув зуби, відвернувся. Оксана зрозуміла — розмова безглузда. Чоловік не чує доводів, для нього важливіша думка матері, ніж здоровий глузд.
За пів години у двері подзвонили. Ігор кинувся відчиняти. На порозі стояла Валентина Семенівна — повна жінка з фарбованим волоссям, у яскравій куртці й з величезною сумкою на плечі. Обличчя свекрухи палало праведним гнівом.
— Де вона?! — закричала Валентина Семенівна, вриваючись у квартиру. — Де ця… Оксана!
Оксана вийшла з кухні, стала у дверях вітальні.
— Тут, Валентино Семенівно.
Свекруха підлетіла до невістки, тицяючи пальцем у груди.
— Ти як посміла?! Дачу продати! Без дозволу! Ігор мені обіцяв!
— Дача була моя, — рівно відповіла Оксана. — Мені батьки залишили.
— Яка різниця! — заверещала Валентина Семенівна. — Ти одружена! Значить, повинна з чоловіком радитися! А ти що твориш?! Я вже подругам розповіла, що влітку до себе на дачу запрошу! Що скажу тепер?!
Оксана схрестила руки, дивлячись на свекруху холодно.
— Скажете правду. Що дача згнила і продана.
— Згнила?! — пересмикнулася Валентина Семенівна. — Нічого не згнила! Я там влітку хотіла квіти посадити! Альтанку поставити!
— Валентино Семенівно, ви хоч раз туди приїжджали? — запитала Оксана.
Свекруха зам’ялася.
— Ну… ні, але Ігор розповідав!
— Розповідав, — посміхнулася Оксана. — Ігор, який там двічі був за п’ять років. Будинок розсипався, дах тік, балки прогнили. Ремонт коштував би пів мільйона гривень мінімум. У вас є пів мільйона, Валентино Семенівно?
Свекруха закліпала очима, але одразу знайшлася:
— А ти не могла почекати?! Ми б щось придумали!
— Почекати? — Оксана похитала головою. — Я п’ять років чекала. Кожні вихідні сама їздила, лад наводила. Ігор пальцем не поворухнув. Ви теж. А тепер обурюєтеся.
Валентина Семенівна розвернулася до сина.
— Ігорю! Ти чуєш, як дружина з тобою розмовляє?! Ти що, чоловік чи ганчірка?!
Ігор стиснув кулаки, ступив до Оксани.
— Годі розумувати! Дачу повернеш!
Оксана розсміялася.
— Повернути? Ігорю, ти договір купівлі-продажу читати вмієш? Угоду завершено, гроші отримано, документи переоформлено.
— Тоді поверни гроші! — закричав чоловік. — Знайдемо іншу дачу!
— Навіщо? — запитала Оксана. — Щоби ти знову ігнорував ділянку, а твоя мати будувала плани?
Валентина Семенівна завищала:
— Та як ти смієш зі мною так?! Я тобі не стороння!
— Стороння, — відрізала Оксана. — Тому що чужі інтереси ставите вище за мої.
Ігор схопив дружину за руку.
— Усе. Завтра йдеш до покупців, пояснюєш, що помилилася, і повертаєш дачу.
Оксана вирвала руку.
— Нікуди не піду. І нічого не поверну. Дача продана, і крапка.
Чоловік і свекруха перезирнулися. Валентина Семенівна стиснула губи, звузила очі.
— Тоді судитимемося, — процідила жінка. — Ігорю, телефонуй юристу. Якщо вона домовлятися не хоче, нехай у суді пояснюється.
Оксана дивилася на чоловіка і свекруху спокійно. Усередині не було паніки, лише глухе здивування — як легко ці люди розподілили чуже майно, навіть не запитавши думки господині. Валентина Семенівна вже будувала плани, збирала речі, запрошувала подруг. Ігор обіцяв матері дачу, наче йшлося про його власність. Оксана раптом ясно усвідомила — для них межі не існувало. Все, що належало дружині, автоматично вважалося спільним, а отже, доступним для будь-яких рішень.
— Позивайтеся, — рівно відповіла Оксана. — Тільки заздалегідь попереджаю — спадщина не ділиться. Можете хоч сто юристів найняти.
Ігор метався вітальнею, розмахував руками, хапався за голову.
— Мама вже речі зібрала! — повторював чоловік, ніби це змінювало суть справи. — Посуд купила новий, білизну постільну! Думала, що влітку переїде туди жити! А тепер що?! Їй буде соромно перед подругами!
Оксана мовчки слухала ці голосіння. Зі слів чоловіка складалася картина — свекруха планувала переїхати на дачу. Не просто приїжджати на вихідні, а жити там постійно з травня по вересень. І ніхто не збирався питати дозволу в Оксани. Валентина Семенівна вже купила посуд, білизну, напевно, прикинула, які меблі поставити й де грядки розбити. Все це — на чужій ділянці, без єдиного слова власниці.
— Ігорю, — повільно промовила Оксана, — ти хоч розумієш, що кажеш? Твоя мати збиралася жити на моїй дачі. Без мого відома.
Чоловік зупинився, витріщився на дружину.
— Ну і що?! Ми ж родичі! Ти жадібна!
— Жадібна? — Оксана посміхнулася. — Я п’ять років сама латала дах і виривала бур’ян. Ти жодного разу не допоміг. Твоя мати жодного разу не приїхала. А тепер ви обурюєтеся, що я розпорядилася своїм майном.
Валентина Семенівна фиркнула, схрестила руки на грудях.
— Гарно ж ти вихована! Старших не поважаєш!
— Повага тут ні до чого, — заперечила Оксана. — Дача згнила, грошей на ремонт немає. Я продала ділянку законно, за документами. Ніхто з вас права голосу не мав.
Ігор стиснув кулаки, ступив до дружини.
— Ти взагалі розумієш, що накоїла?! Мама тепер усім розкаже, яка ти! Тобі соромно не буде?!
Оксана підняла брову.
— Мені? Соромно? За що? За те, що продала своє майно?
Чоловік відкрив рота, закрив, знову відкрив. Слів не знаходилося. Валентина Семенівна виступила вперед, тицьнула пальцем у невістку.
— Завтра ж ідеш до цих покупців і повертаєш угоду! Скажеш, що передумала!
— Не піду, — коротко відповіла Оксана.
— Як це не підеш?! — завищала свекруха. — Ігорю, ти чуєш?! Вона відмовляється!
Ігор метнувся до столу, схопив телефон.
— Зараз юристу подзвоню! Нехай пояснить тобі, що таке сімейне майно!
Оксана спокійно пройшла в спальню, дістала з шафи теку з документами. Повернулася до вітальні, поклала теку на стіл перед чоловіком і свекрухою. Розкрила, виклала аркуші один за одним — договір купівлі-продажу, витяг з реєстру, розписка про отримання грошей.
— Ось усі папери, — промовила Оксана рівним голосом. — Дача дісталася мені в спадок від батьків. Це не спільно нажите майно. Ділити тут нічого. Угоду завершено, гроші отримано, право власності перейшло до покупців. Можете до юриста йти, але результат буде такий самий.
Ігор втупився на печатки та підписи. Обличчя чоловіка повільно змінювалося — злість змінювалася розгубленістю. Валентина Семенівна схопила один з аркушів, піднесла до очей, пробіглася поглядом по рядках.
— Та як же так?! — пробурмотіла свекруха. — Не може бути!
— Може, — холодно уточнила Оксана. — Речі, які ви купили для дачі, залиште собі. Стануть у пригоді у вашій квартирі, Валентино Семенівно.
Свекруха побагровіла, жбурнула папір на стіл.
— Ти ще пошкодуєш! — прошипіла жінка. — Ігорю, збирайся! З такою дружиною нічого робити!
Чоловік стояв, дивлячись на документи. Оксана бачила, як у голові Ігоря вкладається інформація — дружина справді мала право продати дачу без його згоди. Юрист підтвердить те саме. Скандал безглуздий.
— Ігорю! — різко гукнула сина Валентина Семенівна. — Ти їдеш чи ні?!
Чоловік повільно підняв голову, подивився на матір, потім на дружину. В очах промайнула образа, злість, нерозуміння. Ігор мовчки розвернувся і вийшов із вітальні. За хвилину зі спальні почулися звуки — грюкали дверцята шафи, шаруділи пакети.
Валентина Семенівна презирливо оглянула невістку з голови до ніг.
— Сподіваюся, ти задоволена, — кинула свекруха. — Чоловіка втратила через шматок землі.
Оксана схрестила руки на грудях.
— Через шматок землі? Чи через те, що ви із сином вирішили розпоряджатися моїм майном?
Валентина Семенівна хмикнула, схопила сумку.
— Говорити з тобою марно. Ігорю! Швидше збирайся!
За десять хвилин чоловік вийшов зі спальні з двома сумками. Обличчя похмуре, губи стиснуті. Ігор пройшов повз дружину, навіть не глянувши.
— Речі заберу пізніше, — кинув чоловік на ходу.
Вхідні двері грюкнули. Оксана залишилася сама в тиші квартири. Деякий час стояла посеред вітальні, прислухаючись до власних відчуттів. Дивно, але всередині не було ні жалю, ні смутку. Тільки полегшення — ніби нарешті скинула вантаж, який тиснув на плечі роками.
Наступні дні минули в дивній порожнечі. Ігор не дзвонив, не писав. Оксана займалася домашніми справами, ходила на роботу, поверталася у порожню квартиру. Тиша не лякала — навпаки, тішила. Ніхто не вимагав пояснень, не дорікав, не нав’язував чужої думки.
За тиждень надійшло повідомлення від чоловіка — коротке, сухе: «Заїду по речі в суботу». Оксана відповіла односкладово: «Добре». У суботу Ігор з’явився з матір’ю. Валентина Семенівна залишилася в коридорі, демонстративно відвернувшись. Чоловік мовчки зібрав решту речей, запакував у коробки. Оксана спостерігала з кухні, не втручаючись.
— Все, — буркнув Ігор, затягнувши останню коробку до дверей. — Більше нічого не потрібно.
Оксана кивнула. Чоловік затримав погляд на дружині, відкрив рота, ніби хотів щось сказати, але передумав. Розвернувся і вийшов. Валентина Семенівна наостанок кинула злісний погляд і зникла за дверима.
Двері зачинилися. Оксана притулилася спиною до стіни, видихнула. Квартира спорожніла остаточно — більше ніяких чоловічих речей, ніяких нагадувань про спільне життя. Тільки її одяг, книги, посуд.
Увечері Оксана відкрила банківський додаток на телефоні, подивилася на рахунок. Гроші від продажу дачі лежали недоторканими. Жінка перевела всю суму на новий вклад, який відкрила напередодні. Окремий рахунок, доступ лише в неї. Жодних спільних карток, жодних спільних накопичень.
Наступного дня Оксана почала переглядати оголошення про оренду квартир. Жити в цій квартирі більше не хотілося — надто багато спогадів, надто багато неприємного осаду. Знайшла варіант швидко — однокімнатна квартира в центрі, світла, зі свіжим ремонтом. Ціна розумна, район спокійний. Оксана зателефонувала до господині, домовилася про зустріч, оглянула квартиру та внесла передоплату.
Переїзд зайняв два дні. Оксана запакувала речі, найняла вантажників, перевезла все в нове житло. Стару квартиру залишила Ігорю — нехай розбирається сам або приводить туди матір. Оксану це більше не стосувалося.
Перший вечір у новій квартирі минув дивно тихо. Оксана ходила порожніми кімнатами, розставляла коробки, розвішувала одяг. Меблів майже не було — тільки найнеобхідніше. Але це не напружувало. Навпаки, порожнеча заспокоювала. Жодних зайвих речей, жодних чужих рішень.
Оксана заварила чай, сіла за стіл на кухні. Увімкнула світло — яскрава лампа залила кімнату теплим світлом. За вікном темніло, місто занурювалося у вечір. Оксана обхопила долонями гарячий кухоль, прикрила очі. Усередині розливалася легкість — не від купівлі нової квартири, не від грошей на рахунку. Легкість приходила від іншого — у житті Оксани більше ніхто не розпоряджався її майном і рішеннями. Ніхто не будував планів за її спиною, не обіцяв третім особам те, що йому не належало. Дача, яку батьки залишили доньці, була продана з волі самої Оксани. Гроші лежали на її особистому рахунку. Квартира знята на її ім’я.
Оксана відкрила очі, подивилася у вікно. Місто мерехтіло вогнями, життя йшло своїм плином. Попереду була невідомість — але невідомість, яку жінка обирала сама. Без тиску, без докорів, без чужих амбіцій. Оксана зробила ковток чаю, посміхнулася кутиками губ. Вперше за багато років з’явилося відчуття свободи.
Краса — у погляді того, хто дивиться