Два роки стояла пусткою. Трикімнатна квартира, що колись була їхнім сімейним гніздечком, тепер мовчала, наче забута. Галина ж уже давно переїхала на дачу, де її чоловік, Віктор, усе облаштував так, щоб можна було комфортно зимувати, а не лише літувати.
Колись вони разом мріяли жити там постійно, якомога ближче до землі, до природи. Останніми роками ця постійна біганина між міською оселею та дачею, яку купили ще замолоду, вже добряче вимотувала обох. Здавалося, нарешті настануть спокійніші часи.
Віктора не стало два роки тому. Тоді Галина майже одразу перебралася на дачу, ніби втікаючи від порожнечі міської квартири. Там вона знаходила розраду в роботі: поралася на ділянці, доглядала за посадками, часом просто виснажувала себе важкою працею, доки аж в очах не темніло від втоми. І це при тому, що, попри пенсію, вона продовжувала працювати на підприємстві, щодня їздити до міста й назад, крім вихідних.
Усе це було так необхідно. Кожна дрібниця, кожен рух відволікав від нестерпного болю і туги за Віктором — її добрим, надійним чоловіком.
Та зараз Галина з досадою усвідомлювала: порожня квартира у місті стала справжнім тягарем. Щомісяця вона «з’їдала» чималу частину її пенсії. Залишившись сама, Галина мусила рахувати кожну копійку.
Донька Юлія вже не раз натякала матері, що квартиру варто здати в оренду.
— Мамо, ну навіщо їй стояти без діла? Здай, та й усе. Це ж яка копійка! До речі, я можу допомогти з орендарями. У мене є знайомі, я б попитала, щоб люди були порядні. Зараз же багато хто шукає, де б пожити.
— Ні, доню, ніякої оренди. Я не хочу пускати туди чужих. Ти ж розумієш, там стільки наших речей, моїх і татових. Якщо продам, тоді нехай живе хто завгодно. А поки це мій дім, нікого не пущу. Навіть не заїкайся більше.
— Дарма ви так, Галино Миколаївно, – криво посміхнувся зять Антон. – Можна ж було б за місяць заробити стільки, скільки ви отримуєте на роботі. Гарна надбавка до пенсії. А, дивись, і нам би щось перепало. За нашу турботу про вас, звісно ж.
— А ти, Антоне, мої гроші не лічи, – сухо відказала Галина. – Мені поки й так вистачає.
Та зараз, після цих розмов, вона остаточно вирішила: квартира мусить бути продана. Жити там Галина вже не збиралася, це було безповоротне рішення. І вона вже знала, як витратить гроші.
– Юліє, – подзвонила Галина доньці, – я хотіла тебе попросити. Дай оголошення, я наважилася продати квартиру. Все, немає сенсу її тримати. Нікому там жити, у вас же є своє, гарне, затишне житло. А мені й моєї дачі цілком вистачить.
– Мамо, ти що, справді зважилася на продаж? Ну нарешті! Давно треба було. А то стоїть вона та й стоїть — ні те ні се. Добре, я цим займуся, – охоче погодилася Юлія.
У найближчі вихідні донька із зятем завітали до Галини.
– Мамо, давай ключі, – радісно щебетала донька. – Мені вже телефонували з оголошення, охочих подивитися твою квартиру сила-силенна. Думаю, швидко продамо, та й ціну гарну візьмемо.
– От і чудово, – відповіла Галина. – Менше мороки і вам, і мені.
За два тижні Юлія зателефонувала з новиною: покупець знайшовся! Галині залишалося лише поїхати до міста на оформлення документів.
Як же швидко! – здивовано подумала Галина. – Ну й добре. Тепер нарешті можна взятися за все, що я напланувала. Ох, і багато ж у мене тепер планів!
– Мамусю, ти вже маєш якісь плани на ті гроші? – мрійливо промовила Юлія. – Ми ж з Антоном уже всі ідеї обговорили! Ох, як багато відразу спало на думку! Машину треба поміняти, в Аліси в кімнаті ремонт зробити. А ще можна на море злітати, днів так на сім!
Доню, а з чого ти взагалі вирішила, що вам щось належить з моїх грошей? – це несподіване запитання матері змусило Юлію на мить втратити дар мови.
– Зачекай, мамо, – Юлія оговталася і мало не скрикнула. – Як це – «з чого»? Ти взагалі що таке кажеш? З тобою все гаразд?
– Як ніколи, – спокійно відповіла Галина. – Я вже чудово знаю, як витратити свої гроші. І вам я більше нічого не винна, дітки.
– І куди ж ти, цікаво, вирішила їх витратити? – зі злістю прошипіла ображена Юлія. – А по закону і по совісті нам хіба нічого від цієї квартири не належить? Га?
– По закону – ні. І ти це краще за мене знаєш. А по совісті… Ну, давай поміркуємо. Невже ми з батьком мало для тебе зробили свого часу? Мало дали? Освіту в університеті ти здобула. Зауваж, навчання було платне, а ти тоді ще не працювала. Хто платив? Ми з татом. А потім, коли ти заміж вийшла, хто вам із чоловіком квартиру купив? Теж ми з татом. Сподіваюся, не забула, Юліє?
– Ну так, пам’ятаю. Велика справа! – різко відрубала донька, навіть не думаючи про свої слова. – Купили, бо мали змогу. Багато батьків так роблять! Сподіваюся, ви не надто цим переймалися, – додала вона зі злістю.
– Ні, не переймалися, – сухо повторила Галина. – Ми з татом завжди допомагали вам з Антоном, коли була потреба. І коли Аліса народилася, а ти в декреті сиділа. І коли твій Антон пів року без роботи тинявся, пам’ятаєш? Ми віддавали вам частину своєї зарплати, щиро вірячи, що так і має бути – підтримувати рідних у скрутні часи. А ти тепер думаєш, що все це не рахується?
— Ох, мамо, ну що ти таке верзеш? — Юлія нервово махнула рукою. — Я взагалі не розумію, про що тут можна сперечатися! Батьки завжди повинні допомагати своїм дітям. Це ж закон! Чи ти тепер будеш мені цим дорікати?
Галина глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій. Вона знала, що донька не відступить просто так. — Ні, не буду, Юлю. Ми з твоїм татом не для того старалися, щоб потім козиряти цим. Але нагадати дещо я все ж хочу. І повторю вкотре: я тепер нікому нічого не винна.
Очі Юлії розширилися від невіри, а потім звузилися від обурення. — Цікаво як! Виходить, самотня жінка у віці, яка все життя жила на готовому, вирішила розтринькати таку величезну суму? І куди ж, дозволь запитати? Може, на якогось таємного коханця?
Галина аж поперхнулася повітрям. Вона відчула, як її щоки спалахнули від несподіваної образи. — Що ти кажеш? Як ти смієш?! — Більше вона не могла вимовити ані слова, лише дивилася на доньку з сумішшю гніву й розпачу.
— Смію! — відрізала Юлія, переходячи в наступ. — А може, ти потрапила в якусь секту? І всі гроші віддаси цим своїм покровителям? У мене просто не вкладається в голові! Навіщо тобі такі великі гроші, мамо?
— А я тобі розкажу, якщо тобі так цікаво, — Галина нарешті опанувала себе, її голос зазвучав твердо, майже крижано. — Щоб ти більше не несла дурниць. Мій дачний будиночок, який твій батько, царство йому небесне, утеплював і облаштовував під всесезонне життя, все одно по суті лишався дачним. Але я вже вирішила: жити планую саме там. Бо мені добре на землі, вона мене рятує від туги та самотності.
— Ну, живеш і живеш. У чому проблема, не розумію? — роздратовано буркнула донька, не приховуючи свого невдоволення.
— У чому проблема, кажеш? — Галина підняла брову, дивлячись прямо в очі Юлії. — А проблема в тому, що ближче до старості я хочу пожити як людина. І планую зробити там гарний ремонт. Так, будиночок невеликий, але зробити його затишним і комфортним — мені до снаги. Крім ремонту, я хочу встановити пральну машину-автомат, посудомийну машину, душову кабіну. І меблі потрібні, адже в хаті майже нічого немає, тільки найнеобхідніше!
— Меблі? Мамо, а що, меблі з твоєї квартири тебе вже не влаштовують? — втрутився Антон, який до цього мовчав, але тепер явно відчував, що його терпіння теж добігає кінця.
— Так, маєш рацію, не влаштовують. Навіщо мені цей непотріб? — Галина навіть не думала виправдовуватись. — Чи, на твою думку, я за все своє життя не заслужила на нові та зручні меблі? Ортопедичний матрац, масажне крісло, про яке я давно мрію! На грядках іноді так напрацююся, що спина просто відвалюється! Твоя мати хіба не заробила на гідну й затишну старість?
Галина намагалася не звертати уваги на те, як витягнулися обличчя її доньки та зятя. Вони побіліли від злості й досади, але вона вирішила, що настав час їм усвідомити: вона теж людина, зі своїми бажаннями та потребами.
— А ще в мене в планах — поставити баню у дворі. Ви ж самі потім приїжджатимете до мене, паритися, відпочивати, — голос Галини потеплішав, вона на мить занурилася у мрії. — І ще запланувала обладнати теплицю, хай і невеличку. У мене планів багато. І тепер, коли є гроші від продажу квартири, ніщо не заважає їх здійснити?
— Господи! Та це просто маячня! — Юлія аж схопилася з місця. — Навіщо тобі це все, мамо? Таке враження, що ти збираєшся іноземні делегації зустрічати на своїй дачі. Ну який ремонт? Яка баня й теплиця? І навіщо тобі посудомийка? Ти що, сама вже не можеш пару тарілок і одну чашку помити? Я тебе просто не впізнаю!
— Можу! Я все можу, Юлю! — Галина підвищила голос, її терпіння вичерпалося. — І жити впроголодь, і всі гроші віддавати доньці та зятю, щоб вони ні в чому не мали потреби. Повір, я й далі могла б так жити. Але є мрії, які неодмінно мають здійснюватися. І я дожила до такого віку, коли можу собі це дозволити. Інакше боюся, що не встигну.
— Ой, тільки не починай! Не лякай мене! Ти ж не стара бабця, щоб про смерть говорити! — скрикнула Юлія.
— Так, я ще не стара бабця. Але мій поважний вік змушує мене ухвалювати обдумані рішення, — Галина сумно подивилася на доньку. — І я ухвалила таке рішення.
— Ну, з цим зрозуміло — ремонт, баня. А решта грошей? Ти ж не можеш у ремонт дачного будиночка вкласти таку суму? — не вгавала Юлія, відчуваючи, що головне вона ще не почула.
— Так, мені ось теж дуже цікаво, Галино Миколаївно, — зять Антон теж підтримав дружину, його тон був сповнений роздратування.
— А я скажу, якщо так цікаво. Мені приховувати нічого, — Галина подивилася на них обох. — Частину суми я покладу в банк під відсотки. Хіба мало що завтра зі здоров’ям буде, треба бути готовою до всього. Щоб вас у майбутньому не обтяжувати, цю суму відкладу на чорний день.
А тепер про головне — я поїду до подруги, яка кличе мене в гості вже двадцять років. Колись ми з Олею дуже дружили, поки вона не вийшла заміж і не поїхала до Одеси. Я вирішила, що і мій час для подорожі настав. От приберу все на ділянці й поїду. А як повернуся, одразу візьмуся за ремонт. Ось такі в мене плани. Сподіваюся, запитань більше не залишилося?
— Ходімо звідси, Антоне! Нам тут немає чого робити! — Юлія вигукнула це зі справжнім злом, її обличчя скривилося. — Наче до чужої людини приїхали! Матір теж називається!
Донька із зятем поїхали, але Галина, яка й очікувала такої реакції, навіть не думала засмучуватися. Настав час дати їм зрозуміти: вона пенсіонерка, і більше ніякої допомоги від неї чекати не треба. А мрії… Вони справді повинні здійснюватися. Коли, якщо не зараз, на пенсії?
Галина взяла телефон і набрала давню подругу. Її голос був сповнений рішучості, коли вона повідомила, що сьогодні ж візьме квиток до Одеси. Подруга щиро зраділа такій новині, і ця радість передалася й Галині.
Прибравши з ділянки останній урожай, Галина вирушила назустріч пригодам. Місяць, який вона провела у подруги, став одним із найчудовіших у її житті.
Так, мрії мають збуватися. Адже життя ще продовжується. Тим більше, коли є можливість — здоров’я, кошти та найголовніше — бажання.
Жінка прекрасно розуміла, що донька може їй не пробачити такого вчинку. Того, що вона відмовила їм у грошах з продажу своєї квартири. Але по-іншому вчинити тепер не могла. Чим більше робиш, тим більше від тебе чекають. А подяки – нуль.
А, можливо, могла по-іншому? У кожного своя думка щодо цього.
— Так, я купила дім. Так, сама. Ні, це не означає, що тепер тут буде комуналка для всієї вашої рідні!