— Я випадково зайшла в гараж свого чоловіка, після цього я схопила дітей і відразу ж поїхала з міста

— Мамо, а чому тато знову спить у гаражі? — Катя смикнула мене за рукав, коли ми снідали.

Я завмерла з чашкою кави в руках. Звідки вона знає?

— З чого ти це взяла, сонечко?

— Я вночі хотіла пити, дивилася у вікно. Там світло горіло, і татова тінь на стіні була.

Артем відірвався від планшета й хмикнув із виглядом знавця:

— Він там ракету будує, я ж казав. Або машину часу. На твій день народження.

Діти повернулися до сніданку, а я дивилась у вікно на гараж. Масивні металеві двері, новий кодовий замок, який Сергій встановив одразу після Нового року. Шість місяців таємниць.

— Не заходь туди, гаразд? — попросив він тоді, обіймаючи мене. — Роблю тобі подарунок на сорокаріччя. Хочу, щоб був справжній сюрприз.

І я не заходила. Вірила. Навіть коли він почав брати туди термос і бутерброди. Навіть коли став залишатися там на ніч.

Навіть коли перестав пахнути деревом і лаком, а почав приносити додому дивний солодкуватий аромат.

— Олено, ти тут? — Сергій зайшов на кухню, і я здригнулась.

Під очима темні кола, щетина, м’ята футболка. В руках кружка, яку я точно не купувала — рожева, з намальованим єдинорогом.

— Де ти її взяв? — кивнула я на кружку.

— А? Це… у гаражі валялась. Мабуть, попередні господарі залишили.

Попередні господарі переїхали три роки тому. Але я промовчала.

— Слухай, я сьогодні весь день у гаражі буду. Терміново треба дещо доробити. Не чекайте мене на обід.

— Тату, можна я з тобою? — пожвавився Артем. — Допоможу!

— Ні! — занадто різко відповів Сергій, потім отямився. — Тобто… там небезпечно, сину. Гострі інструменти, хімія всяка. Коли закінчу проєкт — обов’язково покажу.

Він швидко вийшов, навіть не поцілував мене. Діти перезирнулись.

— Мамо, а тато на нас сердиться? — тихо спитала Катя.

— Ні, люба. Тато просто втомився.

Після сніданку я відправила дітей гратися у двір і взялася за пересаджування квітів. Петунії розрослися, потрібні більші горщики. Тільки де моя садова лопатка?

Обнишпорила весь сарай — порожньо. Перевірила веранду, комору, навіть у домі шукала. Нічого.

Стою посеред двору й думаю: може, Сергій узяв у гараж? Він іноді хапає інструменти й забуває повернути.

Підійшла до гаража. Потягнула двері радше з інерції — вони ж завжди зачинені. Але двері піддалися. Замок висів незачеплений.

Вперше за пів року.

Серце закалатало швидше. Дурниця, але руки спітніли. Це ж наш гараж, що там може бути такого?

Штовхнула двері й зайшла.

Перше, що вдарило — запах. Не мастило й деревна стружка, а дешеві солодкі парфуми впереміш із чимось іще. Застояне повітря спальні.

Увімкнула світло.

На верстаті замість інструментів — косметичка, фен, пара дешевих сережок. Біля стіни на гвіздках — кілька жіночих суконь. Яскраві, короткі, явно не мої.

У кутку на підлозі — надувний матрац із рожевою постільною білизною. І на ньому…

Дівчина. Спала, накрившись пледом, довге чорне волосся розкидане по подушці. Молода, років двадцять. Поряд сумка, з якої стирчала зубна щітка.

Ноги підкосилися. Я вхопилася за стіну.

Дівчина заворушилася, розплющила очі. Побачила мене й сіла, натягуючи плед до підборіддя.

— Ой! Ви Олена, так? — вона усміхнулася. Усміхнулася! — Сергій казав, ви сюди не зайдете. Я б прибрала…

Світ перевернувся догори дриґом. Сергій. Вона назвала його Сергієм. І знає моє ім’я. І чекала мене ввечері.

— Хто ви? — мій голос звучав чужо.

— Аліса, — вона встала, загорнулася в плед. — Сергій не розповідав? Ну, ясно… Чоловіки такі боягузи.

— Що ви робите в моєму гаражі?

— Живу, — знизала плечима. — Сергій дозволив. У мене з житлом проблеми були, він запропонував тимчасово тут. А що, вам шкода?

Шкода. Мені шкода? У моєму гаражі. У нашому сімейному гаражі, де ми з Сергієм збирали перший велосипед Артема.

— Як давно? — прошепотіла я.

— З січня. Після новорічних свят заїхала. Класний у вас тут дім, — вона потягнулась. — Сергій обіцяв, що скоро щось придумає з квартирою, але поки що…

Січень. Кодовий замок. Подарунок на день народження.

Я розвернулася й вискочила з гаража. Мене трусило. Дійшовши до ґанку, я зігнулася навпіл і знесилено знудила просто в кущі троянд.

— Олено? Господи, що з тобою?

Сергій. Стоїть наді мною, намагається підтримати. Я відштовхнула його руки.

— Не чіпай мене!

— Що сталося? Ти захворіла?

— Я зайшла в гараж.

Його обличчя витягнулося. Побіліло, потім налилося червоним.

— Олено, я можу все пояснити…

— Катю! Артеме! — закричала я. — Швидко в дім! Збираємось до бабусі!

— Олено, зачекай! Це не те, що ти думаєш!

— Та невже? А що це? Благодійність? Допомога безхатькам?

Діти прибігли з вулиці, брудні й щасливі. Побачили наші обличчя — і стихли.

— Мамо? — Артем став між нами, захищаючи мене. — Що тато зробив?

Серце стислося. Мій семирічний син готовий захищати мене від батька.

— Нічого, любий. Ми просто їдемо до бабусі. Надовго.

— А тато?

— А тато залишиться. У нього тут… справи.

Я рвонула в дім, діти за мною. Сергій намагався зайти слідом, але Артем перегородив йому шлях.

— Мама сказала, у тебе справи, — серйозно мовив син.

Поки Сергій умовляв Артема, я кидалась по кімнатах. Документи в сумку. Дитячі речі. Ноутбук. Трохи одягу. Руки тремтіли, все падало.

— Матусю, ти плачеш, — Катя пригорнулась до мене.

— Ні, сонечко. У мами просто алергія.

— На тата? — зовсім серйозно спитала донька.

З її шести років на мене дивилась вселенська мудрість.

— Так, люба. На тата.

Нарешті Сергій увірвався до спальні.

— Олено, припини істерику! Давай поговоримо! Аліса просто дівчинка в біді, я допомагаю…

— Дівчинка? У нашому гаражі? На матраці? Пів року?

— У неї складна ситуація з батьками…

— А в тебе складна ситуація з головою! — я жбурнула в нього подушкою. — Ти привів коханку в наш дім!

— Вона не коханка!

— Та невже? А хто? Квартирантка? Чому тоді потайки від мене?

— Бо знав, як ти відреагуєш!

— Я відреагувала на брехню! На пів року брехні! На кодовий замок і ночівлі в гаражі!

Діти стояли у дверях, міцно обіймаючи одне одного. Катя плакала мовчки.

— Все, — я взяла сумки. — Ми їдемо. Не йди за нами.

— Це і мій дім! І мої діти!

— Діти, яких ти зрадив разом зі мною!

Я вивела дітей із кімнати, підхопила сумки. Сергій намагався стати на заваді.

— Олено, прошу! Не їдь! Я все поясню!

— Поясни своїй Алісі, — прошипіла я. — До речі, виселиш її сьогодні ж, або я заявлю в поліцію.

Триста кілометрів до рідного міста. Діти заснули на задньому сидінні, змучені сльозами й дорогою. Я вчепилася в кермо і мчала, мчала геть.

На півдорозі зупинилась на заправці. Руки тремтіли так, що не могла вставити пістолет у бак. Якийсь далекобійник допоміг.

— Все буде добре, дівчино, — сказав він, глянувши на моє заплакане обличчя. — Що б там не сталося.

Я кивнула й поїхала далі.

Мама чекала на ґанку — я зателефонувала ще з дороги. Обійняла, не ставлячи запитань. Допомогла занести сонних дітей.

— Він зраджує, — сказала я, коли вклали малюків. — Пів року. Тримає дівку в гаражі.

— У гаражі? — мама вдавилася чаєм.

— Поселив її там. Двадцятирічну. Сказав мені, що готує подарунок на день народження.

Мама обійняла мене, і я нарешті дала волю сльозам. Ридала в її плече, як у дитинстві.

Перший тиждень не могла встати. Мама водила дітей до школи — домовилася про тимчасовий перехід. Сергій дзвонив безперестанку. Я скидала.

На восьмий день побачила його машину з вікна. Мама вийшла на ґанок.

— Тещо, дайте поговорити з дружиною!

— У тебе більше немає дружини, Сергію.

— Це непорозуміння! Я просто допомагав дівчині!

— На матраці? У сімейному гаражі? Пів року? Забирайся, поки поліцію не викликала.

Я слухала з-за дверей. І раптом зрозуміла — досить ховатися.

Вийшла на ґанок. Сергій кинувся до мене.

— Олено! Рідна! Я все поясню!

— Не підходь, — я виставила руку. — Документи на розлучення отримаєш через адвоката.

— Ти з глузду з’їхала? Через якусь дівчину?

— Через твою брехню. Через зраду. Забирайся.

— А діти? Ти не маєш права!

— Діти бачитимуться з тобою за рішенням суду. Коли виселиш свою… квартирантку.

— Вона вже поїхала! У той самий день! Олено, пробач мені!

— Пізно. Забирайся, Сергію.

Я повернулася в дім. Він ще довго стояв під дверима, потім поїхав.

Розлучення пройшло на диво швидко. Сергій не опирався — очевидно, адвокат пояснив, що суд навряд чи стане на бік чоловіка, який пів року тримав коханку в сімейному домі.

Будинок продали. Гроші поділили. За свою частку я купила невелику трикімнатну квартиру в маминому районі.

— Тут немає гаража, — зауважив Артем під час переїзду.

— І не треба, — відповіла я.

Влаштувалася головною бухгалтеркою у велику фірму. Виявилося, мої навички цінні. Діти пішли до нової школи, завели друзів.

Сергій приїжджав на вихідні. Спершу намагався помиритися, потім змирився. Аліса, як зізнався згодом, поїхала того ж дня. Використала його і зникла.

— Я був ідіотом, — якось сказав він.

— Був, — погодилася я. — Забирай дітей і їдьте в кіно.

Минув рік. Рани загоїлись. Увечері ходжу на гурток ліплення, у вихідні воджу дітей у басейн. Життя налагодилося.

Нещодавно Катя сказала:

— Мам, а я рада, що ми переїхали. Тут у тебе очі не сумні.

Я обійняла доньку. Вона права. Мої очі більше не сумні.

А днями Артем видав:

— Мам, якщо в тебе буде новий чоловік, хай у нього не буде гаража, добре?

Ми з Катею розсміялися. А потім я відповіла:

— Домовилися, любий. Ніяких гаражів.

І це був наш сімейний секрет. Справжній, без брехні й зради. Ми вдома. У справжньому домі, де всі двері відчинені, і ніхто не ховає чужих людей.

Де не потрібен гараж для щастя.

— Мам, тебе якийсь дядько питає, — Артем виглянув зі своєї кімнати.

Я відклала звіт, який перевіряла вдома. Минуло два роки з переїзду, діти підросли — Артемові вже дев’ять, Каті вісім. Субота, Сергій мав забрати їх тільки після обіду.

На порозі стояв чоловік із величезним букетом півоній. Андрій, новий фінансовий директор нашої компанії. Місяць тому на корпоративі ми протанцювали весь вечір.

— Вибач, що без попередження, — усміхнувся він. — Побачив на ринку ці півонії та згадав, що ти казала — любиш їх.

— Я… дякую. Заходь.

Катя вибігла з кімнати й витріщилась на букет.

— Ого! Як у казці! А ви принц?

— Катю! — я почервоніла.

— Я Андрій, — він присів навпочіпки перед донькою. — А ти, мабуть, принцеса Катя?

— Вгадали! А це мій брат-лицар Артем. Він маму охороняє.

Артем вийшов із кімнати й окинув Андрія оцінювальним поглядом.

— У вас є гараж? — спитав син прямо.

Андрій здивовано кліпнув.

— Гараж? Ні, я живу у квартирі. А що?

— Добре, — кивнув Артем і простягнув руку. — Тоді я Артем. Будете чай пити?

Я ледве стримала сміх. Мій дев’ятирічний син провів перевірку на благонадійність.

— Діти, дайте нам поговорити, — попросила я.

— Мамо, ми ж повинні знати, хто до нас приходить, — серйозно сказала Катя. — А що як він тебе образить?

— Не ображу, — пообіцяв Андрій. — Даю чесне слово.

Я посадила його на кухні, поставила півонії у вазу. Руки трохи тремтіли — давно не приймала чоловіків у себе вдома.

— У вас розумні діти, — зауважив він. — Хоч питання про гараж здивувало.

— Сімейний жарт, — ухильно відповіла я.

— Олено, я розумію, може, ще рано… Але, може, повечеряємо разом? Сьогодні ввечері?

— У мене діти…

— І з дітьми. Знаю класну піцерію з ігровою кімнатою.

Двері розчинились. Сергій. Забув подзвонити, як завжди.

— Так, збирайтесь, поїдемо… — замовк, побачивши Андрія. — А ви хто?

— Андрій Петров, — той підвівся, простягнув руку.

Сергій проігнорував жест.

— І що ви робите в домі моєї дружини?

— Колишньої дружини, — поправила я. — Сергію, не починай.

— Тату, у дяді Андрія немає гаража! — радісно повідомила Катя. — Ми перевірили!

Сергій почервонів. За два роки він так і не пробачив мій від’їзд. І дитячу нелюбов до гаражів.

— Значить, уже дядько Андрій? Швидко ти, Олено.

— Діти, збирайтесь, тато чекає, — я стала між ними.

— Не хочу до тата! — Катя вчепилася в мене. — Хочу в піцерію!

— Катю…

— У тата нудно! Він весь час у телефоні!

Сергій зробив крок уперед, але Андрій перегородив йому шлях.

— Давайте без цього при дітях.

— А ви не лізьте в мою сім’ю!

— Сергію, йди. Забереш дітей наступного вікенду.

— Це мій день! За рішенням суду!

— Тату, — Артем узяв батька за руку. — Ходімо. Справді, ходімо.

Щось у голосі сина змусило Сергія зупинитись. Він подивився на дітей, на мене, на Андрія.

— Добре. Наступної суботи. І щоб його тут не було.

Пішов, грюкнувши дверима.

— Вибач за сцену, — я опустилася на стілець. — Колишній чоловік. Важко переживає.

— Розумію. Може, і мені піти?

— Ні! — вигукнула Катя. — Ви обіцяли піцу!

— Мамо, справді, ходімо, — підтримав Артем. — Тато ж поїхав.

Я подивилась на дітей, на Андрія. На піони у вазі.

— Добре. Піца — так піца.

У машині Андрія — просторому кросовері — діти одразу освоїлись. Катя балакала без упину, Артем ставив каверзні запитання.

— А де ви працюєте?

— В одній фірмі з вашою мамою.

— А машина ваша чи в кредит?

— Артеме! — зупинила я.

— Моя, — усміхнувся Андрій. — Купив торік.

— А квартира?

— Теж моя. Двокімнатна, правда. Але затишна.

— Нормально, — схвалив син. — А дружина у вас є?

— Була. Розлучились три роки тому.

— Чому? — Катя нахилилась уперед.

— Катю, досить!

— Все гаразд, — Андрій глянув на мене у дзеркало. — Ми просто стали чужими. Розійшлися мирно. У неї зараз інша сім’я, донька народилась. Іноді спілкуємося, нормально.

— А діти у вас?

— Ні. Не встигли.

У піцерії діти зникли в ігровій зоні. Ми залишилися удвох.

— Серйозна перевірка, — усміхнувся Андрій. — Особливо про гараж.

— Це… довга історія.

— Розкажеш якось?

Я глибоко вдихнула. Чомусь захотілось поділитись. З цим спокійним, уважним чоловіком.

— Мій чоловік пів року ховав жінку в гаражі. Казав, що робить мені подарунок на день народження. Я випадково зайшла — і побачила її. На матраці.

Андрій присвиснув.

— Ого. Оце так «подарунок». Тепер зрозуміло про гараж.

— Діти запам’ятали. Артем тепер усіх перевіряє.

— Мудрий хлопець. Захищає маму.

— Ви не злякалися? Діти, колишній, сцени…

— Олено, — він накрив мою руку своєю. — У всіх є минуле. Важливо — що зараз. А зараз я бачу гарну, сильну жінку і двох чудових дітей. І дуже хочу пізнати вас краще.

— Мамо, дивись, я виграла! — Катя підбігла з іграшковим єдинорогом. — Ой, ви за руки тримаєтесь! Як у фільмі!

Я хотіла відсунути руку, але Андрій утримав.

— Так, тримаємось. Це погано?

— Ні! Це дуже добре! Артеме, йди сюди! Мама за руки тримається!

Артем підійшов, оцінив ситуацію.

— Нормально. Але якщо скривдите маму — не пробачу.

— Домовились, — серйозно відповів Андрій. — Лицарське слово?

— Лицарське.

Вони потисли руки. Катя застрибала від захвату.

Піца була смачною. Діти сміялись із жартів Андрія. Я дивилася на них — і відчувала дещо забуте. Тепло. Спокій. Надію.

Увечері, коли Андрій підвіз нас додому, діти побігли дивитись мультики.

— Дякую за вечір, — сказала я на порозі.

— Це я вам дякую. Давно так добре не проводив час. Можна ще якось?

— Можна, — усміхнулась я.

— І ще… Олено, я хочу, щоб ви знали. Я не поспішаю. Не тисну. Просто… мені з вами добре. І з вашими дітьми. Рухатимемось у вашому темпі, добре?

— Добре.

Він нахилився і поцілував мене в щоку. Обережно, ніжно.

— До понеділка.

Я зачинила двері й притулилася до них. Серце калатало, мов скажене.

— Мамо, він тебе поцілував? — Катя визирнула з кімнати.

— В щічку.

— Поки нормально, — серйозно сказав Артем. — Але ми стежитимемо.

Уночі не спалося. Думала про Андрія. Про те, як природно він спілкувався з дітьми. Як спокійно зреагував на Сергія. Як тримав мою руку.

Вранці прокинулась від дзвінка. Андрій.

— Доброго ранку. Не розбудив? Просто хотів сказати — вчора був найкращий вечір за останні роки. І ще… у мене справді немає гаража. І не буде. Обіцяю.

Я розсміялася. Вперше за довгий час — щиро.

— Це добре. Дуже добре.

— Побачимось завтра на роботі?

— Побачимось.

Поклала слухавку й упіймала себе на тому, що посміхаюсь. Чекаю понеділка. Чекаю зустрічі.

Може, гаражі — не завжди про зраду. Може, іноді їх відсутність — це початок чогось нового. Чесного. Справжнього.

Час покаже.