Артем поставив останню коробку на підлогу й витер піт з чола. Переїзд нарешті завершився. Світлана стояла біля вікна, розглядаючи краєвид на центр міста з дев’ятого поверху.
— Уявляєш, тепер це справді наш дім, — Світлана повернулася до чоловіка з усмішкою. — Якось навіть не віриться.
— Мамуся постаралася, вибрала найкращий варіант, — Артем обійняв дружину. — Ти ж знаєш, у неї скрізь зв’язки. Без мами ми б таку квартиру ніколи не потягнули.
Світлана промовчала, хоча всередині щось кольнуло. Звісно, двокімнатна в центрі — це чудово, але сам факт, що свекруха наполягла на цьому подарунку, викликав якесь незрозуміле занепокоєння. Утім, Світлана відкинула ці думки — треба було розбирати речі й облаштовувати нове сімейне гніздечко.
Перші дні промайнули у приємних турботах. Світлана із задоволенням розставляла посуд на кухні, вішала штори, підбирала місце для кожної дрібниці.
Робота юристкою дозволяла їй іноді закінчувати раніше, і тоді вона поспішала додому, щоб встигнути приготувати щось смачненьке до приходу чоловіка.
— Артеме, як думаєш, диван краще поставити біля вікна чи біля стіни? — спитала Світлана одного вечора, коли вони планували розміщення меблів у вітальні.
— Та без різниці, — відмахнувся чоловік, не відриваючись від телефону. — Як тобі зручно.
— Ні, я хочу, щоб ми разом вирішили. Це ж наш спільний дім.
У цей момент у двері подзвонили. На порозі стояла Галина Петрівна з важкими пакетами.
— Вирішила навідати молодят! — свекруха енергійно зайшла у квартиру. — О, бачу, ви ще навіть меблі не розставили як слід? Світланко, дитинко, так не годиться. Диван однозначно треба ставити біля стіни, це ж очевидно. І штори ці… — Галина Петрівна зморщила носа, — надто прості для такої квартири.
Світлана відчула, як щоки запалали.
— Галино Петрівно, ми самі розберемося…
— Та звісно-звісно, — перебила свекруха. — Я ж просто раджу. Все-таки маю досвід. Артемчику, я вам тут їжу принесла, бо знаю, що Світланка допізна на роботі…
— Я чудово встигаю готувати, — тихо заперечила Світлана.
Але Галина Петрівна ніби не чула. Вона вже господарювала на кухні, паралельно коментуючи розташування посуду й побутової техніки. Артем тільки посміхався, дивлячись на маму.
Такі візити почали повторюватися все частіше. Галина Петрівна могла прийти в будь-який час, іноді навіть коли нікого не було вдома — у неї був власний комплект ключів.
— Мамо, може, не варто приходити без попередження? — якось несміливо запропонував Артем.
— Синочку, я ж за вас хвилююсь. А що як щось трапиться? Та й квартира, між іншим, моя.
Ці слова боляче вразили Світлану. Виходить, це не їхнє сімейне гніздо, а так — тимчасовий притулок під контролем свекрухи?
Одного вечора до Світлани завітала шкільна подруга Марина. Дівчата давно не бачились, і Світлана вирішила приготувати вечерю, щоб відзначити зустріч.
— Уявляєш, я нарешті наважилася піти з нелюбимої роботи! — ділилася новинами Марина. — Відкриваю свою справу.
— Як круто! А я от теж думаю про зміни, — відгукнулася Світлана, нарізаючи овочі для салату. — Може, й мені час щось міняти…
Їхню розмову перервав звук відчинених дверей. На порозі кухні з’явилася Галина Петрівна.
— Ой, а в нас, виявляється, гості! — свекруха окинула несхвальним поглядом стіл. — Світлано, чому ти не попередила? Я б допомогла все організувати, як слід.
— Галино Петрівно, я не думала…
— От саме, що не думала, — відрізала свекруха. — У пристойних родинах так не робиться. Потрібно погоджувати такі речі.
Марина швидко почала збиратися додому, попри вмовляння подруги. Коли вона пішла, вибухнув скандал.
— Мама права, — заявив Артем, який щойно повернувся з роботи. — Треба було хоча б попередити.
— Про що попередити? — спалахнула Світлана. — Про те, що я хочу побачитися з подругою у власному домі?
— Не у власному, а в подарованому, — поправила Галина Петрівна. — І я, як дарувальниця, маю право знати, що тут відбувається.
Увечері, коли свекруха нарешті пішла, Світлана спробувала поговорити з чоловіком.
— Артеме, так далі не може тривати. Твоя мама контролює кожен наш крок.
— Вона просто піклується про нас, — звично відмахнувся чоловік. — Ти надто гостро все сприймаєш.
— Гостро реагую? — Світлана сіла на край ліжка. — Я не можу запросити подругу без дозволу твоєї мами. Не можу переставити меблі, як мені зручно. Не можу навіть приготувати вечерю без її коментарів!
— Мама досвідченіша за нас, вона поганого не порадить.
Світлана стільки років була самостійною, сама побудувала кар’єру, приймала рішення. А тепер перетворилася на безвольну ляльку, якою керує свекруха.
Наступного дня Галина Петрівна знову з’явилася у квартирі. Цього разу вона принесла нові штори — на її думку, більш відповідні до інтер’єру. Світлана мовчки спостерігала, як свекруха знімає її улюблені фіранки…
Коли Галина Петрівна нарешті пішла, Світлана оглянула вітальню. Все тут було чуже — від важких оксамитових штор до меблів, розставлених за вказівками свекрухи. Жодної деталі, яка б відображала характер молодої господині.
— Досить, — прошепотіла Світлана й рішуче пересунула диван до вікна.
Наступні кілька годин пролетіли непомітно. Світлана рухала меблі, переставляла декоративні подушки, розкладала улюблені фотографії й дрібнички. На журнальному столику з’явилася керамічна ваза ручної роботи — подарунок подруги Марини. У кутку тепер стояв затишний торшер із м’яким світлом, а на стіні — картина з краєвидом, куплена Світланою на вуличному ярмарку.
— Що тут відбувається? — пролунав гучний голос Галини Петрівни, яка раптово знову з’явилася на порозі. — Це що за самодіяльність?
— Я просто внесла невеликі зміни, — спокійно відповіла Світлана, хоча серце закалатало.
— Ти перетворила пристойну вітальню на якийсь «молодіжний балаган»! Ця безглузда ваза, ці дешеві картинки… І диван! Я ж пояснила, чому він має стояти біля стіни! — свекруха схопилася за голову.
— Галино Петрівно, це наша квартира…
— От саме — ваша! А ти навіть з Артемом не порадилася! — свекруха витягла телефон. — Зараз же дзвоню синові.
Артем примчав з роботи за пів години. Глянувши на оновлену вітальню, чоловік насупився:
— Свєто, ти що твориш? Навіщо влаштовувати весь цей безлад?
— Який безлад? Я всього лише хотіла зробити нашу квартиру затишнішою.
— Затишніше? — фиркнула Галина Петрівна. — Називай речі своїми іменами — ти спеціально все зіпсувала мені на зло!
— Мама права, — кивнув Артем. — Ти могла хоча б обговорити це з нами.
— З вами? — Світлана відчула, як тремтить голос. — А ви обговорювали зі мною, коли змінювали штори? Коли вказували, як розставляти посуд? Коли вирішували, кого я можу запросити в гості?
Галина Петрівна підвищила голос:
— Я просто намагаюся навчити тебе бути доброю господинею. Але ти, видно, не здатна навіть на елементарне.
— Свєто, перестань, — втомлено вимовив Артем. — Давай повернемо все як було.
З кожним днем атмосфера в домі ставала все напруженішою. Галина Петрівна тепер заходила по кілька разів на день — нібито перевірити, чи не влаштувала Світлана черговий переворот. Будь-яка дія невістки викликала критику.
— Знову готуєш свої салати? — кривилася свекруха. — Артемчику м’ясо подобається.
— Чому досі не попрасувала чоловікові сорочки? — долинало зі спальні.
— Ти в цій спідниці на роботу ходиш? Не дивно, що кар’єра не складається…
Артем дедалі частіше погоджувався з матір’ю, киваючи на кожне зауваження. Світлана почувалася чужою у власному домі.
Одного вечора Галина Петрівна прийшла з каталогом меблів.
— Я тут подумала, — заявила свекруха, — треба повністю оновити обстановку. Ці меблі вже не відповідають статусу квартири.
— Що? — Світлана ледь не впустила чашку. — Але ми ж тільки нещодавно все облаштували!
— От саме — ви. А я хочу зробити тут нормальний ремонт. І навіть не сперечайся — я вже викликала дизайнера.
— Але це наша квартира! — не витримала Світлана. — Ви не можете просто так усе тут змінювати!
— Між іншим, цю квартиру подарувала нам мама, — втрутився Артем. — Ми маємо бути вдячні.
— Вдячні? За що? За те, що нас контролюють, як дітей? За те, що я не можу спокійно жити у власному домі? Взагалі вона нам квартиру подарувала чи просто пустила пожити, дурдом якийсь.
— Та як ти смієш! — обурилася Галина Петрівна. — Після всього, що я для вас зробила! Артеме, невже ти дозволиш їй так розмовляти з твоєю матір’ю?
— Свєто, вибачся негайно, — зажадав чоловік.
— Ні, — тихо, але твердо відповіла Світлана. — Я більше не вибачатимусь. Я не мовчатиму. І не дозволю ставитися до себе як до порожнього місця.
— Ну і характер у твоєї дружини, — похитала головою Галина Петрівна. — Я ж казала, що вона тобі не пара…
Світлана відчула, як усередині щось обірвалося. Усі ці місяці терпіння, спроб догодити, бажання зберегти мир у родині — все було дарма.
— Знаєте що, — тихо промовила Світлана, дивлячись прямо в очі Артему, — я більше не танцюватиму під чужу дудку. Цю квартиру ви самі нав’язали — от і залиште її собі!
Галина Петрівна завмерла з відкритим ротом, а Світлана швидко пройшла в спальню. Руки тремтіли, але жінка методично складала речі у валізу.
— Свєто, ти що робиш? — Артем з’явився на порозі. — Припини істерити!
— Це не істерика, — спокійно відповіла Світлана, акуратно складаючи свій улюблений светр. — Це рішення, яке я мала прийняти давно.
За годину таксі вже везло Світлану до батьківського дому. В голові було порожньо, лише легке запаморочення нагадувало про пережитий стрес. Мама відчинила двері й, не ставлячи зайвих запитань, міцно обійняла доньку.
— Я все зіпсувала, — прошепотіла Світлана, коли вони сиділи на кухні з чашками чаю.
— Ні, люба, — мама лагідно погладила доньку по руці. — Ти просто перестала псувати собі життя.
Перші дні в батьківському домі були ніби в тумані. Світлана багато спала, читала й намагалася не думати про те, що сталося. Телефон розривався від дзвінків Артема, але Світлана не брала слухавку.
— Доню, може, все ж поговориш із ним? — обережно спитала мама на четвертий день.
— Ні, мамо. Мені потрібно час, щоб усе обміркувати.
Через тиждень Артем з’явився біля батьківського дому. Світлана якраз поверталася з магазину й натрапила на чоловіка біля під’їзду.
— Свєто, давай поговоримо, — тихо промовив Артем. — Я все зрозумів. Мама більше не буде втручатися, обіцяю.
— Справді? — Світлана сумно всміхнулася. — І як ти це їй пояснив?
— Ну… Ми поговорили. Вона погодилася приходити рідше.
— Рідше? — Світлана похитала головою. — Артеме, річ не у тім, як часто вона з’являється. Річ у тім, що ти дозволяєш своїй матері керувати нашим життям. Хоча ні — тепер уже твоїм життям.
— Свєто, я тебе кохаю! Повернися, будь ласка.
— Кохаєш? А де було це кохання, коли твоя мама вказувала мені, як жити? Коли критикувала кожен мій крок? Коли намагалася переробити мене під себе?
Артем мовчав, опустивши очі. Світлана розвернулася й пішла до під’їзду.
— Я подаю на розлучення, — кинула вона через плече.
Наступного дня Світлана пішла до юридичної контори. Як фахівчиня з сімейного права, вона знала всю процедуру розлучення, але зараз сиділа по інший бік столу.
— Якщо вирішила — пиши заяву на розлучення, — сказала Марина, та сама шкільна подруга, до якої Світлана звернулася по допомогу.
— Дякую. Знаєш, я думала, буде страшніше.
— Найстрашніше вже позаду, — усміхнулася подруга. — До речі, у нас у фірмі звільнилося місце провідного юриста. Хочеш спробувати?
За місяць Світлана вже працювала в новій компанії. Зарплата була вищою, а колектив — привітнішим. У вільний час молода жінка підбирала собі квартиру.
— Ось, подивися цей варіант, — Марина показала фото невеликої однокімнатної. — Район тихий, до центру недалеко.
— Виглядає затишно, — оцінила Світлана. — І головне — ніхто не скаже, куди ставити диван.
Подруги розсміялися. Світлана зловила своє відображення у вікні й помітила, як змінилося обличчя — зникла напруга, з’явився блиск в очах.
Переїзд до нової квартири зайняв усього кілька днів. Світлана спеціально вибрала яскраві штори — схожі на ті, що колись зняла свекруха. На підвіконні з’явилися улюблені квіти, на стінах — картини, які так дратували Галину Петрівну.
— Ну от, тепер тут затишно, — Світлана з задоволенням оглянула результат. — Тепер я справді вдома.
Розлучення пройшло швидко — Артем не чинив перешкод. Світлана чула від спільних знайомих, що колишній чоловік повернувся до матері. А квартиру свекруха почала здавати.
— Не шкодуєш? — якось спитала Марина, коли вони сиділи на новій кухні Світлани.
— Про що? Про те, що перестала бути чиєюсь маріонеткою? — Світлана похитала головою. — Знаєш, я нарешті відчуваю себе собою. Пам’ятаєш, ти казала про зміни? Здається, я теж знайшла в собі сміливість усе змінити. І я щаслива.
Тепер кожне рішення, кожна придбана дрібничка — все було виключно її вибором.
— Як це ти більше не будеш мені допомагати з грошима? Ти ж моя дружина! Це твій прямий обов’язок