Коли Ніна сідала в машину вранці в суботу, її обличчя нагадувало грозову хмару. Вона вже знала, що вихідні перетворяться на нескінченну боротьбу зі спекою, комарами та грядками. Її руки автоматично перевіряли, чи є в сумці крем від сонця, рукавички для роботи та спрей від комах. Але навіть ці «ритуальні» приготування не могли пом’якшити її роздратування.
— Степан, ну навіщо ми знову їдемо? — зітхнула вона, коли машина рушила з місця. — Ти ж знаєш, як я втомилася цього тижня. А там… там же пекло! Комарі мене живцем з’їдять!
Степан, зосереджено дивлячись на дорогу, лише знизав плечима.
— Мама просила допомогти. Що я мав сказати? Що нам ніколи? До того ж вона з тих людей, кому простіше допомогти, ніж пояснити, чому не хочеш цього робити.
Ніна фиркнула, закотивши очі.
— Та вона ж сама обрала такий спосіб життя! Кожного року одне й те саме: «Приїжджайте, допоможіть!» Наче у нас свого життя немає! Усі вихідні на цьому городі!
Степан не відповів. Він просто увімкнув радіо, ніби сподіваючись, що музика якось розрядить обстановку. Але Ніна не збиралася здаватися.
— Ти взагалі розумієш, що я мріяла про ці вихідні? Хотіла піти в парк, зустрітися з подругами, просто відпочити! А замість цього повзатиму на колінах між картоплею і морквою!
Ніна була не єдиною, хто терпіти не міг ці поїздки на дачу свекрухи. Степан теж волів би провести вихідні інакше. Але він був із тих людей, хто вважав допомогу батькам обов’язком. Особливо коли йшлося про його матір, Надію Іванівну, яка все життя присвятила своїм дітям.
Дача для неї була не просто місцем відпочинку. Це був цілий світ, де вона почувалася потрібною. Кожен кущик, кожна грядка — усе це було частиною її життя. Вона їхала туди на все літо, щоб обробляти свою велику ділянку. І хоча їй уже було за сімдесят, вона продовжувала працювати так, ніби для неї час зупинився.
— Мама завжди була трудоголіком, — якось зізнався Степан дружині. — Вона ніколи не сиділа без діла. Якби я сказав їй, що можна купити все в магазині, вона б вирішила, що я зовсім з глузду з’їхав.
Ніна тоді лише хмикнула:
— А ти впевнений, що в неї все гаразд із головою? Може, пора пояснити їй, що епоха натурального господарства давно минула?
Але Степан тільки похитав головою. Для нього це було питання принципу. Допомагати матері — означало бути хорошим сином. І неважливо, що вони цілком могли дозволити собі купити всі овочі й фрукти в магазині. Важливо було інше: мати просила, а він не міг відмовити.
Коли Ніна та Степан приїхали на дачу, їх зустріла Надія Іванівна. Вона стояла на ґанку у своєму улюбленому солом’яному капелюсі, з лійкою в руках, і усміхалася так, ніби бачила їх після довгої розлуки.
— Ой, дітки, які ви молодці, що приїхали! — вигукнула вона, обіймаючи сина. — Я вже не знала, як справитися з усім цим господарством!
Ніна скривилася. «Молодці», звичайно. Наче вони герої якогось фільму, які прибули рятувати світ.
— Мамо, ну ти ж знаєш, що ми не можемо тобі відмовити, — відповів Степан, намагаючись зберегти доброзичливий тон.
— Звісно, звісно, — кивнула Надія Іванівна, але її погляд одразу перемістився на Ніну. — А ти, доню, як завжди, красуня. Хоча, знаєш, тобі б теж не завадить свіже повітря. Від комп’ютера очі тільки болять!
Ніна стиснула зуби. Вона чудово знала, що ця фраза — не порада, а м’яка маніпуляція. Мовляв, давай-но, попрацюй трішечки!
— Гаразд, показуйте, що потрібно робити, — буркнула вона, розуміючи, що сперечатися марно.
Надія Іванівна повела їх на ділянку. Грядки, як завжди, були ідеально доглянуті. Картопля, морква, капуста, огірки, помідори — усе росло у строгому порядку. Наче в неї не город, а військовий парад.
— Ось тут потрібно прополоти, — вказала вона на одну з грядок. — А тут — підв’язати помідори. А он там, — вона махнула рукою в бік кущів смородини, — ягоди вже майже достигли. Треба їх зібрати, поки птахи не добралися.
Ніна зітхнула. Вони цілком могли б купити всі ці продукти в магазині. Але Надія Іванівна завжди була непохитною.
— У магазині все дороге, та ще й шкідливе! — заявила вона, коли Ніна спробувала заперечити. — Там самі нітрати, пестициди, ГМО! А в мене все своє, чисте, натуральне!
Степан мовчав. Він знав, що переконати матір неможливо. Вона була впевнена, що своїми руками створює щось унікальне, що неможливо купити за жодні гроші.
— Ну що ж, давайте почнемо, — сказав він, беручи до рук лопату.
Ніна, дивлячись на його ентузіазм, знову фиркнула. Іноді їй здавалося, що Степан не розуміє, наскільки абсурдною виглядає ця ситуація. Вони живуть у двадцять першому столітті, у них є робота, кар’єра, друзі, інтереси. А замість того, щоб насолоджуватися життям, вони витрачають свої вихідні на копання в землі.
— Знаєш, іноді мені здається, що я живу в якійсь іншій реальності, — пробурмотіла вона собі під ніс.
— Що ти сказала? — запитав Степан, обертаючись.
— Нічого, — відмахнулася Ніна. — Просто думаю, що могла б зараз пити каву в кафе, а не підгортати картоплю.
Степан розсміявся.
— Ну, зате ти отримуєш заряд енергії від природи!
— Та вже, справжній заряд, — пробурчала Ніна, але все ж таки взяла до рук сапу.
Ніна вже звикла до того, що вихідні вони проводять на дачі, але кожного разу це здавалося їй усе більш абсурдним. Вона дивилася на Степана, який копав грядки, і не могла зрозуміти — чому він такий відповідальний? Невже нормально, що дорослі люди витрачають свої вихідні на вирощування картоплі? Тим більше коли у них є гроші, щоб купити її в магазині.
— Ти сам розумієш, що ми займаємося повною нісенітницею? — спитала вона, присівши поруч із ним навпочіпки. — Це ж смішно! Вона саджає відро картоплі й збирає півтора! Ми живемо у двадцять першому столітті, а ти впахуєш тут, ніби тобі більше нічим зайнятися!
Степан, не відриваючись від роботи, тільки знизав плечима.
— Мама просить допомогти. Що я мав зробити? Сказати «ні»?
— А чому б і ні? — різко відповіла Ніна. — Вона доросла жінка, яка сама це обрала. Чому ми повинні жертвувати своїм відпочинком заради її примх?
— Це не примхи, — заперечив Степан, підводячи на неї очі. — Це її життя. Її захоплення. І якщо вона просить допомоги, я не можу це проігнорувати.
Ніна закотила очі.
— Звичайно, ти не можеш. Бо ти такий хороший син. А я, значить, повинна терпіти ці вихідні на дачі, бо ти не можеш сказати «ні»?
— Ніна, ну давай не будемо, — твердо сказав Степан. — Я не можу залишити маму без допомоги. Якщо тобі це не подобається, можеш не їздити.
Ніна замовкла. Вона знала, що сперечатися марно.
Увечері, після довгого дня роботи на ділянці, Надія Іванівна запросила їх випити чаю на веранді. На столі стояли пиріжки з домашньою капустою і яблучний пиріг із власних яблук. Ніна, втомлена й роздратована, сиділа в кутку й мовчки спостерігала за тим, що відбувається.
— Ну що, дітки, як вам сьогоднішній день? — спитала Надія Іванівна, розливаючи чай по чашках. — Втомилися, напевно, так?
— Так, мамо, все добре, — відповів Степан, відкушуючи пиріжок.
— Ой, а я от думаю… Може, мені вже час зав’язувати з цим господарством? — раптом промовила вона, дивлячись кудись у далечінь.
Ніна здивовано підняла брови. Невже свекруха нарешті вирішила зупинитися?
— Справді? — обережно запитала вона.
— Ну… — усміхнулася Надія Іванівна. — Просто іноді думаю: може, досить вже возитися з цими грядками? Але потім згадую про Петрика…
— Про Петрика? — перепитав Степан.
— Так, — зітхнула вона. — Він же у мене такий непутящий. То роботу втратить, то грошей бракує. Як він без моєї допомоги житиме? Я ж кожного разу, коли збираю врожай, усе йому везу. На електричці тягаю повні сумки. Помідори, огірочки… Щоб хоч харчувався нормально…
Ніна застигла. Її обличчя повільно почервоніло, а в голові почали складатися всі шматочки в єдину картину.
— Тобто… все, що ми тут робимо… все це для Петрика? — повільно промовила вона, намагаючись стримати емоції.
— Ну так, — кивнула Надія Іванівна, наче це було щось само собою зрозуміле. — А як ви думали, для себе, чи що? Мені стільки не треба. А Петрику треба допомагати. Він же мій молодший син…
Ніна різко схопилася зі стільця так, що той перекинувся.
— Стоп! — вигукнула вона. — Тобто виходить, що ми зі Степаном тут працюємо, як воли, а все дістається цьому… цьому… Петрику?!
— Ніно, заспокойся, — спробував втрутитися Степан, але вона його перебила.
— Ні, я не заспокоюсь! — крикнула вона. — Ти, Степан, мене вже дістав зі своїми принципами! Ти вважаєш, що зобов’язаний допомагати матері, але навіть не замислюєшся, на кого ми зрештою працюємо! Твій брат — здоровий чолов’яга, який міг би працювати й заробляти, якби не був таким ледарем! А ми за нього горбатимось!
— Ніно, ну не перебільшуй, ти не права, — почав Степан, але його голос звучав уже не так упевнено.
— Я не права?! — перепитала вона, майже шиплячи. — Ти взагалі розумієш, що ми витрачаємо свої вихідні на те, щоб нагодувати твого брата? Який нічого не робить, тільки чекає, коли мама принесе йому чергову сумку з овочами? Бо він непутящий! А ми з тобою, значить, путящі, так? Нас можна запрягати?
Надія Іванівна мовчала, опустивши очі. Вона явно не очікувала такої реакції.
— Знаєш що, Степан? — продовжила Ніна, трохи заспокоївшись. — Якщо ти хочеш допомогти своїй матері, найкраща допомога — це пояснити братові, що пора працювати. Нехай сам починає заробляти й жити самостійно! А не чекати, поки його нагодують!
— Але ж брат… — пробурмотів Степан.
— Так, це твій брат! — рявкнула Ніна. — І якщо ти далі потуратимеш його ліні, то це не допомога, а шкода! Ти думаєш, що робиш добре діло, а насправді підтримуєш його в бездіяльності!
Вона замовкла, переводячи подих. Потім, зібравшись із силами, додала:
— Я на твою матір більше працювати не збираюсь! Все, що на дачі виросте, вона все одно твоєму брату віддасть.
Ніна глибоко зітхнула.
— Досить. Якщо хочеш допомогти матері — поговори з братом. А я умиваю руки.
З цими словами вона розвернулася й вийшла з будинку. Степан сидів на веранді, дивлячись їй услід. Надія Іванівна мовчала, але в її очах читалася провина і здивування.
—
Наступного ранку Ніна зі Степаном поїхали додому. Степан мовчав. Можливо, слова Ніни змусили його замислитися. Можливо, він уперше побачив ситуацію з іншого боку.
А Ніна, сидячи в машині, відчувала полегшення. Дача залишилася далеко позаду, і вона вже мріяла, як проведе решту неділі.
— Ти для мене — порожнє місце, — сказав чоловік. Він і не підозрював, що вже завтра опиниться в мене в кабінеті, прохаючи про роботу