— Артеме, тобі не вижити. Сам бачиш — ніч наближається, хуртовина посилюється. До світанку тут не протриматися.
Два силуети застигли серед безкрайніх засніжених просторів. Один — високий, у масивному пуховику, впевнено спирався на лижі, за спиною висів рюкзак, а через плече — рушниця. Другий — майже похований під снігом, із неприродно вивернутою ногою та розламаною лижею біля пояса. Вітер люто стирав сліди, перетворюючи степ на безмовне біле полотно. Лише на краю горизонту чорніла смуга лісу — останній шанс на порятунок.
— Якби ми були серед дерев — розклали б багаття, зігрілися… Але тут… — голос Олега звучав приглушено, ніби крізь вату. — Тягнути тебе до лісу — дві години. Я не впораюся.
— Хоча б спробував? — хрипко видихнув Артем, стискаючи кулаки від болю.
Олег уникав його погляду.
— Героїзмом не врятуватися. Якщо залишуся — замерзнемо обоє. Мені не потрібна компанія у царстві мертвих. Нехай хоч один вибереться.
— Завжди знав, що ти гнилий всередині, Олеже.
Той різко смикнув головою, пальці вчепилися в палиці так, що кісточки побіліли.
— Не смій! Це не казка, де всі гинуть за дружбу. Реальність жорстокіша! Тут кожен виживає сам.
— Ось тому ти й залишишся… ні з ким…
На мить їхні погляди перетнулися, мов клинки. Потім Олег раптом зачепив палицею ремінь рушниці Артема і різко смикнув. Зброя, описавши дугу, зникла у сніговій пучині.
— Ти зовсім здурів?! — закричав Артем, намагаючись підвестися, але біль пройняв ногу, як розпечений ніж.
— Для страховки. А що як вирішиш підстрелити мене на прощання? — Олег уже відштовхувався палицями, рухаючись до лісу. — Не гальмуй мене. Час дорогоцінний.
Його постать швидко розчинилася у вихорі сніжинок. Артем, стискаючи зуби, дивився йому вслід. Homo homini lupus — майнуло в голові. Як же ми сліпі до тих, кого називаємо близькими…
Вітер завив голосніше, і в його реві пролунав новий звук — протяжний, моторошний. Вовче виття.
Артем смикнувся до місця, де впала рушниця, але тіло не слухалося. Кожен рух віддавався пекельним болем. Свідомість попливла, поглинаючись у чорну безодню.
…Опритомнів він від тепла. Дивного, живого, яке огортало з усіх боків. Ледве привідкривши повіки, Артем побачив їх — сірі спини, що оточили його кільцем. Вовки. Їхнє дихання, мов піч, відганяло холод. Прямо перед ним, блимаючи бурштиновими очима, стояла вовчиця зі шрамом замість лівого вуха. Знайомий шрам… Десь він її вже бачив.
Вона затримала на ньому погляд, ніби зважуючи щось, потім розвернулася і зникла в хуртовині. Зграя безшумно рушила за ватажком.
Артем підвівся, спираючись на здорову ногу. Біль не вщух, але тепер здавався далеким. Треба йти.
Він брів, не розрізняючи напрямку, поки в сніговій круговерті не прогриміли постріли. Голоси! Люди!
— Живий! — хтось закричав поруч. — Дивіться, він живий!
До нього підбіг Никита, обхопивши за плечі. Хтось сунув у руки флягу. Ковток обпік горло, розтікаючись теплом по жилах.
— Вовки… — прошепотів один із мисливців, озираючись. — Йшли за тобою по п’ятах, але не чіпали…
Артем усміхнувся, заплющуючи очі. В цю мить він усвідомив: справжня природа людей розкривається на краю прірви. Одні, як Олег, жертвують іншими заради себе. Інші, як зграя, — жертвують собою заради чужого життя.
Сила не в тому, щоб вижити, затоптавши всіх. Сила — в тому, щоб залишитися людиною, навіть коли смерть дихає у спину.
Найстарішому коту у світі виповнилося 31 рік