Поліна стояла біля свіжої могили, не помічаючи ні дощу, що мрячить, ні людей, які почали розходитися. Цвинтарну землю вкривали штучні квіти та вінки зі стрічками. Поруч залишився тільки чоловік, переминаючись з ноги на ногу.
— Полін, може, вже поїдемо? Замерзнеш же, — Толік узяв дружину за лікоть, намагаючись відвести її від могили.
Поліна не відповіла. У голові крутилася лише одна думка: бабусі більше немає. Цей простий факт ніяк не вкладався у свідомості. Ще місяць тому вони разом пили чай на маленькій кухні, а бабуся розповідала, як познайомилася з дідом на танцях після війни.
— Я ж казав, що не треба було їй самій жити в селі. Пропонував переїхати до нас, — бурмотів Толік, усе наполегливіше тягнучи дружину за рукав.
У Поліни не було сил нагадати, що Толік ніколи такого не пропонував. Навпаки, завжди відмовлявся, коли заходила мова про бабусю. «Де ми її розмістимо? У нас і так місця немає», — повторював чоловік кожного разу.
Поліна нарешті відвела погляд від могили. Спина нила після безсонної ночі, очі пекло від сліз. Бабуся була єдиною людиною, яка завжди приймала її беззастережно. Ніколи не засуджувала вибір професії, чоловіка, стиль одягу. Постійно повторювала: «Обирай сама, люба, це твоє життя».
Дорога назад у місто здавалася нескінченною. Поліна дивилася у вікно на дерева та ліхтарні стовпи, що пролітали повз. Толік увімкнув радіо, але вона тут же вимкнула його. У машині запала тиша.
— Свекруха дзвонила, — порушив мовчання Толік. — Прийде сьогодні, хоче тебе підтримати.
Поліна заплющила очі. Світлана Геннадіївна — остання людина, яку хотілося б бачити сьогодні. Шість років шлюбу так і не зробили їх ближчими. Свекруха завжди дивилася на Поліну, як на невідповідну пару для сина — занадто проста, із села, без зв’язків.
Коли вони під’їхали до будинку, вже стемніло. У вікні їхньої квартири горіло світло.
— Мама вже прийшла, — сказав Толік, вивертаючи кермо.
Поліна зітхнула. Свекруха мала звичку користуватися запасним ключем без попередження.
Квартира зустріла їх запахом смаженої картоплі. На кухні поралася Світлана Геннадіївна у фартусі поверх дорогого костюма.
— Ну нарешті! — вигукнула вона, витираючи руки рушником. — Думала, до ночі вас не буде.
— Добрий вечір, Світлано Геннадіївно, — тихо промовила Поліна, знімаючи куртку.
— Та годі тобі ці формальності, — відмахнулася свекруха. — Сьогодні ж важкий день, я розумію. Роздягайтеся, мийте руки, я вечерю приготувала.
Поліна кивнула, хоча їсти зовсім не хотілося. Вона пройшла у ванну і довго стояла перед дзеркалом, розглядаючи своє виснажене обличчя. Очі почервоніли, під ними залягли темні кола.
На кухні Толік уже жував картоплю, запиваючи її пивом із холодильника. Світлана Геннадіївна сиділа навпроти, підперши підборіддя рукою.
— Сідай, Поліно, поїж, — скомандувала свекруха, коли невістка з’явилася у дверях кухні.
Поліна мовчки сіла за стіл, поклала собі трохи салату. Ковток не ліз у горло, але вона змусила себе жувати, щоб уникнути нотацій.
— Ну що, з формальностями покінчено? — раптом запитала Світлана Геннадіївна, сьорбнувши чай.
Поліна підняла погляд, не розуміючи питання.
— У сенсі?
— Ну, документи там, свідоцтво про смерть і все таке, — пояснила свекруха, розрізаючи котлету на тарілці.
— Так, усе оформили, — кивнула Поліна, дивуючись такому діловому тону.
Світлана Геннадіївна помовчала, а потім, наче між іншим, додала:
— Чула, у твоєї бабусі був вклад у банку?
Поліна завмерла з виделкою в руці. Звідки свекруха дізналася? Бабуся справді все життя відкладала гроші, продаючи молоко, сметану, яйця зі свого невеликого господарства. Відкладала кожну копійку «на чорний день». Ніколи не казала, скільки саме там назбиралося, але незадовго до смерті натякнула внучці, що цього вистачить навіть на квартиру.
— Був, — обережно відповіла Поліна.
Очі Світлани Геннадіївни блиснули.
— Переведи-но мені, люба, 1 мільйон, — сказала вона так буденно, наче просила передати сіль. — Все одно тобі одній стільки не потрібно.
Поліна оторопіла. Виделка випала з руки й дзенькнула об тарілку.
— Що, пробачте?
— Ну, що ти так дивишся? — У Толіка кредити, мені на операцію колінного суглоба треба, та й машину давно час міняти.
Поліна перевела погляд на чоловіка. Толік продовжував старанно жувати, опустивши очі в тарілку, ніби не чув розмови.
— Це спадок моєї родини, а не ваш сімейний бюджет, — тихо, але твердо сказала Поліна.
Світлана Геннадіївна картинно звела брови:
— А ти що, жадібна?
Поліна відчула, як її обличчя палає. Вона насилу зберігала самовладання.
— Бабуся все життя відкладала ці гроші. Для мене і моїх майбутніх дітей.
— Яких дітей? — фиркнула свекруха. — Ви шість років у шлюбі, а дітей досі нема. Та й куди їх? У цю халупу?
Толік нарешті підняв голову від тарілки.
— Мама просто пожартувала, — пробурмотів він, але Поліна бачила, що це неправда. По тому, як він уникав її погляду, по тому, як нервово барабанив пальцями по столу.
— Ніхто не жартує, — відрізала Світлана Геннадіївна. — Ти ж заміжня за моїм сином! Сім’я — це спільне! Можеш хоча б допомогти, якщо вже не хочеш ділитися!
Поліна дивилася на них двох і розуміла, що її чоловік не збирається її захищати. Він сидів, втягував голову в плечі, хмурився й кусав губи. Дивився на неї так, ніби чекав, що вона все-таки погодиться.
— Ці гроші не належать ні вам, ні вашому синові, — сказала Поліна тихо, але чітко.
Толік відірвався від тарілки:
— Ну, ти могла б бути трохи м’якшою… — почав він, але Поліна урвала його:
— М’якшою? Я щойно поховала бабусю, а ви вимагаєте в мене грошей!
Світлана Геннадіївна схопилася зі стільця.
— Я знала, що ти невістка-нахаба! Тепер точно переконалася! — закричала свекруха, розмахуючи руками. — Приїхала зі свого села, обкрутила мого сина, а тепер набиваєш кишені!
Поліна теж підвелася, відчуваючи, як кров приливає до голови. Вперше за шість років шлюбу вона бачила ситуацію гранично ясно. Цей шлюб давно перестав бути партнерством. Якщо взагалі коли-небудь ним був.
— Не смій! — обірвала Поліна свекруху. — Не смій так говорити про мою родину й моє село. Бабуся все життя працювала, а не каталася за кордон на чужі гроші!
Світлана Геннадіївна задихнулася від обурення. Толік підскочив між ними:
— Дівчата, дівчата, давайте без скандалів, — заторохтів він, розводячи руками.
— Це не скандал, — Поліна взяла себе в руки. — Це прояснення ситуації.
Вона подивилася чоловікові прямо в очі:
— Скажи чесно, ти знав, що мама прийде вимагати гроші? Ви це обговорювали?
Толік заметушився, забігав очима, кліпаючи, як провинився школяр:
— Ну… ми просто говорили… ну, що бабуся… що, можливо, наші фінансові проблеми…
Поліна дивилася на нього, не кліпаючи. Це була людина, з якою вона прожила шість років. Людина, яку вона любила. Або думала, що любила.
Світлана Геннадіївна важко опустилася назад на стілець, її обличчя раптом стало змученим і старим. Напускна бравада злетіла, як осіннє листя з дерева.
— Ти, Поліно, не розумієш, — голос свекрухи став тихим, надломленим. — У мене пенсія маленька… Ти справді думаєш, що твоя бабуся хотіла б, щоб ти залишила матір свого чоловіка в біді?
Поліна проковтнула ком у горлі. Шість років ця жінка маніпулювала нею – то сльозами, то докорами, то вигаданими хворобами. Шість років Поліна намагалася бути хорошою невісткою, заслужити схвалення, повагу. Шість років даремно.
— Моя бабуся хотіла, щоб я жила спокійно, а не годувала чужих людей, — відповіла Поліна холодно, сама дивуючись власному спокою.
Толік метнувся між жінками, на лобі виступили краплі поту.
— Полінко, ну що ти? — чоловік спробував узяти її за руку, але Поліна відсмикнула долоню. — Це ж усього 1 мільйон… Ми ж не чужі!
Поліна подивилася на чоловіка, ніби бачила його вперше. Кирпатий ніс, вічно скуйовджене волосся, м’яке підборіддя. Таке рідне обличчя, яке раптом стало чужим. Усередині щось обірвалося – остання ниточка, остання ілюзія.
— Саме так. Чужі, — втомлено похитала головою Поліна.
Світлана Геннадіївна задихнулася від обурення:
— А хто тебе після розлучення візьме? Думаєш, черга вишикується? Ти в дзеркало давно дивилася? Тридцятка на носі, дітей немає, робота – копійки!
Поліна мовчки встала й вийшла з кухні. Вона відкрила шафу в спальні й витягла велику дорожню сумку. Методично, спокійно почала складати речі. Не свої – Толікові. Футболки, штани, шкарпетки, білизну. У ванній зібрала бритву, гель для душу, шампунь. З передпокою принесла черевики, куртку.
— Поліно, ти що робиш? — Толік влетів у кімнату, очі округлилися від здивування.
Поліна застебнула сумку й поставила її біля дверей.
— Іди, — сказала вона тихо. — До мами. Чи куди хочеш. Мені все одно.
Толік завмер, розкриваючи й закриваючи рота, як риба, викинута на берег.
— Полінко, ти не при собі, — забурмотів він. — Це горе, стрес, я все розумію…
— Ні, не розумієш, — відрізала Поліна. — Шість років я жила з людиною, яка готова продати мене за мамині примхи.
— Не продати! — спалахнув Толік. — Просто допомогти, поділитися! Це ж сім’я!
Поліна гірко усміхнулася:
— Сім’я? Коли я ночами сиділа з твоєю мамою в лікарні – це була сім’я. Коли віддавала свою відпустку на подарунок твоєму батькові – це була сім’я. А зараз – це вимагання.
Світлана Геннадіївна з’явилася у дверному отворі:
— Негайно припини цей цирк! — процідила свекруха крізь зуби. — Ми просто говоримо про гроші, а ти влаштовуєш трагедію!
— Ось саме, про гроші, — Поліна вперше за весь вечір підвищила голос. — Про гроші, які ви хочете отримати, не маючи на них жодного права!
Толік схопив сумку:
— Я нікуди не піду! Це і моя квартира теж!
— Іпотеку плачу я, — нагадала Поліна. — Ти свою частку спустив на ігровий комп’ютер і відпустку з друзями.
Толік заморгав, обличчя скривилося. Це був той самий момент, коли він зазвичай починав тиснути на жалість: «Ти ж знаєш, як мене звільнили, як мені було погано, я ж депресував цілий рік…»
Але Поліна більше не збиралася слухати. Вона відкрила вхідні двері:
— Ідіть. Обоє.
Наступні пів години перетворилися на кошмар – крики, погрози, грюкання дверима. Толік метався між дружиною й матір’ю, не в змозі зробити вибір. Світлана Геннадіївна проклинала невістку і день, коли син познайомився з «цією селянкою». Поліна стояла біля дверей, схрестивши руки на грудях, бліда й непорушна.
Нарешті вони пішли – Толік, опустивши голову, волочив сумку, Світлана Геннадіївна погрожувала пальцем і обіцяла «це так не залишити». Поліна зачинила за ними двері й притулилася до стіни. Усередині була порожнеча – ні болю, ні полегшення. Просто тиша.
Цієї ночі Поліна вперше за довгий час виспалася.
Вранці її розбудив телефон – дзвонив Толік. Вона не відповіла. Потім свекруха. Потім знову Толік.
Через три дні Поліна змінила замки й номер телефону. Ще через два – подала заяву на розлучення. Толік приходив до її роботи, просив вибачення, обіцяв, що більше ніколи… Але Поліна бачила його наскрізь: ці жалі були не про неї, а про комфорт, який він втратив.
Через тиждень після скандалу Поліна зайшла у свою улюблену кав’ярню неподалік від дому. Замовила капучино й сіла біля вікна. За сусіднім столиком воркувала молода пара, на вулиці починало сутеніти, у склі відбивалися вогники гірлянд.
І раптом Поліна зрозуміла, що відчуває не смуток, а полегшення. Ніби важкий рюкзак скинула з плечей після довгої дороги.
Все життя вона жила, озираючись на інших – на батьків, на чоловіка, на свекруху. Намагалася відповідати чужим очікуванням, бути зручною, не виділятися.
Бабуся мала рацію. «Обирай сама, люба, це твоє життя».
Шкода тільки, що зрозуміти ці слова Поліні довелося через втрату.
Через місяць прийшли документи про розлучення, які Толік довго не підписував, намагаючись виторгувати то машину, то частку квартири. Поліна втомилася сперечатися й віддала машину – стареньку Kia, яку сама ж і виплачувала. До того часу вона вже знайшла нову роботу – з кращими умовами та перспективами зростання.
Світлана Геннадіївна не залишала спроб дотягнутися до грошей Поліни. Через спільних знайомих передавала новини про свої «страшні хвороби» і «жебрацьке існування». Потім підмовила сина подати до суду – начебто, оскільки шлюб був укладений до отримання спадку, він має право на частку. Суд відмовив у позові.
— Толю, ти повинен знайти спосіб забрати у неї хоча б частину грошей! — долітали до Поліни через знайомих крики колишньої свекрухи. — Невже ти не можеш просто піти й поговорити з нею?
Але Толік так і не наважився. Він повернувся до матері, кілька разів з’їжджав і знову повертався. Поліна чула, що він ніяк не може знайти постійну роботу – то графік не влаштовує, то начальство прискіпується, то зарплата замала.
А Поліна почала жити для себе, без жадібних родичів та їхніх нескінченних вимог. Частину бабусиних грошей вона витратила на невелику студію в новому районі, решту поклала на довгостроковий депозит у банк.
«Дякую, бабусю, — думала Поліна, дивлячись на фотографію літньої жінки з добрими очима. — Ти залишила мені не просто гроші. Ти допомогла побачити правду».
Квартира поступово набувала нового вигляду – світлі стіни, великі вікна, мінімум речей. Жодних важких штор, які так любила Світлана Геннадіївна, жодних громіздких меблів, які обирав Толік. Легкість і свобода – ось що тепер цінувала Поліна понад усе.
Іноді, повертаючись додому з роботи, вона думала: якби не та сцена після похорону, скільки ще років вона прожила б в ілюзіях? Скільки ще разів намагалася б догодити, прогнутися, бути зручною?
Бабусині гроші стали не просто спадком. Вони стали ключем, що відчинив двері до справжньої свободи.
Ми з сім’єю тут подумали, що твоя машина надто дорога для тебе! Віддай татові, а собі купи простішу! — заявив чоловік, не спитавши моєї думки