Склянка з чаєм, який Степан щойно налив і взяв до рук, вислизнула, і скло з дзвоном розлетілося на дрібні уламки. Окріп хлюпнув на шкіру, але чоловік майже нічого не відчув. Він був у шоці й намагався згадати, який сьогодні день – чи не перше квітня часом? Що це за жарти? Та й чи могла мати так пожартувати? Такий кашель навіть хороший актор насилу зобразив би. Здавалося, що жінці справді важко дихати, вона хапала ротом повітря, намагаючись вдихнути якомога більше.
— Мамо, зачекай! Що з тобою сталося? Хто «вона»? Ти заспокойся і розкажи мені все докладно, – намагаючись говорити спокійно, промовив Степан.
Чоловік любив свою матір. Вона була єдиною рідною людиною у його житті до зустрічі з Наталею, нареченою Степана. Однак наявність нареченої не змусило сина любити матір менше. Правда, сама Євгенія Дмитрівна ставилася до нього з певною холодністю. З самого дитинства її фаворитом була донька, про долю якої тепер ані вона, ані Степан нічого не знали.
— Я люблю тебе, сину! Пробач мені за все, – прошепотіла Євгенія Дмитрівна.
Голос матері урвався. Степанові стало зле. Невже й справді щось сталося? Чоловік почав телефонувати доглядальниці матері, яка залишалася в їхній квартирі, коли він їхав на відрядження, але та не відповідала.
Подзвонивши в аеропорт і дізнавшись, коли буде найближчий рейс до Києва, Степан про всяк випадок забронював квиток і вирішив, що має терміново повертатися додому.
З таксі Степан набрав номер своєї коханої й попросив перевірити, чи в порядку його мати, і дізнатися, що взагалі сталося. Наталя одразу ж зірвалася з роботи. Вона любила Степана та його маму. Ще зранку вони розмовляли з жінкою, і все було добре. Євгенія Дмитрівна збиралася трохи позайматися рукоділлям, а потім разом із помічницею приготувати овочеве рагу, на яке запросила Наталю.
Доглядальниці жінка особливо не потребувала, але Степан усе одно хвилювався за матір, у якої часто підскакував тиск, і платив зарплату людині, яка проводила з нею багато часу. Що ж могло трапитися за кілька годин? Адже Єлена була поруч, невже вона не помітила нездужання чи чогось підозрілого в поведінці своєї підопічної? А може, справді мало місце отруєння, і це Єлена постаралася? Але навіщо?
Степан як відчував, що не варто було їхати в це відрядження. Його основна робота полягала у веденні документації з головного офісу, але час від часу доводилося виїжджати на об’єкти. Цього разу могли відправити напарника Степана, та чоловік чомусь сам викликався поїхати.
Можливо, обіцяна відпустка після повернення стала вирішальним фактором, адже Степану хотілося більше часу провести з нареченою. Пора було вже визначатися з датою весілля й починати активну підготовку.
Опинившись в аеропорту, Степан зателефонував Наталі, але її телефон був недоступний. Тільки коли оголосили посадку, наречена йому передзвонила.
— Степане, твою маму щойно забрали в реанімацію. У неї щось із серцем. Лікар сказала, що, швидше за все, введуть у штучну кому. Мені страшно, Степане, прилітай додому, будь ласка! Я не знаю, що тут сталося… Єлени ніде немає. Не розумію, куди вона зникла.
Степан страшенно розлютився. У голові пронеслися різні думки. Невже доглядальниця вирішила отруїти його матір, а потім обчистити квартиру й утекти? Він знову набрав її номер, але телефон був вимкнений.
У дорозі чоловік сильно перенервував. Чотири години в літаку здалися йому суцільним пеклом. Домовившись зустрітися з Наталею біля реанімації, Степан викликав таксі й помчав прямо до лікарні. Він молив Бога, в існування якого ніколи раніше не вірив, щоб той врятував його маму. Тільки вона могла пояснити, кого мала на увазі, коли сказала: «Вона мене отруїла». Серце розривалося на частини.
Опинившись у лікарняному коридорі, Степан одразу ж обійняв Наталю. Дівчина плакала й розповідала, як сильно була шокована, коли побачила його матір, що лежала на підлозі власної квартири.
— Вона ще дивилася, реагувала на мене, але говорити вже не могла! – схлипувала Наталя. – Не знаю, навіщо доглядальниці це знадобилося!
— З квартири нічого не зникло? – відстороненим голосом запитав Степан.
— Не знаю… У мене навіть часу не було все оглянути. Я й поліцію викликати не подумала, усе якось закрутилося. Пробач!
— Ні! Все добре! Це ти мене пробач! Я взагалі не повинен був тебе у все це втягувати!
— Дурненький! – легенько стукнула Наталя його по плечу.
Вийшовши з реанімації, лікар повідомив Степану, що стан його матері вдалося стабілізувати, але поки що зовсім незрозуміло, як розвиватиметься ситуація далі. В неї взяли всі необхідні аналізи, проте результати будуть лише наступного дня, тому варто запастися терпінням.
Степан із Наталею поїхали до квартири. Як і очікував чоловік, зникли мамині прикраси та заощадження, які вона тримала в шафці. Жінка боялася залишати гроші в банку, але зрештою все одно їх втратила. І добре, якби тільки їх… Степан не міг уявити, що саме сталося.
Він провів Наталю додому, адже дівчина дуже втомилася, а зранку їй потрібно було їхати на роботу. Повернувшись додому, чоловік почав напружено думати. Звичайно ж, перші підозри падали на доглядальницю матері. От тільки навіщо їй це було потрібно?
Степан змушений був викликати поліцію й розповісти все, що знав. Якщо це справді було отруєння, слід було відкривати кримінальну справу. До того ж Єлена зникла, і де її шукати, було незрозуміло. Поліцейські залишилися у квартирі до ранку, ретельно оглядаючи кожен квадратний метр. Слідчий узяв дві чашки, що стояли на столі, аби перевірити їх на наявність ДНК і небезпечних речовин, які могли отруїти Євгенію Дмитрівну.
— А ви не думали, що це ваша наречена отруїла вашу матір? – припустив слідчий.
Звичайно, він мав перевіряти всі можливі версії, але Степан навіть на мить не задумувався над цим. Навіщо Наталі труїти його матір? Вони ж добре ладнали. Звісно, Наталя іноді говорила, що Степан надто сильно опікується матір’ю, що та не кришталева й з нею нічого не станеться. Наталя м’яко натякала, що ті гроші, які чоловік витрачав на доглядальницю, можна було б відкласти на їхнє весілля. Але невже вона через це могла отруїти невгодну свекруху?
Підозри, наче неприємний черв’як, почали ворушитися в його думках, підкидаючи все нові й нові сумніви.
Уранці Степан разом із поліцейськими поїхали до доглядальниці за адресою реєстрації, зазначеною в договорі. Документ, звісно, був складений нашвидкуруч. Єлени у квартирі не виявилося, а коли слідчий постукав до сусідки, та сказала, що жінка рано-вранці кудись поспіхом виїхала. Куди саме – нікому не повідомила.
Голова розколювалася від напруги. Степан заплутався у своїх думках. Він намагався переконати себе, що все це зробила Єлена, адже не просто так вона втекла. Скоріш за все, вирішила продати прикраси й зникнути. От тільки їх було не так уже й багато… Невже варто було ризикувати роботою та своїм майбутнім? Адже поліція все одно докопається до суті й знайде винного.
Від цих думок Степану ставало неприємно. Він дорікав собі за те, що зміг засумніватися у своїй нареченій, але в такій ситуації які тільки думки не приходять у голову…
Кілька днів минули, немов у пеклі. Слідчі допитували Наталю, і дівчина навіть трохи образилася на Степана, адже саме вона першою прийшла на допомогу та викликала швидку. А коли Євгенія Дмитрівна почала приходити до тями й нерозбірливо промовила ім’я того, хто її отруїв, медсестра змогла розчути лише останні літери: «аша».
Степан намагався тримати емоції при собі. Він не дзвонив нареченій і сподівався, що це якась помилка, що вона не могла цього зробити.
Оскільки стан матері залишався критичним, її не переводили в палату та поки не дозволяли допитувати. Єлену вдалося знайти. Жінка пояснила, що в неї захворіла мати, яка жила в селі. Вона відпросилася у Євгенії Дмитрівни та домовилася, що на тиждень поїде, але підтримуватиме з нею зв’язок. Алібі доглядальниці виявилося бездоганним, адже в той момент, коли в кров матері потрапила отрута, вона перебувала на залізничному вокзалі й купувала квитки.
Степан уже не знав, що й думати. Він сподівався, що мати скоро остаточно прийде до тями й усе розповість.
Чоловік сильно здивувався, коли у двері його квартири тихо постукали. Він подумав, що це Наталя, але на порозі стояла сестра. Степан від подиву розкрив рота й почав дивитися на Марію, намагаючись зрозуміти, що вона тут забула.
Попри те, що дівчина з раннього дитинства поводилася надто розв’язно, мати любила її та балувала набагато більше, ніж його. Марія частіше, ніж Степан, купалася в материнській любові та маніпулювала Євгенією Дмитрівною.
Закінчивши школу, сестра пустилася у всі тяжкі й відмовилася продовжувати навчання. Вона часто змінювала багатих залицяльників, шастала з ними по барах і сумнівних закладах, тікала з дому.
Згодом мати змирилася з тим, що не може наставити доньку на правильний шлях. Марія знайшла собі якогось багатого кавалера, поїхала з ним в інше місто й припинила виходити на зв’язок із родиною.
Цей момент став переломним у житті Євгенії Дмитрівни. Жінка почала часто хворіти, у неї з’явилися серйозні проблеми з тиском. Вона сумувала за донькою, переживала й із жахом читала новини, де повідомляли про знайдених жертв різних злочинних угруповань.
Після цього Євгенія Дмитрівна почала більше цінувати сина й приділяти йому увагу. І ось тепер Марія з’явилася.
— Що ти хочеш? – сухо запитав Степан у сестри, не запрошуючи її до квартири.
— Навіть не привітаєшся із сестрою, яку давно не бачив?
Вигляд у Марії, м’яко кажучи, був не найкращий. Зношена, немов усе життя провела у борделі.
Степан похитав головою, вирішивши, що не витрачатиме час на суперечки з людиною, яка того не варта.
— А мама де? Невже ніхто не радий мене бачити?
Степан повідомив, що мати в лікарні у тяжкому стані, а Марія тут же почала голосити й звинувачувати брата, мовляв, це він у всьому винен, що саме він не догледів матір.
— Дай мені трохи грошей, якщо у квартиру не пускаєш! Я зупинюся в готелі поруч і навідуватиму маму в лікарні…
— Я дам тобі гроші, але навіть не думай приходити до матері й турбувати її ще більше! – обурився Степан.
Чоловік дістав із кишені п’ятитисячну купюру й сунув її сестрі. Він навіть не усвідомлював до кінця, що робить і навіщо, бо хотів якнайшвидше позбутися небажаного гостя.
Спілкуватися з Марією не було жодного бажання. Різкий запах її дешевих парфумів заповзав у ніс і викликав нудоту.
Вона зовсім не змінилася – як була справжньою відьмою, так нею й залишилася.
У ній не було ні краплі святого, її й далі цікавили лише розваги, адже вона навіть не запитала, які прогнози щодо матері та чи виживе та.
Степан спробував заспокоїтися й сподівався, що сестриця більше не з’явиться.
Чоловік чекав, коли ж його мати прийде до тями й відкриє очі, щоб розповісти правду, сказати, кого саме вона мала на увазі, коли сказала, що її отруїли.
Наступного дня зателефонував лікар і повідомив добрі новини: Євгенія Дмитрівна почувається краще, і її перевели в палату. Він наполегливо рекомендував не змушувати жінку зайвий раз хвилюватися. Степан пообіцяв бути обережним і помчав до лікарні.
Побачивши сина, мати заплакала. Вона почала голосити й повторювати, що була надто довірливою і дурною, якщо знову впустила її у своє життя.
— Мамо, хто це був? Не Наталя? – перше, що запитав Степан, перервавши її причитання. Він страшенно боявся почути ствердну відповідь.
— Борони Боже! До чого тут Наталя? Якби не вона, я, мабуть, уже померла б… Це Маша, твоя сестра. Вона прийшла з квітами, я подумала, що змінилася, а вона ось що задумала… Коли мені стало зле, вона лише посміхнулася й сказала, що я все одно до ранку не доживу, а вона отримає хоча б спадок… Я ж, дурна, свого часу заповіла квартиру їй і так і не встигла змінити заповіт. Можливо, саме на це вона й розраховувала…
У Степана стало легше на серці, проте його нудило від думки, що ще вчора він дав гроші цій жалюгідній дівиці, яка лише називалася його сестрою.
Після лікарні чоловік поїхав до нареченої й довго перепрошував, просив вибачення за те, що посмів у ній засумніватися. Наталя запевнила, що все розуміє, і не знала б, як сама вчинила в подібній ситуації.
Минуло кілька днів. Поліцейські, дізнавшись правду, одразу взялися за пошуки Марії, але слідів її не залишилося. Де вона зупинилася, ніхто не знав, тому її оголосили в розшук.
Готуючись до виписки матері, Степан почув стукіт у двері. Відкривши, він не міг повірити власним очам, адже на порозі стояла його п’яна сестра. Вона голосно чавкала жуйкою й зухвало дивилася на нього.
— Ну, як живеться, братику? Я тут подумала, що замало ти мені минулого разу дав. Мені потрібно ще. Дай мені стільки ж, а краще більше, якщо не хочеш, щоб я побачилася з матір’ю.
Але до цієї зустрічі Степан був уже готовий. Чоловік запропонував Марії проїхати разом із ним до відділення банку, щоб він зміг зняти гроші й віддати їй стільки, скільки вона забажає.
— А чого це ти такий добрий? – запитала Марія в машині.
Вікна запітніли, і Степан мріяв про той момент, коли зможе викинути цю зрадницю з авто й провітрити салон.
Говорити зайвого він не став. Взагалі, він повністю ігнорував сестру.
Зупинивши машину біля магазинчика, чоловік попросив Марію зачекати його в салоні, а сам нібито пішов знімати гроші з картки. Але насправді він попрямував до поліцейського відділку, що знаходився за рогом, і повідомив, що йому вдалося знайти підозрювану, яка перебувала в розшуку. Та не просто знайти, а ще й привезти її сюди.
Помітивши, що брат повертається з поліцейськими, Марія спробувала відчинити двері, але ті не піддалися. А коли двері нарешті відкрилися, вона одразу ж опинилася в руках правоохоронців.
Марія почала кричати, що ця стара карга все одно мала відправитися на той світ, що вона завжди заважала їй жити, і що вона хотіла хоча б якусь частку грошей отримати, адже потребувала їх для оплати препаратів, на які підсіла.
Вона навіть не усвідомила, що дала повне зізнання у злочині, яке поліцейські негайно зафіксували.
Степан нічого не відповів і просто сподівався, що сестра отримає заслужене покарання.
Незабаром Євгенія Дмитрівна вийшла з лікарні й проходила реабілітацію вдома, поруч із нею був люблячий син і його майбутня дружина.
Степан і Наталя почали готуватися до весілля.
Марію засудили й відправили до колонії, де тієї ж зими вона спробувала втекти й загинула від гострого запалення.
Кожен отримав те, на що заслужив.
Єлена стала рідше приходити до Євгенії Дмитрівни, адже жінка зайнялася собою, переглянула харчування й майже позбулася проблем із тиском. Вона готувалася до того, що незабаром няньчитиме онуків і відновлювала здоров’я.
Тепер жити стало легше… Хоча Євгенія Дмитрівна все ж сумувала за донькою, звинувачуючи себе в тому, що та виросла такою нестерпною егоїсткою.
Лeгкuŭ, noвітpянuŭ і нuзькoкaлopіŭнuŭ тopт «Бuтe склo» нa святкoвuŭ стіл: ділюсь peцenтoʍ