Світлана змалку слухала від бабусі й мами: «У нашому роді жінкам не щастить у коханні». Прадід загинув ще до тридцяти, дідусь пропав у шахті, мама лишилася вдовою, коли дівчинці не виповнилося й п’яти. Світлана не вірила у родове прокляття, та глибоко в серці підозрювала: і її любов може скінчитися раніше, ніж мріялося. Попри це вона жила мрією про теплий дім, діточок і затишок.
Майбутнього чоловіка — Віктора — зустріла на ткацькій фабриці, де фасувала рулони тканини. Він працював у сусідньому цеху, але обідали всі в одній їдальні. Після кількох розмов за чаєм усе закрутилося: побачення, пропозиція, скромне весілля. Віктор перебрався до неї в невелику «двійку» у спальній зоні міста, що залишилася від бабусі. Матері вже не було. Спершу жилося спокійно: спільними зусиллями купали первістка-сина, згодом народилася донечка. Світлана крутилася, ніби муха в окропі: готувала, прибирала, виховувала. Чоловік носив зарплату, та вдома з’являвся дедалі рідше, розмови майже зникли.
Коли Віктор став приходити пізно й пахнути чужими парфумами, Світлана все зрозуміла. Вона мовчала — лякалася лишитися сам на сам із дітьми. Та одного вечора стриматися не змогла:
— Подумай про наших малят… Благаю.
Він знизав плечима, кинув крижаний погляд. Сніданок уранці залишився недоторканим.
— Ти тільки на прислугу годишся, — прошипів.
За тиждень зібрав валізи, гупнув дверима.
— Не покидай нас! — крикнула Світлана в порожній коридор. — Дітям потрібен тато!
— Ти — жалюгідна служниця, — відрубав на прощання.
Малеча все чула. Син і донька, обійнявшись, не розуміли, чому тато йде.
Світлана не зламалася. Ради них влаштувалася прибиральницею: мила під’їзди, тягала важкі відра, прала вручну, коли ламалася машинка. Діти допомагали, а вона забула про власні бажання й мрії. Та доля інколи має сюрпризи.
Якось у супермаркеті з її рук вислизнув пакунок із крупою. Незнайомець підхопив його й усміхнувся:
— Дозвольте донести?
— Не варто, — машинально відмовилася вона.
— Усе одно проведу, — сказав, уже беручи сумки.
Чоловік представився Дмитром. Відтоді частіше навідувався до того магазину, згодом чекав біля під’їзду, щоб допомогти з торбами. Діти спершу соромилися, та він виявився лагідним і терплячим. Прийшов уперше з пирогом і букетом червоних гвоздик. Коли син пожартував, чи не футболіст він, Дмитро розсміявся:
— Колись ганяв м’яча. Давно.
Згодом відверто розповів:
— Після травми хиляю, ходжу з палицею. Дружина пішла. Боюся, що й ти передумаєш.
— Якщо моїм дітям добре з тобою — лишайся, — спокійно відповіла Світлана.
Дмитро освідчився. Попросив дозволу стати дітям справжнім татом.
Увечері Світлана поговорила з сином і донькою. Ті обійняли її:
— Рідний тато пішов і забув про нас, — мовила донька. — Хочемо такого, який ніколи не піде.
Так Дмитро став частиною їхньої сім’ї: учив сина шахів, допомагав з уроками, лагодив крани, жартував, підтримував. Друзі дітей охоче збиралися в їхньому домі. Оселя наповнилася сміхом. Минав час. Діти виросли. Син закохався, прийшов по пораду до Дмитра. Саме тоді пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояв Віктор.
Побачив машину серед ночі у заметі, а поруч лунав крик