— Віко, май совість, — гарчав чоловік. — Чому моя племінниця повинна питати в тебе дозволу, коли їй приходити, а коли — ні?

— Віко, май совість, — гарчав чоловік. — Чому моя племінниця повинна питати в тебе дозволу, коли їй приходити, а коли — ні? Я вимагаю, щоб ти ставилась до дівчинки з повагою! Ти постійно зустрічаєш її з кислим обличчям, рахуєш, скільки сирників вона з’їла. А сьогодні Аня сказала мені, що ти не дала їй півтори тисячі! Тобі не соромно?

Родина Сіркових збиралася вечеряти. Господиня накривала на стіл, господар щойно повернувся з роботи й відпочивав перед телевізором. Задзвонив телефон, Олексій глянув на екран, усміхнувся і ніжно проворкував:

— Анечко, привіт! Як справи? Що? Вона так тобі й сказала? Я з нею обов’язково поговорю!

Віка, почувши вже до болю знайоме ім’я, закотила очі. Ну от, почалося! Зараз дорогий чоловік осідлає улюбленого коня і почне їй читати нотації. А власне, що поганого вона робить? Вона просто хоче жити спокійно!

Так і сталося. Льоша на балконі поговорив телефоном, поклав слухавку і з’явився на кухні.

— Віко, знову?! Скільки можна? Ти знову починаєш?

— Що, поскаржилась? — усміхнулася Віка. — Так, я її вигнала. Бо твоя племінниця — абсолютно нахабна, безсоромна мавпочка. Чого вона сюди шастає?

— Припини набріхувати на Аню! — чоловік дивився на дружину суворо, з загрозою. — І не смій її ображати!

— Я не набріхую. Мені просто набридло, що моя квартира — прохідний двір для твоєї племінниці, Олексію! — злісно відповіла Віка. — Їй сімнадцять, пора вже мати глузд! Вона не розуміє, що своїми візитами порушує наш спокій!

Ці сварки траплялися у родині Сіркових дедалі частіше. Всі від них втомилися, але чоловік із дружиною ніяк не могли знайти спільної мови чи бодай якогось компромісу.

Олексій і Вікторія одружилися п’ять років тому. Шлюб був по коханню, Віка не сумнівалась у щирості намірів майбутнього чоловіка. Але однієї любові для щастя замало, й спочатку довго доводилося звикати одне до одного. Темпераменти у них були різні, але це не заважало спільному життю. Льоша був типовою совою, яка до десятої ранку ледве приходила до тями, а Віка — жайворонком, який вставав ще до сходу сонця. Проте ввечері, вже о восьмій-дев’ятій вона клювала носом і мріяла дістатися подушки.

Часто вона засинала просто на дивані під час перегляду фільму, і це ображало чоловіка. Чому вона не може нормально додивитись цікаве кіно з ним? Що за звичка — валитися з ніг одразу?

Звикали довго. Потім народилася Катя — довгоочікувана донька. Як пройшли перші три роки дитинства, Віка згадувала неохоче — були й сварки, і скандали. Переважно — через хатні справи. Віка страшенно втомлювалась, просила допомоги, а Льоша неохоче возився з донькою, виправдовуючись:

— Вона зі мною плаче! Посиджу п’ять хвилин — і починає ревіти. Не вмію я з малими дітьми, досвіду нема.

— А в мене він є?! — злилась Віка. — Але ж якось справляюсь! Думаєш, мені відпочинок не потрібен? Я двадцять чотири години на добу вдома, світу білого не бачу. Невже я не маю права хоча б годину для себе?

Пережили й цей важкий період. Дитині виповнилося три, вона тільки почала звикати до садочка. Віка вже подумувала повернутись до роботи.

— Засиділась, — пояснювала вона рідним і подругам. — Вже хочеться знову вийти в люди!

Олексію не хотілося, щоб дружина йшла працювати. Віка була хорошою господинею, і загалом його влаштовувала. Готувала вона неперевершено. У більшості господинь — кілька фірмових страв, а у Віки виходило все: і супи, і жарке, і салати, і навіть випічка. Свекруха Вікторії теж мала талант до випічки, але й вона визнавала в невістці гідного суперника.

— Пощастило тобі, синочку! Цінуй дружину! — говорила Ірина Павлівна, відправляючи до рота шматочок шарлотки.

Олексій і сам розумів, що йому пощастило. Віка була розумною, красивою, доброю господинею. Вона мала дар створювати затишок скрізь, де з’являлася. Дрібниці на кшталт пухнастих рушників із запахом лаванди, вишитих вручну фіранок, гарненьких серветок з авокадо — і квартира одразу набувала іншого вигляду.

Коли Катруся трохи підросла, Віка ще більше занурилась у домашні справи — все сяяло чистотою, а охайна, акуратна дочка щовечора бігла до тата, щебечучи, як вони з мамою вирізали сніжинки для ялинки. Ідилію псував лише один момент — бажання Віки бути фінансово незалежною.

Квартира, у якій жили подружжя, раніше належала бабусі Вікторії. Віка була єдиною дитиною у своїй сім’ї, і коли бабуся Віра серйозно занедужала, то знайшла в собі сили звернутися до юриста й скласти заповіт на улюблену онуку. Це було за рік до весілля Віки з Олексієм.

Тоді вони вже були знайомі, але до ЗАГСу йшли не поспішно — Віка завжди казала, що хоче вийти заміж один раз — і назавжди. Її серйозні наміри поділяв і Олексій, тож закохані не поспішали.

З родичами чоловіка Віка теж швидко знайшла спільну мову — і зі свекрухою, і з двома сестрами Олексія — Галиною та Надією. Галина була «людина науки», повністю віддана своїй справі. Викладала у престижному університеті й завжди різко висловлювалася про шлюб. Вона не збиралася одружуватись, хоча роками зустрічалася з колегою по кафедрі.

А Надія була світлою, доброю, простою жінкою. Її непросту історію Віка добре знала: Надя народила доньку від першого чоловіка, але шлюб розпався. Легка на підйом, Надя довго не журилась — зібрала речі, взяла дитину й поїхала в туристичний похід, звідки повернулася з нареченим. Він згодом став її чоловіком і виховував її Аню.

Допомагав Наді й Олексій. Він просто душі не чув у своїй племінниці. І саме вона стала причиною майже щоденних скандалів. Ані вже було сімнадцять. У дитинстві вона була чарівною лялькою з рум’яними кучериками й великими синіми очима. Але надмірно розбещена дівчинка, подорослішавши, продовжувала поводитися так, ніби весь світ їй винен.

Вона витягувала з доброго дядечка гроші, і це безмежно дратувало Віку.

— У тебе є рідна дочка, Льошо! — дорікала йому Віка. — А ти купуєш Ані телефон за двадцять тисяч гривень! У неї ж є батьки, і заробляють вони непогано! А вітчим — взагалі підприємець!

— Катя ще мала. Підросте — і їй куплю, — відмахувався Олексій. — Чого ти скандалиш на рівному місці? Віку, годі.

Вікторія хитала головою, а чоловік категорично не розумів — ну що він робить не так? Чому за чесно зароблені гроші не може потішити племінницю?

Але «гіркі плоди зіпсованого характеру» поступово дозрівали, і що старшою ставала Аня, то більше було конфліктів у родині Сіркових. Жили вони у квартирі Вікторії, і, природно, вона вважала себе там повноправною господинею. Племінниця Олексія, здавалося, не вміла поводитися — найбільше в ній Віку дратувала зухвалість.

Два роки тому стався один серйозний конфлікт. Віка не знайшла в шкатулці свою найдорожчу прикрасу — маленькі срібні сережки у формі крилець. Ці гвоздики колись подарувала Віці бабуся, і вона берегла їх, як зіницю ока. Навіть улюбленій Каті Віка не дозволяла до них торкатися. Коли доньці прокололи вушка, Катя почала просити «крильця», але мама, зазвичай добра і поблажлива, раптом строго заявила:

— Ні, Катю, тобі ми купимо інші. Ці чіпати я не дозволяю.

— Чому? — одразу засмутившись, поцікавилась дівчинка. — Тобі шкода?

— Ні, донечко, не шкода. Просто ці сережки для мене дуже цінні! Колись я розповім тобі історію, як вони з’явилися, а зараз просто прошу: не чіпай їх, будь ласка. Не засмучуй маму.

Прикраси Віка носила рідко — лише у виняткових випадках. У повсякденному житті вона не знімала тільки обручку, а решту зберігала в шкатулці в затишному куточку. Якось, повернувшись з роботи, Віка вирішила навести лад у своєму оксамитовому футлярі — треба було дещо почистити. Спеціально для цього вона напередодні купила набір зі щіточкою та поліролью. Відразу помітила зникнення сережок — забила на сполох. Зателефонувала чоловікові, а той спокійно заявив:

— Анюта взяла їх поносити. Вона ж позавчора приходила, побачила у твоїй шкатулці, запитала, чи можна на деякий час. Я дозволив.

У Віки потемніло в очах — на чоловіка вона ще ніколи не кричала так:

— Ти що, з глузду з’їхав?! Ти ж знаєш, ці сережки мені подарувала бабуся! Я Каті, рідній доньці, не дозволяю до них торкатись! Чому ти дозволив своїй племінниці їх забрати?! Чому ти взагалі розпоряджаєшся моїми речами?! Давай я візьму всі твої рибальські снасті та віддам сусіду? Нехай покористується!

— Вік, ну знову ти починаєш через дрібниці, — сказав Олексій. — Ну серйозно, це ж не варте й виїденого яйця. Подумай сама — якісь там старі срібні сережки. Це ж не ті, що я тобі на річницю подарував — з діамантами. І через цю дешеву дрібничку ти хочеш знову зчепитися?

Після цього Віка три дні не розмовляла з чоловіком. Племінниці Льоші зателефонувала сама й наказала негайно повернути сережки, які взяли без дозволу. Аня принесла тільки одну:

— Друга якось із вуха злетіла, — заявила вона тітці. — Я навіть не помітила. Там застібка глючила, от, напевно, й розстебнулась. Але ж нічого страшного, правда? Це ж якась дешевка, не коштує багато.

Племінниця господаря дому вперто не бажала розуміти, що приходити без запрошення — як мінімум, неввічливо. Незваний гість, як то кажуть, гірше татарина, а коли в домі маленька дитина — то взагалі катастрофа.

Якось Віка вкладала Катю спати. Маленька знову підхопила застуду в садочку, була млява. Насилу з’їли кашу, потім мама прочитала три казки, але дівчинка скиглила, вередувала, а Віка вже валилась з ніг. Нарешті, Катруся принишкла під ковдрою й, заспокоєна маминим теплом, заснула. І тут — дзвінок у двері! Причому не один, а кілька, з перервами.

Віка кинулась до дверей і, розчинивши їх, зсунула брови:

— Аню, десята вечора! Чого ти дзвониш? Я тільки Катю вклала!

— Ой, пробач, тітко Віко! Привіт, мала! — помахала вона рукою сонній Катрусі, що визирнула з-за маминої спини.

Малеча терла оченята, сопіла носиком і от-от мала розплакатись.

— Ти чого прийшла? Щось сталося? — спитала Віка, підхоплюючи доньку на руки.

— Та ні, просто замерзла, вирішила зайти.

Віці кортіло вдарити племінницю головою об стіну. Стримувало лише небажання знову сваритись із чоловіком.

Вчинки Ані завжди викликали в неї лють. Вона жила в будинку навпроти, але чомусь вирішила йти до дядька з тіткою. Де логіка?

Але логіки у сімнадцятирічної дівчини явно не було. Вона одразу зажадала піцу, яку побачила, заглянувши до холодильника.

— Аню, візьми — і підігрій. Мені треба Катю покласти.

— А можна я у вас заночую?

— Можна. Але мамі своїй подзвони — щоб не хвилювалася.

Чоловік тоді був на нічній зміні, Віка лягла поруч із дочкою — і не помітила, як заснула сама.

Ранок почався з зайнятої ванної. На три години. Коли Аня вийшла, за нею повалив такий пар, ніби баню розчинили серед зими. Дивитися на лічильники води після такого «запливу» племінниці Віка боялася. Ніхто навіть не намагався витерти бризки — ані з підлоги, ані з кахлю, ані, звісно, з дзеркала. У раковині валялась зубна щітка — Вікина. Поряд — мокрий рушник, зім’ятий, наче якась ганчірка. Віку аж затрусило від досади — от же ж безсовісна циганка!

Довелося швидко наводити лад. Це зайняло добрих пів години. На кухні Аня винищувала сирники, приготовані ще вчора ввечері. З’їла стільки, що не кожному чоловікові під силу. І як вона після такого не гладшає? Відьма — не інакше. Або гадюка — ті теж не гладшають.

Перед тим як піти, Аня почала випрошувати в тітки дві тисячі гривень. Спершу Віка відмовила:

— Аню, у мене зайвих грошей немає. Мені за садок платити треба. Вибач, але не можу цього разу тебе «проспонсорувати».

— Ну тітко Вііііік, — занила Аня, — ну дайте! Дуже-дуже-дуже треба!

— Ні, Аню, — твердо відповіла Вікторія. — Не можу.

Племінниця дістала телефон, набрала чийсь номер і капризно заскиглила:

— Дядьку, скажи тітці Віці, щоб дала мені грошей. Я попросила, а вона сказала, що в неї нема зайвих. Так і сказала! Передати їй слухавку? Зараз!

Аня задерла підборіддя й із переможним виглядом простягла слухавку Вікторії. Та неохоче її взяла:

— Ну? І що з того, що ти сказав? Льошо, перестань мені вказувати! Гаразд, дам. Але ввечері ти мені ці гроші повернеш.

Увечері Вікторія влаштувала чоловікові скандал.

— Ну що ти через дві тисячі так розійшлася? Та ну, подумаєш!

— Вона це робить систематично. Розбудила Катю — я її щойно вклала, води витратила, як ми за тиждень не тратимо, все підряд їсть, за собою нічого не прибирає. Ще й гроші вимагає!

— Вона ж дитина, Вік!

— Льошо, у сімнадцять ти вже працював у батька, я листівки роздавала. Яка вона дитина? Вона вже доросла дівчина, наступного року в універ вступає. Як можна було так виховати людину?

— Не перебільшуй…

— Я ще применшую! Але головне — чому я маю терпіти в себе вдома отаке поводження Ані? А?

Чоловік просто махнув рукою й вийшов — мовляв, жіночі істерики йому набридли, бачите.

За тиждень Аня з’явилася знову:

— Тітко Вік, а ви мені на джинси нові грошей не дасте?

— А чому я повинна давати тобі гроші?

Дівчина знизала плечима:

— Ну, бо мені хочеться, а мама не дає.

— І я не дам. У тебе джинсів повно, а в мене є своя донька.

— То вам шкода, чи що?

— Шкода. Я гроші не малюю.

— Окей, тоді я в дядька Льошу попрошу! — і стрибнула сходами, ніби нічого й не сталося.

Віка похитала головою. Якщо Олексій дасть їй гроші на джинси, то… А що тоді? А й справді, заглянувши в себе, Вікторія була готова визнати: якщо так піде далі — цей шлюб не вдасться зберегти.

Добре, що Віка мала власне житло, непогано заробляла, і перспектива залишитись із маленькою дитиною на руках її не лякала. Молода жінка значно більше цінувала власний комфорт, особисті межі, і взагалі ніколи не була терпилою. Час завершувати цю благодійність щодо племінниці. Вона вже доросла й має розуміти: без запрошення приходити не можна. Вона навіть не телефонує попередити!

У вихідний Катя лягла подрімати вдень, Віка просто сіла з навушниками на диван, взяла книжку, підсунула тарілку з вівсяним печивом і занурилась у читання, хрумтячи солодощами.

Увечері з’явився чоловік і одразу пішов у наступ:

— Чому ти не впустила Аню сьогодні?

— Як не впустила? Вона була в мене, просила гроші на джинси — я відмовила. Ти ж не дав, сподіваюсь?

— Та мені не шкода три тисячі! — відповів чоловік. — Вона приходила потім, стукала, а ти не відчинила!

Віка згадала, що вимкнула дзвінок, коли Катруся заснула, а в навушниках вона б і гарматних пострілів не почула.

— Я не зобов’язана їй відчиняти, Олексію! Я була зайнята своїми справами, в гості її не запрошувала.

— З тобою все ясно. Я зроблю їй ключі, щоб могла приходити, коли захоче.

— Якщо ти зробиш їй ключі — можеш збирати речі! — рикнула дружина.

— За що ти її так не любиш, а?

— За нахабство, Льошо!

— Гаразд, я тебе почув. Усе.

Але Вікторії цієї скупої відповіді чоловіка здалося мало. Їй справді набридли постійні візити племінниці в будь-який час, з приводу й без.

Вона зважилася.

— Надюшо, ви вдома? — запитала вона у зовиці, матері Ані.

— Так, Вікусь. Аня в школі, чоловік на роботі, а я вихідна. Ти хотіла зайти?

— Так, зараз підійду, хочу поговорити.

— Прибігай, я саме манник у духовку поставила, чаю поп’ємо. Тобі не важко буде молока купити? Я все інше взяла, а про топлене забула.

— Звісно, Надю. Чекай.

За пів години з пакетом топленого молока Віка вже дзвонила у двері зовиці.

Вони їли теплий манник, пили чай, і Вікторія максимально делікатно пояснювала свою проблему сестрі чоловіка.

— У мене маленька дитина, Надю. Та й взагалі, ти ж розумієш, чужа людина в домі так часто — це незручно.

— Ох, розбещена вона! І дядько ще й досі її балує. Навіть ми з батьком уже стали суворішими з нею, — зітхала Надія.

— Ти — мама, поговори з нею, прошу тебе. Я вже втомилася сваритись із чоловіком. Уже й про розлучення думаю — набридло. Нерви здають, зрозумій, — Вікторія зробила великий ковток чаю.

З бергамотом, із топленим молоком, міцний — напій був дуже смачним і приємно зігрівав після вулиці.

— Звісно, я поговорю. Та й рік уже залишився — потім вступатиме. Я хочу, щоб поїхала до Києва.

— Не страшно відпускати?

— Страшно, що застрягне в нашому містечку. Хай здобуде гарну освіту, вона ж у мене одна.

— І то правда. Надюшо, дякую за пиріг і що вислухала та погодилась допомогти. Я побіжу, мені вже час Катрусю в мами забирати.

Віка підвелася, і зовиця обняла її:

— Треба було раніше сказати, не терпіти. Я поговорю і з донькою, і з братом. Ми тебе не можемо втратити, навіть не думай! — з усмішкою сказала Надія.

На душі у Віки потепліло. Добре, коли ти прийшлася до двору родині чоловіка — це приємно.

Вона забрала доньку, погуляла з нею на дитячому майданчику. Чоловік поспішав із роботи й приєднався до них, щоб теж подихати свіжим повітрям. Березень видався сніжним, але дуже сонячним. Уже пахло весною, дзвеніли бурульки, акомпануючи пісням синиць і воркуванню голубів. У птахів почалася весна — кавалери розпускали хвости перед дамами.

Усі разом повернулися додому, сіли вечеряти.

— Мені сестра телефонувала, — сказав Олексій. — Пробач мені. Я не думав, що тобі так важко через Аню.

— Мені справді важко. Я теж людина, і мене треба поважати. Інакше я просто піду. — відповіла Віка.

Чоловік простягнув їй руку:

— Ні, Надя права, ти — скарб. І я не можу тебе втратити.

Віка усміхнулася й стиснула його руку, яку він залишив на столі долонею догори.

— Сподіваюся, тепер у нашому домі запанують мир і спокій, і ми з тобою більше не сваритимемося. Я теж тебе люблю, Льошо. Це треба берегти.

— Згоден. І з Анею я ще сам поговорю.

З Анею поговорили й мама, і дядько. Віка не знала, чи дійшло до неї, чи просто образилася, але вона перестала приходити до них по кілька разів на день. А потім і зовсім вступила до столичного університету і поїхала гризти граніт науки.