— Хто знову пробрався до їдальні й вкрав буханку хліба? — відчинивши двері дитячої кімнати, обурено викрикнула вихователька Лідія Федорівна.
— Не я! — крикнув один із хлопчаків. За ним це підтвердили й інші. Навіть Сашко, хоч і з винуватим виглядом, теж спробував виправдатися.
— Отже, це ти? — схопивши його за комір, закричала Лідія Федорівна.
Цієї виховательки боялися всі діти. Її суворий характер і непримиренність до порушень правил перетворювали життя вихованців на випробування. Вона ненавиділа, коли щось відбувалося без її відома. Сьогодні не пощастило Сашкові. Буханку він узяв не для себе, а щоб поділитися з іншими хлопцями. Але ніхто з них не захотів потрапляти під її гнів. Відповідати довелося Сашкові — він простояв у кутку цілий день.
Наступного дня чергувала більш добра і лагідна Марія Ігорівна. За неї Сашко не відчував принижень і образ. Вона ніколи не сварилася, навіть якщо хтось із дітей брав їжу без дозволу. Марія Ігорівна знала, що діти ростуть, а отже, їм потрібно більше їжі. Вона вміла зацікавити хлопців цікавими справами, щоб нікому не було нудно.
Та щойно чергування приймала сувора вихователька, Сашко тікав із притулку, перелазячи через високий паркан.
На вулиці була пізня осінь. Листя давно опало, але сніг ще не випав. Пейзаж виглядав похмуро. Птахи відлетіли у теплі краї. Сашко йшов парком у розстібнутій куртці, радіючи самотності. Він уявляв себе дорослим, мріючи одного разу залишити стіни притулку зі строгими правилами. Гуляючи між деревами, хлопчик слухав шурхіт листя і крики ворон. На доріжках зрідка траплялися перехожі з опущеними очима. Сашко уважно розглядав кожного з них. «Напевно, у всіх є дім і сім’я… А навіщо я комусь потрібен?» — думав він.
Раптом до нього підійшов чоловік і простягнув невеликий пакет.
— На, тримай. Це тобі, — сказав він.
— Мені? А що там?
— Печиво. Часто бачу тебе тут одного. Де твої батьки?
Сашко розгубився, не знаючи, що відповісти, і швидко побіг геть, стискаючи в руках пакет.
Через кілька метрів він побачив на лавці літнього чоловіка. Той сидів, підперши підборіддя руками, і задумливо дивився перед собою.
— Добрий день! — привітався Сашко, підійшовши ближче. Він помітив, як сумно виглядав дідусь, і йому стало його шкода. Хлопчик сів поруч і почав жадібно їсти печиво.
— А можна й мені шматочок? — запитав дідусь, простягаючи руку.
— Звісно, можна! У нас у дитбудинку заведено ділитися, — сказав хлопчик, кладучи печиво йому в долоню. Тут же Сашко прикусив язик: адже він вирішив нікому не розповідати, звідки він, а тепер проговорився!
— Отже, ти, мабуть, утік із притулку? — припустив дідусь. — А я от сиджу тут і думаю, звідки сам прийшов. Йшов, йшов і забув. От такі ми, старі.
Сашко полегшено зітхнув, радіючи, що дідусь більше не розпитує.
— І зовсім нічого не пам’ятаєте? — запитав він.
— Нічого… Біда зі мною, біда. Ніхто не знає, коли з ним таке трапиться. У кожного одна доля — старість… — тяжко зітхнув старий.
Сашко уважно слухав старого чоловіка, кліпаючи очима. Йому стало щиро шкода дідуся. Такий самотній і нікому не потрібний… У Сашка хоча б були своє ліжко, тарілка, чашка і ложка, а цей чоловік навіть не знав, де його дім. «Невже у світі не знайдеться добра людина, яка прихистить старого?» — думав він, час від часу кидаючи погляд на дідуся.
— А у вас із собою немає телефона? Може, це допоможе, — запитав Сашко серйозно.
Старий порився в кишенях і дістав старенький, давно застарілий мобільний телефон, простягнувши його хлопцеві. Сашко натиснув кнопку, і екран загорівся. Раптом висвітився чийсь номер.
— Вам телефонують! — радісно вигукнув хлопець. — Давайте відповімо?
Старий кивнув:
— Думаю, краще тобі відповісти. Вони, напевно, більше тобі розкажуть.
Сашко невпевнено натиснув зелену кнопку і підніс телефон до вуха.
— Алло! — почувся схвильований голос. — Тату, де ти пропав? Ми шукаємо тебе з самого вечора!
— Добрий день. Це не ваш тато. Я зустрів дідуся у парку і сиджу біля нього, — пояснив Сашко.
— Назви адресу!
Хлопець продиктував адресу парку. Завершивши розмову, він попрощався зі старим і поспішив назад до дитячого будинку, сподіваючись уникнути гніву Лідії Федорівни, яка завжди була в поганому настрої.
— Ей, хлопчику, зачекай! Сашко! — крикнув йому вслід дідусь. — Дякую за печиво!
Але хлопець не обернувся.
Повернувшись до дитячого будинку, він обережно відчинив двері й застиг. На порозі стояла Лідія Федорівна. Її обличчя виражало явне роздратування.
— Ну що, з’явився? Скільки разів тобі повторювати: не можна йти без дозволу! — вигукнула вона, схопивши Сашка за вухо й потягнувши вниз сходами.
— Мені боляче! — закричав він. — Куди ви мене ведете?
— Негідник! — продовжувала вона кричати. Почувся звук ключа, що повертався у замку.
— Сиди тут, — кинула вона Сашка в темний куток. — У тебе буде час подумати над своєю поведінкою.
Сашко оглянувся. Навколо була суцільна темрява. Крізь щілину зверху пробивалося тьмяне світло, і він зрозумів: це карцер. Хлопчик почав стукати у двері й кричати, але його ніхто не чув. Так він і заснув біля дверей, заплаканий і знесилений. Йому наснився сон, де він ішов вулицею з татом. Батько щось розповідав, а Сашко жадібно всотував його слова. Поруч із татом було тепло й спокійно.
Наступного дня до будівлі дитячого будинку під’їхав розкішний автомобіль.
— Ой, хто це приїхав? — вигукнула нянечка, виглядаючи у вікно.
Лідія Федорівна також поглянула й промовила:
— Піду зустрічати. Видно, гості в нас серйозні.
Вона відчинила двері, натягнувши неприродну усмішку, і привітала чоловіка та жінку.
— Ми приїхали у справі. Можна увійти? — запитав чоловік.
— Звісно, проходьте, — люб’язно відповіла Лідія, ведучи гостей усередину.
— Ми шукаємо хлопчика. Його звати Сашко, йому 11 років. Чули, він часто тікає, — пояснив чоловік.
— Ах, Сашко? — з удаваним здивуванням перепитала вихователька й насупилася.
— Щось із ним не так? — стривожено запитав гість.
— Ні, все гаразд. Просто…
— Проведіть нас до нього, — попросила жінка.
Лідія неохоче попрямувала до сходів, що вели на цокольний поверх.
— Ви хочете сказати, що Сашко у підвалі? — здивовано перепитав чоловік, ідучи за нею.
— Так вийшло, — пробурмотіла вихователька, почуваючись невпевнено.
Нарешті вони підійшли до масивних металевих дверей.
— От він тут, — сказала Лідія Федорівна, повертаючи ключ у замку й відчиняючи двері.
Гості ахнули, побачивши, як у маленькій кімнатці з голими стінами, згорнувшись у кутку, сидів хлопчик.
— Сашко? — здивовано видихнув чоловік. Він різко обернувся до Лідії Федорівни й обурено сказав: — Що ви собі дозволяєте? Як ви могли замкнути дитину в карцері? Хто дав вам таке право? Це незаконно!
— Він сам винен! Нічого було тікати з притулку! — виправдовувалася вихователька.
— Знаєте що? Негайно залишайте цей притулок і шукайте собі іншу роботу! — суворо відповів чоловік. Потім лагідно звернувся до хлопчика: — Сашко, ми приїхали за тобою.
— За мною? — невпевнено перепитав хлопчик, недовірливо дивлячись на незнайомців.
— Не бійся, — чоловік обережно взяв його за руку. — Ходімо нагору, я все тобі поясню.
Згодом Сашко дізнався, що його несподіваними рятівниками були подружжя, які не мали власних дітей і спеціально приїхали до дитячого будинку, щоб забрати саме його.
— Дякую тобі за те, що ти допоміг моєму батькові в парку, — сказав чоловік, уважно дивлячись на хлопчика. — Якби не ти, хто знає, що могло б із ним статися. У наш час багато жорстокості.
Сашко з недовірою, але вже з деяким теплом дивився на чоловіка та жінку. Йому здавалося, що все, що відбувається, — це продовження його сну про тата. Щоб переконатися, що це не видіння, він ущипнув себе.
«Невже це насправді?» — подумав він, важко вірячи, що скоро вирушить у справжню сім’ю.
… Лідію Федорівну звільнили того ж дня. Директор дитячого будинку пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб вона більше ніколи не змогла працювати вихователькою.
Минуло небагато часу. Сашко йшов до виходу з притулку, який був його домом майже все його життя. Але тепер усе було інакше. Він тримав за руку свого нового тата — чоловіка, який здавався йому схожим на того, зі сну.
Для Сашка починалося нове життя, сповнене надії та тепла, зовсім не схоже на те, що було в дитячому будинку. Він знав одне — більше йому не доведеться зіштовхуватися з жорсткістю та злістю Лідії Федорівни, яка тепер, під суворим наглядом, мила підлоги в іншому закладі, зовсім в іншому місці.