Олена стояла біля дзеркала в передпокої, поправляючи нову стрижку, коли почула знайоме покахикування за спиною. Сергій з’явився у дверному отворі з тим виразом обличчя, який вона навчилась упізнавати безпомилково — суміш докору й ледь стримуваного обурення.
— Скільки це коштувало? — без передмов запитав він, кивнувши в бік її голови.
— Доброго ранку й тобі, любий, — сухо відповіла Олена, не обертаючись. — Три тисячі.
Сергій присвиснув, ніби вона зізналася у крадіжці з церковної скриньки.
— Три тисячі за стрижку! Та в тебе що, волосся з золота? Я б міг підстригти машинкою вдома за п’ять хвилин.
— Міг би, — погодилась Олена, нарешті повертаючись до нього. — Тільки от результат був би відповідний.
— А що не так з результатом? Волосся як волосся. У твоєму віці вже нічого не допоможе.
Ця фраза повисла в повітрі, як удар батогом. Олена відчула, як всередині щось стислося. Їй було тридцять чотири, і вона досі вважала себе привабливою жінкою. Або принаймні намагалась себе такою вважати.
— Зрозуміло, — лише й сказала вона, проходячи повз нього на кухню.
За сніданком Сергій продовжив свою улюблену тему — сімейний бюджет. Він розклав перед собою роздруківки з виписками з її картки, як слідчий розкладає докази.
— Оце що? — тицьнув пальцем в один рядок. — «Золота троянда», сім тисяч. Це який магазин?
— Взуттєвий, — втомлено відповіла Олена, помішуючи каву.
— Сім тисяч за туфлі? Скільки в тебе взуття вдома? Пар двадцять?
— Чотирнадцять. І це на всі сезони.
— А скільки в тебе ніг? Дві! Значить, вистачило б і двох пар — одні на роботу, інші вдома носити.
Олена підняла на нього очі. Іноді їй здавалося, що вона дивиться на цілком чужу людину. Де той Сергій, що три роки тому дарував їй квіти без приводу, водив у ресторани й казав, що вона найкрасивіша? Коли він перетворився на цього прискіпливого ревізора, що рахує кожну її копійку?
— А це що? — не вгамовувався він. — «Brocard», чотири тисячі. Знову косметика!
— Мені потрібна якісна косметика для роботи.
— Навіщо? Ти ж не модель. Клієнти до тебе за консультацією приходять, а не на красу дивитись.
У цей момент на кухню впливла Галина Петрівна, мати Сергія. Вона жила з ними вже пів року — після смерті чоловіка залишилась сама, і Сергій наполіг, щоб вона переїхала до них. Відтоді Олена почувалася у власній квартирі як на мінному полі.
— Доброго ранку, — проказала свекруха, окинувши Олену оцінювальним поглядом. — Що це в тебе з волоссям?
— Підстриглася.
— Ой, а мені здалося, що погано виспалась. — Галина Петрівна сіла за стіл поруч із сином і одразу втрутилася в розмову. — Сергійко правий, люба. Навіщо такі витрати? Я от усе життя сама собі волосся фарбувала — і нічого, чоловіки бігали за мною.
Олена згадала фотографії молодої Галини Петрівни й промовчала. Сперечатись було марно — свекруха завжди знайде, до чого причепитися.
— Мама має рацію, — підхопив Сергій. — Ми живемо не за статками. Треба економити.
— На чому економити? — не витримала Олена. — Я ж не купую шуб за пів мільйона, не бігаю щовихідних по салонах краси. Туфлі, стрижка, косметика — це необхідні витрати.
— Необхідні! — фиркнула Галина Петрівна. — У мої часи жінки й без цієї мішури вміли чоловіків тримати.
— А у ваші часи жінки ще й борщ щодня варили, — не стрималась Олена.
Запанувала напружена тиша. Сергій підняв брови — натяк був зрозумілий. Галина Петрівна справді очікувала, що Олена готуватиме для неї окремі страви, прасуватиме її білизну й узагалі доглядатиме, як за хворою, хоча свекруха була цілком здорова й надзвичайно енергійна, коли йшлося про критику невістки.
— Не розумію, навіщо ти так агресивно реагуєш, — сказав Сергій. — Ми ж просто обговорюємо бюджет родини.
— Мій бюджет, — поправила Олена. — Це моя зарплата.
— Наша родина, наш бюджет, — відрізав він.
Після сніданку Олена зачинилася у ванній і довго дивилася на себе в дзеркало. Коли вони одружились, Сергій заробляв більше за неї. Але за останні два роки її доходи зросли — вона стала провідним консультантом у юридичній фірмі, а він так і залишився менеджером середньої ланки. І що більше вона заробляла, то більше він контролював її витрати. Ніби намагався втримати владу хоч якимось чином.
Кілька днів минули в напруженому мовчанні. Олена працювала допізна, намагаючись якомога менше часу проводити вдома. А вдома на неї чекали багатозначні погляди свекрухи й нові претензії чоловіка.
У четвер увечері, коли вони сиділи перед телевізором, Олена наважилася.
— Сергію, — почала вона обережно. — Може, нам варто кудись з’їздити відпочити? Ми вже давно нікуди разом не їздили.
Сергій відірвався від телефона, у якому гортав новини.
— Відпочити? А гроші де взяти?
— У мене є премія. Можемо злітати до Туреччини, в хороший готель. Все включено.
— Скільки це буде коштувати?
— Ну, на двох… тисяч сто — двісті, мабуть.
Сергій присвиснув.
— Забагато. Але ідея непогана. Тільки от що — ти ж пропонуєш, отже й плати ти.
Олена відчула, як всередині щось обірвалося. Вона запропонувала спільний відпочинок, щоб спробувати налагодити стосунки, а він знову думає тільки про гроші.
— Добре, — тихо сказала вона. — Я заплачу.
— От і домовились! — зрадів Сергій. — Мам! — гукнув він у бік кухні. — Ми до Туреччини їдемо!
Галина Петрівна з’явилася у дверному проході з рушником у руках.
— До Туреччини? Як чудово! Я давно мріяла подивитися на їхні пам’ятки.
— Ми їдемо, — поправила Олена. — Я і Сергій.
— Ой, дорога, а як же я? Одну мене вдома залишите? — Галина Петрівна зобразила таке стражденне обличчя, що Олена зрозуміла — битву програно ще до початку.
— Мамо, ну що ви… — почав було Сергій, але свекруха перебила його.
— Сергійчику, я розумію, молодим хочеться побути наодинці. Але мені так самотньо стало після смерті тата… І потім, утрьох веселіше буде!
Олена дивилась на цю сцену, як на погану виставу. Галина Петрівна зовсім не була засмучена — вона була розважлива. Вона чудово розуміла, що Олена не зможе прямо сказати «ні», не виглядаючи при цьому жорстокою невісткою.
— Звичайно, Галино Петрівно, — сказала Олена. — Поїхали утрьох.
Наступного дня вона зайшла до своєї подруги Ірини, яка працювала в туристичному агентстві.
— Слухай, — сказала Іра, переглядаючи каталоги, — є чудовий варіант. П’ятизірковий готель в Анталії, все включено, басейни, анімація. Щоправда, трохи дорого — на трьох вийде триста п’ятдесят.
— Покажи щось дешевше, — попросила Олена.
— А ось цікавий варіант, — Іра ткнула пальцем в екран. — Готель чотири зірки, але хороші відгуки.
Олена кивнула, але в душі вже дозрівав інший план. А вдома на неї чекала неприємна розмова.
— Олено, — сказав Сергій, коли вона повернулася з роботи. — Ми тут із мамою порадились…
— І що вирішили? — спитала вона, хоча вже здогадувалась.
— Ну, ти ж сама казала, що на трьох дорого. А ми з мамою подумали — може, ти залишишся вдома? Нам відпочити треба, а на тебе й так багато грошей іде. Ти ж не образишся?
Олена повільно зняла куртку й повісила її на вішак. У неї було відчуття, що вона стоїть на краю прірви.
— Тобто я плачу за відпочинок, а ви їдете без мене?
— Ну, ми ж економимо! — встряла Галина Петрівна. — Замість трьох путівок купуємо дві. І потім, дорога, тобі ж краще вдома посидіти, в спокійній обстановці. А то на роботі втомлюєшся, ще й на відпочинку виснажуватись…
— Зрозуміло, — сказала Олена.
Тієї ночі вона не спала. Лежала поруч із хроплячим чоловіком і думала про те, як непомітно перетворилась на дійну корову у власній родині. Вона заробляє гроші — вони їх витрачають. Вона пропонує спільний відпочинок — вони викреслюють її з подорожі. І при цьому ще й примудряються подати це так, ніби роблять їй послугу.
Вранці Олена знову пішла до Ірини.
— Хочу змінити бронювання, — сказала вона.
— Щось не так із готелем?
— Готель чудовий. Але заміни його на щось… простіше. І дешевше.
Іра здивовано підняла брови.
— Наскільки простіше?
— Максимально. Якийсь хостел. Бажано студентський, гучний, без зручностей. І трансфер прибери — хай самі добираються.
— Олено, ти серйозно? Це жахливо буде.
— Саме цього мені й потрібно, — відповіла Олена.
Через тиждень Сергій і Галина Петрівна радісно пакували валізи. Вони були впевнені, що їдуть до розкішного готелю, і будували плани, як засмагатимуть біля басейну та їстимуть креветки.
— Дякую тобі, дорога, — казала Галина Петрівна. — Ти така добра, така щедра. Ми тобі обов’язково сувенірів привеземо.
— Так, — підтакував Сергій. — Відпочинемо як слід і повернемось повні сил.
Олена провела їх до аеропорту й навіть помахала на прощання рукою. А потім поїхала додому й уперше за пів року відчула себе вільною у власній квартирі.
Перший дзвінок пролунав через добу після їхнього прильоту.
— Олено! — кричав у трубку Сергій, і вона чула за його спиною якийсь неймовірний гамір. — Що за капець ти нам забронювала?!
— Не розумію, про що ти, — спокійно відповіла вона, сьорбаючи каву на своїй чистій кухні.
— Це не готель! Це якийсь сарай! Тут студенти живуть, музика горлає до ранку, у душі пліснява!
— А де трансфер?! — зривався голос Галини Петрівни десь на фоні. — Нас таксист надурив, гроші здер!
— Дивно, — сказала Олена. — А мені в агентстві казали, що це дуже популярне місце серед молоді.
— Яка молодь?! Мені сорок три роки! — волав Сергій. — Забронюй нам нормальний готель!
— Не можу. Гроші вже витрачені.
— Тоді приїжджай сюди! Розберися на місці!
— Не приїду, — спокійно відповіла Олена.
— Як це не приїдеш?! Ти ж усе влаштувала — ти й розбирайся!
— Ви ж хотіли відпочити за мій рахунок — я вас звідти рятувати не збираюся! — сказала Олена й поклала слухавку.
Телефон дзвонив ще кілька разів, але вона не брала. Потім дзвінки припинились.
Тиждень Олена жила як у раю. Ходила в театр, зустрічалась із подругами, спала до обіду на вихідних. Квартира була чистою і тихою, ніхто не критикував її сніданок і не підраховував її витрати.
Сергій і Галина Петрівна повернулись у призначений день. Вигляд мали втомлений і злий.
— Ти спеціально! — накинувся на неї Сергій, ледь переступивши поріг. — Ти навмисне нас туди відправила!
— Куди це? — невинно запитала Олена.
— У той клятий хостел! Нам довелося шукати україномовного гіда, доплачувати за нормальний готель! Ми витратили купу грошей!
— А я думала, ви хотіли зекономити, — сказала Олена.
— Ми витратили вдвічі більше! — кричала Галина Петрівна. — Це ж неподобство!
— Такий фінал зазвичай і буває в тих, хто надто економний, — філософськи зауважила Олена.
Сергій дивився на неї з виразом, ніби бачив уперше.
— Ти змінилась, — сказав він нарешті.
— Так, — погодилась Олена. — Змінилась.
— Я подаю на розлучення, — оголосив він.
— Прекрасно, — відповіла вона. — Документи на столі в спальні. Я вже все оформила.
Цього разу здивувались обидва — і Сергій, і Галина Петрівна.
— Тобто як це оформила? — розгублено спитав він.
— Як звичайно. Подала заяву, поділила майно. Квартира залишається мені — вона була куплена до шлюбу. Машина тобі — вона записана на тебе. Спільних боргів і дітей у нас нема, тож усе просто.
— А де я жити буду? — вперше за весь час розгублено спитала Галина Петрівна.
— Це вже не моє питання, — відповіла Олена. — У вас же є квартира.
— Але ж вона здається! Там орендарі!
— Значить, доведеться домовлятись з орендарями.
Олена взяла сумку й рушила до виходу.
— Ти куди? — отетерів Сергій.
— До подруги. Поки ви зберете речі. Думаю, тижня вам вистачить.
Біля дверей вона озирнулась.
— І так, — сказала вона. — Дякую за відпустку. Я чудово відпочила.
Двері зачинились за нею з тихим клацанням. Уперше за дуже довгий час Олена усміхнулась.
А дружина якось обійдеться