— Олю, ти спокійно тільки вислухай, гаразд? — Іван стояв біля дверного отвору, смикав ключі, наче це могло відтермінувати розмову.
Ольга обернулася від плити. На пательні шкварчала картопля, у вікні — березневе світло, холодне, ніби спеціально підкреслювало, що в домі зараз буде не розмова, а маленький шторм.
— Ну, викладай уже, — сказала вона. — Що знову сталося?
Іван шумно видихнув і присів за стіл, де вже стояла чашка з кавою. Пахло смаженою цибулею, хлібом і тривогою.
— У Марини з Сергієм біда, — сказав він, не підіймаючи очей. — Труби рвонули, усю квартиру затопило. Господар сказав, ремонт капітальний. Тиждень-два без житла.
Ольга посміхнулася, хоча всередині вже почало нити передчуття.
— І, дай вгадаю, ти запропонував їм пожити в нас?
Іван підняв очі, винувато посміхнувся.
— Ну… так. Тільки на час. У нас же кімната вільна, все одно пустує.
Вона мовчала кілька секунд, перевернула картоплю і сказала без виразу:
— Гаразд, нехай приїжджають. Сім’я все-таки.
— Дякую, — полегшено видихнув Іван. — Я знав, ти не відмовиш.
Увечері в передпокої стояли дві валізи, пакет із їжею, якась коробка з написом “крихке” і Марина з Сергієм — вічно задоволені собою, наче їм вручали ордер на нову квартиру.
— Олечко, та у вас тут казка! — заплескала віями Марина, розглядаючи стіни. — Кухня — мрія, простір, світло… а запах який затишний!
Ольга витерла руки об рушник, посміхнулася.
— Ми не чарівники, просто ремонт зробили, поки ціни не злетіли.
— От бачиш, Ваню, у кого треба брати приклад, — із показовою ніжністю сказала Марина, підштовхуючи Сергія.
Той мовчав, як завжди. Говорив рідко, але дивився уважно. Надто уважно.
— Розташовуйтесь, — Ольга відчинила двері до гостьової. — Усе чисте, постільна білизна нова. Якщо щось потрібно — кажіть.
— Та у вас тут прямо готель! — вигукнула Марина. — Навіть шафа є!
Ольга посміхнулася, але всередині щось неприємно здригнулося. Було відчуття, що вони не просто гості. Щось у їхніх поглядах було… оцінювальне.
Перші дні минули спокійно. Майже.
Марина вставала раніше за всіх, бродила квартирою в халаті з чашкою кави, ніби перевіряла володіння.
— У вас, Олю, планування прямо як в елітного житла! — повторювала вона щодня, ніби заклинання. — Простір, світло, чисто. Не те, що в наших халупах.
— Ага, — коротко відповідала Ольга, не підіймаючи очей.
Сергій же більше мовчав, але на кухні часто зависав із газетою і незворушно залазив у холодильник, немов він завжди тут жив.
На третій день Марина вже перестала питати, чи можна скористатися пральною машиною, просто вмикала. До вечора вона займала ванну “на пів годинки”, яка перетворювалася на годину.
— Зручно у вас, — якось сказала вона, виходячи з душу, загорнута в халат Ольги. — Прямо як удома себе почуваю!
— Та я помітила, — відповіла Ольга із сухою усмішкою.
На шостий ранок усе пішло під три чорти.
Ольга смажила яєчню, Іван сидів за столом із телефоном, а Марина із Сергієм вже щосили снідали. На столі — чай, сир, варення, наче це не гості, а господарі.
— До речі, — Марина поклала виделку і подивилася на всіх із виглядом, наче зараз запропонує вигідну угоду. — Ми з Сергієм тут подумали… вирішили не повертатися.
— У сенсі? — не зрозуміла Ольга, завмерши з лопаткою над пательнею.
— Ну а навіщо? — спокійно відповіла Марина, ніби йшлося про вибір ресторану. — Там тісно, господар неприємний, ремонт затягнеться. А тут — затишно, місце є. Ми вирішили залишитися.
Ольга випросталася, повільно вимкнула плиту й повернулася до неї.
— Залишитися… де?
— Ну, тут. У вас.
Повітря стало важким, наче хтось вимкнув кисень.
— Ти жартуєш?
— А що такого? — Марина знизала плечима. — Ми сім’я. Допомагати одне одному — нормально.
— На тиждень, — нагадала Ольга. — Ви домовлялися на тиждень.
— Плани змінюються, — без тіні збентеження сказала Марина.
Сергій мовчав, але його спокій дратував навіть більше, ніж нахабство дружини.
— Може, у мами на дачі поки поживете? — обережно запропонував Іван. — Там улітку добре.
— Та ну, Ваню, ти серйозно? — фиркнула Марина. — Там же розвалюха! За сорок кілометрів від міста! Як туди добиратися? Ні вже.
Ольга насилу стримувала себе, щоб не спалахнути.
— Марино, — сказала вона тихо, але твердо. — Це моя квартира. Ви гості.
— Ну і що? — Марина відставила чашку, склала руки на грудях. — Сім’я ж. Сім’я має ділитися.
— Ділиться — це допомогти, — не витримала Ольга. — А не захоплювати чуже житло.
Марина хмикнула.
— Які гучні слова! Прямо “захоплювати”. Ти наче чужим людям відмовляєш, а не рідні.
— Рідня — це не ліцензія на нахабство, — різко сказала Ольга.
— Та годі тобі, — Сергій вперше втрутився. Голос у нього був спокійний, але слизький. — Що ви, як чужі. Живіть разом, економія, допомога, підтримка… Зараз так багато хто робить.
— Не багато хто, а зневірені, — парирувала Ольга. — І це не той випадок.
Іван сидів з опущеною головою, ніби сподівався, що суперечка розсмокчеться сама.
— Ваню, — звернулася до нього Марина. — Ну скажи ти хоч слово! Ми ж не вороги.
Він підняв очі.
— Я думав, ви тимчасово, — сказав він спокійно. — Я не хочу скандалів.
— От саме! — вигукнула Марина. — Навіщо скандали? Ми просто залишимося. Для всіх зручніше!
Ольга подивилася на чоловіка. На секунду їй здалося, що він зараз скаже: “ні”. Але Іван лише видихнув і потер перенісся.
І в цей момент вона зрозуміла: якщо вона не стане на своє, то більше ніколи не відчує себе господинею навіть у власному домі.
Вона зняла фартух, кинула його на стіл і сказала:
— Збирайтеся. Сьогодні ж.
— Що? — Марина схопилася. — Та ти з глузду з’їхала?!
— Ні. Просто згадала, що це мій дім.
— Ваню! — заверещала Марина. — Ти що, дозволиш їй нас вигнати?!
— Марино, — тихо сказав Іван, не дивлячись на сестру. — Краще по-доброму.
В очах Марини промайнула злість, справжня, липка.
— Ну все. Ти ще пошкодуєш, Ваню. Мама все дізнається.
Вони грюкнули дверима так, що посипалася штукатурка.
Телефон задзвонив, щойно двері за Мариною зачинилися.
— Мамо, — зітхнув Іван, дивлячись на екран. — Почалося.
— Тільки не бери, — тихо сказала Ольга. — Не зараз.
Він все одно натиснув «відповісти».
— Алло.
З того боку — крик. Навіть не слова, а суцільний потік звинувачень.
— Ти що накоїв, ІВАНЕ?! — голос матері тріщав, як старий радіоприймач. — Рідну сестру вигнати! На вулицю! З валізами! У таку погоду!
— Мам, — Іван говорив стомлено, без емоцій. — Ніхто нікого не виганяв. Вони самі пішли, коли зрозуміли, що залишатися назавжди не вийде.
— Ах, значить, ти тепер слова підбираєш, так? — майже кричала мати. — Марина в сльозах! Сергій з температурою! Вони до тебе з добром, а ти їх як собак!
— Мамо, досить, — різко втрутилася Ольга. — Не треба перекручувати. Ніхто їх не гнав. Просто ми не готові жити вчотирьох на постійній основі.
— Це ти не готова! — загорлала свекруха. — Я ж тебе наскрізь бачу! Всю сім’ю від Вані відрізала!
— Мам, досить! — Іван вдарив долонею по столу. — Це був мій вибір!
— Твій? — вона навіть засміялася. — Не сміши. Ти чоловік під каблуком, Вань. Все вона вирішує. Ось нехай тепер і відповідає.
Ольга заплющила очі. Голос цієї жінки завжди діяв на нерви, але зараз він звучав, як наждачка по шкірі.
— Мамо, — тихо сказала вона. — Ми дорослі. Розберемося без театру.
— Та ти мені театр цілий влаштуєш! — гаркнула свекруха. — Я до вас приїду! Розберуся, хто тут господиня!
Іван натиснув на червону кнопку. У квартирі запанувала тиша, але якась холодна, неприємна.
— Ну ось, — пробурмотів він. — Тепер мама на військовій стежці.
— Нехай іде, — відрізала Ольга. — Я втомилася терпіти цю циркову виставу.
Свекруха приїхала за годину. Без дзвінка, звичайно. Просто вломилася, як буря, з пакетом із магазину та обличчям, на якому можна було цеглу різати.
— Де вона?! — одразу з порога.
— Хто «вона»? — запитала Ольга спокійно, навіть надто.
— Марина! Де моя дочка мала ночувати, а тепер по орендованих кутках поневіряється через тебе!
— Не через мене, — відповіла Ольга. — Через своє нахабство.
— Ах, ось як? — свекруха поставила пакет на стіл. З нього визирали пиріжки та пластиковий контейнер із голубцями — наче світ можна залагодити їжею. — Ти, значить, господиня, так? Усіх шикуєш?
— Ні, — Ольга сперлася на спинку стільця. — Просто захищаю свій дім.
Іван стояв поруч, похмурий, як хмара.
— Мам, досить. Ти не знаєш, як усе було.
— Знаю! — гаркнула вона. — Марина розповіла. Вона ж не бреше!
— Вона перекрутила, — спокійно відповів він. — Вони хотіли залишитися назавжди. У моїй квартирі.
— У нашій, — поправила мати. — Ти не сам жив, я тобі допомагала, гроші давала, коли купував. Тож не діли тут.
Ольга здригнулася.
— Зачекайте, ви хочете сказати, що квартира тепер спільна?
— А що? — мати схрестила руки. — Я теж вклалася. Не хочу, щоб ти виставляла моїх дітей, як непотрібних кошенят.
— Мамо, досить, — Іван пройшовся кухнею, як звір у клітці. — Гроші, які ти «вклала», я тобі давно віддав.
— Це неважливо! — гаркнула вона. — Сім’я має бути разом!
— Сім’я — це коли люди поважають одне одного, — втрутилася Ольга. — А не поводяться як рейдери.
Свекруха почервоніла.
— Та хто ти взагалі така, щоб тут вирішувати?! — вона підвищила голос до вереску. — Без нас Ваня сидів би досі з боргами!
— Без «вас» він би, можливо, жив спокійно, — відповіла Ольга.
— Ах ти… — свекруха ступила ближче, але Іван різко став між ними.
— Все, — сказав він хрипко. — Досить. Мамо, йди додому. Я подзвоню завтра.
— Значить, так? — її голос став крижаним. — Ти вибрав її проти сім’ї?
— Я вибрав сім’ю, — втомлено сказав Іван. — Тільки свою.
Мати дивилася на нього секунду, потім, як у дешевому серіалі, схопила пакет із голубцями й вилетіла за двері, грюкнувши так, що по підлозі прокотився гучний відгук.
Увечері квартира дихала тишею, як після урагану.
Ольга сиділа на дивані, дивлячись у темряву вікна. Іван стояв на кухні, курив у кватирку — давно не курив, але сьогодні зірвався.
— Пробач, — сказав він, не обертаючись.
— За що? — втомлено запитала вона. — За те, що в тебе така сім’я, чи за те, що я не можу більше прикидатися, ніби все нормально?
Він сів поруч.
— Я знав, що Марина може бути складною, але не думав, що ось так.
— Ніхто не думає, доки не зіткнеться впритул, — сказала Ольга. — Але тепер я зрозуміла: вони не просто токсичні. Вони звикли брати. Просто брати. Без дозволу.
— Мама все життя тягнула Маринині витівки, — пробурмотів Іван. — Вона в неї улюблениця. Я завжди був «другим».
— А тепер ти став дорослим, — сказала Ольга тихо. — І вперше сказав «ні».
Він кивнув.
— І, знаєш, страшно.
— Страшно — значить, правильно, — відповіла вона.
Вони сиділи мовчки. Потім Іван взяв телефон, довго крутив його в руках, немов вирішуючи, набрати чи не варто.
— Кому? — запитала Ольга.
— Марині, — відповів він. — Скажу, що не хочу сварок. Нехай зрозуміє, що двері зачинені, але стосунки не обов’язково руйнувати.
— Стосунки? — Ольга гірко посміхнулася. — Ти справді думаєш, що після всього цього можна залишитися «в хороших стосунках»?
Він подивився на неї.
— Напевно, ти маєш рацію.
Він вимкнув телефон.
Через тиждень листоноша приніс лист. Простий, без зворотної адреси. Всередині — рукописна записка:
«Ви ще пошкодуєте. Сім’я — це не папірець. Марина.»
Ольга довго дивилася на листок, потім просто зім’яла його і кинула у сміттєвий кошик.
— Що там? — запитав Іван.
— Нічого, — відповіла вона. — Просто хтось забув, що чужі стіни не беруться штурмом.
Він підійшов, обійняв її за плечі.
— Ми впораємося.
— Звісно, — сказала вона. — Тільки тепер без гостей.
Пізно ввечері, коли світло у вікнах сусідів давно згасло, Ольга сиділа на кухні, дивилася на порожні чашки й думала, що чужі люди бувають ближчими, ніж «рідні».
Вона згадала, як Марина в перший день захоплювалася «затишком», як Сергій мовчки приміряв поглядом чужий простір, як Іван намагався всіх помирити, а в підсумку вперше в житті вибрав сторону — її сторону.
І раптом стало легко. Не радісно, але спокійно.
Тому що тепер вона знала: дім — це не стіни й не прописка. Дім — це місце, де тебе не намагаються вижити.
Вона вимкнула світло, пішла в спальню і прошепотіла в темряві:
— Ласкаво просимо додому, Ольго. Тепер — по-справжньому.
Фінал.
Він сміявся, коли виганяв її з квартири. А вона мовчала, коли він просив повернутися