— Ви рот-то свій не роззявляйте на мою квартиру, Світлано Ігорівно! Вона ніколи не буде вашою, хоч ви й мати мого чоловіка

— Людо, ти впевнена, що хочеш сьогодні йти до нотаріуса? Може, відкладемо? — Валерій обережно торкнувся плеча дружини, яка вже пів години нерухомо сиділа перед дзеркалом.

— Ні! — рішуче встала Люда. — Минуло вже пів року! Пора нарешті оформити всі документи! Я й так занадто довго тягнула!

Валерій кивнув і мовчки обійняв дружину. Він розумів, як важко їй повертатись до цієї теми. Пів року тому батьки Люди загинули в автокатастрофі — п’яний водій вилетів на зустрічну смугу. Їхню машину перекинуло кілька разів, і вона загорілася. Шансів вижити не було.

Люда досі прокидалася вночі від кошмарів. Валерій часто знаходив її на кухні — вона сиділа в темряві, стискаючи в руках чашку давно холодного чаю, і дивилась в одну точку.

— Я викличу таксі! — сказав Валерій, дістаючи телефон. — Буде за десять хвилин!

Люда механічно кивнула й почала збиратись. Вона вдягла сувору чорну сукню — ту саму, в якій була на похороні. Валерій хотів сказати, що, можливо, варто вибрати щось інше, але промовчав. Він знав: будь-яке зауваження зараз може викликати у Люди сльози.

Дорогою до нотаріуса вони мовчали. Люда дивилась у вікно, а Валерій тримав її за руку, відчуваючи, яка вона холодна.

— Знаєш… — раптом сказала Люда, не відводячи погляду від будинків за вікном. — Мама завжди казала, що їхня квартира буде моїм посагом! Вона так раділа, коли ми з тобою одружились! Казала, що тепер спокійна за моє майбутнє!

Валерій міцніше стиснув її руку.

— Твої батьки були чудовими людьми, Людо! Вони тебе дуже любили!

— Так! — Люда нарешті повернулась до нього. — І я хочу, щоб усе, що вони залишили, нагадувало про них! Особливо квартира! Я там виросла, кожен куточок пов’язаний із пам’яттю!

Нотаріус зустрів їх з професійною ввічливістю. Він розклав документи на столі й почав пояснювати процедуру вступу у спадщину.

— Отже, Людмило Сергіївно, згідно із заповітом ваших батьків, ви є єдиною спадкоємицею всього їхнього майна. Це трикімнатна квартира на вулиці Шевченка, дача в садовому товаристві «Берізка», автомобілі «Volkswagen Polo» і «Toyota Camry», а також грошові кошти на банківських рахунках у розмірі одного мільйона трьохсот тисяч гривень.

Люда мовчки кивала, підписуючи документи. Валерій сидів поруч, готовий підтримати її будь-якої миті.

Коли вони вийшли від нотаріуса, Люда виглядала виснаженою, але в її очах з’явилась рішучість.

— Тепер треба вирішити, що з усім цим робити! — сказала вона, коли сіли в таксі. — Квартиру хочу зберегти! Може, зробимо там ремонт і здамо в оренду? Або самі переїдемо?

— Як ти захочеш — так і буде! — відповів Валерій. — Це твоя спадщина, тобі й вирішувати!

Увечері, коли вони повернулись додому, на них чекав неприємний сюрприз. На порозі їхньої квартири стояла Світлана Ігорівна, мати Валерія, з великим пакетом у руках.

— Нарешті! — вигукнула вона, побачивши їх. — Я вже годину чекаю! Чому не попередили, що затримаєтесь?

— Мамо, ми не знали, що ви прийдете! — здивовано сказав Валерій. — Щось сталося?

— Та нічого не сталось! — Світлана Ігорівна протиснулась повз них у квартиру. — Просто вирішила навідати вас! Пиріжків напекла!

Люда й Валерій переглянулись. Світлана Ігорівна ніколи раніше не приходила без попередження — і тим більше не приносила випічку.

— Людо, я чула, ти сьогодні оформлювала спадщину? — як би, між іншим, запитала вона, розкладаючи на столі тарілки. — І як, усе добре пройшло?

— Так, усе в порядку… — обережно відповіла Люда.

— І що там тобі дісталося? Квартира, дача, машини? — Світлана Ігорівна уважно подивилася на невістку.

— Мамо! — втрутився Валерій. — Давай не будемо зараз про це! Люда втомилася!

— Та що ти, синочку! — Світлана Ігорівна посміхнулася, але очі її залишилися холодними. — Я просто цікавлюсь! Все ж тепер у вас стільки всього з’явилося! Треба ж якось цим добром розпорядитись!

Люда напружилася. Вона вловила в голосі свекрухи нотки, які їй зовсім не сподобались.

— Ми ще не вирішили! — сказала вона. — Але квартиру я точно залишу! Це пам’ять про моїх батьків!

— Звичайно-звичайно! — закивала Світлана Ігорівна. — Тільки знаєш, Людочко, іноді краще ділитися з близькими! Бо ж родина — це головне, правда ж?

Валерій насупився.

— Мамо, ти про що?

— Та ні про що… — Світлана Ігорівна почала розливати чай. — Їжте пиріжки, ще теплі!

Минув тиждень після візиту Світлани Ігорівни. Люда і Валерій вирішили поїхати до батьківської квартири, щоб оцінити її стан і вирішити, що робити далі.

— Дивно повертатися сюди… — сказала Люда, відчиняючи двері. — Здається, ніби мама зараз вийде з кухні й спитає, чому ми не попередили, що приїдемо!

Валерій мовчки обійняв дружину за плечі. Вони зайшли до вітальні, де все залишилося, як при житті батьків Люди. Фотографії на стінах, старий диван, накритий в’язаним пледом, книжкові полиці, заставлені зібраннями творів класиків.

— Думаю, варто зробити тут ремонт, — сказав Валерій, оглядаючи кімнату. — Оновити все, але зберегти дух цього місця.

— Так! — кивнула Люда. — Тільки не хочу нічого викидати! Кожна річ тут — це частинка моїх батьків!

Вони обійшли всю квартиру, у думках складаючи план майбутніх робіт. Люда раз по раз зупинялась, торкаючись речей, згадуючи з ними пов’язані історії.

Дзвінок у двері перервав їхні роздуми.

— Хто б це міг бути? — здивувалась Люда. — Ніхто ж не знає, що ми тут!

Валерій пішов відчинити. На порозі стояла Світлана Ігорівна з великою сумкою.

— Мамо? — Валерій не приховував здивування. — Як ти дізналася, що ми тут?

— Прийшла до вас додому, ніхто не відчинив! — Світлана Ігорівна проштовхнулась у квартиру. — Подумала, що, мабуть, ви тут! Ось, принесла обід! Напевно, голодні!

Люда вийшла в коридор і застигла, побачивши свекруху.

— Добрий день, Світлано Ігорівно, — сказала вона сухо. — Що вас привело?

— Як що? — усміхнулась свекруха. — Хотіла подивитися квартиру! Все ж тепер вона ваша, а значить — і моя також! Ми ж родина!

Валерій і Люда переглянулися.

— Мамо, ця квартира належить Люді, — обережно сказав Валерій. — Це її спадок.

— Та що ти, синочку! — Світлана Ігорівна зайшла до вітальні й почала оглядатися. — У родині все спільне! А я, між іншим, теж частина вашої родини!

Люда відчула, як всередині закипає злість.

— Світлано Ігорівно, я ціную вашу турботу, але ця квартира — пам’ять про моїх батьків! Я не збираюся її з кимось ділити!

— Яка ж ти егоїстка, Людочко! — покрутила головою свекруха. — А я ж виростила Валерія, твого чоловіка! Якби не я, не було б у тебе такого чудового чоловіка! Хіба я не заслуговую на хоч якусь подяку?

— Мамо! — Валерій підвищив голос. — Що ти таке кажеш?

— Правду, сину! — Світлана Ігорівна сіла на диван, мов у себе вдома. — Я все життя жила в однокімнатній квартирі, економила на всьому, щоб тебе на ноги поставити! А тепер, коли у вас з’явилася зайва житлова площа, хіба важко поділитися з рідною матір’ю?

— Зайва житлова площа? — Люда не вірила своїм вухам. — Це не зайва площа, Світлано Ігорівно! Це дім моїх батьків, які загинули пів року тому! І я нікому його не віддам!

— Але що вам робити з двома квартирами? — Світлана Ігорівна розвела руками. — Ви молоді, вам потрібно подорожувати, розважатись, а не обтяжувати себе зайвою нерухомістю! Віддайте її мені, а самі живіть у своїй! Або продайте, а гроші поділимо!

Валерій підійшов до матері й сів поруч.

— Мамо, послухай мене уважно. Ця квартира належить Люді. Це її рішення — що з нею робити. І я підтримаю будь-яке її рішення. Якщо вона захоче зберегти квартиру — ми її збережемо. Якщо захоче продати й купити щось інше — так і зробимо. Але це буде тільки наше з нею рішення.

Світлана Ігорівна стиснула губи.

— Тобто я для тебе тепер нічого не значу, раз у тебе з’явилася вона?!

— Я не обираю між вами, — твердо сказав Валерій. — Я просто поважаю право Люди розпоряджатися своїм спадком.

— Он як! — Світлана Ігорівна підвелася. — Бачу, твоя дружинонька добре тебе вже обробила! Але нічого, я ще поборюся за справедливість!

— Тут немає за що боротися, — втрутилася Люда. — Ця квартира ніколи не буде вашою, Світлано Ігорівно! Змиріться з цим.

— Побачимо! — кинула свекруха, прямуючи до виходу. — Ще не вечір! Я свого доб’юся!

Коли двері зачинилися за нею, Люда знесилено опустилася на диван.

— Не можу повірити, що вона серйозно розраховувала отримати квартиру моїх батьків! Яка зухвалість!

— Пробач за мою маму, — Валерій сів поруч. — Не знаю, що на неї найшло. Ніколи не бачив її такою… Жадібною.

— Думаєш, вона заспокоїться? — запитала Люда.

— Повинна, — відповів Валерій, але в його голосі не було впевненості. — Я ще раз із нею поговорю, поясню, що вона не має рації.

Люда кивнула, але всередині відчувала — це ще не кінець. Щось підказувало їй, що Світлана Ігорівна просто так не відступить.

Минуло два тижні після неприємної розмови зі свекрухою. Люда і Валерій розпочали ремонт у квартирі її батьків. Вони вирішили оновити шпалери, замінити сантехніку і кухонні меблі, але зберегти загальне планування й деякі пам’ятні речі.

— Подивись, я знайшла мамині фотоальбоми! — Люда сиділа на підлозі у вітальні, перебираючи вміст старої шафи. — Тут усі наші сімейні подорожі, свята… Навіть моя перша шкільна лінійка!

Валерій присів поруч, із цікавістю розглядаючи світлини.

— Ти була така смішна з тими величезними бантами! — усміхнувся він, показуючи на фото маленької Люди у шкільній формі.

— Мама завжди казала, що банти мають бути більші за голову! — засміялася Люда. — Знаєш, я думаю, ми могли б зробити тут щось на кшталт меморіальної стіни! Повісити найдорожчі фотографії в гарних рамках.

— Чудова ідея! — кивнув Валерій. — А ще можна…

Його перебив дзвінок у двері. Вони переглянулися.

— Хто б це міг бути? — насупилася Люда. — Ми ж нікому не казали, що будемо тут сьогодні.

Валерій пішов відчиняти. На порозі стояла його мати з двома пакетами в руках.

— Мамо? — здивувався він. — Що ти тут робиш?

— Вирішила допомогти вам із ремонтом! — Світлана Ігорівна протиснулася повз сина до квартири. — Я ж бачу, що самі ви не впораєтесь! Он, принесла вам шпалери для кухні! Дуже практичні, миються!

Люда вийшла в коридор і застигла, побачивши свекруху.

— Світлано Ігорівно, ми вас про допомогу не просили, — сказала вона холодно. — У нас вже є план ремонту й усі необхідні матеріали.

— Та що ти, Людочко! — Світлана Ігорівна пройшла на кухню й почала витягати з пакетів рулони шпалер. — Я ж бачу, ви обрали зовсім не те! Ці шпалери швидко забрудняться, а мої прослужать роками! Я ж досвідчена господиня, знаю, що кажу!

Валерій підійшов до матері й м’яко, але твердо взяв її за руку.

— Мамо, ми цінуємо твою турботу. Але ми з Людою вже все вирішили. Це наш проєкт, і ми хочемо зробити його по-своєму.

— Ваш проєкт? — Світлана Ігорівна посміхнулась. — А хто ж житиме в цій квартирі? Ви ж не збираєтесь переїжджати сюди, правда?

— Ми ще не вирішили! — відповів Валерій. — Можливо, будемо здавати її або використовувати як додаткове житло.

— От бачите! — Світлана Ігорівна тріумфально підняла палець. — Навіщо вам зайві клопоти? Віддайте квартиру мені, я тут житиму, а свою однушку продам! Гроші від продажу можете взяти собі, якщо хочете!

Люда відчула, як всередині закипає гнів.

— Світлано Ігорівно, ми вже обговорювали це! Квартира не продається і не передається! Це моя спадщина, пам’ять про батьків!

— Яка ж ти вперта! — покрутила головою свекруха. — Невже тобі не шкода стару жінку? Я все життя мріяла про простору квартиру, а тепер, коли з’явилась можливість, ти відмовляєш мені в такій дрібниці!

— Дрібниці? — Люда не вірила своїм вухам. — Трикімнатна квартира в центрі міста — це дрібниця?

— Для тебе — так! — Світлана Ігорівна схрестила руки на грудях. — У тебе тепер усе є — і дача, і машини, і гроші! А мені що лишається? Доживати свій вік у тісній однокімнатці на околиці?

Валерій рішуче став між матір’ю та дружиною.

— Мамо, досить! Це вже переходить усі межі! Ми з Людою вже все вирішили — і крапка!

— Тобто ти остаточно став на її бік? — звузила очі Світлана Ігорівна. — Після всього, що я для тебе зробила?

— Тут немає “сторін”, мамо, — втомлено сказав Валерій. — Є лише справедливість. Ця квартира належить Люді, і лише вона вирішує, що з нею робити.

— Ви ще пошкодуєте про це! — Світлана Ігорівна попрямувала до виходу. — Я так просто не здамся!

— Ви рот-то свій не роззявляйте на мою квартиру, Світлано Ігорівно! Вона ніколи не буде вашою, хоч ви й мати мого чоловіка! — твердо кинула Люда.

— А ти ще згадаєш ці слова! — люто відповіла свекруха. — Я тобі ще покажу…

Коли двері зачинилися, Люда знесилено опустилась на стілець.

— Вона вже зовсім знахабніла, Валерію! — сказала вона. — Вона просто одержима ідеєю забрати цю квартиру!

— Не хвилюйся! — Валерій обійняв дружину. — Що вона може зробити? Квартира офіційно твоя, усі документи оформлені.

— Не знаю… — Люда похитала головою. — У мене погане передчуття.

Вони продовжили роботу, але настрій був зіпсований. Люда раз по раз поглядала у вікно, наче чекала там побачити свекруху.

Увечері, коли вже збирались іти, Валерій помітив, що замок на вхідних дверях подряпаний.

— Дивно… — сказав він, оглядаючи двері. — Схоже, хтось намагався відкрити її відмичкою…

— Ти думаєш, це твоя мама? — злякано спитала Люда.

— Не знаю! — насупився Валерій. — Але на всяк випадок давай поміняємо замки. І, можливо, варто встановити камеру спостереження.

Люда кивнула, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. Вона ніколи не думала, що спадок батьків принесе стільки проблем.

Минув тиждень. Люда і Валерій встановили нові замки й камеру спостереження в батьківській квартирі. Ремонт ішов повільно, але впевнено. Вони вже закінчили з кухнею і ванною кімнатою, залишалося оновити вітальню та спальню.

— Подивись, як гарно вийшло! — Люда з гордістю показувала Валерію нову кухню. — Мама завжди мріяла про таку стільницю зі штучного каменю!

— Вийшло чудово! — погодився Валерій, обіймаючи дружину. — Думаю, твої батьки були б задоволені.

Вони вирішили залишитися на ніч у квартирі, щоб вранці продовжити ремонт. Валерій розстелив надувний матрац у вітальні, і вони лягли спати — втомлені, але задоволені.

Серед ночі Люду розбудив дивний звук. Вона прислухалась — із боку балкона долинало якесь шарудіння.

— Валерію! — вона струсонула чоловіка за плече. — Ти чуєш?

Валерій миттєво прокинувся.

— Що це? — прошепотів він, напружено вслухаючись.

— Не знаю! — Люда ще міцніше пригорнулась до чоловіка. — Схоже, щось на балконі!

Валерій обережно підвівся, вийшов із квартири з молотком у руці. Під їхнім балконом на другому поверсі він побачив темну постать, яка метушилась біля стіни.

— Хто там?! — голосно запитав він.

Фігура здригнулася й озирнулась. Валерій із жахом упізнав свою матір. У руках у неї була пляшка з якоюсь рідиною та ганчіркою в горлечку.

— Мамо?! — Валерій розчинив балконні двері. — Що ти робиш?

Світлана Ігорівна завмерла, як злодій, спійманий на гарячому. У її очах промайнув страх, який одразу змінився злістю.

— А що мені лишалося? — прошипіла вона синові. — Ви не хочете по-доброму — буде по-поганому!

— Що це в тебе? — Валерій вказав на пляшку. — Це… Коктейль Молотова?

— Не твоя справа! — Світлана Ігорівна спробувала відштовхнути сина, але він перехопив її руку.

— Ти з глузду з’їхала?! — Валерій не вірив очам. — Ти хотіла влаштувати підпал?

Люда вибігла на балкон і застигла, побачивши свекруху з пляшкою й чоловіка, який її зупиняв.

— Ви… Ви хотіли спалити квартиру моїх батьків?! — голос у неї тремтів від люті й шоку.

— А що мені залишалось?! — Світлана Ігорівна вирвала руку. — Якщо я не можу отримати цю квартиру, то й вам вона не дістанеться!

— Закрийте свій рот, Світлано Ігорівно! Це моя квартира — і ніколи не стане вашою, хоч ви й мати мого чоловіка!

— Замовкни, стерво! — Світлана Ігорівна замахнулась пляшкою, але Валерій встиг зупинити її.

— Мамо, зупинись! — він з трудом вирвав пляшку з її рук. — Ти розумієш, що робиш? Це кримінал!

— Кримінал — це коли така як вона отримує все, а я, яка все життя пропрацювала, залишаюсь ні з чим! — Світлана Ігорівна важко дихала, її обличчя перекосилося від люті.

— Йди! — тихо, але твердо сказав Валерій. — Йди та більше ніколи не наближайся до нас. Ти — хвора.

— Що?! — Світлана Ігорівна не вірила вухам. — Ти виганяєш рідну матір?

— Ти перестала бути моєю матір’ю в ту мить, коли вирішила підпалити наш дім, — Валерій дивився на неї з болем і відразою. — Забирайся геть, поки я не викликав поліцію!

— Ви ще пожалкуєте! — прошипіла вона, відступаючи у темряву. — Обоє!

— Ні, це ти пожалкуєш! — Валерій дістав телефон. — У нас є запис із камери спостереження. Якщо ти ще раз наблизишся до нас або цієї квартири — я передам усе поліції.

Світлана Ігорівна зблідла.

— Ти не посмієш… — прошепотіла вона. — Я ж твоя мати…

— Була. — Валерій різко закрив двері балкона.

Коли він піднявся назад, Люда сиділа на підлозі, обхопивши себе руками.

— Не можу повірити… — прошепотіла вона. — Вона справді хотіла нас спалити…

Валерій сів поруч і обійняв дружину.

— Пробач мені, — сказав він. — Я ніколи не думав, що вона на таке здатна…

— Це не твоя провина, — Люда схилила голову йому на плече. — Ти не відповідаєш за її вчинки…

Вони сиділи так довго, мовчки, намагаючись усвідомити, що сталося. Нарешті Валерій підвівся й подав руку Люді.

— Ходімо, — сказав він. — Нам треба закінчити ремонт. Ця квартира — пам’ять про твоїх батьків, і ми не дамо нікому її зруйнувати.

Люда кивнула й взяла його за руку. Вони знали — Світлана Ігорівна більше їх не потурбує. Жадібність і заздрість знищили родинні зв’язки, але зміцнили їхній шлюб. Тепер вони справді залишились самі — але разом. І це було головне.