Шкільний актовий зал гудів від дитячих голосів. Костя сидів у самому дальньому кутку, нервово тереблячи рукав потертого светра – єдиного пристойного, що вдалося знайти у шафі. Осіннє свято в початковій школі завжди збирало багато батьків-волонтерів, і сьогоднішній день не був винятком.
Навколо панувала святкова метушня – мами у теплих пальтах снували туди-сюди з підносами домашньої випічки, розвішували на стінах гірлянди з кленового листя. То одна, то інша зупинялася, щоб поцілувати свою дитину в маківку або дбайливо поправити шарфик.
Костя опустив очі додолу, але його зір знову й знову повертався до цих щасливих облич – розчервонілих від метушні дітей, їхніх усміхнених мам, які постійно обіймали своїх малюків. Тітка Ніна, у якої він жив останні три роки, звісно, не прийшла – «занадто зайнята на роботі». Як завжди. Костя вже звик до її вічної зайнятості та байдужих поглядів, але сьогодні це було особливо боляче.
– Ольго Сергіївно, дякуємо, що допомогли! – долинув голос Марії Петрівни, їхньої класної керівниці. – Ви так нас виручили з оформленням!
Костя підняв очі. Висока жінка у теплому бордовому светрі розкладала на столі якісь поробки. У неї були добрі карі очі й м’яка усмішка, від якої біля очей збиралися зморшки-промінчики. Щось у ній притягувало погляд – можливо, плавні рухи рук, коли вона поправляла експозицію, або те, як терпляче вислуховувала кожну дитину, що підбігала до неї.
Хлопчик сам не помітив, як підвівся зі свого місця й повільно рушив до столу з поробками. Ноги ніби самі несли його. Ольга якраз нахилилася, щоб підняти впалого паперового птаха, коли він зупинився поруч.
– Добрий день, – тихо вимовив Костя, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.
Вона обернулася до нього, і її усмішка стала ще теплішою: – Добрий день! Ти теж береш участь у виставці?
Костя похитав головою, не в змозі відірвати погляд від її обличчя. Слова вирвалися самі собою, ще до того, як він встиг їх обдумати: – Ви можете стати моєю мамою хоча б на один день?
Повисла тиша. Ольга завмерла з паперовим птахом у руках, і Костя помітив, як здригнулися її пальці. У ту мить він готовий був провалитися крізь землю від сорому, але щось тримало його на місці – можливо, відчайдушна надія або те, як м’яко дивилися на нього ці карі очі.
Ольга відчула, як їй перехопило подих. Дитяче прохання, таке просте й щире, ніби гострим ножем розрізало старі шрами на душі. П’ять років тому вона втратила єдиного сина – проклятий лейкоз забрав його. Відтоді вона старанно уникала всього, що могло нагадати про материнство. А тепер цей хлопчик із очима, повними надії…
– Я… – почала вона, але голос зрадливо здригнувся.
– Костю! – пролунав схвильований голос Марії Петрівни. Учителька вже поспішала до них, на ходу поправляючи окуляри. – Перепрошую, Ольго Сергіївно. Костя у нас… – вона зам’ялася, добираючи слова, – особливий хлопчик.
Але Костя вже відступав, його обличчя залила червона фарба сорому. В очах блищали сльози.
– Вибачте, – пробурмотів він. – Я не хотів… Я піду.
– Зачекай! – Ольга сама не очікувала, що її голос прозвучить так голосно. Кілька батьків обернулися в їхній бік. – Зачекай, будь ласка.
Вона присіла навпочіпки, щоб бути на рівні з хлопчиком. Його плечі були напружені, ніби він готувався прийняти удар.
– Маріє Петрівно, – Ольга підняла очі на вчительку, – можна нам поговорити? Втрьох?
Через п’ять хвилин вони вже сиділи в порожньому класі. Сонячні промені косо падали через великі вікна, малюючи на стіні химерні тіні від кленового листя за вікном. Костя згорнувся на стільці, намагаючись здаватися якомога меншим.
– Костя живе з тіткою, – тихо пояснювала Марія Петрівна. – Його мама… вона не змогла про нього піклуватися. А тітка… – вона похитала головою, – працює цілодобово. Хлопчик майже весь час сам.
Ольга дивилася на Костю, який уперто розглядав свої потерті кросівки. Її серце стискалося від того, як загублено він виглядав.
– А що, якщо… – вона зробила глибокий вдих, – якщо ми справді проведемо один день разом? Цими вихідними?
Костя різко підняв голову, його очі розширилися від здивування та недовіри.
– Справді? – прошепотів він. – Ви не жартуєте?
– Ні, не жартую, – Ольга відчула, як її губи самі собою розтягнулися в усмішці. – Звісно, нам потрібен дозвіл твоєї тітки та…
– Я поговорю з нею, – швидко вставила Марія Петрівна. – Думаю, вона буде тільки рада, якщо хтось проведе час із Костею. Ольго Сергіївно, ви впевнені?
Чи була вона впевнена? Ні. Жодної краплі. Це божевілля могло роз’ятрити старі рани, могло принести новий біль. Але коли вона дивилася в ці очі, повні надії…
– Так, – твердо сказала Ольга. – Я впевнена.
Усмішка, яка осяяла обличчя Кості, була яскравішою за всі осінні гірлянди в актовій залі.
Субота видалася на диво теплою для середини жовтня. Ольга нервово поправила комір пальта, поглядаючи на годинник. За п’ять десята. Вони домовилися зустрітися біля входу до парку о десятій ранку. Вона прийшла на двадцять хвилин раніше – хвилювання не давало всидіти вдома.
– Ольго Сергіївно! – дзвінкий голос розірвав ранкову тишу.
Костя біг алеєю, розмахуючи руками. На ньому була та сама потерта куртка, але шию дбайливо обмотав новенький шарф.
– Привіт, Костю, – усміхнулася вона, відзначаючи розчервонілі від бігу щоки хлопчика. – А де твоя тітка?
– Вона на роботі, – випалив Костя, переводячи подих. – Сказала, що в неї терміновий виклик. Але я сам дійшов, тут близько!
Ольга насупилася. Відпустити восьмирічну дитину самого…
– Я майже щодня сам ходжу, – ніби прочитавши її думки, поспішно додав Костя. – І до школи, і до магазину. Я вмію переходити дорогу!
Щось боляче кольнуло в грудях. Ольга присіла перед ним на корточки, поправляючи шарф, що з’їхав набік: – Гарний шарф. Новий?
– Так! – засяяв хлопчик. – Марія Петрівна подарувала. Сказала, що восени треба тепло вдягатися.
«Дякую вам, Маріє Петрівно», – подумки промовила Ольга. Уголос сказала: – Ну що, які в тебе плани на наш день?
Костя раптом зніяковів, опустив очі: – А… а що зазвичай роблять мами з дітьми?
Від цього простого запитання защемило серце. Ольга на мить заплющила очі, згадуючи. Що вони робили з Дімою? Її маленький син обожнював…
– Знаєш що? – вона легенько торкнулася плеча хлопчика. – Колись один… хлопчик дуже любив годувати качок у ставку. А потім ми завжди йшли пити гарячий шоколад і ділитися секретами. Як тобі такий план?
– А можна? – Костині очі засяяли. – Справді можна? У мене навіть хліб є! – він похлопав по кишені куртки. – Я зранку взяв, думав, раптом знадобиться…
Ольга відчула, як до горла підступає клубок. Ця маленька людина, яка заздалегідь приготувала хліб, сподіваючись на диво…
– Звісно, можна, – вона випросталася і простягнула руку. – Підемо?
Костя на мить завагався, дивлячись на простягнуту долоню. Потім обережно, ніби боявся злякати момент, поклав свою маленьку долоньку в її руку. Його пальці були холодними – мабуть, довго чекав на вулиці. Ольга машинально стисла їх трохи міцніше, зігріваючи.
Вони повільно рушили алеєю, усипаною жовтим листям. Костя то й справа підстрибував, наступаючи на особливо хрустке листя, але руки не відпускав. І з кожним кроком його долонька ставала дедалі теплішою.
Біля ставка було тихо – лише качки неголосно перемовлялися між собою, розсікаючи гладь води. Сонце вже піднялося вище, і його промені іскрилися в легкій рябі. Костя дістав із кишені дбайливо загорнутий у серветку хліб і тепер старанно кришив його на маленькі шматочки.
– Ось так, правильно, – схвально кивнула Ольга. – Маленькими шматочками їм зручніше.
– А ти… ви… – Костя запнувся, не знаючи, як правильно звертатися, – а як краще говорити?
– Можеш називати мене тіткою Олею, – м’яко підказала вона, присідаючи поруч із ним на лавку.
Костя похитав головою: – Не хочу тіткою. У мене вже є тітка. Вона… – він замовк, зосереджено дивлячись на хліб у руках.
– І яка вона, твоя тітка? – обережно запитала Оля.
– Вона не зла, – поспішно сказав хлопчик. – Просто… просто їй ніколи. І вона не любить, коли я вдома. Каже, що від мене багато шуму. Але я стараюся бути тихим! Чесно! – він підвів очі на Олю, ніби шукаючи підтвердження, що йому вірять.
– Знаєш, – Оля простягнула руку й змахнула жовтий листок, що прилип до його куртки, – іноді дорослі кажуть такі речі не тому, що це правда, а тому, що їм самим важко.
До них підпливла пара качок, і Костя почав кидати їм крихти, задумливо спостерігаючи, як птахи підхоплюють хліб із води.
– А моя мама… – він запнувся, – вона просто пішла. Тітка каже, що вона була занадто молода, щоб бути мамою. Але ж інші мами теж молоді, і вони не йдуть, – у його голосі звучала дитяча образа впереміш із нерозумінням.
В Олі перехопило подих. Вона крадькома розглядала хлопчика – як він зсутулився на лавці, машинально теребить рукав куртки, як намагається здаватися дорослим і сильним. Але дитячі плечі не створені для такого тягаря, і серце стискалося від цього видовища.
– Можна я тобі щось розповім? – тихо запитала вона. Костя кивнув, не відриваючи погляду від качок. – У мене був син. Його звали Діма. Він теж любив годувати качок… і будувати фортеці з подушок… і терпіти не міг манну кашу.
Тепер Костя дивився на неї широко розплющеними очима: – А де він зараз?
– Він помер. П’ять років тому. Йому було стільки ж років, скільки тобі зараз.
– Через хворобу? – пошепки спитав Костя.
– Так, малий. Через хворобу.
Вони мовчали. Качки, піднявши всі крихти, неквапливо попливли до іншого берега. Раптом Костя підсунувся ближче й обережно поклав свою маленьку долоньку на її руку:
– А знаєш що? Може, це він тебе до мене послав? Щоб ти не була зовсім одна, а я… щоб у мене була мама. Хоча б сьогодні.
Оля відчула, як сльоза скотилася по щоці. Вона швидко змахнула її, але Костя помітив.
– Не плач, – сказав він із тією особливою серйозністю, яка буває лише у дітей, – хочеш, я тобі ще хлібчика дам? Для качок?
І вона засміялася крізь сльози, притягуючи його до себе за плечі: – Дякую, Костя. Ти дуже добрий хлопчик.
– Це тому, що сьогодні у мене є мама, – просто відповів він, притискаючись до її боку. – А куди ми підемо далі?
У маленькій кав’ярні пахло корицею й ваніллю. Вони влаштувалися біля вікна, за столиком, накритим картатою скатертиною. Костя з цікавістю оглядався – він явно ніколи раніше не бував у таких місцях.
– Два гарячих шоколади, – сказала Оля молоденькій офіціантці. – І, мабуть… – вона поглянула на Костю, – що б ти хотів до шоколаду?
– А… а можна? – він розгублено кліпнув очима.
– Звісно, можна. Дивись, ось тістечка, ось круасани…
– Я не знаю, – прошепотів Костя. – Я такого ніколи не їв.
Оля відчула, як щось кольнуло в грудях. – Тоді давай спробуємо різне? – запропонувала вона. – Нам, будь ласка, один чорничний круасан і одне тістечко з полуницею. Можна розрізати навпіл?
Коли офіціантка відійшла, Костя підсунувся ближче: – А правда, що в кафе треба сидіти прямо і… і серветку на коліна класти? – пошепки запитав він.
– Хто тобі це сказав?
– У книжці читав, – він трохи засоромився. – Я багато читаю. Коли вдома один… ну, щоб не нудно було.
– А що ти любиш читати? – Оля підсунула до нього щойно принесений гарячий шоколад із шапкою збитих вершків.
Костині очі засяяли: – Про пригоди! І про тварин. Знаєш… знаєш, а я одного разу кота знайшов. Зовсім маленького. Хотів залишити, але тітка сказала – не можна…
Він обережно обхопив велику чашку обома руками, подув на пар. А потім зробив ковток і завмер із таким виразом блаженства на обличчі, що Оля не змогла стримати усмішки.
– Смачно?
– Дуже! – він облизав шоколадні вуса. – Краще, ніж какао з пакетика.
– Ти сам собі какао готуєш?
– Ага. І вечерю теж, – він знизав плечима з недитячою діловитістю. – Тітка пізно приходить, а мені рано спати. Я вмію варити макарони й смажити яєчню. Тільки вона часто пригорає… – він винувато усміхнувся.
Ольга дивилася, як він старанно розрізає круасан на маленькі шматочки, намагаючись не накришити на стіл, і відчувала, як у грудях зростає щось велике й тепле, схоже на рішучість.
– А хочеш, я навчу тебе робити справжній гарячий шоколад? – раптом запропонувала вона. – Можна і вдома такий приготувати. Потрібно тільки молоко, шоколад і…
– Справді навчиш? – перебив він із захватом. Але тут же знітився, і обличчя його засмутилося. – А… а коли? Адже сьогодні тільки один день…
– Ну, – Ольга помовчала, збираючись із думками, – а що, якби… якби не тільки сьогодні? Що, якби ми могли бачитися іноді? Наприклад, на вихідних?
Костя завмер із недоїденим шматочком круасана в руці. У його очах промайнуло стільки емоцій одночасно – надія, недовіра, радість і страх.
– Ти справді… справді хочеш зі мною бачитися? – прошепотів він. – Не тому, що тебе попросили?
– Справді, – твердо сказала вона. – Дуже хочу. Якщо ти, звісно, теж хочеш.
Замість відповіді Костя раптом підскочив зі свого місця й міцно обійняв її. Від його маківки пахло осіннім вітром і чомусь яблуками.
– Отже, вирішено, – прошепотіла Ольга, обіймаючи його у відповідь. – А тепер давай спробуємо це полуничне тістечко. Здається, воно вже зачекалося.
Вечір підкрався непомітно. Сонце вже хилилося до заходу, фарбуючи небо в ніжно-рожеві тони, коли вони підійшли до будинку, де жив Костя. Звичайна п’ятиповерхівка – облуплена фарба, старі гойдалки у дворі, лавка з облупленою спинкою. Ольга відчула, як хлопчик міцніше стиснув її руку.
– Тітка, мабуть, уже вдома, – тихо сказав він, сповільнюючи крок. – У неї сьогодні коротка зміна…
У його голосі звучала така неприхована туга, що в Ольги защеміло серце. День пролетів, як одна мить – вони ще трохи гуляли в парку після кафе, годували голубів, говорили про все на світі. Костя розповідав їй про школу, про книжки, які прочитав, про свої мрії. Такі прості, дитячі – завести кошеня, навчитися кататися на велосипеді, спробувати спекти справжній торт…
– Почекай, – Ольга зупинилася і присіла перед ним навпочіпки. – Пам’ятаєш, що я сказала в кафе? Про вихідні?
Костя кивнув, але в його очах усе ще читався сумнів: – А раптом… раптом тітка не дозволить?
– Я поговорю з нею. І з Марією Петрівною. Ми щось придумаємо, обіцяю.
– Чесно-чесно? – він уважно подивився їй в очі, ніби намагаючись знайти там підтвердження її слів.
– Чесно-чесно. Знаєш, – вона м’яко усміхнулася, – я ж також не хочу, щоб цей день був останнім.
Раптом нагорі грюкнуло вікно. – Костя! – почувся жіночий голос. – Де ти ходиш? Уже темно!
Хлопчик здригнувся: – Це тітка… Мені пора.
Але замість того, щоб побігти до під’їзду, він раптом різко обійняв Ольгу: – Дякую, що була моєю мамою сьогодні, – прошепотів він їй на вухо. – Це був найкращий день.
Ольга міцно обійняла його у відповідь, відчуваючи, як зрадницьки щипає в очах: – Знаєш що? Ти також подарував мені найкращий день. І це тільки початок, чуєш?
Костя відійшов, усміхнувся – уперше за весь день щиро щасливою усмішкою: – Я буду чекати. Щовихідних.
– Костя! – знову почулося згори.
– Біжи, – Ольга легенько підштовхнула його до під’їзду. – До зустрічі наступної суботи.
Вона дивилася, як він підіймається сходами, то й діло озираючись і махаючи їй рукою. А коли за ним зачинилися двері під’їзду, ще довго стояла, вдивляючись в освітлені вікна.
Раптом вона зрозуміла, що вперше за п’ять років думає про Дмитра без гострого болю в серці. Ніби її син і справді послав їй цього маленького хлопчика – щоб зцілити, щоб нагадати, як це – бути мамою, любити й бути коханою.
«Дякую тобі, сину,» – прошепотіла вона, дивлячись у вечірнє небо.
А потім дістала телефон і набрала номер Марії Петрівни. На неї чекала серйозна розмова про майбутнє – її та Кості. Адже інколи один день може змінити ціле життя. Або навіть два життя.
І вже за місяць у квартирі Ольги з’явиться нова кімната – із книжковими полицями, іграшковим кошеням на подушці та справжнісіньким велосипедом. Бо мрії повинні здійснюватися. Особливо якщо в них вірять удвох.
Весільний кортеж ледве встиг загальмувати перед собакою