В двері нової просторої квартири, яку Маша придбала лише місяць тому, подзвонили.
— Дивно, я нікого не чекаю. Діма в школі, хто б це міг бути? Треба сказати консьєржці, щоб попереджала про візити сторонніх. За що ми їй такі гроші платимо? Люди зовсім працювати не хочуть!
Маша нехотя відірвалася від ноутбука, де закінчувала роботу над новим дизайн-проєктом. Строки підтискали, замовник нервував, треба було терміново виправляти всі недоліки та їхати здавати роботу.
Хазяйка відчинила важкі двері, зроблені на замовлення, і… здивувалася. Ні, вона була вражена й приголомшена тим, що постало перед її очима! Спочатку навіть подумала, що помилилася — настільки погано виглядала та, що стояла на сходовому майданчику.
Але, придивившись, зрозуміла, що це таки вона, її колишня свекруха Лідія Емільївна.
— Оце так зустріч! Чесно кажучи, не думала, що колись знову вас побачу. Чим завдячу вашому візиту, такій поважній особі до мене, недостойної? — ледь стримуючи бажання негайно захлопнути двері, запитала Марія.
— Добрий день, Машенька. Можна, я зайду? Не зручно на сходах розмовляти, — від колишньої гордості й пихи свекрухи не залишилося й сліду.
— Що ж привело вас сюди, Лідіє Емільївно? Ви ж мене ніколи за людину не вважали. Щось змінилося? Хоча, судячи з вашого вигляду, багато чого змінилося, — продовжувала Маша, так і не запросивши жінку до квартири.
— Я прошу, Маріє… Вислухай мене…
— Ах, ви просите? Ви навіть це вмієте? От дивно! А я думала, що ви тільки наказувати можете й людей принижувати. Беззахисних, слабких, тих, хто не може за себе постояти…
— Маша, я тебе прошу, мені дуже погано, — почала плакати літня жінка.
— Заходьте, — здалася Марія, яка не могла спокійно дивитися, як люди плачуть. — Але попереджаю — у вас є п’ять хвилин, не більше. Мені працювати треба. І, до речі, хто вам дав мою адресу?
Лідія Емільївна з великим інтересом розглядала дизайнерський інтер’єр житла колишньої невістки. Усе свідчило про те, що вона була вражена красою й багатством оздоблення квартири.
Вона пройшла у вітальню й сіла на диван. Марія стала неподалік, не сідаючи, демонструючи, що розраховувати на тривале спілкування незваній гості не варто.
— Адресу мені добрі люди підказали, спасибі їм. Як гарно в тебе, Машенька! Хто б міг подумати, що ти зможеш заробити на таку квартиру!
— Так, зрозуміло. Ви ж мене вважали нікчемою. Не рівнею вам і вашому синочку. Старалися при кожній нагоді це підкреслити. Дівчина з передмістя, з простої родини, посміла увійти до вашої шляхетної родини. Пам’ятаю ці ваші розповіді про якийсь родовий титул, успадкований від предків, наближених до самої княгині, — з іронічною посмішкою мовила Маша, насолоджуючись кожним словом.
— А де мій онучок Дімочка? — жінка проігнорувала недружній тон колишньої невістки.
— А навіщо він вам? Ви про нього не згадували шістнадцять років. Що тепер сталося? Родинні почуття прокинулися? — із новою порцією сарказму запитала Марія.
— Я маю право. Я ж бабуся йому! — згадавши про своє дворянське походження, випрямивши спину, гордо відповіла Лідія Емільївна.
— Дмитро в школі, у нього випускний клас. І якщо ви прийшли з надією відновити родинні зв’язки й у майбутньому спілкуватися з ним, то запевняю вас — це марна затія. Діма навіть чути не хоче ні про батька, ні про вас, — з неприхованим задоволенням сказала Марія.
— Мені потрібна твоя допомога, Маша. Я в біді, — тихо мовила незвана гостя.
— Допомога? Моя? Та ви що! Лідіє Емільївно! Як ви можете так принижуватися? Просити допомоги у нікчеми, у бідної, неосвіченої дівчини, недостойної навіть вас назвати по імені? Ви, у жилах якої тече дворянська кров? — продовжуючи посміхатися, відповідала Марія.
Вона відчувала емоційний підйом, ніби повернулася переможницею в давно програному бою.
— Є, є все-таки справедливість у світі! — подумала Марія. Той самій жінці, яка мало не зламала їй життя, тепер доводиться просити допомоги. І тепер вона, Марія, яка досягла всього сама, може вирішувати, чи варто прощати, чи краще залишити її з тим, що заслужила.
Марія завжди мріяла стати дизайнеркою. У їхньому селищі неподалік від Києва про таку професію навіть не чули. Це заняття здавалося чимось новим і незрозумілим. Але дівчина точно знала, чим хоче займатися. Вона дуже старалася добре вчитися, щоб вступити на бюджет. Батьки, які все життя пропрацювали на місцевій меблевій фабриці, фінансово допомогти не могли. Крім старшої дочки, у сім’ї підростали ще двоє дітей.
— І робота завжди буде, і сюди потім повернутися зможеш, у свою школу. Чим тобі не професія? — говорила матері Марії, коли та була в 11 класі.
— Ні, мамо, я вже визначилася, — вперто відповідала Марія.
Приїхавши до великого міста, дівчина спершу розгубилася, але, познайомившись з іншими абітурієнтками, швидко освоїлася. Вступивши до університету, почала підробляти офіціанткою. На життя вистачало, тим більше, що в гуртожитку, де вона мешкала, усе було спільним, і якось виживали.
А потім Маша познайомилася з Георгієм. Сказати, що це була любов із першого погляду, вона не могла. Але молодий чоловік чимось зачепив її. Він був не схожий на інших хлопців, яких вона знала раніше. Саме цією своєю відмінністю і привабив її.
Вони часто гуляли красивими вулицями та набережними вечірнього Києва. Георгій розповідав їй про історичні будівлі, видатних людей, які в них бували. А потім зізнався, що походить із дворянського роду.
Марія не надто повірила в цю історію:
«Який він дворянин? Звичайний хлопець, трохи пихатий, але це, мабуть, через виховання», — думала вона.
Їхня дружба переросла в кохання. Зізнавшись Марії у своїх почуттях, Георгій запропонував познайомитися зі своєю мамою. Жили вони у великій старовинній квартирі з ліпниною на стелях та каміном. Будинок, у якому розташовувалась квартира, був побудований ще у XVIII столітті, як пояснив здивованій Марії Георгій.
— Доброго дня, дівчино, — холодно привіталася майбутня свекруха. — Мене звати Лідія Емільївна. А вас?
— Маша… Марія, — розгубилася дівчина від такого прийому.
— Ім’я в тебе достойне. А от усе інше… — жінка зневажливо оглянула її з ніг до голови, звертаючи увагу на простенький одяг, кеди й звичайну резинку у волоссі.
— Мам, перестань лякати мою Машу, — заступився за дівчину Георгій.
— Хто ж її лякає? Просто вона має розуміти, хто ми і хто вона! — заявила свекруха.
Вислухавши від Марії історію її батьків, Лідія Емільївна гордо розповіла історію своєї родини, яку Марія вже чула від Георгія.
З цього дня мати Георгія робила все можливе, щоб розлучити сина з Машею, яка, на її думку, зовсім не підходила їхній сім’ї. Але Георгій не послухався.
Після весілля молодята оселилися разом зі свекрухою. Відкритих конфліктів із невісткою Лідія Емільївна уникала, бо боялася сина, але її слова й дії рясніли неприхованою зневагою. Навіть народження онука не пом’якшило її серце.
— Ти не підходиш моєму синові! Звабила молодого хлопця і радієш! Знаю я вас, приїжджих із сіл. Лише хочете отримати прописку, щоб потім частку квартири відсудити, — заявляла вона Маші.
— Я кохаю вашого сина, — тихо відповідала Марія.
Кілька разів Марія намагалася вмовити Георгія переїхати від матері. Але він навіть слухати про це не хотів.
— Не кажи дурниць! Тут така велика квартира, а ми з тобою будемо куток знімати! — категорично відповідав Георгій на прохання дружини з’їхати від матері.
— Твоя мати мене ненавидить, — ділилася Маша з чоловіком.
— Ти помиляєшся. Вона просто скупа на емоції. Так вихована, що поробиш, — наївно розмірковував Георгій, навіть не підозрюючи, які гидоти щодня висловлює його вихована мати невістці.
Одного разу трапилося те, що поставило крапку у відносинах подружжя і допомогло свекрусі здійснити її мрію — вигнати Машу з дому.
У той день Маша повернулася від своїх батьків, у яких гостювала з маленьким Дімкою кілька днів.
Зайшовши в квартиру, вона відразу зрозуміла, що у них гості. Легка музика, жіночий сміх і дзвін келихів долинали з великої вітальні.
Увійшовши туди, Маша побачила за столом свекруху та якусь жінку приблизно її віку.
— О, приїхала! Як невчасно! — з роздратуванням промовила мати Георгія.
— А це хто? — здивувалася гостя, тримаючи в руках келих із вином.
— Та ось, помилка мого Герочки. Привів у дім невідомо кого, — свекруха говорила про Машу так, ніби її тут не було.
— А де Георгій? — не бажаючи більше слухати зухвалі слова, запитала Маша.
У цей момент вона почула жіночий сміх із їхньої з чоловіком кімнати. Відкривши двері, побачила Георгія і якусь незнайомку. Георгій ніжно обіймав дівчину, а потім узагалі поцілував її, навіть не помітивши приголомшеної Маші.
— Тато, — вигукнув Дімка, якого вона тримала на руках.
Марія влаштувала скандал усім, хто перебував у квартирі. Дісталося і чоловікові, і молодій незнайомці, яку Маша потягала за волосся. Свекруха і мати нової пасії Георгія, які прибігли на крики, теж отримали свою порцію образ. Маша, не розбираючи облич і титулів, роздавала ляпаси.
— Забирайся звідси геть! — свекруха кинула до дверей речі Маші й Дімки, навіть не давши їм зібратися. — Вон звідси, приблудо! Завтра Георгій подасть на розлучення, і на аліменти навіть не розраховуй! Усе одно нічого не отримаєш!
Маша, ледве зібравши все, що валялося біля дверей, вийшла з плачучим сином у холодну осінню погоду і пішла, куди очі дивляться.
Її тоді на деякий час прихистила одногрупниця.
Далі було багато чого: безгрошів’я, робота у дві зміни, важка хвороба Дімки, коли він ледве вижив. Маша витримала все. Вона здобула освіту, знайшла хорошу роботу і з часом досягла успіху.
А тепер перед нею сиділа свекруха, яка ніколи за всі ці роки не згадала про неї і внука.
— Мені потрібна допомога, — повторила, витираючи сльози.
— І яка ж допомога? А Георгій що, уже не може допомогти своїй матері?
— Георгій… Та він же й довів мене до такого! Спочатку нам довелося продати нашу шикарну квартиру. Він зовсім не хотів працювати, а жив на широку ногу. Як завжди. Переїхали в маленьку двушку. Але гроші швидко скінчилися. Гера тоді спробував створити ще одну сім’ю. Але ледачий чоловік мало кому потрібен. Вікторія його вигнала. Син став пити. Спершу помірно. А потім… Я його і лікувала, і благала — усе марно. Довелося продати й двушку. Купили кімнату в комуналці. Без зручностей. Це жахливо. Але ми звикли…
— Це все, звісно, дуже цікаво слухати, але ваші п’ять хвилин вже минули. Що вам потрібно від мене? — суворо запитала Марія.
— Машо, ти ж нам не чужа. У тебе син, мій онук, і в ньому теж тече дворянська кров…
— О, тільки цього нам і не вистачало! Звільніть мене від таких висновків. Я дуже добре дізналася вашу дворянську породу, вистачило з головою. Ми й зі своєю, селянською, чудово впораємося. Чого хочете? І швидко, у мене немає часу!
— Георгій заклав нашу кімнату. Ми всі у боргах, Машо. Скоро нас виженуть на вулицю. Не могла б ти допомогти нам із сином грошима? — вимовила Лідія Емільївна.
— Ні, звісно! Ніколи й за жодних обставин. Кому завгодно дала б, але вам — ні! Ви тоді вигнали мене з дитиною на мороз, на вулицю. Пам’ятаєте? І вам було байдуже, де ми й що з нами. Та хоч би й загинули під парканом, ви з сином тільки пораділи б. А пам’ятаєте, як кинулися захищати свого нікчемного синочка, який у нашій спальні розважався з чужою жінкою? І ви про це знали. То хто ви після цього, Лідіє Емільївно?
— Машо, так не можна, треба пробачати…
— Треба? От ідіть і навчіться цього. А я вас знати не хочу! Вже давно викреслила всі спогади про вас і вашого сина як страшний сон. Забирайтеся з моєї квартири і більше сюди не приходьте. Вас усе одно більше не пустять. Я подбаю про це. За все в житті треба платити!
Лідія Емільївна піднялася і, згорбившись, вийшла.
А Марія сіла до роботи. Треба все встигнути. А завтра вони з Дімкою летять на море. У сина канікули, потрібно добре відпочити перед випускними іспитами.
— Ну що? — зустрів матір біля під’їзду постарілий і спитий Георгій. — Дасть Маша нам грошей?
— Ні, не дасть. Все пам’ятає, зараза така. Ніяк нас із тобою не може пробачити. І хто ж знав, що вона така успішна виявиться? Подивися, як піднялася, у якому багатому домі квартиру купила. Та й усередині все найдорожче. Ось де грошей неміряно! Хто б міг подумати… Оце тобі й «селючка»… Ех, доведеться тепер іти просити грошей у фонд допомоги нащадкам дворянства. Сподіваюся, не відмовлять.
— Так, доведеться йти просити, — озираючись на красивий будинок, зі шкодуванням промовив Георгій.
Класна керівниця зірвала дітям свято – донька повернулася в сльозах, а батьки не стримали обурення