Дівчинка торгувала на трасі, раптом проїжджий незнайомець почав розпитувати, хто її мама

Улька, дівчинка тринадцяти років, стоїть біля дверей, уся така нарядна, чекає, коли мама поцілує й до хвіртки проведе.

— Мам, я готова! — гукає, вся сяє.

— Зараз, помічнице моя, — Олена вибігає з кухні, руки об фартух витирає, на доньку милується. — Уль, ну красуня ж ти в мене!

— Та годі вже, — Улька ніяковіє, рудою гривою струснула, локон за вушко заправила. — Нічого такого.

— Як це нічого? Та ти незвичайна! — Олена підморгнула, вийшла у двір.

А там — візок, справжня краса! Цибулька, кріп зеленіють, редисочка — рожеві боки, ще купа всього, усе розкладене охайними купками.

— Малину і смородину зараз дозбираю й піднесу, — каже Олена.

Телефон перевірила, пляшечку з водою дала й засувку на хвіртці відкинула. Уля взялася за ручку візка, помахала рукою й подалася до місцевого базарчика на трасі. Вона вже понад два роки там підробляє. Спершу Олена боялася її саму пускати. Та й зараз трохи лячно, але сусідка Клава приглядає. Олена їй за це безмежно вдячна.

— Привіт, золото! Яка ж ти рання. — Клавдія киває на прилавок неподалік. — Місце тримаю.

Місце тут гарне, траса людна, продавчинь повно — ледь втиснешся.

— Привіт, тьотю Клаво! — Уля не перестає усміхатись. — Скільки людей сьогодні!

— Учора дощ усіх розігнав, — Клавдія каже, — а сьогодні сонечко, от і повилазили.

Сидять, чекають покупців. Далекобійники — постійні. Рудоволосу дівчинку запам’ятали, щоразу щось у неї куплять. А ще й частують цукеркою чи печивом. Улька їх теж знає, рада зустрічі.

— Уль, дивись, обережною будь з тими чоловіками, — Олена хвилюється. — Хто його знає, що в них на думці. Усміхається, а раптом…

— Та мам, я обережна, — знову усміхається Уля. — А як що — поряд тьотя Клава зі своєю палицею. Як трісне!

Уже восьмий рік пішов, відколи Уля з’явилася в Олени. Вона її вдочерила. З цим могло бути багато проблем і тяганини. Але Олена сама виросла в тому ж дитбудинку, що й рідна мама Уляни. Олена та Іра дружили. Директорка по старій пам’яті не стала ставити перепон і швидко оформила все.

У дитинстві всі дивувалися, як настільки різні дівчатка так тісно дружать. Ірина — рудоволоса, зеленоока, весела заводійка. А Олена — тиха, скромна, темноволоса. Та попри зовнішню різницю, вони завжди підтримували одна одну. Після дитбудинку їхня дружба не змінилася. Олені у спадок дістався невеличкий будиночок — туди вона й поїхала. Ірина — до столиці. Але відстань їм була ні до чого. Часто телефонували, приїжджали одна до одної в гості. Якось Ірина з’явилася на порозі Олени несподівано.

— Я взагалі не розумію, що далі робити!

Довго Олена заспокоювала подругу. Нарешті та розповіла. Познайомилась з хлопцем. Закохались по вуха. Хлопець старший, і родина у нього — не проста, багатії.

— Знала ж, що така, як я, їм не підійде. І його попереджала, — каже Ірка. — Ех, не слухав. Казав — сам вирішує. А я, дурна, вірила! Як не вірити, як він мене на руках носив? Потім як грім — вагітність. Телефоную — не відповідає. Написала, що чекатиму в нашій альтанці в парку. І чекала. Прийшла його мамаша.

— Дорогенька, — каже, — не мороч йому голову, він не для тебе.

Дістала телефон, показала фото: Руслан із якоюсь у спідньому, в обіймах. Уся така красуня.

— Побачила? Переконалась? — каже. — Тож давай, стримай свої емоції і їдь. Забудь.

— То що ж, він і про вагітність не дізнався? — Олена ахнула.

— Не дізнався. І вже не дізнається. Сама доньку вирощу, — схлипнула Ірка. — Але й там залишатись не можу. А раптом когось із них зустріну? Я ж не стримаюсь, можу накинутись, а мені проблеми не потрібні.

— А з чого ти вирішила, що це дівчинка? — здивувалася Олена.

— Не знаю… Але впевнена, що так і є.

— Тобі видніше. Ну, чим допомогти?

Місцеві косилися на приїжджих. Олена жила в селі не перший рік, але своєю так і не стала. А про Ірину пліткували без сорому. Лише Клавдія виявилася розумною та доброю, без упереджень. Як тільки дізналася, що буде дитина — почала допомагати. У Клавки вся родина загинула в ДТП. І сама вона постраждала — відтоді й ходить із милицею. Уляна — копія мами: руденька, веснянки, очі — зелені, як смарагди. А як підросла — взагалі дві краплі води. Але щастя — раз, і скінчилося. Ірка… ну, померла, коротше. Дивилася на ластівчине гніздо, усміхалася, а потім — бах! — злякалася, за груди схопилася, задихатися почала, в очах — жах.

— Мамо! — закричала Улька, Олена вибігла, та вже пізно. Тромб відірвався. Ірці щойно двадцять шість виповнилося.

Улю Олені віддавати не хотіли, але Клава з директоркою дитбудинку допомогли. Спочатку Олена оформила опіку, а потім — удочеріння. Улянка з дитинства називала Олену мамою.

Особисте життя… ну, не склалося в Олени. Місцеві хлопці — залицялися, але гідних не трапилося. А з пияком чи ледарем — куди вже? Тож і віддавала всю себе Ульці.

Працювала бібліотекаркою. Як не дивно, у селищі любителів читати вистачало. А що ще робити, якщо ані інтернету, ані нормального телебачення не було? Як тільки городи закінчувалися — люди йшли до бібліотеки.

Уля росла. Вона рано стала Олені незамінною помічницею. Та й пручалася, але дівчинка так старалася, що Олена здалася.

— Мамцю, ну мені ж так хочеться! — каже Улька. — Подивися, яка я міцна!

Засукає рукав, показує біцепс — ну, там ледь видно. Олена махнула рукою. Від праці їй нічого не станеться. Спочатку брала Ульку з собою на трасу, урожай продавати, а дівчинка поруч гралася. А потім Уля переконала її, що вже досить доросла, щоб самій торгувати:

— Мам, а ти вдома побудеш, відпочинеш. Книжечку почитаєш, — каже і ледь стримує сміх.

Спершу Олена здалеку наглядала. Мало що… Переконалась, що Ульку не ображають — і заспокоїлася.

Якось Улька назбирала ціле відро малини. Далекобійники, можна сказати, все й розібрали, лише склянка залишилася. І тут — бах! — дорога машина зупинилася.

У ній Руслан знову сварився зі своєю красунею-дружиною.

— Ми ж домовлялись, що ніяких таблеток! — крикнув він і кинув їй на коліна блістер. — Тобто ти не хочеш дітей?

— Це що? Тобі хто дозволив мої речі чіпати? — відповідає Еля. — Це вже занадто!

Вона ж його не попередила, що дітей не хоче. На хитрість пішла, а він викрив.

— Ти думаєш, я дурень? — кричить Руслан. — Не смій мені брехати! Може в мене вже роги?

— Що? — перепитує дружина. — Ти не можеш мене змусити! Це моє тіло, і я не збираюсь псувати його величезним животом! Тебе вдома нема, а мені з дитиною возитися? Навіщо мені ті проблеми?

— Діти — це проблеми, по-твоєму? — Руслан здивувався. — Тобто у твоїх батьків були проблеми?

Руслан відчув порожнечу. Гупнув дверима, сів у машину й поїхав, куди очі дивляться. Часто їздив цією трасою, та по боках не дивився — дружина завжди щось теревенила. А тут — тиша. Їде повз торговок, раптом — погляд зачепився. Серце — калатає. Розвернувся, проїхав назад, знову розвернувся, повільно їде вздовж рядів. І тут — нога сама на гальмо натисла. Зупинився навпроти дівчинки, що торгує всякою всячиною з городу.

— Ірка?.. — Руслан насилу виліз, сперся на капот.

— Вам зле? — рудоволоса дівчинка підвелася, але Клавдія її зупинила:

— Уля, не йди, я сама.

Вона піднялася, підійшла:

— Все добре? Ви якийсь блідий.

— Як дівчинку звати? — Руслан ледве вимовив слова.

— А вам яке діло? — суворо запитала Клавдія.

— На знайому схожа, — Руслан трохи прийшов до тями.

Стоїть Руслан перед Улькою, дивиться — ну прямо Ірка! І обличчя, і волосся, і очі — точнісінько.

— Як маму твою звати? — питає.

— Мама Олена, — відповідає Улька.

Руслан розгубився. Не такого відповіді чекав.

— Не слухай її, — тихо каже Клавдія, бачить, як Руслан засмутився. — Іриною її маму звали.

— Чому «звали»? — Руслан аж затамував подих.

— Померла вона сім років тому, — зітхнула Клавдія. — Тромб відірвався. Хороша дівчина була, весела.

— А з ким Уляна живе? — Руслан не може відвести очей від дівчинки.

— Не кинули її, подруга Іринина і виховує, — шепоче Клавдія, розповідає історію.

— А як мені з Оленою зустрітися? — Руслан пожвавішав.

Хотів більше дізнатися про Ульку та Іру, але тут Олена підійшла, відро полуниці принесла.

— Уль, ось ще відро, й додому, — каже. — На сьогодні досить.

Помітила, що Клавдія з якимсь чоловіком біля іномарки розмовляє.

— Мам, цей дядько про маму питав, — Улька шепоче на вухо.

Руслан підійшов:

— Добрий день, Олено. Можна з вами поговорити?

— Про що? — хмуриться Олена.

— Про Ірину.

— А ви хто? — Олена не впізнає незнайомця.

— Я Руслан. Ми з Ірою колись були разом, — не встиг договорити, як Олена зойкнула.

— Це довга розмова, — каже Олена. — Не на вулиці ж. Приїжджайте додому, поговоримо. Тільки ягоди продам і покажу дорогу.

Удома Олена Ульку до Клавдії відправила, щоб дівчинка не чула дорослих розмов.

— Розповідайте, — каже Олена.

— А що розповідати? — Руслан знизує плечима. — Любили одне одного, я навіть встиг зробити пропозицію. Шукав її всюди! А вона наче крізь землю провалилася.

— Цікаве кіно, — Олена в шоці. — Здається, ви пропозицію зробили своїй блондинці, з якою кувиркались, коли Іра в парк прийшла. Розповісти вам про дитину?

— Якій блондинці? — Руслан нічого не розуміє.

— Та не прикидайтеся дурником! — обурюється Олена. — Іра вам повідомлення надіслала, просила в парк прийти. А ви — матір свою прислали, яка показала фото, де ви з дівкою обіймаєтесь. І сказали Ірі, щоб їхала. Ото вона до мене й приїхала, тут народила, тут і померла.

— То це мама все підлаштувала? — Руслан отетерів. — Я ж їй сказав, що на Ірі одружуся. А вона спокійно відреагувала. Ми навіть випили, а потім я відключився. Проспав два дні. Ірку шукав — а вона зникла. Натомість Еля, ну, та з фото, почала мене добиватися.

Мати ще й жалілася, що з Ірою так і не познайомилася. Потім переконала мене, що, мовляв, Іра зникла, бо знайшла когось іншого. Я змирився. А тоді вже й на Елі одружився.

— Так, цікаво, — Олена хитає головою. — Вона теж поїхала, щоб ви були щасливі. Це ж як треба життя трьом зламати! Як їй спиться, спокійно?

— Значить, Уляна — моя донька? — Руслан перестав дихати.

— Ваша, — кивнула Олена і налякано запитала: — Ви її заберете?

— Ні, що ви! — відповів Руслан. — Але дозвольте приїздити? Хочу з нею познайомитися, брати участь у її житті.

— Звичайно, приїжджайте, — погодилася Олена.

Руслан поїхав заспокоєний. А через кілька днів подав на розлучення. І влаштував матері серйозну розмову. Та й зізналася. Все розповіла: як снодійне підсипала, як повідомлення Іри прочитала, як Еля зробила фото, коли він був у відключці, як зустрілася з Ірою та показала знімок. Все, як на духу.

— Ненавиджу тебе! — кричав Руслан. — Ти мені все життя зіпсувала! Улюблену жінку відібрала, доньку! Але, дякувати Богу, я її знайшов! Моя дівчинка сиротою не буде!

Став Руслан часто приїжджати до Олени та Ульки. А потім Улька й каже:

— Мам, Оленко, а це тато?

— Так, — відповіла Олена.

Руслан на той час уже купив будинок під дачу. Улька швидко до тата звикла і дуже зраділа, коли Олена й Руслан вирішили одружитися. А головною гостею на весіллі була Клавдія. Весело танцювала на милицях! Тим паче Руслан їй оплатив сучасний протез.