Уляна повільно провела рукою по щойно пофарбованій стіні. Порожня кімната наповнювалась вечірнім сонцем, малюючи довгі тіні на ідеально рівній підлозі. Це була їхня дитяча. Поки що порожня, але вже своя. Жінка відчула, як по тілу розливається тепло. П’ять років. Цілих п’ять років життя залишено позаду заради цього моменту.
— Тут буде ліжечко, — Уляна показала на кут біля вікна. — А потім, коли підросте, поставимо письмовий стіл.
Арсеній кивнув, спершись на дверну раму. На його обличчі блукала легка усмішка, але в очах ховалась задумливість. Він спостерігав, як дружина пересувається по кімнаті, ніби малюючи в повітрі розташування майбутніх меблів.
— Ти маєш рацію. Кімната світла, вчитись тут буде добре.
У її словах Уляна чула підтримку, але не ту, справжню, на яку сподівалась. Останні п’ять років вона працювала до знемоги — брала підробітки, економила на всьому: одяг, їжа, відпочинок. Мрія про власне житло стала нав’язливою ідеєю, метою, якій вона присвятила велику частину життя. І ось результат — трикімнатна квартира в новобудові, оформлена в іпотеку. На неї.
Арсеній, звісно, працював. Але його зарплати продавця-консультанта в магазині електроніки ледь вистачало на комунальні та харчування. Про щось більше він не думав, ніби жив одним днем. Коли мова зайшла про перший внесок, він лише розвів руками — мовляв, маю, що маю. Сума виявилася настільки мізерною, що Уляна лише подумки махнула рукою. На той момент вона вже накопичила значну частину коштів самостійно.
— Думаю, треба починати з кухні, — Уляна вийшла з дитячої й попрямувала в найбільшу кімнату — простору кухню з виходом на лоджію. — Стіл, холодильник, плита. А потім уже облаштуємо спальню.
— Згоден, — Арсеній ішов слідом, розглядаючи голі стіни. — Треба зателефонувати батькам, порадувати, що вже заїхали.
Уляна завмерла на секунду, потім кивнула. Так, звісно, треба подзвонити. Його батькам теж. Хоч спогад про останню розмову зі свекрухою викликав легке напруження.
Того ж вечора Арсеній подзвонив матері по відеозв’язку, показуючи квартиру. Уляна стояла поряд, бачачи на екрані обличчя Олени Василівни — повне, з маленькими очицями й щільно стиснутими губами.
— Ох, нарешті й ми житимемо по-людськи, — прокоментувала свекруха, роздивляючись кухню через екран телефона.
Уляна здивовано підняла брови, але нічого не сказала. Що означає «ми»? Мабуть, мала на увазі «ви». Або говорила загалом — мовляв, уся родина тепер з житлом. Та ця фраза відклалась у пам’яті, викликавши незрозуміле занепокоєння.
За тиждень після переїзду, коли Уляна й Арсеній встигли купити тільки найнеобхідніше й ще не розпакували всі коробки, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Олена Василівна з величезним пакетом фруктів.
— Прийшла новоселів провідати! — бадьоро заявила вона, проштовхуючись у передпокій. — Покажете, як влаштувались?
Арсеній із посмішкою впустив матір у квартиру, а Уляна пішла на кухню ставити чайник. Незабаром вона почула важкі кроки свекрухи, яка методично оглядала кожну кімнату.
— Добре, добре, — бурмотіла Олена Василівна, відкриваючи й закриваючи дверцята щойно зібраної шафи в спальні.
Коли всі перемістились на кухню, свекруха по-господарськи відкрила кілька шухляд, перевіряючи їхній вміст.
— Отут би мені столик поставити, я ж вічно десь у кутку варюся, — промовила вона, вказуючи на простір біля вікна.
Уляна завмерла з чашкою в руках. Дивне формулювання. Чому «мені»? Чому «варюся»? Наче Олена Василівна приміряла квартиру на себе. Арсеній, здається, не помітив нічого незвичного й далі розповідав про плани щодо ремонту.
Наступних вихідних свекруха прийшла знову. Цього разу з чоловіком, Павлом Миколайовичем. Літнє подружжя прогулювалось квартирою, активно обговорюючи розставляння меблів.
— А ліжко краще до тієї стіни поставити, — вказував Павло Миколайович у спальні.
— Так, і шафу пересунути треба буде, — підтакувала Олена Василівна.
Уляна стримано усміхалася, але всередині напружувалась. Це вже починало нагадувати якийсь сюрреалізм. Люди обговорювали перестановку меблів у чужій квартирі так, ніби самі тут планували жити.
Після відходу гостей Уляна не витримала:
— Арсенію, мені здається, чи твої батьки поводяться дивно? Наче приглядають квартиру для себе?
Чоловік відмахнувся:
— Та годі тобі. Просто радіють, що у нас тепер є своє житло. У них же досі орендована квартира.
— Але вони говорять так, ніби самі сюди переїжджають.
— Ти чіпляєшся, — насупився Арсеній. — Це просто така манера розмови.
Уляна вирішила тимчасово не чіпати тему, але тривога не відпускала її. Візити свекрухи почастішали — двічі, а то й тричі на тиждень. І щоразу Олена Василівна приносила з собою нові фрази, від яких в Уляни стискалося серце.
— Треба б уже речі перевезти, а то так і лежать у коробках, — сказала вона якось, роздивляючись стіну в коридорі.
— Які речі? — не зрозуміла Уляна.
— Ну наші з батьком. Чого їм пилитися?
Іншого разу свекруха повідомила, що вони з чоловіком підшуковують авто:
— Щоб не маршруткою до вас їздити. Далеченько ж.
Уляна спробувала знову поговорити з Арсенієм, але той знову відмахнувся:
— Вони жартують. Мамі тяжко в старій квартирі, от і мріє про нову. Але ніхто до нас серйозно не збирається.
Проте очі Олени Василівни, коли вона говорила про переїзд, були зовсім не жартівливі. І з кожним новим візитом Уляна все більше переконувалася — це не жарти.
Якось увечері, коли Уляна та Арсеній тільки сіли вечеряти, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояли Олена Василівна та Павло Миколайович із валізами.
— Ми ненадовго, — запевнила свекруха, заходячи у квартиру. — На тиждень, поки з нашою орендованою вирішимо. Господиня раптово підняла орендну плату, от і думаємо, що робити.
Арсеній із готовністю допоміг занести валізи, а Уляна мовчки спостерігала за тим, що відбувається. Тимчасове перебування батьків чоловіка розтяглося на два тижні. Вони зайняли дитячу, яку Уляна з такою любов’ю планувала облаштувати.
Ще через тиждень за вечерею свекруха раптом усміхнулася й вимовила фразу, від якої в Уляни перехопило подих:
— Велику ви собі квартиру купили. Коли ми в неї переїжджаємо?
За столом запала тиша. Арсеній завмер із виделкою в руці, не наважуючись підняти очі ані на дружину, ані на матір. Павло Миколайович втупився в тарілку, ніби там було щось надзвичайно цікаве.
Уляна повільно поклала виделку, витерла руки серветкою й подивилася свекрусі просто в очі.
— Олено Василівно, давайте прояснимо ситуацію, — голос Уляни звучав спокійно, хоча всередині все кипіло. — Ця квартира оформлена на мене. Я п’ять років збирала на перший внесок і зараз виплачую іпотеку. Жодних спільних проживань тут не планується.
— Але ми ж сім’я! — обурилася свекруха. — Що за нісенітниця? У родині все спільне!
— У родині — можливо. Але не в іпотеці, — спокійно відповіла Уляна. — Якщо вам потрібне житло, можу допомогти з пошуком оренди. Умови обговоримо письмово, щоб уникнути непорозумінь.
Олена Василівна почервоніла, а Павло Миколайович прокашлявся, явно почуваючись ніяково. Арсеній мовчав, розриваючись між матір’ю та дружиною.
Свекруха раптом хихикнула, наче почула дотепний жарт. Зморшки на її обличчі розгладились, а в очах з’явився дивний блиск.
— Ти наче чужою стала! — махнула рукою Олена Василівна. — Невже справді думаєш, що я платитиму за те, щоб жити у квартирі власного сина?
Арсеній натягнуто всміхнувся, крадькома поглядаючи на Уляну. В його очах читалося сподівання — зараз дружина зм’якне, скаже щось примирливе, й ніяковість розвіється. Але Уляна й далі дивилась прямо, не відводячи очей.
— Не в сина, а в моїй квартирі, — твердо промовила вона. — І так, доведеться платити. Як платять усі.
Вилка дзенькнула об тарілку — Олена Василівна різко відсунула їжу.
— А ти знаєш, скільки ми вклали в Арсенія? Скільки грошей витратили на його освіту? Репетиторів? Секції? — голос свекрухи підіймався дедалі вище. — І тепер я, літня жінка, маю платити за те, щоб жити у власної дитини?
— Мамо… — почав було Арсеній, але замовк під суворим поглядом матері.
За столом запала важка тиша. Уляна зробила ковток води, намагаючись зібрати думки. Олена Василівна барабанила пальцями по столу, а Павло Миколайович продовжував вивчати вміст своєї тарілки.
— Арсенію, скажи хоч щось! — не витримала свекруха. — Це ж і твій дім!
Чоловік підвів голову, оглянув усіх за столом і знизав плечима:
— Я тут ні до чого. Документи оформлені на Уляну, — тихо промовив Арсеній. — Вона має право вирішувати сама.
Уляна уважно подивилась на чоловіка. Це була не підтримка — лише констатація факту. Арсеній не захищав ані дім, ані дружину. Він просто самоусувався, як завжди, коли треба було приймати складні рішення.
Після напруженої вечері батьки Арсенія зібрали речі й поїхали. На порозі Олена Василівна озирнулася, окинувши квартиру сумним поглядом.
— Тепер до вас і заходити гидко, — кинула вона, натягуючи пальто. — Знали б раніше, що невістка така жадібна, десять разів би подумали, перш ніж віддавати нашого хлопця.
Павло Миколайович тихо вивів дружину, нічого не додавши. Арсеній зачинив двері й мовчки пішов у спальню, уникаючи погляду Уляни.
Наступні дні минули у напруженому мовчанні. Арсеній хмурився, подовгу сидів у телефоні, але розмови не починав. Уляна також мовчала — їй треба було обдумати все, що сталося. Чи був інший спосіб вирішити ситуацію? Можливо, варто було бути м’якшою? А може, треба було ще раніше встановити чіткі межі?
Але з кожним днем без нав’язливих візитів свекрухи Уляна відчувала дедалі більше полегшення. Квартира нарешті ставала тим самим домом, про який вона мріяла. Без напружених фраз, без оцінювальних поглядів, без чужих примірок її спальні під чужі потреби.
Молода жінка взялася облаштовувати дитячу — купила ліжечко, повісила полички для іграшок, розстелила м’який килим. Повертаючись з роботи, Уляна більше не тривожилась — що скаже свекруха сьогодні, які ще плани вигадала. У квартирі нарешті стало можливим просто дихати.
Через два тижні, коли Уляна готувала вечерю, Арсеній отримав дзвінок від матері. Розмова відбувалася на кухні, тож молода жінка чула кожне слово.
— Так, мамо, у нас усе добре, — відповідав Арсеній, кидаючи обережні погляди на дружину. — Ні, Уляна не сердиться… Так, розумію… Що? Справді?
Арсеній відійшов до вікна, знизивши голос, але на маленькій кухні було все одно чутно:
— Назавжди? А на який термін?.. Зрозуміло… Ну, я спитаю в неї…
Закінчивши розмову, Арсеній деякий час мовчав, спостерігаючи, як Уляна нарізає овочі для салату.
— Мама дзвонила, — нарешті сказав він. — Каже, що все обдумала й готова жити за правилами. Але тільки тимчасово, на пару місяців. У них із господаркою якісь проблеми, можуть не продовжити договір оренди.
Уляна продовжувала методично шаткувати огірок, жодним чином не реагуючи на слова чоловіка. Арсеній переминався з ноги на ногу, очевидно чекаючи відповіді.
— То можна? Хоча б на пару місяців, поки щось не знайдуть? — прямо запитав він, коли пауза затяглася.
Уляна відклала ніж, витерла руки кухонним рушником і мовчки вийшла з кухні. Повернулась за хвилину з кількома аркушами паперу.
— Ось, — молода жінка поклала документи перед чоловіком. — Договір оренди. Ціна нижча за ринкову, з урахуванням родинних стосунків. Графік платежів, правила проживання. Якщо згодні — можуть приїжджати.
Арсеній узяв папери, повільно переглядаючи кожен пункт. Уляна помітила, як витягнулося його обличчя, коли він дійшов до суми.
— Ти це… заздалегідь підготувала? — здивовано запитав Арсеній.
— Так. Я знала, що розмова повториться, — спокійно відповіла Уляна. — І вирішила бути готовою.
Арсеній перегорнув сторінку, переглянув правила проживання: «Не переставляти меблі без узгодження», «Не запрошувати гостей без попередження», «Дотримуватись тиші після 22:00». Стандартні пункти будь-якого договору оренди. Нічого незвичного — хіба що те, що цей документ стосувався його батьків.
— Але ж це якось дивно… — Арсеній підвів очі на дружину. — Це ж моя сім’я.
— А це моя квартира, — просто відповіла Уляна. — На яку я витратила п’ять років життя.
Арсеній мовчки дивився на договір, потім повільно опустив очі. У ту мить щось змінилось у його погляді — ніби прийшло усвідомлення. Адже він теж жив у цій квартирі, не вклавши в неї ані сил, ані грошей. І цей папір став для нього холодним, але чесним дзеркалом.
— Виходить, і я повинен… платити? — тихо запитав Арсеній, усе ще не підводячи погляду.
— Ти мій чоловік, — Уляна похитала головою. — Але якщо хочеш, можемо обговорити твій внесок у сімейний бюджет.
Арсеній обережно склав договір і повернув його Уляні.
— Я завтра подзвоню мамі, — сказав він. — Поясню ситуацію.
Більше Олена Василівна не дзвонила щодо переїзду. Візити стали рідкісними й короткими — кілька годин у гостях, не більше. Жодних натяків, жодних двозначних фраз.
А Уляна більше не пояснювала, не виправдовувалась, не сперечалась. Вона чітко знала: дім — це не просто стіни. Це її територія, придбана її працею. І в цьому домі немає місця тим, хто не поважає чужу працю та особисті межі.
Молода жінка прикріпила на холодильник магніт з написом «Home is where your story begins» — «Дім там, де починається твоя історія». Для неї ця історія почалася з уміння сказати «ні» — і, можливо, це було найважливішим надбанням, навіть важливішим за саму квартиру.
Сльози сирітські