— Людмило Сергіївно, з’їжте хоч щось, — м’яко промовила молода жінка, з тривогою дивлячись на свекруху.
— Не можу я, Ніночко, справді не можу. Від самої думки про їжу стає зле, — зітхнула літня жінка, похитуючи головою.
Ніна сіла поруч із нею на диван.
— Так не можна, — тихо сказала вона. — Мені теж важко, апетиту немає, але треба якось жити далі.
— А заради чого, Ніночко? — спитала Людмила Сергіївна. Її очі згасли, наче в них помер останній промінь надії.
— Як це — заради чого? — Ніна розгублено замовкла, не знаючи, що відповісти.
Минуло лише шість місяців з того дня, як загинув Павло — її чоловік і син Людмили Сергіївни. Обидві жінки нестерпно важко переживали втрату. Але якщо Ніна бодай намагалася зібрати себе докупи, то Людмила Сергіївна, здавалося, зовсім відмовилась від життя без сина. Вона танула на очах: не виходила з дому, майже нічого не їла. За пів року вона так сильно схудла, що стала невпізнанною, хоча колись була статною й енергійною жінкою.
Ніна теж плакала — часто вночі, уткнувшись у подушку. Але всередині в неї жевріла впевненість: Павло б не зрадів, дізнавшись, що його дружина і мати опустили руки. Він завжди був життєрадісним, емоційним, іноді навіть надто безрозсудним. І саме ця риса йому коштувала життя.
Коли в сусідів загорівся будинок, вони ледве встигли вибігти надвір. Дах уже палав, а їхній маленький син ридав, намагаючись повернутися всередину за улюбленим котом. Павло не вагаючись кинувся назад. Ніна закричала, Людмила Сергіївна просто впала на землю. Секунда, ще одна.
На ґанку з’явився Павло з котом у руках. Але в ту мить балка обвалилась йому прямо на голову. Кіт вижив, а Павло загинув миттєво. Крик Ніни та Людмили Сергіївни луною рознісся околицями. Хлопчик, зляканий і блідий, притискав до себе кота, що задихався, і повільно відходив подалі від місця трагедії.
Дітей у них не було, хоч прожили разом п’ять років. Свекруха часто заспокоювала Ніну: «Встигнете ще, які ваші літа». Але Ніна знала: час не чекає. Їй щойно виповнилось тридцять, а Павлу було тридцять п’ять. Познайомились пізно, одружились теж не відразу.
Ніна з трудом підвелася з дивану.
— Треба збиратись. Запізнюватися не можна — начальник знову буде шукати винних.
— Ох, Ніночко, змінила б ти цю роботу. Жодної поваги до вас. І платять копійки. Он, наші всі через річку ходять, у місті працюють, — зітхнула Людмила Сергіївна.
Ніна теж зітхнула. Справді, страшно. Стільки років на одному місці. Можливо, варто спробувати щось нове.
Людмила Сергіївна повернулась до стіни. Ніна знову зітхнула. Вона знала: щойно вона вийде за поріг, свекруха почне плакати. Ридати, відчайдушно. Це було боляче бачити.
Ніна вийшла на вулицю. Вона ніколи не любила нічні зміни. Завжди хвилювалась за свекруху. Ставилася до неї як до рідної матері. Тим паче, що своєї матері вона не знала. Виховувала її тітка, яка бачила в ній радше тягар, ніж рідну людину.
Щойно Ніні виповнилось вісімнадцять, вона покинула тітчин дім і одразу влаштувалась на роботу, щоб ні в кого нічого не просити. Жила сама, майже ні з ким не спілкуючись, аж поки одного разу піч не почала диміти. Їй порадили звернутися до Павла. Вона прийшла — і все змінилось.
Вони з Павлом закохалися одне в одного з першого погляду. Після ремонту печі він став частим гостем у її домі. Відтоді вони більше не розлучались. Часто бували в Людмили Сергіївни, хоч і жили у власному невеличкому будинку. Після загибелі Павла Ніна переїхала до свекрухи. Не хотіла залишати її саму, та й самій було легше переживати горе разом.
Вона обережно прикрила двері й рушила стежкою. Дім свекрухи стояв трохи віддалік. Треба було пройти невеликий лісок із болотцем, а вже потім потрапити до селища. Зате ті, хто ходив до міста на роботу, проходили повз будинок. Майже одразу за ним був невеликий місточок через річку, а далі — буквально кілометр до міста.
Ніна озирнулась на дім, зітхнула й пішла далі. Вона вже майже минула лісок, коли з боку болота почула якийсь сплеск і стогін. Щось незрозуміле. Зупинилася, а тоді кинулася до болотця. Може, собака туди впала?
А може, зачепилася нашийником і тепер не може вибратися. Ніна навіть подряпала руку, пробираючись крізь кущі. Нарешті вона дісталась до берега й ледь не зойкнула. У двох метрах від неї в каламутній жижі борсалася дитина.
— Не рухайся, чуєш? Тримайся й не ворушись! — крикнула вона.
Швидко вхопившись за стовбур молодого деревця, вона ступила у воду, молячи лише про одне — щоб стовбур витримав. Вода була густа, смердюча. Ніна буквально вирвала дівчинку з трясовини.
— Ти хто? Звідки ти? — спитала вона.
Але дитина не могла говорити. Дівчинка постійно хилиталась, от-от мала впасти. Сил у неї зовсім не лишилось. Зуби цокотіли. На вигляд — п’ять-шість років, не більше.
— Ой лишенько, бідолашна! — вигукнула Ніна, підхопила дитину на руки й побігла до хати.
— Мамо! — покликала вона, влітаючи в дім.
Людмила Сергіївна здивовано й навіть налякано озирнулась. Побачивши брудну, мокру невістку з такою ж брудною й мокрою дитиною на руках, зойкнула й схопилася з ліжка.
— Ніночко, хто це? Що трапилось?
Ніна поспіхом знімала з дівчинки мокрий одяг. Взяла з печі ковдру, закутала дитину.
— Помити б її… Ой, мамо, витягла з болота, нічого не знаю. Треба зігріти малечу, нагодувати, але я не можу затриматись — запізнюсь. Йдіть, не хвилюйтесь, я впораюсь, — говорила вона швидко.
Ніна з сумнівом глянула на Людмилу Сергіївну.
— Точно впораєтесь? Вас і саму хитає.
— Йди, не хвилюйся, — твердо відповіла свекруха, і в її голосі прозвучала така впевненість, що Ніна, хоч і неохоче, але повірила.
За п’ять хвилин вона вмилася холодною водою в лазні, переодяглася й побігла на роботу. Начальник у них був нестерпний: йому було байдуже до чужих проблем. Запізнився — отримай штраф. Як би Ніна не поспішала, дві хвилини все одно виявились зайвими. Її вже чекала записка: «Ніну Олексіївну позбавлено п’яти відсотків премії». Вона зціпила зуби, а потім не витримала:
— Та подавись ти тією премією!
Зараз її думки були зовсім не про роботу. Вона залишила вдома ледь живу свекруху з незнайомою дитиною. Мало того, що дитина могла захворіти, мало того, що Марійка зовсім ще малеча, так і незрозуміло, звідки вона взялася. А що як у неї підніметься температура, а Людмила Сергіївна не зможе нічого зробити? Ех, треба було лишитись удома. Позбавили б премії — пережили б. А тепер — не вийдеш. Охоронець відкриє цех тільки вранці.
— Ніно, ти куди так поспішаєш? — Лариса, з якою вони працювали поруч, здивовано дивилась, як Ніна збирається.
Було чому дивуватись. Зазвичай вранці вони не поспішали, виходили з цеху, стояли, розмовляли.
— Попереду ж два вихідні, куди поспішати? Можна й побалакати.
А тут Ніна метається, от-от в одному черевику побіжить.
— Ларочко, не ображайся, дуже треба бігти. Свекрусі зле.
Лариса зі співчуттям подивилася на неї. Вона знала всю історію Ніни.
— Ні-ні, потім, усе потім.
І Ніна побігла. Не пішла — побігла, ледь не злетіла. Люди, яких вона зустрічала, проводжали її здивованими поглядами. Ніколи вона так не метушилася. Та й останнім часом ходила повільно, з опущеною головою.
— Мамо, мамо! — Вона буквально влетіла до хати.
Людмила Сергіївна, яка в фартусі смажила млинці, здивовано обернулася.
— Ніночко, чого ти кричиш, Марійку злякаєш.
Ніна аж сіла. Вона нічого не розуміла. Учора залишила дитину з виснаженою жінкою, яка ледве трималася на ногах, а тепер бачила перед собою зовсім іншу людину. Так, схудлу, з темними колами під очима, але живу Людмилу Сергіївну. Людину не з погаслим поглядом, а з живими очима. Ніна перевела погляд далі.
За столом сиділа маленька гостя. Світле кучеряве волосся, темні очі. Вона завмерла, тримаючи в одній руці млинець, а в іншій — кухоль з молоком. Дівчинка була чистенька. Одяг старенький, але охайний. То що ж виходить? Людмила Сергіївна ще й одяг випрала?
— Мамо, як ви тут?
— Усе добре. Ми з Марійкою вчора помилися, поїли, лягли спати. А потім я попрала. Ну і на сніданок усе приготувала. До Свєти збігала. Молочка купити хотіла, але Свєта, паразитка, ні в яку грошей не взяла.
Від згадки про молоко Ніна раптом розплакалась. Свекруха кинулась до неї:
— Ніно, Ніночко, що з тобою?
— Учора, розумієш… учора я зрозуміла, що ще комусь можу бути корисною, можу допомогти, розумієш?
Марійка розповіла, що живе в сусідньому селі. До болота не збиралась — просто ховалась у лісі від п’яного вітчима. А мати — теж п’яна, тому вітчиму підкоряється, а він дівчинку ременем б’є.
Ніна слухала, і волосся на голові вставало дибки. Як же треба жити, щоб дитина так спокійно про таке розповідала.
— І часто тебе вітчим б’є? — спитала вона.
— Цей не дуже. А от попередній, і той, що ще до нього був, дуже-дуже.
Ніна з Людмилою Сергіївною переглянулися.
— Це ж скільки вже тих вітчимів змінилось, якщо дитина трьох пам’ятає, — похитала головою Ніна.
— А маму твою не Катя звати? — запитала вона.
Дівчинка кивнула:
— Катя.
Ніна подивилася на свекруху:
— Здається, я зрозуміла, хто це. Пам’ятаєте, років десять тому приїхали до нас, пожили менше ніж рік й переїхали в інше село? У тій родині чоловік з десять було, всі пили. Дівчина молоденька, Катя. Завжди якась неохайна.
— Ой, щось таке згадую, — насупилася Людмила Сергіївна.
— Говорили, там багато хто від aлкoгoлю повмирав. Але, як бачимо, не всі. Що будемо робити? Дівчинку віддавати їм не можна. Не можна, — твердо сказала Ніна.
— Ніночко, сходила б ти до нашого дільничного. Жінки казали, хоч і молодий, але дуже тямущий хлопець. Порадься. Бо просто так дитину теж не можна в себе тримати.
— Вірно. Добре, піду. А де він живе?
Увечері, підгадала час так, щоб не потрапити в робочу годину дільничного, Ніна підійшла до потрібного дому. Дмитро Сергійович. У вікні з’явився чоловік років тридцяти п’яти.
— Ви до мене? Зараз вийду.
Він з’явився у дворі, накинувши сорочку на плечі.
— Щось сталося?
— Давайте я вам усе розповім, а ви підкажете, що робити, — запропонувала Ніна.
— От як? Ну, сідайте, — кивнув дільничний.
Вони вмостилися на лавці, й Ніна розповіла йому всю історію: про Марійку, про болото, про її п’яну матір і жорстоких вітчимів. Дмитро Сергійович задумливо почухав підборіддя:
— Так, із цією родиною я вже мав справу. Щоправда, з іншого приводу. А у вас є трохи часу? Прокотимось до них? Подивимось, чим займаються, як дочку шукають.
— Звісно, — без вагань відповіла Ніна.
Коли вони приїхали до будинку, там стояв такий густий дим, що здавалося — ось-ось усе займеться. Ніна навіть не одразу впізнала ту саму Катьку. Лише одне залишалося незмінним — жінка була така ж брудна й виснажена.
— Громадянко, а де ваша донька? — запитав дільничний.
— Та десь тут, тиняється, мабуть, — байдуже відмахнулась жінка.
— Як же так? Дитини вже два дні вдома немає, а ви й не знаєте про це. От людина врятувала її від смерті, до себе забрала, — обурився Дмитро Сергійович.
Катерина кілька секунд тупо дивилася на Ніну, а потім розреготалася:
— Що, сподобалась моя козявка? Можеш забирати — за пару пляшок віддам.
Ніна різко підхопилась і вибігла на вулицю. За хвилину до неї вийшов дільничний.
— Як таких тільки земля носить, — похитав головою Дмитро Сергійович.
Вони сіли в машину.
— Дмитре Сергійовичу, і що тепер? Марійку ж у притулок віддадуть? І виросте з неї така ж, як ця Катька?
— Віддадуть. Інших варіантів поки немає. Сюди її точно повертати не можна.
Ніна тяжко зітхнула. Дільничний уважно подивився на неї й сказав:
— Нічого, якщо ще одну ніч вона побуде у вас? Зараз уже запізно дзвонити.
Ніна оживилась:
— Так, звісно. А може, тоді вже в понеділок подзвоните? Сьогодні середа. Навіщо починати наприкінці тижня?
Чоловік усміхнувся:
— Ну, подивимось.
Поки їхали назад, розговорились.
— То отак, значить, ваш чоловік зaгuнув заради радості дитини? — запитав Дмитро Сергійович.
— Заради кота, — гірко всміхнулася Ніна.
— Ні, тут ви не праві. Неважливо, за ким плакав малюк. За котом, за іграшкою. Ваш чоловік життя віддав, щоб той не плакав.
Ніна вперше почула такий погляд на те, що сталося. Їй стало нестерпно соромно, що вона перестала спілкуватися з тими погорільцями. Вони кілька разів приходили до неї, а вона щоразу вказувала їм на двері.
«Треба обов’язково з ними поговорити. Зрозуміло ж, їм теж нелегко», — подумала вона.
Дільничний подзвонив до служби у справах дітей лише через два тижні, а весь цей час допомагав Ніні збирати потрібні документи. Людмила Сергіївна дивилася на нього як на героя. А Ніна ніяковіла, хоча ні про що більше й не думала.
Коли дівчинку все ж забрали, почалися справжні муки. Ніна металася між дитячим будинком і опікою. В опіці ніби навмисне чіплялись до всього. Дмитро Сергійович не раз їздив із нею, підтримував.
— Якби ви були заміжня, це була б хоч якась стабільність, — повторювали в службі.
Людмила Сергіївна одразу заявила:
— Вам треба одружитися. Ну, хоча б тимчасово.
Через цілий рік їм вдалося забрати Марійку додому. Дівчинка від радості мало не впала. Вона довго обіймала Людмилу Сергіївну, називаючи її бабусею, і плакала від щастя. А Дмитро сумно усміхнувся:
— Ніно, як вирішиш, що тобі потрібна свобода — тільки скажи, відразу розлучимось.
Ніна подивилася на нього, опустила очі. А Людмила Сергіївна заговорила. Спочатку їй було важко вимовляти слова, а потім ніби хтось звільнив їй голос:
— От що… ніколи не думала, що таке скажу… Ніколи. Важко мені, — глибоко зітхнула вона. — Але я ж бачу, між вами ниточка протягнулась. Може, не варто вам розходитись? Ніна була доброю дружиною моєму сину. Але його більше немає. А Ніночка — молода. І Марійка тепер з нами. Вона ж для мене все одно онучка.
Дмитро схилив голову:
— Дякую вам, Людмило Сергіївно. Я знаю, як важко вам це було сказати.
А потім вони довго сиділи всі разом, обійнявшись, і будували нові плани на нове життя.
Налякали Гаррі та довели Пугачову до істерики. Що журналістка з РФ накоїла на Кіпрі