— Мамусю, а де мій зайчик? — Катруся смикала Марину за рукав.
Вони стояли в передпокої у свекрухи, куди заїхали буквально на хвилинку — забрати іграшку.
З вітальні долинав густий аромат смаженого м’яса з часником, брязнули келихи, пролунав чоловічий сміх. Марина зробила крок до прочинених дверей. Крізь щілину вона побачила накритий стіл — білосніжна скатертина, кришталеві вази із салатами, нарізка з дорогої ковбаси, рум’яна качка на тарелі, пляшки вина і коньяку, ваза з виноградом і мандаринами.
У неї перехопило подих. Учора, на дні народження Ірини Петрівни, на цьому ж столі стояли варена картопля, солоні огірки з банки та пара бутербродів із кільки. Вона завмерла, не в змозі відвести погляд від цього бенкету.
***
Марина відсахнулася від дверей, знайшла зайця на тумбочці під дзеркалом, схопила його і потягла доньку до виходу.
— Ходімо, Катрусю, швидше.
Серце Марини калатало, поки вона спускалася сходами. У машині вона пристебнула Катю й відкинулася на сидіння, намагаючись осмислити побачене.
П’ять років тому, коли Олексій уперше привіз її знайомитися з матір’ю, Ірина Петрівна зустріла їх у поношеному халаті. На столі стояли пряники з пачки й заварний чайник з відбитим носиком.
— Вибачте, пенсія маленька, — зітхнула тоді свекруха, наливаючи рідкий чай. — Льошенька знає, я б рада краще прийняти.
Відтоді вони приїжджали щомісяця. У сумках завжди лежали курка, сир, фрукти. Марина купувала дорогі ліки від тиску, які свекруха нібито не могла собі дозволити.
— Мамо, ми привезли твій «Конкор», — казав Олексій, викладаючи коробки на тумбочку. — І ще «Кардіомагніл» взяли, в аптеці сказали, що краще разом пити.
— Ой, синочку, навіщо витрачалися? — сплескувала руками Ірина Петрівна, але швидко прибирала ліки в шафку.
Коли свекруха потрапила в лікарню з гіпертонічним кризом, Марина два тижні носила їй домашню їжу. Варила бульйони, робила парові котлети. Медсестри дивувалися:
— Вашій мамі пощастило з невісткою! Деяких рідні діти не навідують.
На всі свята стіл в Ірини Петрівни виглядав однаково: варена картопля, квашена капуста, оселедець. На Новий рік додавався салат із крабових паличок.
— Не ображайтеся, — шепотіла свекруха. — Пенсія ж копійки.
Про старшого сина Ірина Петрівна не розповідала. На комоді стояла єдина фотографія — чоловік років сорока в дорогому костюмі. Олексій, побачивши знімок, похмурнів і вийшов покурити.
— Ми з Віктором не спілкуємося, — коротко пояснив він Марині після першого візиту. — Давня історія.
***
Учорашній день народження Ірини Петрівни минув як зазвичай. Марина дістала з пакета торт «Київський», Олексій вручив матері конверт із грішми.
— Ой, навіщо так багато! — сплеснула руками свекруха, швидко ховаючи конверт у кишеню фартуха. — Сідайте, я картопельки зварила.
На клейонці стояли знайомі страви: варена картопля з кропом, нарізаний оселедець, хліб. Ірина Петрівна метушилася, підкладаючи в тарілки.
— Мамо, може, салатик зробити? У вас огірки є свіжі, — запропонувала Марина, зазирнувши в холодильник.
— Не треба, доню, і так зійде. Ми ж свої люди, без церемоній.
Після чаю з магазинним тортом зібралися додому. Уже в машині Катя заплакала:
— Мамусю, я зайчика забула! Мій улюблений!
— Завтра заїдемо, — пообіцяв Олексій.
Але вранці його терміново викликали на роботу. Марина зітхнула, одягла доньку і поїхала сама.
Ключ від під’їзду в неї був. Піднялися на третій поверх, Марина подзвонила — тиша. Постукала.
— Ірино Петрівно! Це я, Марина! Катя іграшку забула!
Ніхто не відповідав, але з-за дверей долинав гомін. Марина штовхнула двері — не замкнено. Пройшла коридором і завмерла.
***
Весь день Марина не знаходила собі місця. Різала салат на вечерю і бачила перед очима кришталеві вази. Мила посуд і згадувала запах смаженої качки. Коли Олексій повернувся з роботи, вона почекала, поки він переодягнеться і повечеряє.
— Льошо, мені треба тобі дещо розповісти, — Марина сіла навпроти чоловіка на диван. — Ми сьогодні заїжджали до твоєї мами по іграшку.
— І що? — Олексій потягнувся за пультом від телевізора.
— Там був накритий стіл. Такий… — вона затнулася, підбираючи слова. — Качка, вино, фрукти. Усе в кришталі. Як у ресторані.
Олексій завмер із пультом у руці. Щелепа напружилася, на вилицях заграли жовна.
— Це Віктор приїхав, — глухо сказав він. — Вона вчора прохопилася, коли ми йшли. Сказала, що завтра зайнята буде.
— Але чому така різниця? — Марина не могла стримати тремтіння в голосі. — Нам картопля з оселедцем, а йому…
— Тому що, — Олексій жбурнув пульт на журнальний столик, — ми для неї завжди були другий сорт. Я — невдаха, який в інститут не вступив. А Віктор — гордість, бізнесмен.
Він підвівся і вийшов на балкон курити. Марина дивилася на його сутулу спину крізь скло. Усередині щось обірвалося. Усі ці роки вона обманювала себе, думаючи, що допомагає бідній пенсіонерці.
***
Марина лягла в ліжко, але сон не йшов. Олексій відвернувся до стіни, дихав рівно, але вона знала — не спить. У темряві спливали картини останніх років, одна образливіша за іншу.
Ось день народження Каті, три роки тому. Марина спекла торт, прикрасила квартиру, запросила дітей із садочка. Ірина Петрівна прийшла з маленькою лялькою за сто гривень.
— Вибачте, пенсія маленька, — зітхнула вона.
А за тиждень Марина випадково побачила в телефоні свекрухи фото — онук Віктора з величезним радіокерованим гелікоптером. Підпис: «Дякую бабусі за подарунок!»
Згадалося, як у лікарні вона носила свекрусі курячий бульйон у термосі. Вставала о шостій ранку, варила, проціджувала через марлю. Сусідки по палаті захоплювалися:
— Ірино Петрівно, яка у вас невістка золота!
— Так, хороша, — кивала свекруха. — Але от старший син, він хоч і зайнятий, але телефонує регулярно. Ділова людина!
Марина перевернулася на інший бік. У грудях розгоралася злість. Ось вона віддає свекрусі свою норкову шубу:
— Мамо, візьміть, мені мала стала. А вам якраз буде.
— Ой, дорога річ, не можу прийняти!
— Та що ви, мамо, ми ж сім’я!
Ірина Петрівна взяла шубу, повісила в шафу. Марина так її жодного разу на ній і не бачила. Куди поділася шуба? Напевно, подарувала дружині Віктора.
***
Уранці Марина прокинулася з ясною головою. Рішення визріло за ніч, тверде й остаточне. Вона спокійно приготувала сніданок — яєчню з помідорами, нарізала хліб. Олексій сів за стіл, помішуючи каву.
— Знаєш, — Марина налила собі чай, — я більше не буду бігати до твоєї мами по першому дзвінку.
Олексій підвів очі від тарілки.
— Ліки нехай сама купує. Або Віктор. Раз для нього вона старається, нехай він і допомагає.
— Мама подзвонить, почне скаржитися, — Олексій відламав шматок хліба. — Про тиск, про пенсію маленьку.
— Подзвонить, — Марина знизала плечима. — Я ввічливо відповім, що зайняті, що грошей немає. Усе, що вона нам казала про Віктора — він зайнятий, у нього справи.
Олексій посміхнувся, вперше за вчорашній вечір.
— А якщо в лікарню потрапить?
— Навідаю раз на тиждень. З порожніми руками. Як сусіди по палаті — прийшла, поговорила, пішла.
Телефон на столі завібрував. На екрані висвітилося «Мама». Олексій подивився на дисплей і відсунув телефон.
— Потім передзвоню, — сказав він і продовжив їсти.
Марина кивнула. У грудях стало легше, немов скинула важкий рюкзак після довгої дороги.
***
Минуло три місяці. Марина накривала недільний стіл для своїх батьків — вони приїхали провідати онучку. На плиті тушкувалося печеня, у духовці підрум’янювався пиріг з яблуками.
— Бабусю! — Катя кинулася в обійми. — Ти мені книжку привезла?
— Звісно, сонечко, цілих дві!
Олексій допоміг тестеві зняти пальто, посадив у крісло. За столом було гамірно й тепло. Мама Марини розпитувала про роботу, батько грав із Катею в «ладки».
Телефон дзвонив двічі. «Ірина Петрівна» блимало на екрані. Марина натискала відбій.
— Свекруха? — запитала мама.
— Так. Потім передзвоню.
Минулого тижня вони заїжджали до Ірини Петрівни на пів години. Випили чаю з магазинними пряниками, поговорили про погоду. Свекруха натякала на нові таблетки від тиску — дорогі, швейцарські. Марина кивала співчутливо й мовчала.
— Мамо, давай іще пирога! — Катя тягнулася до страви.
Марина відрізала доньці шматок побільше й усміхнулася. У цій кухні, з цими людьми, вона була вдома. По-справжньому вдома.
Будинок на околиці