— А ти не міг би хоча б раз сам зателефонувати своїй матері? — Ангеліна втомлено потерла скроні, намагаючись вгамувати головний біль, що наростає.
— Ти ж знаєш, Геля, у мами складний характер. З тобою вона швидше знайде спільну мову, — Павло простягнув дружині телефон з відкритим списком контактів.
Ангеліна закотила очі й узяла слухавку. Алла Вікторівна, її свекруха, трепетно ставилася до дзвінків. Не дай Боже пропустити хоча б один. Святе діло — подзвонити зранку, навіть якщо на роботу спізнюєшся.
— Доброго ранку, Алло Вікторівно, — максимально бадьоро сказала Ангеліна. — Як ви себе почуваєте?
— Ах, Ангеліно, донечко! Зовсім мені зле… — хриплуватий голос свекрухи звучав драматично. — Тиск скаче, коліна крутить. Зайди до аптеки по мої таблетки, бо сама не дійду.
Ангеліна прикрила очі й глибоко вдихнула.
— Алло Вікторівно, але мені за пів години треба бути…
— Паша! — не слухаючи її, закричала свекруха. — Паша, це терміново!
Павло миттєво вихопив телефон з рук дружини.
— Мамусю, що сталося? — у голосі Павла звучала щира тривога.
Ангеліна відвернулась, подумки рахуючи до десяти. Скільки разів вона обіцяла собі більше не заводитись через подібні ситуації. Не допомагало.
— Геля, мама просить, щоб ти заїхала до неї перед роботою, — Павло поклав руку на плече дружини. — У неї знову тиск.
— Пашо, я вже другий тиждень запізнююсь. Мене звільнять, — Ангеліна відкинула його руку. — Я сьогодні не можу.
— Нічого з твоєю роботою не станеться, — відмахнувся Павло. — А от мама чекати не може. Вона ж не просто так просить.
Ангеліна прикусила губу. Розповісти йому, що вона взяла додаткові години на другій роботі? Що так втомлюється, що ввечері ледь дотягує до ліжка? Що весь дім тримається тільки на ній?
— Мені треба йти, — замість цього сказала вона, одягаючи пальто.
— Так ти заїдеш до мами? — Павло дивився на дружину з благанням.
— Заїду, — пробурмотіла Ангеліна. — Тільки пізніше. І таблетки я їй недавно купувала, вони в тумбочці. Хай перевірить.
— Ти ж знаєш, вона просто хвилюється, — Павло поцілував дружину в щоку. — Вона ж тебе любить як рідну дочку.
Ангеліна фиркнула. Якби Алла Вікторівна справді ставилася до неї як до дочки, можливо, їй не довелося б працювати на двох роботах. Павлу ж, звісно, не можна перевантажуватися — так сказала його мама. І Павло з радістю погодився. Тепер він працював у спокійному режимі, а Ангеліна викручувалась як могла.
Алла Вікторівна сиділа в кріслі, коли Ангеліна переступила поріг її квартири.
— Донечко, ти все ж прийшла, — свекруха розпливлась у посмішці. — А я вже думала, забула про стареньку.
— Як я можу забути, Алло Вікторівно, — Ангеліна видавила посмішку у відповідь. — Я принесла ваші таблетки, хоча минула упаковка ще майже повна.
— Мало що, — махнула рукою свекруха. — Зайвим не буде. Ти краще скажи, як з підготовкою до мого ювілею? Все готово? Що ти придумала?
Ангеліна присіла на краєчок дивана.
— Я купила вам той набір прикрас, який ви обрали.
— О, чудово! — Алла Вікторівна пожвавішала. — Сподіваюсь, ти не забула про святковий стіл? Я хочу, щоб все було ідеально.
— Все буде чудово, — запевнила Ангеліна. — А тепер вибачте, я запізнююсь.
— Постривай, — свекруха схопила її за руку. — Ти ж продумала меню? Все буде ідеально?
Ангеліна заплющила очі. Занадто багато всього навалилося останнім часом.
— Так, — пообіцяла вона. — Ідеально.
— Дивись, не підведи, — похитала головою свекруха. — І не затримуйся на роботі перед святом. Ти маєш усе встигнути!
Вийшовши з квартири свекрухи, Ангеліна притулилася до стіни. У скронях стукало від напруги, горло пекло. Тільки застуди зараз не вистачало.
Увесь наступний день Ангеліна почувалась розбитою. Температура піднялася, горло боліло так, що ковтати було боляче. Але ювілей свекрухи вже за два дні, і підготовка не чекала.
— Ти виглядаєш жахливо, — зауважив Павло, коли вона повернулася з роботи.
— Дякую за комплімент, — Ангеліна зняла туфлі й пішла до ванної.
— Ти ж не забула, що завтра примірка сукні в мами? — Павло пішов слідом. — Ти обіцяла їй допомогти.
— Пашо, в мене, здається, застуда, — Ангеліна приклала прохолодний рушник до чола. — Я ледве на ногах тримаюся.
— Не вигадуй, — фиркнув Павло. — У тебе просто втома. Мама каже, що ти занадто багато на себе тягнеш. Треба вміти розслаблятися.
Ангеліна стиснула кулаки. Ну звісно, його мама — експерт із розслаблення. Особливо чужим коштом.
До вечора стан Ангеліни погіршився.
— Пашо, я, здається, захворіла, — пробурмотіла вона, загортаючись у ковдру. — Принеси мені ліки.
Павло невдоволено цокнув язиком.
— Геля, тільки не зараз. У мами ювілей за два дні. Нам ще стільки всього треба підготувати!
— Я розумію, але мені справді зле.
— Візьми себе в руки, — відрізав Павло. — Мама розраховує на нас. На тебе. Не підведи її.
Тієї ночі Ангеліна майже не спала. Температура не спадала, а думки крутилися довкола майбутнього ювілею свекрухи. Вона повинна все встигнути, повинна приготувати, прикрасити, повинна, повинна, повинна…
Два дні промайнули надто швидко. З труднощами підвівшись із ліжка, Ангеліна побачила, що Павло вже збирається на роботу.
— Як ти? — спитав він, зав’язуючи краватку.
— Жахливо, — чесно відповіла Ангеліна. — У мене температура. Я й сьогодні не піду на роботу.
— А як же ювілей? — Павло насупився. — Мама на тебе розраховує.
— Пашо, я ледве стою! — голос Ангеліни затремтів. — Мені треба полежати.
Павло підійшов до дружини й критично оглянув її. Ангеліна знала, як виглядала: червоні очі, бліде обличчя, скуйовджене волосся.
— Але квартиру прибрати ти зможеш? — спитав він. — Скоро свято, прийдуть родичі. А тут безлад.
— Пашо, я не можу, — Ангеліна закашлялась. — Я справді хвора.
— Тобі зле? І що? Мамине свято важливіше. Бігом на кухню! — фиркнув чоловік, показавши своє справжнє обличчя. — Ти ж знаєш, яка вона вимоглива. Якщо все буде неідеально — вона засмутиться.
Він розвернувся й грюкнув дверима, залишивши Ангеліну наодинці. Вона сповзла по стіні на підлогу й розридалась. Сльози текли по щоках, змішуючись із потом. Навіщо вона все це терпить? Заради чого?
П’ять років шлюбу перетворилися на нескінченне служіння свекрусі й чоловікові. П’ять років вона намагалася догодити, прагнула бути ідеальною невісткою та дружиною. Забула про себе, про свої мрії, плани.
Ангеліна згадала, як колись мріяла відкрити власну маленьку пекарню. Як хотіла подорожувати, мати власний дім, дітей. Де все це тепер? Потонуло в нескінченних вимогах свекрухи та байдужості чоловіка.
Шморгнувши носом, Ангеліна підвелася й, похитуючись, дійшла до телефону. Рішення прийшло раптово й здалося таким правильним, що вона навіть не вагалась.
Першим ділом вона замовила доставку їжі з ресторану — салати, гарячі страви, закуски. Усе, що могло знадобитися для ювілею. Оплатила замовлення грошима, які Павло ховав у книжці на полиці — його схованка «на чорний день».
«Здається, цей день настав», — подумала Ангеліна, прибираючи порожню схованку.
Потім вона перевірила свій банківський рахунок. Зарплата з основної роботи вже надійшла. Ангеліна переказала всі гроші на окрему картку, про яку Павло не знав. Вона створила її ще рік тому, коли вперше подумала піти.
Зібрати валізу виявилося справою кількох хвилин. Дивно, як мало справді важливих речей накопичилось за роки шлюбу. Одяг, документи, улюблена чашка, фотографія батьків. Усе інше — можна купити заново.
До вечора застуда трохи відступила, але слабкість залишилася. Ангеліна одягла свою найкращу сукню — бордову, з відкритими плечима. Волосся зібрала в просту, але елегантну зачіску. Підфарбувала губи. Хотілося виглядати гідно.
Кур’єр привіз їжу вчасно. Ангеліна розставила страви на столі, додала свічки, квіти у вазі. Вийшло красиво, святково. Свекруха мала б оцінити.
У двері подзвонили рівно о сьомій. Першими на порозі з’явилися Павло та Алла Вікторівна. За ними — кілька родичів із квітами й подарунками.
— Ангеліна? — Алла Вікторівна оглянула невістку з голови до ніг. — Ти що? І чому така бліда?
— Добрий вечір, Алло Вікторівно, — Ангеліна усміхнулась. — Проходьте, все готово до вашого свята.
Свекруха з підозрою принюхалась.
— А чому не пахне твоїм фірмовим пирогом? — її очі звузились. — Ти не готувала?
— Ні, — спокійно відповіла Ангеліна. — Я все замовила в ресторані.
— Що? — Павло почервонів. — Де ти взяла гроші?
— Із твоєї заначки, — Ангеліна відповіла рівним голосом. — Думаю, твоя мама заслуговує на краще, ніж страви хворої невістки.
— Хвора? — фиркнула Алла Вікторівна. — Виглядаєш цілком здоровою! Ще й розфуфирилась, наче на бал!
Родичі ніяково тупцювали біля дверей, не наважуючись зайти. Напруга в коридорі висіла в повітрі.
— Ангеліно, що з тобою? — Павло спробував узяти дружину за руку. — Ти поводишся дивно.
— Ні, Пашо, — Ангеліна відступила на крок. — Це ти поводився дивно всі ці роки. Обирав маму замість дружини. Ставив її комфорт вище за моє здоров’я. Дозволяв їй керувати нашим життям.
— Що за дурниці! — обурилась Алла Вікторівна. — Павле, скажи їй!
— Але це правда, — Ангеліна знизала плечима. — І знаєте що? Я більше не можу. Не хочу. У мене теж є гідність, своє життя.
Вона вказала на сервірований стіл у вітальні.
— Там усе готово до вашого свята. Насолоджуйтесь. А я йду.
— Куди? — Павло розгублено кліпав. — Ти жартуєш?
— Ні, — Ангеліна похитала головою. — Я тут більше не живу.
Вона взяла валізу, що стояла біля вхідних дверей. Алла Вікторівна кинулась до неї, намагаючись перегородити шлях.
— Ти не посмієш зіпсувати мій ювілей! — прошипіла свекруха. — Павле, зупини її!
— Ангеліно, досить! — Павло схопив дружину за лікоть. — Куди ти підеш? Тобі ж зле!
— Мені давно було зле, Пашо, — Ангеліна висмикнула руку. — Але тобі це було байдуже. Головне, щоб мамі було добре.
Вона рішуче ступила до дверей, відтісняючи розгублених родичів. Ніхто не наважився її зупинити.
— Ти пошкодуєш! — крикнула вслід Алла Вікторівна. — Де ти знайдеш такого чоловіка, як мій Паша?
Ангеліна не відповіла. Ліфт повільно опускався вниз, забираючи її геть від колишнього життя. У тілі ще відчувалась слабкість, але на душі стало напрочуд легко.
Вийшовши з під’їзду, вона зробила глибокий вдих. Прохолодне вечірнє повітря наповнило легені, приносячи полегшення запаленому горлу. Куди йти — вона ще не вирішила. Можливо, до подруги, а може, в готель. Це вже не важливо.
Важливо те, що вона нарешті знайшла в собі сили піти. Покласти край приниженням і нескінченним вимогам. П’ять років вона терпіла, намагаючись зберегти шлюб, догодити свекрусі, стати ідеальною дружиною. І що отримала натомість? Зневагу, брак поваги, байдужість.
З кожним кроком поверталося відчуття власної цінності. Ні, вона не шкодувала про витрачений час. Це був досвід, хоч і гіркий. Тепер вона точно знала, чого більше не дозволить у стосунках.
«Що б не сталося далі — я більше нікому не дозволю керувати мною», — подумала Ангеліна, піднімаючи руку, щоб зупинити таксі.
Попереду була невідомість, але вона її вже не лякала. Позаду залишилися роки принижень і залежності. Ангеліна була готова почати все заново. І цього разу — на власних умовах.
Три дні. Наталя вся напружилася, побачивши племінницю чоловіка Олесю