Усю ніч мати стогнала. Дар’я змінювала їй компреси, поїла з ложечки відваром шипшини з малиною. Марно. Коли був настрій — мати все випивала. Коли поганий — випльовувала просто на простирадло.
— Мамусю, ну потерпи трохи. Завтра стане краще.
Краще не ставало. Минув рік — як не стало батька. І весь цей рік мати згасала просто на очах. А ще перед тим — два роки його хвороби. Як пригадаєш — сум охоплює.
Дзвінок.
— Ігорю, привіт.
— Привіт, Дашко. Як там у нас?
— Мама погано спить… Кричить ночами. Я сама з нею не справляюсь.
— Дашко, я б приїхав, але сама розумієш — робота. Відрядження. Не можу. Може, ти найняла б доглядальницю для мами?
Дар’я зітхнула. Який сенс пояснювати братові, що на її зарплату в кадровому відділі не особливо розгуляєшся? Ігор звик — у нього крута робота. Він — головний. Їздить у відрядження. Приїздить з подарунками двічі на рік.
Порад від нього — хоч відбавляй: «найми доглядальницю», «купи ці таблетки — кажуть, допомагають», «замов спеціальний матрац для лежачих» — а от грошей на все це чомусь не пропонував. Дзвонив рідко, питав: «Як там мама?» — і жодного разу не запитав, як там сестра, чи вистачає їй сил.
— Та нема кого наймати. Я впораюсь.
Вона поклала слухавку й подивилася на свої руки. Набряклі, в плямах від зеленки. Матері треба було міняти постіль щодня. А то й двічі на день. Лежачим так і належить. І справа не в грошах — річ у тому, що Дар’я звикла все брати на себе.
Так уже повелося — молодший брат Ігор завжди був пещеним. Йому пробачали егоїзм, мовляв, остання дитина, улюбленець, ще й хлопчик. А Дар’я розуміла: вона — старша, отже, і відповідає за все.
Мати танула стрімко. Останні дні майже не виходила з напівсонного стану, марила, не впізнавала Дар’ю.
— Танюшо… Танечко, дівчинко моя… — шепотіла сухими губами.
Таня була її подругою зі школи, з якою вони не бачилися років тридцять. Дар’я доглядала матір як могла. О шостій ранку вставала, нашвидку пила каву, наливала мамі води, соку, годувала ріденькою кашею. Бігла на роботу на пів ставки. Після роботи — аптека, молочні продукти, овочі. Доглядала маму, читала їй спогади письменників. Вночі згорталася клубком на дивані, прислуховуючись до материного стогону. Повторювала про себе, як мантру: я витримаю, я зможу.
Ігор дзвонив рідко. Коли дзвонив — Дар’я оживала. Чекала братської підтримки. Але замість цього чула:
— Ну що, як справи? Все по-старому? А я от на тиждень у Харків, потім одразу у Львів. Відкриваємо новий філіал. Зарплату підвищили!
Звичайно, Ігор — молодець. Вибився в начальство, перша дружина його, Віра, — теж не промах, редакторка глянцевого журналу.
А я — завела кішку. До сорока стану класичною старою дівою з п’ятьма котами, — думала Дар’я.
Хоч сорока ще й не було, але відчувала вона себе значно старшою за свої роки.
Через рік після батька не стало і матері. Непомітно, серед ночі. Дар’я прокинулась о шостій, як завжди. Підійшла до матері, присіла на ліжко. Зрозуміла відразу — по виразу обличчя. Наче воскова маска.
Через двадцять хвилин — дзвінок.
— Ігорю, мама…
— Як?! Коли?!
— Вночі. Я зараз викличу швидку, щоб зафіксували. Під’їдеш?
— Дашко, ти що? Я зараз у відрядженні. Ну ніяк не вийде. Давай усе сама організуй… Як тільки зможу — прилечу. Гроші тобі перекину. Зроби все, як треба.
Дар’я не здивувалась. Вона навіть не розізлилась. Лише відчула величезну, майже невагому порожнечу. Наче вийшло все повітря — з кімнати, з грудей, з усього життя.
Потім були клопоти. Документи. Похорон. Поминки. Заповіт. Батько усе залишив Дар’ї — мовляв, ти з нами була все життя. Тобі й жити в цій квартирі. Ігор подзвонив по відеозв’язку з похорону — увімкнувся на п’ять хвилин, кілька слів сказав.
Потім минув рік. Тихий, порожній, нічим не примітний. Дар’я зітхала вільно, почала ходити в басейн. Купила собі крем від зморшок. Спробувала записатись на побачення наосліп — не вийшло, зніяковіла. Ігор телефонував раз на місяць, питав: «Ну як ти там?». Дар’я справно відповідала: «Нормально». І на тому розмова закінчувалась.
Дзвінок у двері.
— Хто там?
— Це я, Ігор!
Ігор? Так несподівано?
Дар’я відчинила двері — і ахнула. Перед нею стояв Ігор — худий, небритий, з розкуйовдженим волоссям. За його плечем — пофарбована блондинка з яскраво-червоними губами. Біля ніг — чотири великі валізи й дві сумки.
— Дашко, ми до тебе! Прийшли трохи пожити.
— Щось трапилося?
— Та все й одразу! — Ігор незграбно переминався у дверях, смикав замок на куртці. — Дашко, я з Вірою розвівся. Знайомся, це Альона — моя нова дружина. Ми тепер разом.
Дар’я розгублено потиснула руку Альоні. Шкіра у дівчини була холодна й трохи волога.
— Дашко, ми до тебе на пару місяців. Поки житло шукаємо. Поки не вирішили, де хочемо жити — зараз же можна онлайн працювати й жити де завгодно, хоч у Занзібарі.
Дар’я довго не вагалась. Як-не-як — рідний брат, хай і лишив її саму з хворими батьками. Але ж — рідний.
— Проходьте.
Шість місяців пролетіли як один день. Але не як щасливий — а як день на таблетках від головного болю.
Ігор з Альоною окупували велику кімнату. Альона одразу заявила, що не буде спати на старому ліжку («У мене алергія!») — і зажадала нове. Дар’я купила. Потім виявилось, що в Альони алергія на побутову хімію — і Дар’я почала купувати органічні засоби для прання. Потім — що Альона «не виносить вигляд кухонної плити».
— Я веду здоровий спосіб життя, — говорила вона Дар’ї з підкресленою зневагою. — Ми з Ігорем їмо тільки корисну їжу, салатики, смузі…
Ігор тим часом постійно їв ковбасу й запивав її солодкою газованкою, але мовчав.
Грошей від них Дар’я не бачила. Жодної копійки. Кілька разів Ігор обіцяв: «Давай я заплачу за комуналку». Але кожного разу з’ясовувалось, що гроші пішли на «важливу покупку», «новий бізнес-проєкт» або «медичне обстеження» Альони.
Дар’я викручувалась сама. Терпіла. Закривала очі на те, що її продукти постійно зникали з холодильника — наче за помахом чарівної палички.
Якось увечері Дар’я запитала в брата:
— Як там твоя робота?
— Та яка там робота… Нічого не виходить.
— І що тепер?
— Ми тут з Альонкою подумали. Хочемо відкрити власний бізнес. Онлайн-магазин біодобавок. Альона каже, це зараз модно.
Дар’я кивнула. Вірилось важко. Особливо коли брат із дружиною цілі дні лежали на дивані й дивились серіали.
Але що Дар’я могла вдіяти? Це ж її брат. Це її родина.
День почався, як завжди. Дар’я заварила собі зелений чай, підсмажила тости. На кухню ввалилась Альона — у розтягнутій футболці, сонна, але вже з макіяжем.
— Знову вдома сидиш? — запитала Дар’я, намазуючи масло на тост.
— А що мені робити-то? — ліниво протягнула Альона. — Я ж творча особистість. Я талант. А таланти не працюють — їх шукають.
Дар’я придушила зітхання. Альона називала себе то блогеркою, то інструкторкою з йоги, то майстринею манікюру. Але насправді не робила нічого. Раз-два на місяць проводила якісь онлайн-консультації з нумерології, брала за це кілька тисяч — і все. Ігор перебивався випадковими підробітками — то малював якісь картинки в ноутбуці, то перекладав тексти.
Жили на заощадження, які танули щодня. У перший місяць Ігор ще хвалився: «У мене заначка є, не хвилюйся». До шостого місяця від тієї заначки, мабуть, залишилися лише спогади. А платити за щось у домі Дар’ї вони так і не почали.
— А ти, Дашенько, все працюєш і працюєш… — протягнула Альона з удаваним співчуттям. — Не набридло в кадровому відділі сидіти? Тобі ж вже майже сорок, а особистого життя так і не завела. Я ось знайшла тобі статтю — як знайти чоловіка після тридцяти восьми.
Дар’я відвернулась. Проковтнула колючий клубок у горлі. А могла б відповісти. Могла б сказати — а ти, Альоно, скільки заміжня? Пів року? Такий строк і медовим місяцем не назвеш. А Ігор до тебе десять років прожив з іншою. Щось не дуже ти його родинне гніздечко зберегла.
Але Дар’я промовчала. Не хотілося витрачати нерви.
— Загалом, знаєш що, Дашко, — продовжила Альона, безцеремонно схопивши останній тост Дар’ї й макнувши його в джем, — тобі просто пощастило, що ми з Ігорем у тебе живемо. А то зовсім би тут закисла до плісняви. Самотня жінка у тридцять вісім — це жах якийсь!
А ми як ковток свіжого повітря у твоє болото. Глядиш, і навчишся в нас чомусь — як виглядати, як розмовляти, щоб чоловікам подобатися. А то сидиш у своїх сіреньких кофтах, з цією… — вона з огидою кивнула на чашку, — травою замість нормальної кави. Так і помреш, нікому не потрібна.
Різноманіття. Авжеж. Було тихо й спокійно, а стало… як на вокзалі.
— Гаразд, мені пора, — сказала Дар’я й вийшла з кухні. Альона навіть не помітила, що з’їла чужий сніданок.
Дорогою з роботи Дар’я зайшла в аптеку. Хотіла щось купити від головного болю — черга була довга, а єдиний фармацевт вовтузився з якимись паперами, не звертаючи уваги на відвідувачів. Дар’я нетерпляче переступала з ноги на ногу, масуючи скроні.
— Жахлива черга, правда ж? — пролунав голос збоку.
Дар’я обернулась. Високий чоловік в окулярах співчутливо дивився на неї. У нього були добрі очі — теплого горіхового кольору.
— Так, не пощастило, — видихнула вона. — А мені тільки б щось від голови.
— Можу поділитися, — він дістав з кишені куртки блістер. — Я завжди ношу з собою. Мігрень замучила.
— Дякую, — Дар’я розгубилась.
— Нема за що. До речі, здається, я бачив вас у нашому під’їзді. Ви з шістнадцятої квартири?
— Так. А ви?
— Я з двадцять першої. Артем. Працюю у ветклініці за рогом.
Дар’я несміливо усміхнулася:
— А я Дар’я… У відділі кадрів на заводі.
Артем кивнув. Вони розрахувались і разом вийшли з аптеки.
— Може, кави? — несподівано запропонував Артем. — Тут недалеко гарна кав’ярня, якщо у вас є час.
Дар’я подивилась на годинник. Додому не хотілось. Ну, що я там не бачила? Брата з Альоною на дивані? Чи скандал через немитий посуд?
— Давайте.
З того вечора вони стали бачитися. Нічого особливого — прогулянки, кава, розмови. Артем виявився спокійним, уважним, з хорошим почуттям гумору. І з якоюсь внутрішньою гідністю. Він розповідав про свою роботу, про тварин, яких лікує, про книжки, які читає. Дар’я ніколи не запрошувала його до себе.
В один із вечорів Артем приніс букет квітів і коробку цукерок. Вони сиділи на кухні, пили чай. Уперше за довгий час Дар’я почувалась по-справжньому… живою жінкою.
У коридорі почулись кроки. Двері розчинились, у проході з’явилась Альона — з мокрим після душу волоссям, у короткому шовковому халатику.
— Ой, у нас гості! — нарочито гучно вигукнула Альона. — Артем, так? Той самий. Дашка тепер кожному зустрічному рада — особливо коли під сорок, кидається вже на будь-кого, хто посміхнувся!
З кімнати пролунав гучний сміх Ігоря:
— ТАК-ТАК. Тепер бере, що є. Відчайдушні часи — відчайдушні заходи.
Дар’я завмерла. Чай у чашці ніби перетворився на лід. Артем змінився в обличчі — не розлютився, але якось одразу закрився. Потемнів.
— Вибачте, я, мабуть, піду, — сказав він тихо.
— Артеме, не звертайте уваги…
— Ні-ні, мені все одно вже час. Завтра рано вставати. Дякую за чай.
Він пішов. Більше не писав. Не телефонував. Дар’я зустріла його в під’їзді через тиждень — він ввічливо кивнув і пройшов повз.
Уночі вона лежала без сну. В голові крутилося: «Дашці ж уже майже сорок»… «Відчайдушні часи — відчайдушні заходи»… Неприємний, глузливий тон Альони. І Ігор… Це було схоже на зраду. Рідний брат.
Після цього Дар’я почала помічати, що Ігор з Альоною ставали все нахабнішими. Вони вже не просто не платили — вони почали висувати вимоги.
Якось увечері Дар’я повернулася з роботи, як завжди втомлена. У квартирі було незвично тихо. Ігор з Альоною лежали на дивані й дивилися якийсь гучний фільм. На журнальному столику валялися обгортки від йогуртів, рештки ковбаси й сиру — продукти, які вона планувала з’їсти на сніданок.
— Привіт, — сказала Дар’я, проходячи повз. — Смачно поїли?
Ігор лише махнув рукою, не відриваючись від екрана.
— Нормально, — Альона ліниво потягнулася, не зводячи очей з телевізора.
Дар’я відкрила холодильник — і завмерла. Полиці були майже порожні. Не було ні маринованого м’яса, яке вона готувала на завтра, ні інших продуктів, які вона купувала вчора.
— Ігорю, ви з’їли моє м’ясо? Те, що я готувала?
Альона нарешті повернулась до неї з удаваним байдужим виразом обличчя:
— А що, воно було підписане твоїм іменем? — хмикнула. — У спільному домі — спільна їжа. Було смачно, до речі. Купиш ще?
Дар’я відчула, як усередині закипає обурення:
— Ігорю, може, ви все ж почнете купувати собі їжу?
Брат несподівано розсердився. Сів на диван, скуйовджений, з червоними від екрана очима:
— А що такого? Ти ж працюєш. Ти ж одна. Тобі що, шкода?
— Я не мільйонерка, — тихо, від несподіванки, відповіла Дар’я.
— Послухай, — Ігор театрально розвів руками, вмостившись на дивані біля дружини, — ти зобов’язана нас утримувати. По-людськи. Ти ж «відтяпала» собі квартиру — квартира ж і моя теж. Батьківська. Просто ти встигла оформити документи.
— Ігорю, тато залишив заповіт…
— Та байдуже! — перебив він. — Я тобі кажу: ти маєш нас годувати. І взагалі — коли у тебе зарплата? Нам треба купити мікрохвильовку, нарешті!
Дар’я дивилась на брата і його дружину, які нахабно розвалились на її дивані, вимагали її грошей — і розуміла: це вже за межею. Вони не просто жили її коштом. Вони вважали, що мають на це повне право.
Вона мовчки повернулась і вийшла з кімнати. Усю ніч не спала. А вранці вирішила: час припинити цей цирк.
Наступного ранку вона почала шукати інформацію. Знайшла на юридичному форумі чіткий алгоритм виселення родичів і навіть завантажила зразок повідомлення. На обідній перерві роздрукувала два примірники прямо на роботі.
По дорозі додому забігла у районне відділення поліції. Коротко пояснила ситуацію черговому дільничному. Той підтвердив, що діє вона правильно: спочатку письмове повідомлення, потім — якщо не з’їдуть — звернення до суду.
— А якщо не підпишуть? — запитала Дар’я.
— Надішліть рекомендованим листом з повідомленням. Або вручіть при свідках, — відповів дільничний. — З документами на квартиру проблем немає?
— Жодних. Усе оформлено на мене.
— Тоді суд буде на вашому боці.
Зранку Дар’я сіла за стіл навпроти Ігоря, який чомусь притягся на кухню в таку для нього рань — якраз вчасно! Альона ще спала.
— Ігорю, давай чесно. Ти збираєшся працювати?
— Я шукаю варіанти.
— Ти збираєшся платити?
Ігор пирхнув:
— А ти не дріб’язкуй, Дашко. Ти ж бачиш, яка зараз ситуація. Знайду роботу — може, і платитиму. Хоча… навіщо взагалі платити рідній сестрі? Це якось дивно, не знаходиш? Батькам же ми не платили за те, що жили в них.
Дар’я дивилась на нього. Це був не її брат. Це був чужий чоловік, який просто використовував родинні зв’язки, щоб сісти їй на шию.
— Мені набридло, що ви живете моїм коштом і вважаєте це нормальним.
Вона дістала з сумки папери. Поклала перед братом:
— Офіційна вимога з’їхати протягом тридцяти днів. Я все вивчила, порадилась з дільничним. У тебе рівно місяць. Потім — суд.
Ігор засміявся:
— Та ти не посмієш. Я не дозволю.
— Уже дозволив. Коли почав мене зневажати й принижувати у МОЄМУ власному домі.
Після тієї розмови життя у квартирі перетворилося на холодну війну. Дар’я йшла з дому рано-вранці й поверталась пізно ввечері. Намагалась не перетинатись із братом і його дружиною. Обідала в їдальні біля роботи, снідала в кафе. Навіть у вихідні вигадувала справи за межами дому.
Ігор з Альоною вдавали, ніби нічого не відбувається. Демонстративно влаштовували вечірки, гучно вмикали музику, залишали брудний посуд у мийці. Дар’я помітила, що Альона навіть взяла її одяг. На зауваження та відповіла: «Ой, та здались мені твої ганчірки», — і так і не визнала.
Але найгіршими були вечори — Ігор кілька разів повертався хитаючись і агресивний. Злість, образа, відчай. Одного разу в коридорі він схопив її за руку так сильно, що лишилися синці:
— Ти серйозно думаєш, що викинеш нас на вулицю?
Того ж вечора вона зателефонувала Артему.
— Вибач, що турбую, але мені потрібна допомога.
Вона коротко пояснила ситуацію. Артем вислухав і без зайвих запитань відповів:
— Приходь. У мене є диван у вітальні.
Удень — робота, увечері — до нього. Вони майже не говорили про її ситуацію, більше — про книжки, фільми, його роботу у ветклініці. Іноді просто мовчали разом — і в тій тиші не було незручності. Дар’я дивувалась, як легко їй знову стало дихати поруч із ним.
На двадцять восьмий день вона запитала:
— Ви знайшли житло?
— Та пішла ти! — вибухнула Альона. — Ми нікуди не підемо!
Ігор мовчав і вперто удавав, що це все гра.
На тридцять перший день Дар’я подала позов до суду. Ігор отримав повістку, але на засідання не з’явився. Альона теж проігнорувала суд, заявивши, що «це все показуха».
Судове засідання тривало менше ніж годину. Суддя розглянула документи, підтвердила право Дар’ї на квартиру й винесла рішення про виселення. Через два тижні виконавець вручив Ігорю постанову про примусове виселення.
Дар’я не стала чекати на виконавців. Вона викликала дільничного, який уже був у курсі справи.
— У мене на руках рішення суду. Вони мають з’їхати, але відмовляються, — пояснила вона.
Дільничний переглянув документи й піднявся до квартири разом із Дар’єю. Розмова з Ігорем та Альоною була короткою:
— Або ви добровільно покидаєте житло протягом 24 годин, або завтра прийдуть судові виконавці — і доведеться з’їжджати під конвоєм, — сказав дільничний. — Рішення суду не обговорюється.
Виселення відбулося наступного дня. Альона кричала, проклинала, обіцяла повернутись і помститися. Ігор мовчав, тільки кидав на сестру важкі погляди. Увечері того ж дня він написав повідомлення: «Сподіваюсь, ти щаслива. Бо одна ти точно здохнеш».
Дар’я не відповіла. Вона стояла посеред спорожнілої квартири й почувалася дивно. Не те щоб щасливою. Але — спокійною.
Увечері пролунав дзвінок.
— Це Артем. У тебе все гаразд?
— Так. Вони з’їхали.
— Добре. Я… можу зайти? Принесу піцу.
Дар’я усміхнулась. У порожній квартирі її голос звучав дзвінко, вільно.
— Приходь.
Вони сиділи на кухні, пили чай, їли піцу. Цього разу їх ніхто не міг перервати. Ніхто не насміхався з їхніх розмов.
— Знаєш, — сказав Артем, — у нас на роботі є пес. Алабай, здоровенний як ведмідь. Його покинули господарі, а нових не знайшлося.
— І що з ним буде?
— Я подумав, може, ти захочеш його взяти. Самій у великій квартирі… А з ним — і охорона, і компанія.
— Я подумаю.
Вона знала — погодиться. Як знала і те, що незабаром запросить Артема на справжнє побачення. Життя, яке довгий час здавалося застиглим у вічному служінні іншим, раптом набуло нового змісту — і нових можливостей.
«Я обрав її серед мільйонів інших жінок. Вона — мій ідеал», — Броснан заступився за 100-кілограмову дружину