Семен Маркович, елегантний літній чоловік із бездоганною репутацією в ділових колах, сидів у кабінеті начальника поліції, похнюпивши голову. Йому хотілося провалитися крізь землю — його сварили, як школяра!
Начальник поліції, не стримуючи емоцій, підвищив голос:
— Шановний Семене Марковичу! Це вже за межами допустимого! Ми багато разів закривали очі на витівки вашого онука. Але зараз він перевершив сам себе! Перегони на трасі в стані алкогольного сп’яніння, розбиті автівки — і ваша, і наша патрульна, а потім ще й бійка з працівником поліції. Це вже нікуди не годиться… При всій повазі до вас, я більше не можу це ігнорувати. Володимир зараз у лікарні під охороною, а потім — суд і тюрма. Може, тільки там до нього дійде!
— Я все розумію, — видихнув бізнесмен, — упустив хлопця, зовсім відбився від рук. Але прошу вас, не гарячкуйте. Це ж онук… Дайте мені тиждень, я вживу радикальних заходів. Обіцяю, він більше не принесе вам проблем.
Семен Маркович вийшов із відділку червоний, як буряк, і злий, як сто чортів. Сів у свій розкішний автомобіль і кинув водієві:
— У лікарню, швидко! Треба розібратись із цим виродком!
А сам утомлено прикрив очі й занурився у спогади. «Коли я упустив Володьку?» — крутилося в голові, як старий фільм, який неможливо зупинити.
У молодості він разом із дружиною Зінаїдою працював в інституті. Жили скромно, але щасливо. Сина Матвія ростили з любов’ю, вкладали в нього душу і час — і виростили чудову людину. Матвій блискуче закінчив економічний університет. У важкі 90-ті, коли з грошима було сутужно, а життя — як на пороховій бочці, Семен Маркович зважився на бізнес. Син, хоч і молодий, допомагав у всьому: відбивалися від рекету, пережили дефолт. Бізнес поступово розширювався, перетворюючись на потужну мережу.
Звісно, такий масштаб потребував титанічних зусиль, здоров’я й нервів. Тим часом син одружився, народився онук. Назвали Володимиром. Бізнесмен радів: от передасть справи синові — й буде відпочивати.
Але доля вирішила інакше. Клята аварія зруйнувала всі плани. Син і невістка загинули на місці, попри всі зусилля лікарів. Винуватець ДТП, молодий п’яний мажор, отримав довгий термін — Семен Маркович особисто простежив за цим. Але що з того? Сина вже не повернути.
Трирічний Володька залишився сиротою. Якби не онук, бізнесмен, можливо, не витримав би горя. А Зінаїда безупинно плакала — здавалося, її серце розірвалося. Вона тужила за єдиним сином, своєю опорою й надією.
Через місяць після похорону Семен суворо сказав дружині:
— Досить рюмсати. Тепер нам треба ставити на ноги онука.
Зінаїда, поринувши в турботи про дитину, поступово оговталась. Вона любила Володю безмежною, сліпою любов’ю й балувала без міри. Хлопчикові дозволяли все: він командував, вимагав, і кожна примха виконувалася негайно.
А Семен Маркович повністю занурився в бізнес. Треба було зміцнювати капітал, тож удома з’являвся рідко. Приїжджав пізно, падав без сил. У рідкісні хвилини сімейного спокою дарував онукові дорогі подарунки, намагаючись компенсувати нестачу уваги.
От і виріс Володя нахабним, самовпевненим, грубим мажором. З дитинства він зрозумів: дід постійно зайнятий, а бабуся виконає будь-яке бажання, варто лише натиснути на жалість. Фраза «я ж сирота» діяла на Зіну магічно — вона сліпла й глухла до його витівок.
Вчився Вова огидно, грубив учителям, знущався з однокласників. Школа була приватною, а дід — меценатом, тож усе сходило йому з рук.
В університеті — та сама історія: формально значився студентом, але ночі проводив на дискотеках, а додому повертався під ранок у напівпритомному стані. Засинав просто в одязі.
Зіна намагалася вплинути на онука:
— Володю, йди снідати. Нам треба серйозно поговорити. Скільки можна так себе поводити? От дідові розповім! Твій батько був зовсім іншим: вчився на відмінно, будував кар’єру…
— Бабусю, який сніданок? Не нуди! І дідом не лякай — побурчить і забуде. Хто зараз париться через навчання? Нудьга одна! — відмахувався хлопець.
Минув час, Зіна дедалі більше хворіла. Вона не могла дивитися, як її улюблений онук руйнує своє життя. Торік її не стало. Семен Маркович замкнувся в собі, залишив справи й на деякий час зовсім забув про онука, тяжко переживаючи втрату дружини. Коли оговтався — зрозумів, що Володьку остаточно втратив. Той став агресивним, злим і нахабним. І ось сьогодні — цей кошмар!
У чоловіка визрів план. Він розпорядився охороні про все і зайшов у палату. Володька лежав на ліжку — видимих переломів не було, лише кілька подряпин і синців.
— Ну що, привіт, онучку, — почав Семен Маркович.
— Привіт, діду. Ти це, не сварись. Машина трохи пом’ята, але я не винен… І ось ще проблема, — він смикнув рукою в кайданках. — Ти ж усе владнаєш? Правда?
— Звісно, не переймайся. Уже владнав. Одягайся й до машини, — наказав він. — Кайданки не знімати! — додав до охоронців і вийшов.
— Ей, діду, ти що задумав? — не розумів хлопець.
Якби тільки знав, що його чекає… Машина тряслася по пилюці й вибоїнах вісім довгих годин. Володя нервував і обурювався:
— Куди ви мене везете? Діду, що за маячня? Які ще ігри?! — кричав він.
— Це не гра, це трудотерапія! Скоро сам усе зрозумієш! — гаркнув Семен Маркович.
Хлопець миттєво замовк. «Краще зараз діда не злити», — вирішив він і навіть задрімав.
— Підйом, Володю, приїхали, — посміхнувся бізнесмен.
Володя протер очі й нічого не міг второпати. Перед ним — глухе село з перекошеною хатою, без паркану і без жодних ознак цивілізації. Навіщо вони тут?
— Отже так, дорогий онучку. Слухай уважно. Якщо ти вважаєш себе досить дорослим, щоб пити, гуляти, трощити автівки і битися з поліцією — і все це за мої гроші, між іншим — то будь готовий і до дорослого життя. Це тепер твій дім. У підвалі є харчові запаси на тиждень, нічого зайвого — лише найнеобхідніше. Ось тобі трохи грошей на хліб — також на тиждень. А далі виживай сам! Я більше тебе утримувати не збираюся. Тобі вже вісімнадцять. Мене не шукай. Якщо спробуєш повернутись — одразу опинишся за ґратами. Провадження ще відкрите, і я особисто прослідкую, щоб воно дійшло до суду.
Сідаючи назад у машину, Семен Маркович кивнув охороні. Ті зняли з Володі кайданки — і поїхали, лишивши по собі лише хмару пилу…
Володя був у шоці! Він відмовлявся вірити в реальність того, що відбувається. Першу ніч провів одягненим на старому, пильному, продавленому дивані. У глибині душі був певен: це жарт, дід вирішив провчити його й вранці обов’язково повернеться. Як же так? Невже він залишить свого улюбленого онука в цій глушині?
Наступного дня, ближче до обіду, хлопець почав усвідомлювати, що дід повертатися не збирається. Він хотів було подзвонити Семену Марковичу, натиснути на жалість, як завжди робив, але в цій Богом забутій місцині взагалі не ловив зв’язок.
Злість накрила його з головою: «Ага, значить так? Ну й гаразд! Велике діло! Сам проживу! Все одно за тиждень засумують і заберуть, нікуди не дінуться!» — кипів молодий чоловік.
Але голод — не тітка. Володі вперше в житті довелося взятися за господарство. Жити в брудній хаті ставало нестерпно. Повсюди пил, павутина, навіть підлогу давно ніхто не мив. Непривчені руки взялися за відро, віник і відро з колодязя. За день він так виснажився, що впав спати без задніх ніг, а старий диван здався йому м’якою периною.
Минуло два тижні, а Семена Марковича все не було. Гроші на хліб закінчилися, продукти підходили до завершення. У хлопця почалася паніка. Він змайстрував примітивну вудку, накопав черв’яків у дворі й вирушив на риболовлю до місцевого ставка. Неподалік з човна рибалив один із місцевих. Насміявшись досхочу з незграбних спроб Володі щось упіймати, чоловік зглянувся і запропонував допомогу. Так вони й познайомились. Рибалку звали Григорієм, він працював на фермі в сусідньому селі, а на ставок приходив для душі.
— Гриша, а де тут можна нормально підзаробити? Фінанси скінчилися, а дідусь усе не приїжджає. Видно, сильно образився, — спитав хлопець.
Григорій засміявся:
— Та ти що, з неба впав? Зразу видно — міський. Роботу тут удень зі свічкою не знайдеш. Щоб копійку заробити — треба пахати. Хочеш, приходь завтра на ферму. Нам робочі руки завжди потрібні. Хоча по тобі видно, що до праці ти не звик, — усміхнувся чоловік.
— І на тому спасибі, — пробурмотів Володя. Перспектива роботи на фермі йому зовсім не подобалася, але вибору не було.
Так і почалися трудові будні юного скотаря. Спочатку хлопець злився, падав з ніг від утоми, руки вкрилися мозолями, а запах хліва викликав нудоту. Але дивлячись, як спритно працюють Григорій та інші чоловіки, йому ставало соромно нити й скаржитися.
Спілкування з простими людьми, робота під палаючим сонцем, піт і втому — усе це поступово відкривало Володі очі. Він почав розуміти, як важко дістається кожна зароблена копійка і як вона цінується.
Нарешті, у вихідний день до хати під’їхала шикарна іномарка. Володя, не чекаючи, вискочив на ґанок у чому був:
— Ура, нарешті! Дід приїхав! — радів він.
Але на його подив із машини вийшов представник діда і повідомив приголомшливу новину:
— Прийміть мої співчуття, Володимире. Ваш дідусь, Семен Маркович, помер. Я привіз вам його заповіт. Ознайомтесь, будь ласка.
Володя тремтячими руками взяв документ і перечитав його тричі, перш ніж усвідомив зміст. Увесь свій капітал і майно дідусь заповів дитячим будинкам і притулкам. А про нього, Володю, в заповіті не було жодного слова!
Повірений поїхав, а хлопець так і стояв на ґанку, ніби вкопаний, у повному ступорі. Потім машинально взяв рушник і поплентався до ставка, щоб освіжитися й прийти до тями. Перед очима крутилася одна думка: «Дідусю… Як же так? І я тепер злидар… У мене, крім цієї похиленої халупи, взагалі нічого немає! Оце так дід! От це вивчив урок!» — бідкався він про себе.
З летаргії його вивів відчайдушний крик із середини ставка. Хтось борсався у воді, кличучи на допомогу! Не роздумуючи ні секунди, Володя кинувся в воду й із великими труднощами витяг на берег дівчину. На той момент вона вже не дихала. Хлопець лихоманково намагався згадати навички надання першої допомоги, які колись проходив у школі. Зібравши всю свою рішучість, почав діяти, хоча вже майже втратив надію. Нарешті дівчина закашляла й почала приходити до тями. Володя з полегшенням повалився на траву: «Слава Богу! Отямилась!»
Незнайомка повільно приходила до тями, її трусило від холоду, попри літню спеку. Володя підхопив її на руки, загорнув у рушник і спитав:
— Кажи, де живеш, русалко?
Дівчина ледве ворухнула губами:
— Будинок голови… Я його донька… Мене Таня звати… — і знову знепритомніла.
Не гаючи ні секунди, Вова побіг через усе село, несучи Таню на руках, хоча до дому було чимало. Ледь живий, він загупав у вікно та хвіртку. Пес у дворі загавкав, і за хвилину на порозі з’явився сам голова.
— Господи, доню! Танюша! Що сталося? — закричав чоловік.
— Забирайте свою потопельницю. Ледь відкачав, думав, не врятую, — видихнув хлопець, передаючи дівчину батькові.
— Ох, дурненька моя! Що надумала! Це я в усьому винен, старий дурень! Дякую тобі, хлопче, довіку не забуду. Проходь, відпочинь, ти ж сам ледь на ногах тримаєшся, — скомандував голова.
Таню поклали на ліжко. Біля неї поралася мати, викликали фельдшерку. На щастя, все обійшлося: сильний шок і переохолодження. Після заспокійливого укольчика дівчина заснула.
На кухні Володя з головою пили холодний квас і розмовляли. Чоловік розповів:
— Розумієш, я Таню нареченому вже пообіцяв — хлопець заможний, і сватання вже було. А вона — проти, плакала, просила не віддавати. Я вперся, от вона й вирішила втопитися. Прости мене, дурня! А ти хто такий? Щось я тебе не знаю, давно тут?
Володя не став крутити і чесно розповів голові свою історію. Йому навіть полегшало: давно хотілося виговоритися та порадитися, як жити далі.
— Ого, наробив ти справ, хлопче! — протягнув чоловік.
— Знаєш що? Видно, ти не з поганих. Добро зробив — дочку врятував. Допоможу тобі. Іди до мене водієм працювати. Дров випишу, хату підлатаєш. А там, дивись, і не пропадеш, як з оковитою зав’яжеш, — запропонував голова.
— Домовились! — зрадів Володя.
Життя поступово налагоджувалося. У хлопця виявилися золоті руки: він переклав піч у хаті, збудував новий паркан, відремонтував лазню. З Танею вони заприятелювали. Довгі вечірні прогулянки й розмови стали для нього справжнім задоволенням. Він захоплювався її тендітною постаттю, рудими кучерями та грацією. Володя дивувався сам собі: як раніше могли подобатися ті порожні міські дівчата?
Виявилося, що сільське життя зовсім не таке вже й погане, як здавалося на початку. Особливо вечорами, коли підіймався туман, повітря наповнювалося ароматами трав, а цвіркуни заливалися своїм дзвоном. Потроху молоді люди зблизились і покохали одне одного. Батько Тані тільки радів: бачив, що донька щаслива, а Володя турбується про неї.
Наближалася зима. Володя колов дрова у дворі, коли пес Бім почав гучно гавкати. «Хто б це міг бути?» — подумав хлопець.
Він застиг, коли з машини вийшов… дід! Підбігши до нього, Володя обійняв його до хрускоту, ледь стримуючи сльози:
— Дідусю! Рідний! Ти живий? Як же я радий!
Семен Маркович був вражений змінами. Хата — як нова, довкола порядок. Онук змужнів, покращав, став справжнім чоловіком. Жодного сліду від колишнього розбещеного мажора.
— Пробач мені, онуче, що збрехав. Живий я! Просто не знав, як іще вправити тобі мізки. Не витримав — вирішив навідатись. Засумував! — бізнесмен зворушився до сліз.
— Заходь, діду. Зараз чай поставлю. Їсти хочеш? У мене м’ясо смачне і борщ — пальчики оближеш!
— Та ти ще й готувати навчився? — здивувався дід.
— Знаєш, діду, спасибі тобі! Тут я навчився багато чому.
— Ну що ж, тоді поїхали додому? Раз урок пішов на користь? — запропонував мільйонер.
— Чесно, діду, не хочу. Я покохав дівчину, Таню, хочу одружитися. Мене влаштовує робота. Мені тут добре. Місто — не для мене: метушня, злість, усе якесь штучне. Приїжджай до нас, на весілля, та й узагалі — завжди радий! У лазні попаримось, на риболовлю сходимо. А гроші… Коли сам заробляєш — починаєш їх справді цінувати.
— Нарешті я чую слова справжнього чоловіка. Пишаюсь тобою, Володю. І поважаю твоє рішення. Тепер і вмерти не страшно!
Дід і онук довго обіймалися й розмовляли про все на світі.
— Я давно зраджував тобі, але ти не можеш вчиняти так само і мстити мені! — заявив чоловік