— А моя думка когось цікавить? — Ніка залишила совок на полиці й повернулася до чоловіка. У її голосі звучав біль. — Я теж людина, Леве. Я втомилася.
— Ти повинна пам’ятати, що ти дружина, а не гостя! — випалив Лев, а його обличчя почервоніло від злості. — У тебе є обов’язки перед родиною!
***
Ніка постукувала пальцями по стільниці, спостерігаючи, як чайник починає булькати, наповнюючи кухню паром. Недільний ранок був якимось особливо тихим, ніби світ вирішив дати їй передишку. Тюлеві фіранки, ледь коливаючись від слабкого вітру, пропускали крізь себе сонячне світло, яке здавалося, заповнювало кожен куточок, кожну порошинку в кімнаті.
Колись, п’ять років тому, коли вони з Левом переїхали в цю квартиру, тут були голі стіни, а обстановка нагадувала мінімалізм у найгіршому розумінні цього слова. Тепер же кожен куточок випромінював тепло й затишок. Вона пам’ятала, як довго вибирала шпалери для вітальні, як сперечалася з Левом про колір штор, як раділа, коли нарешті знайшла той самий диван — ідеальний.
— Добрий ранок, — сонно промовив Лев, заходячи на кухню. — Що на сніданок?
— Омлет із грибами й помідорами, — Ніка всміхнулася, дістаючи продукти з холодильника. — І свіжозварена кава.
Лев підійшов ззаду й обійняв її за плечі.
— Ти в мене справжня господиня, — промовив він із якоюсь особливою ноткою в голосі, від якої Ніка насторожилася. Вона добре знала цей тон — він завжди передвіщав щось неприємне.
— Що сталося? — запитала вона, примружившись.
— Та нічого особливого, — Лев відвів погляд. — Просто мама з Кристиною збираються заїхати. Ну так, на обід.
Ніка стримано видихнула. «Ненадовго» в розумінні Левових родичів зазвичай розтягувалося на кілька годин. Вона стиснула руки, намагаючись приховати напругу.
— О котрій вони приїдуть? — уточнила вона, але голос уже звучав напружено.
— Десь о другій. І… — Лев зробив паузу. — Кристина привезе дітей.
Ніка, не втримавшись, подумки дорахувала до десяти. Діти Кристини — шестирічні близнюки — були справжніми ураганами. Після їхніх візитів квартира нагадувала поле бою.
— Гаразд, — Ніка взяла сковорідку й увімкнула плиту, намагаючись не показати свого роздратування. — Доведеться забігти в магазин. Їжі може не вистачити.
— Люба, ти ж знаєш, як мама любить твої страви, — Лев спробував підійти ближче й обійняти її, але Ніка, удавши, що не помітила, ухилилася вбік.
Насправді Варвара Степанівна ніколи не упускала можливості покритикувати її кулінарні здібності.
То суп пересолений, то м’ясо — сире, то салат надто простий.
До другої години квартира сяяла чистотою, а з духовки вже линув аромат картоплі з м’ясом. У холодильнику чекав свого часу той самий торт, який Варвара Степанівна просто обожнювала.
Задзвонив дзвінок у двері рівно о 14:15. Ніка поправила фартух і пішла відчиняти.
— Ніко, люба! — Варвара Степанівна влетіла в передпокій, ніби ураган, розмахуючи пальто. — Як поживаєш, дорога?
Слідом зайшла Кристина з дітьми. Близнюки, як тільки потрапили до квартири, рвонули у вітальню, навіть не знявши взуття.
— Діти, черевики! — гукнула Ніка, але свекруха тільки махнула рукою:
— Ой, залиш, хай побігають. Ти ж знаєш, як їм важко сидіти на місці.
Ніка стиснула губи, спостерігаючи, як на світлому килимі залишаються сліди від брудного взуття. Чому ніхто не може зняти його біля входу? Вона ставила собі це питання щоразу, але вголос не говорила — все одно її б ніхто не почув.
— Що у нас на обід? — поцікавилася Кристина, заходячи на кухню. — О, запіканка? Мамо, пам’ятаєш, я минулого тижня робила таку ж, тільки з грибами? Це був справжній шедевр!
— Звісно, пам’ятаю, сонечко, — Варвара Степанівна всілася за стіл, задоволено всміхаючись. — Ніко, тобі б у Кристини повчитися. Вона має справжній талант до кулінарії.
Ніка мовчки розставляла прибори по місцях. У вітальні раптом почувся гуркіт, ніби щось впало на підлогу.
— Леве, подивись, що там твої племінники наробили, — спокійно сказала Ніка.
— Та годі тобі, — відмахнувся Лев, навіть не повертаючись до неї. — Вони ж діти, нехай граються.
— Саме так, — підтримала сина Варвара Степанівна. — А то Ніка у нас така правильна. Все має бути ідеальним.
— Просто я люблю порядок, — тихо відповіла Ніка.
— У домі має бути життя! — голосно заявила свекруха. — Ти ж, Нікуся, все носишся зі своєю чистотою. З тобою навіть страшно дітей заводити — будеш із ганчіркою за ними бігати.
Ніка відчула, як щоки почервоніли.
Тема дітей була болючою — після двох невдалих спроб лікарі радили їй зачекати з плануванням. Але вона промовчала, стримавши всі слова, що так рвалися назовні.
Обід минув у тому ж дусі.
Варвара Степанівна роздавала поради, Кристина хизувалася своїми кулінарними талантами, а близнюки бігали квартирою, залишаючи після себе сліди хаосу. Лев спокійно насолоджувався моментом, не помічаючи, як із кожною хвилиною напруга в Ніці наростала.
— Знаєш, Нікуся, — сказала Варвара Степанівна, доїдаючи другий шматок торта, — ми з Кристиною тут подумали… А що, якби ми збиралися у вас щонеділі? У тебе така простора кухня, і ти готуєш… ну, з душею.
Ніка завмерла з чашкою в руках і подивилася на свекруху.
— Щонеділі? — перепитала вона, намагаючись зберігати спокій.
— Звісно! — радісно підхопила Кристина. — Це ж буде чудово! Я можу приносити свої фірмові страви, мама поділиться рецептами. А діти обожнюють тут гратися!
Десь у вітальні знову почувся гучний гуркіт.
Судячи зі звуку, це була статуетка, яку Ніка привезла з подорожі до Італії.
— Леве, що скажеш? — Варвара Степанівна повернулася до сина.
— Чудова ідея! — усміхнувся Лев, не помічаючи тіні невдоволення на обличчі дружини. — Правда, люба?
Ніка поставила чашку на стіл із помітним зусиллям, відчуваючи, як її думка знову нікого не цікавить.
— Я не думаю… — почала Ніка, але Варвара Степанівна вже будувала плани:
— Наступної неділі я принесу свій фірмовий пиріг. Нікуся, ти ж не проти приготувати щось м’ясне? І більше салатів — ти ж знаєш, як діти люблять твій олів’є.
Ніка встала з-за столу, її серце стиснулося від обурення.
Усі її дні проходили між роботою та домашніми справами, а тепер навіть неділя має перетворитися на нескінченні готування й прибирання.
— Вибачте, але наступної неділі я хочу відпочити, — тихо, але твердо сказала Ніка.
Варвара Степанівна застигла з виделкою в руці.
— Що значить «відпочити»? А як же сімейний обід?
— Я втомилася, — Ніка намагалася говорити спокійно, але в її голосі вже чулася напруга. — Мені потрібен вихідний.
— Від чого втомилася? — фиркнула Кристина. — Від того, що по дому ходиш?
Лев насупився, сидячи за столом.
У кімнаті запала тиша, яку порушувало лише шурхотіння паперової серветки в руках Варвари Степанівни.
— Люба, обговорімо це пізніше, — промовив Лев, намагаючись повернути контроль над ситуацією.
— Тут нічого обговорювати, — відрізала Варвара Степанівна, поклавши серветку на коліна. — Родина повинна збиратися разом. А ти, Нікуся, просто примхлива. От у мої часи…
— Мамо, будь ласка, — втрутився Лев, помітивши, що напруга зростає. — Я поговорю з Нікою.
Коли гості нарешті роз’їхалися, а Ніка збирала уламки статуетки, в її руках залишалася лише частина фігурки з тонкою тріщиною.
Лев стояв позаду, намагаючись підібрати слова, але вони ніяк не приходили йому в голову.
— Навіщо ти влаштувала цю сцену? — його голос звучав втомлено. — Мама засмутилася.
— Сцену? — Ніка не обернулася, продовжуючи стискати совок у руках. — Я просто сказала, що хочу відпочити.
— Від сім’ї!? — Лев різко підвищив голос, відчуваючи, як його терпіння добігає кінця. — Ти ж повинна розуміти, що сімейні вечері, традиції — це важливо для мами, для Кристини!
— А моя думка когось цікавить? — Ніка поставила совок на полицю і повернулася до чоловіка. У її голосі звучав біль. — Я теж людина, Леве. Я втомилася.
— Ти повинна пам’ятати, що ти дружина, а не гостя! — випалив Лев, а його обличчя почервоніло від злості. — У тебе є обов’язки перед родиною!
Ніка відсахнулася, ніби її вдарили.
В очах защипало, а серце стислося.
— Отже, ось як ти це бачиш? Я просто обслуга для твоєї сім’ї? — вона більше не могла стримати гніву.
— Я не це мав на увазі, — Лев спробував узяти себе в руки. — Просто зрозумій…
— Ні, це ти зрозумій, — перебила його Ніка, її голос став твердим, а в очах з’явилася рішучість. — Я більше не буду готувати на всю твою родину щонеділі. Мені потрібен відпочинок.
Наступного дня, у суботу, вдома панувала тиша, але під нею ховалося напруження. Лев безрезультатно намагався знайти слова, щоб переконати її змінити рішення.
— Мама дзвонила. Вони приїдуть завтра о другій, — сказав він, не дивлячись на дружину.
— Добре, — спокійно відповіла Ніка, не піддавшись на провокацію. — Але я не буду готувати.
— Що означає «не будеш»? — Лев гепнув кулаком по столу, його обличчя напружилося. — Вони чекають святкового обіду!
— А я чекаю на розуміння, — Ніка байдуже знизала плечима. — Бачиш, не завжди отримуємо те, чого хочемо.
У неділю в домі знову було шумно — цього разу через метушню на кухні. Лев, судячи зі звуків, не надто вправно управлявся з каструлями. Здавалося, ніби весь посуд вирішив покинути свої місця.
Ніка відкрила книгу і занурилася в її сторінки.
О другій годині, як і очікувалося, у двері подзвонили.
— Вона у спальні, — почувся голос Лева. — Каже, що втомилася.
— Що?! — гучне обурення Варвари Степанівни рознеслося по квартирі. — Лежить у спальні, поки сім’я голодна? Ніко! А ну-ка виходь негайно!
Ніка перевернула сторінку, не звертаючи уваги на крики.
— Це просто знущання! — продовжувала Варвара. — Леве, як ти це терпиш? Твоя дружина зовсім знахабніла!
— Так, я б ніколи собі такого не дозволила, — підтакнула Кристина, додаючи драматизму. — Сім’я — це святе!
Через годину, коли стало зрозуміло, що святкового обіду не буде, гості почали збиратися додому.
Варвара Степанівна голосно заявила, що її син заслуговує кращу дружину.
Коли двері зачинилися, Ніка вийшла зі спальні.
Лев стояв на кухні, дивлячись на безлад, що залишився після спроби влаштувати обід.
— Задоволена? — його голос був втомленим, але з нотками невдоволення. — Зганьбила мене перед усією сім’єю.
Ніка дивилася на його спину, і раптом усе стало кришталево ясно.
П’ять років шлюбу, нескінченні компроміси, намагання догодити — і все це виявилося марним.
— Знаєш, Леве, — тихо сказала вона, — я нарешті зрозуміла одну річ.
— Яку ж? — Лев різко обернувся.
— Що я для тебе значу набагато менше, ніж твоя мама і сестра. І це ніколи не зміниться.
Ніка розвернулася і пішла у спальню.
Руки трохи тремтіли, але рішення вже визріло, і її не зупинити.
Вона повільно почала складати речі у валізу, ніби прощаючись із цим домом і цим життям.
— Що ти робиш? — голос Лева пролунав із дверей.
— Йду, — спокійно відповіла Ніка, не обертаючись. — Більше так не можу.
— Але куди? — в його голосі з’явилася паніка.
— До Аліни. Вона давно пропонувала пожити у неї.
Лев нервово провів рукою по волоссю, намагаючись знову взяти ситуацію під контроль.
— Ти не можеш просто взяти й піти! Поговорімо, знайдемо якийсь компроміс.
— П’ять років компромісів, Леве, — Ніка застебнула валізу, злегка примружившись. — Знаєш, що я отримала натомість? Роль безплатної кухарки та покоївки для твоєї сім’ї.
Взявши телефон, вона набрала номер.
— Аліно, привіт. Пам’ятаєш, ти пропонувала пожити у тебе? Пропозиція ще в силі?
Через годину таксі везло Ніку до нового життя. Вона дивилася в дзеркало заднього виду, де, застиглий, ніби кам’яна статуя, стояв Лев. І вперше Ніка не відчувала жодної провини.
Аліна зустріла її з радістю, розкривши обійми.
— Нарешті ти зважилася! Я ж казала, що так тривати не може.
В затишній квартирі подруги Ніка раптом відчула, ніби з неї зняли важкий тягар. Ніхто не вимагав від неї обідів, не критикував, не вказував, як жити.
Телефон безупинно розривався від дзвінків та повідомлень.
Лев писав, що сумує.
Варвара Степанівна надсилала гнівні тиради про невдячність.
Кристина звинувачувала у зраді сім’ї.
Ніка вимкнула звук і вперше за багато років спала спокійно.
На ранок, збираючись на роботу, вона помітила, що її погляд змінився. У дзеркалі більше не було втомленої жінки, яка намагалася догодити всім.
— Ти виглядаєш зовсім інакше, — зауважила начальниця, уважно глянувши на неї. — Наче щось важливе з тебе зникло.
Ніка усміхнулася.
— Так і є. Я нарешті почала жити для себе.
Через тиждень Лев з’явився біля її офісу. Стояв біля дверей, нервово стискаючи кулаки в кишенях.
— Прошу, повернися. Я все зрозумів, усе буде інакше. — Його голос звучав наполегливо, але Ніка більше не відчувала ні жалю, ні бажання повернутися.
— Справді? — вона подивилася на нього спокійно. — І що саме зміниться?
— Я поговорю з мамою, — швидко почав Лев. — Вони приходитимуть рідше…
— А потім усе повернеться на свої місця, — похитала головою Ніка. — Ти навіть зараз не розумієш, у чому була проблема.
Вона обійшла його, не оглядаючись, і сіла в машину Аліни, яка чекала її біля офісу.
Удома, розпаковуючи речі, Ніка дістала документи.
Розлучення.
Трудний, але необхідний крок.
П’ять років. Достатньо, щоб зрозуміти: іноді все закінчується, і не варто це продовжувати.
— Ти впевнена? — запитала Аліна, як завжди турботливо.
— Абсолютно, — кивнула Ніка. — Я мала зробити це давно.
Варвара Степанівна влаштувала справжній терор.
Вона телефонувала, приходила на роботу, плакала, кричала. Вона просто не могла прийняти, що її сина хтось відкинув.
— Як ти можеш так вчинити з Левом? — кричала вона. — Він же любить тебе!
— Ні, — спокійно відповіла Ніка. — Він любить бути зручним для вас. А я більше не хочу бути зручною.
Розірвання шлюбу минуло напрочуд спокійно.
Лев не став заперечувати. Можливо, він теж зрозумів, що їхній шлюб був приречений. Квартиру продали.
Через три місяці Ніка переїхала у свою нову квартиру. Маленьку, але свою.
Розставляючи речі, вона відчула, як у серці з’являється легкість.
Вперше за багато років вона була вдома.
Вечір. Чашка чаю. Вид з вікна.
Спокій.
Вона згадувала, як колись намагалася бути ідеальною дружиною. Як втрачала себе, намагаючись догодити всім. Як боялася розчарувати.
Телефон дзвякнув.
Лев: «Я сумую. Може, спробуємо знову?»
Ніка подивилася на екран і вперше не відчула ні болю, ні жалю.
Просто взяла і видалила повідомлення.
Минуле залишилося у минулому.
Тепер у неї було нове життя.
Життя, де вона сама встановлює правила.
М’яке світло місяця заливало кімнату, і Ніка відчула справжній спокій.
Вона була там, де мала бути — у своєму просторі, у своєму житті.
На ранок вона прокинулася з відчуттям легкості.
Попереду був новий день — її день, у її житті, за її правилами.
І це було прекрасно.
«Чемодани на прощання»