Плач у квартирі поверхом нижче

Юлія не витримала, відкинула ковдру вбік і, накинувши халат, вийшла на сходовий майданчик. Вона спустилася на один поверх вниз, притулила вухо до дверей квартири, розташованої під її помешканням. Плач чітко лунав саме звідти — звук був голосний і виразний. Юлія постукала у двері. Другу ніч цей незрозумілий звук не давав їй заснути. Якщо в ніч з п’ятниці на суботу Юлія не надала цьому значення, то в ніч на неділю почала дратуватись. Дзвонити у дзвінок вона не стала — подумала, що гучний звук розбудить усіх довкола. Все ж таки третя година ночі.

За дверима — тиша. Юля знову притулила вухо до холодних дверей. Тихо. Вона постукала знову — вже наполегливіше і голосніше. У відповідь лише котяче: «Няу. Няу».

«Ну от. Чують, що хтось стукає — і не відкривають!»

Юля намагалася згадати, хто живе під нею.

Сусідів зверху вона знала добре: молода пара з двома дітьми. І коліки, і ріжучі зубки, і просто веселі ігри — всі ці звуки були знайомі й передбачувані. А от що знизу… Юля замислилась, перебираючи в пам’яті зустрічі з сусідами.

«Може, немовля?»

Звук був більше схожий на протяжний плач, але не дорослої людини. Такий невиразний, але настирливий і не надто гучний. Але спати заважав.

Юлія постукала втретє, а потім усе ж натиснула на дзвінок. І знову — ніхто навіть не підійшов до дверей, не те що не відкрив. Довелося повертатися до себе.

У кімнаті було тихо. Юля лягла в ліжко, заплющила очі.

Звук знову з’явився, наче наблизився, а потім перемістився на кухню чи в коридор. У цьому протяжному плачі з’явилось щось безнадійне. Якісь нотки відчаю. Ні схлипів, ні виття — лише монотонність.

«Може, це холодильник?» — раптом подумала Юля. «Так. Точно».

Юлія поклала голову, накрилась подушкою й спробувала заснути. Тепер звук був майже нечутний, але сон не йшов. Заснути вдалося лише близько п’ятої ранку.

Вранці Юля довго не могла прокинутися, валялася в ліжку аж до полудня. Рятувало те, що була неділя, занять в університеті не було, вихідний. Вона пройшла на кухню, зварила каву й вийшла на балкон.

Юля вмостилася в крісло, підібравши ноги — підлога ще була холодна на початку весни. Крізь голі гілки пробивались наполегливі сонячні промені. Юля заплющила очі, зробила ковток і задумалась.

Раптом почувся чіткий звук води — краплі забарабанили по зовнішньому підвіконню, по металевому відливу, влітаючи на балкон через відкриту стулку.

Юля навіть глянула на небо. Жодної хмаринки.

«Сусіди!» — дійшло до неї, вона відчинила іншу стулку і висунула голову.

Дуже даремно. Краплі продовжили свій шлях по відливу.

— А-а-а! — Юля завила. Краплі припинилися.

— Припиніть лити брудну воду! — почувся жіночий голос знизу.

Юля обережно виглянула у вікно. У квартирі поверхом нижче точно хтось був — руку, що прибирала рушник із сушарки, вона помітила.

«Куди бігти, вгору чи вниз?» — Юля не одразу вирішила.

Вона вже не думала стукати — приклала палець до дверного дзвінка і не відпускала, доки не відчинили.

— Пожежа? — почула Юля невдоволений жіночий голос, і лише потім двері відчинилися.

— Перепрошую, задумалась, — збрехала Юля. — Я ваша сусідка зверху.

— То це ви воду ллєте, ще й брудну?! — молода жінка насупила брови й поправила куртку. Імовірно, вона щойно прийшла або збиралася виходити.

— Ні, це не я, то з п’ятого поверху. Я з іншого приводу.

— З іншого?

— Так. У вас ночами останні дні хтось плаче. Я не можу спати.

— Вибачте, звісно. Але в моїй квартирі точно ніхто не плаче. Дітей у мене немає, мене з п’ятниці не було. Я тільки-но приїхала, — жінка обурено підняла руки.

— Але звук іде саме з вашої квартири. Я вночі приходила й слухала.

— Робити вам нічого, як ночами під дверима стояти? Валер’янки попийте.

Сусідка взяла сумку й вийшла на сходовий майданчик.

— У мене ніхто не плаче! Все! — жінка замовкла й зачинила за собою двері.

Юля розгубилася від такої відповіді. Наче її прийняли за божевільну. «Як це не плаче, якщо я чула?»

Хвилину, а може й більше, сусідки стояли мовчки й дивилися одна на одну. Ніхто не йшов, хоча було очевидно, що розмова завершена.

І раптом цей звук знову повторився.

Юля навіть усміхнулася. Плач чудово було чути на сходах. Він явно лунав саме з квартири, біля якої вони стояли — ніби хтось ридав просто за дверима.

Сусідка завмерла й змінилася на обличчі.

— Чуєте? То мені не здалося. Знову.

Вона прислухалась і швидко відімкнула двері ключем. Перед дверима сидів кіт. Звичайнісінький сибірський кіт. Смугастий, вусатий. Він задоволено замуркотів і зробив крок до господарки.

— Степан! Це ти?! Перепрошую. Я й гадки не мала, що мій кіт може… таке видавати. Я вперше залишила його самого на дві ночі. Виходить, це він плакав. Злякався, мабуть, чи загубив мене.

Юля усміхнулася.

— Виходить. Добре, що з’ясували. А то я вже почала сумніватися, чи справді чула те, що чула.

— Ще раз вибачте. Мені так незручно. Я справді не знала, що він боїться. Я зараз у магазин, а ви заходьте через пів годинки на чай.

— Я? — здивувалася Юля.

— Так, ви. Якщо не зайняті. Ми ж сусідки, а навіть не знайомі. Я — Віра.

— Дуже приємно, я — Юлія, — кивнула Юля. — Із задоволенням. Тільки ще піднімуся на п’ятий — все ж таки з’ясую, що вони там ллють. Сподіваюсь, що воду — може, квіти поливали.

— Ой, точно! Лили, у мене рушник промок — знову прати.

— Добре. Домовились — через пів години, — повторила Юля й попрямувала на п’ятий поверх.