Золотисте проміння полуденного сонця, пробиваючись крізь тюлеві фіранки, наповнювали невелику орендовану квартиру Вадима і Наталії теплим, затишним світлом. За вікном шелестіло молоде листя, а в повітрі витав аромат квітучих яблунь.
Дівчина підбігла до свого нареченого. Її зелені очі блищали пустотливим вогником, коли вона, обвивши руками шию Вадима, чмокнула його й запитала:
— Ну що, коли приїздить твоя мама?
— Ой, не знаю, ой, не знаю, — затягнув він, очевидно, нервуючи.
— Та не переймайся так, вона ж тебе не з’їсть, — спробувала заспокоїти його Наталя, ніжно погладивши щоку.
— Ти її просто не знаєш, — тяжко зітхнув Вадим, опустивши плечі.
Наталя зазирнула в очі своєму нареченому, намагаючись впіймати його погляд:
— Ну, може, й насварить. Хоча за що сварити? Ми ж дорослі люди.
— Так, це правда, я розумію. Але мама… розумієш, мама, — Вадим говорив уривчасто, ніби підбирав слова.
— Ладно, годі. Ну так коли вона приїздить? — Наталя вирішила змінити тему.
— В обід, потягом.
— Ого, вже скоро! Значить, треба йти зустрічати? — в голосі дівчини з’явилось легке занепокоєння.
— Та-та-та, якщо не зустрінемо — отримаємо на горіхи, — Вадим машинально потер шию, ніби вже дістав від матері наганяй.
Спогади накотили. Місяць тому Вадим зателефонував своїй матері, яка жила в сусідньому місті. Він виїхав звідти, бо не зміг вступити на омріяний факультет. Кілька років промайнули швидко — і ось вже диплом у кишені, а сам він живе з Наталею в орендованій квартирі. Вадим зробив їй пропозицію, і тепер залишалося лише повідомити батьків. Ось мати й вирішила сама приїхати до сина, щоб поглянути на майбутню невістку.
— Ти головне — мовчи, — попередив Наталю Вадим, нервово крутячись із ґудзиком на сорочці.
— Ага, набрати води в рот? — пожартувала Наталя, намагаючись розрядити обстановку.
— Ну, не зовсім «води набрати». Не перегинай палицю зі своїми дотепами, бо маму може заклинити, — Вадим говорив серйозно, хоча в куточках губ ховалась усмішка.
— Добре, буду мовчати, — з хитринкою в очах відповіла дівчина, але в її тоні відчувалася легка образа.
Сонячні зайчики грали на стінах маленької вітальні, відбиваючись від фотографій щасливої пари в простих дерев’яних рамках.
Через кілька годин. Яскраве весняне сонце заливало перон, відбиваючись від начищених до блиску вагонів потяга, що прибував. Навколо панувала звична вокзальна метушня: пасажири квапились, голосно лунали оголошення диспетчера, гули локомотиви. У повітрі змішувався запах залізниці з ароматом квітучих каштанів неподалік.
Вадим і Наталя стояли на пероні, нервово переступаючи з ноги на ногу. Юнак раз по раз поправляв комірець сорочки, а дівчина теребила ремінець своєї сумочки. Коли потяг зупинився, вони підійшли ближче до дверей вагона.
За кілька хвилин із вагона вийшла Вероніка Павлівна — статна жінка років п’ятдесяти з акуратно вкладеним волоссям, що сивіє, і проникливим поглядом сірих очей. Одягнена вона була в строгий костюм темно-синього кольору, який підкреслював її владний характер.
Спершу Вероніка Павлівна підійшла до сина, окинула його строгим поглядом, а потім повернула голову і побачила Наталю, яка стояла трохи осторонь.
— Ну, привіт, люба, — наспівно промовила жінка, — ось ти яка, значить.
— Добрий день, — одразу ж відповіла дівчина, злегка нахиливши голову на знак поваги.
— Мам, познайомся, це… — почав було Вадим, але Наталя перебила його:
— Наталя. Його наречена, — твердо сказала вона, дивлячись просто в очі Вероніці Павлівні.
Мати Вадима окинула дівчину оцінювальним поглядом, а потім звернулась до сина:
— Подорослішав, — у її голосі змішались схвалення й легкий докір. — А чи не зарано?
— Мамо, тільки не починай повчань. Я дорослий… — спробував заперечити Вадим, але мати перебила його:
— Усі ми дорослі, — відрізала жінка. — Ну що, йдемо чи будемо тут стояти?
Юнак одразу підхопив невелику валізу матері, і вони неквапливо рушили до зупинки. Вероніка Павлівна йшла попереду, гордо тримаючи голову, за нею ішов Вадим із валізою, а Наталя замикала процесію, крадькома поглядаючи то на нареченого, то на його матір.
Весняний вітерець грався листям дерев, що росли вздовж привокзальної площі. Люди навколо поспішали у своїх справах, не звертаючи уваги на невелику групу, що повільно рухалась до автобусної зупинки.
Невеличка квартира, яку винаймали Наталя й Вадим, розташовувалась на третьому поверсі старої цегляної багатоповерхівки. Прохідна зала, маленька кімнатка й крихітна кухонька — ось і все їхнє житло. На більше молодій парі просто не вистачало коштів.
Вероніка Павлівна увійшла до квартири. Її пильний погляд одразу ж почав оцінювати обстановку. Вона відзначила про себе, що штори свіжі, пилу немає, а сама квартира виявилася доволі затишною.
— Молодці, добре влаштувались, — похвалила вона, звертаючись то до дівчини, то до сина.
Вадим усміхнувся:
— Нам поки що цього достатньо, мамо.
Вероніка Павлівна перевела погляд на зачинені двері:
— А там що?
— Це майстерня Наталі, вона тут працює, — відповів Вадим.
— Працює? — здивувалась Вероніка Павлівна. — Вдома?
— Так, мамо. Наталя працює вдома, — відповів юнак і ніжно обійняв свою дівчину.
Наталя збентежено всміхнулась.
Вони розташувались у вітальні. За вікном шелестіло листя старих тополь. Хвилин п’ятнадцять вони балакали майже ні про що. Вадим розповів, як закінчив університет, де працює, які має плани. Поцікавився, як почувається тато і чи не болить шия у мами.
— А куди мені подітись від цих болячок? З кожним роком все більше й більше, — з іронією в голосі відповіла жінка.
Увесь цей час Наталя сиділа мовчки. Вона поглядала то на свого нареченого, то на свекруху. «Та нічого, — подумала про себе дівчина. — І не з’їла мене, як Вадим обіцяв».
— Я, мабуть, піду, — сказала вона своєму нареченому.
— Це куди? — здивувалась Вероніка Павлівна.
— Уже пізно, а кімнати маленькі. Я до подруги — там переночую.
— А… — багатозначно протягнула свекруха.
— Може, повечеряєш? — запропонував Вадим.
— Ні-ні, я побіжу. Дуже дякую, ще ж їхати треба, — сказала Наталя і пішла вдягатися.
За кілька хвилин дівчина вибігла. У повітрі залишився легкий аромат її парфумів.
— Мамо, ти голодна? Ходімо, нагодую, в мене є смачненьке, — запропонував Вадим.
— Було б непогано, — відповіла Вероніка Павлівна і підвелась із дивана.
Вона зайшла на кухню. Ще раз оглянула все оцінювальним поглядом. Чашечки стояли в ряд, рушнички, серветки, тарілочки — все було акуратно розкладено. Про себе навіть подумала: «Добре».
Вадим поклав печеню, нарізав салат, підігрів чай, і вони сіли за стіл.
— Ну що ж, молодець, — похвалила його мати.
— Смачно? — запитав юнак.
— Дуже. З тебе вийде добрий кухар.
Жінка витерла губи й відклала виделку. Вадим узяв її тарілку й поставив у мийку.
— У нас є плюшки й пиріжки. Що будеш? — запитав він у матері.
— Давай усе, — коротко відповіла вона, насипаючи цукор у чашку.
Розмова затягнулася майже на годину. Вероніці Павлівні було цікаво дізнатися, як її син навчався і які в нього плани на майбутнє, окрім одруження.
Наприкінці вечора Вадим не витримав і зізнався:
— Мамо, вечерю приготувала Наталя. У неї золоті руки.
— Ого! — здивувалася жінка й мимоволі схопилася за живіт. — Щось мені не дуже добре, — заявила вона, пройшовши у вітальню. З валізи дістала свою чергову аптечку.
— Тиск? — поцікавився Вадим.
— Та ні, щось зі шлунком. Напевно, з’їла щось не те, — відповіла вона й, проковтнувши пігулку, запила її водою.
— Дарма ти вирішив одружуватись саме зараз, — сказала мати. — Ще молодий. Тобі б на ноги стати. Для чого тобі дівчина? Сяде на шию — і все.
— Мамо, у нас усе добре.
— Це дитячі розмови — «усе добре». Ти працюєш, а вона вдома сидить.
— Наталя теж працює.
— Вдома? Це не робота, це так…
— Але їй це подобається, розумієш, мамо?
— Мало що кому подобається. Я теж хотіла бути кравчинею, а довелось сидіти за столом і гризти таблиці. Подумай про себе і про неї. Недобре це все, дуже недобре.
— Мамо, я розумію тебе. Ти вперше бачиш Наталю, але вона не така, як ти думаєш. І в мене є перспективи. Зрештою, я не якийсь там писар у канцелярії.
— Ну добре, — сухо відповіла жінка й поклала аптечку назад у валізу.
За вікном згущались сутінки. Тіні від дерев химерно лягали на стіни кімнати. Вероніка Павлівна тяжко зітхнула, дивлячись на сина. В її очах читалася тривога за його майбутнє.
Вадим поступився місцем на дивані своїй матері, а сам пішов у майстерню, де стояв маленький диванчик. На ньому часто відпочивала Наталя. Вимкнувши світло й укрившись пледом, він із посмішкою на обличчі заснув.
Щойно годинник пропищав восьму ранку, як у коридорі з’явилася Наталя. Її русяві кучері весело підстрибували в такт крокам. Вона радісно забігла на кухню, відкрила кульок із випічкою, яку купила по дорозі, й покликала всіх снідати. Вадим нашвидкуруч проковтнув пиріжок, запив кавою і, чмокнувши свою наречену в щічку, побіг одягатися.
— Па-па, мені вже час, малеча! — гукнув він Наталі й одразу вискочив на сходовий майданчик.
Дівчина залишилася сама зі своєю майбутньою свекрухою, яка сиділа на дивані й уважно дивилась на наречену сина.
— І чим ти займаєшся? — запитала вона, закинувши ногу на ногу.
— Я художниця, — відповіла Наталя, тереблячи край свого барвистого плаття.
— Художниця? — хмикнула жінка. — Значить, малюєш?
— Ні, я роблю ляльки.
— Що? — брови Вероніки Павлівни підскочили вгору. Вона сперлась на спинку крісла й підвелася. — Ляльки? — Це був не стільки запит, як обурення.
— Так, декоративні ляльки. Я вам зараз покажу, ходімо, — Наталя спробувала усміхнутись.
Дівчина підійшла до дверей і відчинила свою маленьку майстерню. Вона й справді була крихітна — два на два метри. Тут стояв довгий стіл, велика шафа й невеликий диванчик. На столі — швейна машинка, якісь прилади зі збільшувальними лінзами, стаканчики з пензликами, купа баночок з фарбами. На поличках — акуратно розкладені заготовки для майбутніх ляльок.
— Ось, дивіться, — і Наталя обережно дістала з коробки ляльку.
Вероніка Павлівна підійшла ближче, нахилилась, опустила на ніс окуляри й почала уважно розглядати ляльку.
— І це комусь потрібно? — спитала вона з неприхованою зневагою.
— Що ви, звісно потрібно! Це ж справжнє мистецтво! — вигукнула Наталя.
— Пф, — зневажливо фиркнула жінка. — Ти що, в дитинстві не награлась у ці ляльки?
У голосі свекрухи прозвучала відкрита злість. Наталя здивовано подивилась жінці в очі. Тепер вони були холодні, хоча ще пів години тому в них ніби світилася доброта.
— Ти знущаєшся? — зло прошипіла свекруха.
— І цим ти збираєшся заробляти на життя?
— Так, — тремтячим голосом відповіла дівчина.
— Ти дурна чи як? — дуже грубо сказала жінка.
— Ні, — злякано прошепотіла Наталя.
— Значить, ти будеш ліпити свої ляльки, а мій син буде за тебе гарбати? Я правильно розумію? — майже закричала жінка, тикаючи пальцем у фарфорову ляльку.
— Ай! — скрикнула Наталя, ніби той палець вдарив її просто в груди.
— Це дитяча гра, а не робота!
— А що тоді робота? — наважилась запитати Наталя.
— Робота — це на справжній роботі, а ти тут займаєшся нісенітницею! Краще б хатою зайнялася. Ось, глянь, підлога яка пошарпана, могла б пофарбувати, шпалери переклеїти!
З кожним словом жінка тиснула на маленьку дівчину.
— І як тільки мій син вибрав таку потвору?
Так, Наталя знала, що не була красунею: невисока, ніжки не стрункі, трішки повненька, кучерява. У дитинстві мама називала її «кульбабкою» — і справді, вона була схожа на кульбабку. Але те, що її назвали виродком, — це не просто образило, а налякало. У дівчини затремтіли вії, і вона відчула, як на очі навертаються сльози.
— Ти ж виродок! — повторила жінка й, схопивши з полиці лялькову голову, зім’яла її пальцями. Пролунав хрускіт, і фарфор посипався на підлогу.
— Ой, — пискнула дівчина. — Не чіпайте, прошу вас!
— А це що? — жінка схопила її за руку й, викрутивши, вказала на сліди від уколів. — Ти наркоманка?
— Ні, я почесна донорка, — спробувала виправдатися Наталя.
— Знаю я цих «донорок»! Наркоманка! І ти ще грієшся біля мого сина! — жінка схопила іншу ляльку, сильно стиснула — і знову осколки посипались.
— Тобі тут не місце. І біля мого сина — теж! Ти…
Але вона не встигла договорити. У цей момент до кімнати увійшов Вадим. Його погляд був холодним. Мати не почула, як він повернувся й став свідком усієї сцени. Юнак мовчки підійшов до своєї нареченої, взяв її за руку й повів до виходу.
— Я все правильно зробила! — закричала Вероніка Павлівна.
Але Вадим не відповів. Він поцілував Наталю в щоку, по якій вже котилися сльози, і м’яко підштовхнув до дверей. Вона швидко вдяглась і, не озираючись, вибігла на сходовий майданчик.
Вадим стояв у дверях квартири. Його плечі напружились, коли він звернувся до жінки за спиною:
— Мамо, — промовив із ледь стримуваним роздратуванням, — коли нагостишся, поклади ключі в поштову скриньку.
З цими словами він різко зачинив двері. Повернувшись, побачив Наталю з заплаканими очима. Вадим м’яко підняв її підборіддя й, нахилившись, ніжно поцілував у губи — ніби хотів захистити її від болю, завданого його матір’ю.
— Ходімо, — сказав він тихо, але впевнено. — Юрко поїхав, у мене є ключі від його квартири. Поживемо поки там.
Наталя, витираючи тремтячими руками мокрі щоки, кивнула:
— Добре, — крізь сльози прошепотіла вона, — добре.
— Я все зробила правильно! — долинуло з-за дверей голосне горлання Вероніки Павлівни.
Але син не відповів. Він разом із Наталею зайшов до старого скрипучого ліфта, що пах машинною оливою. Вадим натис кнопку першого поверху, і двері повільно зачинилися.
Чоловік принижував мене перед усією ріднею, а я терпіла, але одного дня вирішила йому помститися