— Ганнусю, передай Євгену, що він просто золото! — зателефонувала з самого ранку свекруха. — Який усе-таки в мене хороший син! Не перестаю дивуватися й радіти. Подякуй йому ще раз за мене, Ганнуся, будь ласка.
— Подякувати? А за що? — щиро здивувалася невістка, яку мати чоловіка явно спантеличила своїм дзвінком.
Увесь останній тиждень від свекрухи вона чула лише скарги на тяжке життя та постійне безгрошів’я.
— Як же — за що? Ну ти даєш! За гроші! На мій ювілей. Але це ще не все. Женечка ще й на море мені дав. Здійснив мою мрію синочок. Ти ж не в курсі — ми з Єгором Абрамовичем на море зібралися після банкету, — радісно щебетала Любов Митрофанівна. — Ось відсвяткуємо мій ювілей і днів за три рвонемо на південь. Поїздка ж у нас під питанням була, але тепер, слава Богу, все вирішилось.
— Зачекайте, про які гроші йдеться? І до чого тут мій Євген? — Ганна раптом зрозуміла, що на неї чекають великі неприємності.
— Ну як же? Ти хіба ще не в курсі? А я тут розповідаю. Річ у тім, що син мені сьогодні гроші переказав. Сказав, що отримав відпускні, і вирішив їх мені подарувати. На мій ювілей. У мене просто слів немає — якого гідного сина я виховала. Це вам не Петрик у Семенівни. Той ні гривні матері не дасть, сам намагається витягнути з неї побільше…
— Зачекайте! — Ганна гучним вигуком перервала свекруху. — Євген переказав вам свої відпускні?
Їй здалося, що вона недочула. Чоловік не міг так вчинити. Не міг! Або свекруха щось наплутала, або навмисно бреше, щоб вивести невістку з рівноваги.
— Ну звісно. Про це я тобі й кажу.
— І скільки?
— Сто тисяч гривень.
— Що?! Усі відпускні й зарплату за місяць?
— Ой, ну не дуйся, Ганно, прошу тебе. І на Женечку не смій ображатися. Ти повинна розуміти — я його мати, найближча й рідна людина. Як він МЕНІ може відмовити?
— Та вже ж, у цьому ви маєте рацію. Вам не відмовиш… — приречено промовила Ганна.
— Зате ми тепер із розмахом відзначимо мій ювілей, — бадьоро й радісно продовжувала мати чоловіка. — Як я і планувала. І в Одесу зможемо з’їздити. Я там кімнату забронювала в такому затишному будиночку — просто замилуєшся! Нам із Єгором Абрамовичем там сподобається.
— А з якого дива ваш син розпоряджається нашими спільними грошима? Та ще й без мого відома? — уже не стримуючи емоцій, закричала в трубку Ганна. — І ви його в цьому заохочуєте!
— Ти чого розкричалася? Хто тобі дозволив розмовляти зі мною в такому тоні? Не забувай, що я старша і є матір’ю твого чоловіка. Саме тому вимагаю до себе поваги, — різко змінила тон Любов Митрофанівна.
— Поваги? — Ганна крикнула так голосно, що свекрусі довелося відсунути трубку від вуха. — Ви знаєте таке слово? Треба ж!
— Не хами, Ганно! Я ж по-доброму зателефонувала…
— А я і не думала хамити. Про яку повагу йдеться? Ви самі не розумієте, що обікрали нашу сім’ю і своїх онуків? Чи ви заздалегідь упевнені в тому, що ні я, ні мої діти теж не хотіли б з’їздити цього літа на море?
— Ну, я так і знала. Припускала, що ти будеш незадоволена. Ганно, давай не будемо лаятися і скандалити. Зрозумій, це рішення мого сина. Євген сам, за власним бажанням, вирішив допомогти мені й таким чином розпорядився своїми грошима. Ти як дружина маєш прийняти це і змиритися. Адже все вже сталося, — повчальним тоном говорила в трубку свекруха.
— Боже мій, які мудрі слова! Так би слухала й слухала. Та тільки ви, Любове Митрофанівно, своїй дочці це розкажіть! Коли її чоловік віддасть усі гроші своїй матусі, ви заспокойте дочку ось цими самими словами. І їй одразу стане легше, — не вгамовувалася Ганна, вирішивши сьогодні дати урок спритній свекрусі.
— Ганно, не перекручуй. До чого тут моя дочка? У хороших сім’ях дружина повністю довіряє чоловікові. У тому числі й у фінансових питаннях. Я й не думаю, що мій син віддав мені останні гроші. Напевно, у вас є заощадження, просто зараз ти влаштовуєш скандал на порожньому місці. І я чудово розумію, чому. Тобі не хочеться саме мені віддавати ці гроші.
— Яке вам діло до наших із чоловіком заощаджень? Ну було б зрозуміло, якби на лікування чи на операцію попросили. Але ось це взагалі нонсенс! Влаштовувати бенкети та їздити на море за чужі гроші — це просто верх цинізму!
Після цих слів Ганна обірвала розмову і зі злістю жбурнула мобільний на крісло. Від образи й обурення її трясло дрібним тремтінням. Вона намагалася зібрати докупи думки, але через пережиті емоції не могла цього зробити.
— Треба дочекатися чоловіка і все в нього з’ясувати, — вирішила Ганна. — Головне, не прибити його під час з’ясування стосунків.
Подружжя давно вже обговорило, куди витратить свої відпускні. І та новина, яку озвучила свекруха, просто вибила з колії, позбавивши бідну жінку душевної рівноваги.
Квартира, в якій, крім подружжя, жили двоє хлопців, була вже затісною. На нову Ганна з Євгеном поки не замахувалися, розуміли, що не потягнуть. Але нещодавно прийняли рішення — купити невеличкий будинок у селі, як дачу.
Місце, де подружжя пригледіло собі житло, не було дачним селищем. Це було звичайне село, в якому люди жили цілий рік. І саме цей факт зіграв вирішальну роль. У будиночку можна було жити не лише влітку, вирощуючи зелень та овочі, а й приїжджати туди під час осінніх та весняних канікул. А також проводити там довгі новорічні свята. Будинок був хоч і невеликим, але капітальним, із садом, лазнею та всім необхідним для життя.
Побачивши його вперше, коли гостювали у знайомих, подружжя задумалося про те, щоб незабаром придбати його у свою власність. Навіть господарям пообіцяли. Ті сказали, що почекають, поки покупці зберуть потрібну суму.
Відпускні Євгена та Ганни могли стати тією початковою сумою, яка б дозволила здійснити мрію і придбати омріяний будинок.
— Ні, я так не можу. Чекати більше немає сил! — Ганна схопила мобільний.
— Так, люба. Сумувала? — як ні в чому не бувало запитав чоловік.
— Дуже! А ти скоро додому? — ледве стримуючи себе, щоб не закричати, запитала дружина.
— Та ти знаєш… Ми тут з хлопцями посидіти трохи хотіли, п’ятниця ж. Та й відпустку відсвяткувати не завадило б, — продовжував Євген.
— Ах, ось воно що! Свято у тебе, значить. Ну, зрозуміло. А може, ти мені перекажеш свої відпускні? А то господарі будинку хвилюються. Обіцяли їм гроші на цьому тижні, а самі мовчимо.
— Ганнусю, тут така справа… — чоловік зам’явся, непросто було сказати, що грошей у нього більше немає.
— Я слухаю тебе. Слухаю. Будь сміливішим, Євгене! Ну, чого ж ти замовк, поник, розгубився? Чи ти сміливий тільки зі своєю мамою? Зухвалий, щедрий до нестями! До такої міри щедрий, що тобі плювати на інтереси власної сім’ї.
— Ганю, а в чому справа? — наче навіть здивувався чоловік.
— О, а ти ще не в курсі? Та тобі ж надали звання — найкращий син року! Браво, дорогий! Ти молодець! Хвалю. Тільки от чоловік і батько ти тепер ніякий, май це на увазі! І я теж буду мати це на увазі. Обов’язково!
Ганна скинула виклик. Вона знала, що Євген зараз же примчить додому, відмовившись від посиденьок з друзями. Найголовніше — тепер не брати трубку і не відповідати на його дзвінки.
За пів години чоловік уже був удома.
— Ну, давай, дорогий мій, розповідай. Поділися, що тебе змусило таку чималу суму віддати своїй матері й таким чином позбавити свою сім’ю надії на купівлю будинку, — втомлено промовила Ганна.
— Ганю, ти розумієш, я не зміг. Не зміг відмовити матері. Вона так мріяла зібрати всіх своїх рідних і друзів. Адже мама ніколи, ти уявляєш, ніколи не святкувала свої ювілеї. Жодного разу в житті!
Ганна лише важко зітхнула. Але поки мовчала.
— Мама так плакала, коли розповідала мені про своє життя. Про те, як важко їй було самій ростити мене і сестру. Скільки сил і коштів вона вклала в нас, у моє виховання. І про те, що жертвувала багатьом, у тому числі й своїм особистим життям. А зараз, у такому солідному віці, їй зустрівся Єгор Абрамович, і мама вважає це дивом. І на знак вдячності цьому чоловікові за його турботу та увагу до неї вирішила звозити його на море.
— Оце мелодрама! Я вже майже плачу! — видала Ганна зі злістю.
— Ганю, ну припини. Ти знаєш, що на морі вона теж давно не була. Востаннє, коли мені було років десять. Уявляєш? Ми разом із нею тоді їздили, удвох. Цю поїздку я пам’ятаю смутно, але мама розповідала, як нам із нею було там добре, знімки старі показувала і плакала.
— Може, мені теж заплакати? Так я вже готова, на межі!
— Ганю, припини. Вона моя мати. І мені стало шкода її, чисто по-людськи. Що вона бачила в житті? Та нічого — робота, дім, турботи й безгрошів’я. Мене ростила, старалася. А зараз їй щастя на старість усміхнулося. Ну і що ті гроші? Це ж не головне в житті. Я ще зароблю. І будинок наш почекає. А ні, то інший підшукаємо. Ну, як ти? Заспокоїлася?
— Як я, питаєш? Дуже погано! Просто невимовно погано. Ось думаю, до кого б теж піти й поплакатися на своє життя, щоб мені теж кинули тисяч сто-п’ятдесят. А краще — двісті. Як ти думаєш, спрацює?
— Ти що, засуджуєш мене? Ганю, ну невже тобі не шкода мою матір? — щиро здивувався чоловік.
— Ні, мені не шкода твою матір. Мені шкода своїх дітей. І себе. Шалено шкода себе, тому що мені в чоловіки дістався такий ідіот і тупиця.
Ганна помовчала рівно хвилину, щоб вирівняти дихання. Хотіла, щоб наступні слова прозвучали чітко і без зайвих емоцій.
— Зараз же, ти чуєш мене? Цієї ж секунди телефонуй своїй матері й вимагай, щоб усі гроші, які ти переказав, вона повернула тобі назад. Зараз же!
— Ганю, ну як же це?.. — чоловік ще не вірив у те, що йому доведеться так вчинити.
— Повторювати я більше не маю наміру. Якщо ти цього не зробиш, то завтра я куплю нам із дітьми квитки на море. А по приїзді я подам на розлучення. А ти… Ти збереш свої речі й поїдеш жити до мами. Там заодно відзначите її ювілей. З розмахом і шиком, як вона і мріяла. І можливо, тебе, Євгене, навіть візьмуть із собою в Одесу. Хоча це навряд чи. Швидше за все, залишать охороняти мамину квартиру й годувати її котів.
— Ти ставиш мені ультиматум?
— Так, саме так. Вибирай, усе у твоїх руках, — суворо промовила Ганна.
— Добре, я це зроблю. Шкода, що доведеться засмутити маму. Яка ж ти все-таки бездушна! — з досадою промовив чоловік.
Свекруха гроші повернула і навіть швидко, чим здивувала Ганну. Як Євгену вдалося вмовити матір, залишилося загадкою.
Невдовзі подружжя, як і планувало, придбало будинок у селі. З невісткою з того часу Любов Митрофанівна більше не спілкується. Але сама Ганна з цього приводу зовсім не засмучується. Від таких свекрух краще тримати й свою сім’ю, й бюджет якомога далі. Щоб чого не сталося.
Поки чоловік був на заробітках, у мене з’явилася дитина. Я збрехала, що він його батько, але не знала, до чого це призведе