Тетяна стояла в маленькій ванній кімнаті батьківського будинку, розглядаючи патьоки іржавої води на білому кахлі. Пральна машина мовчала, її дверцята була прочинена, а всередині лежав вологий одяг матері.
— Мамо, вона зовсім зламалася? — спитала Тетяна, повертаючись до Віри Іванівни.
— Так, доню, — зітхнула мати, поправляючи сиве волосся. — Майстер приходив, сказав — не підлягає ремонту. Двадцять років відпрацювала, своє відслужила.
Тетяна кивнула, подумки прикидаючи витрати. Хороша пральна машина коштує близько 15 тисяч гривень. Сума підйомна для сімейного бюджету, особливо з огляду на нещодавню премію чоловіка.
— Не хвилюйся, мамо, — заспокоїла Тетяна. — Завтра з Денисом поїдемо, виберемо нову.
Віра Іванівна розгублено замахала руками.
— Та що ти, Таню! У мене таких грошей немає. Поки що руками поперу.
— Якими руками? — обурилася Тетяна. — Тобі ж сімдесят два роки! Ми купимо, не хвилюйся.
Вдома Тетяна розповіла чоловікові про поломку.
— Ден, мамі потрібна пральна машина. Стара зовсім здохла.
Денис відірвався від телевізора і подивився на дружину з незадоволеним обличчям.
— І що? Нехай сама купує.
— Як це сама? — не зрозуміла Тетяна. — У неї пенсія 9 тисяч.
— Тань, ми не зобов’язані допомагати твоїм батькам, — відрубав чоловік і повернувся до перегляду новин.
Тетяна застигла посеред вітальні. Слова чоловіка прозвучали, як ляпас. Не зобов’язані? А місяць тому Денис без вагань переказав сестрі 20 тисяч гривень на літній відпочинок дітей. Ніхто тоді не говорив про обов’язки.
— Ти в нормі? — тихо спитала Тетяна. — Ми допомагаємо твоїм родичам, а моїм не зобов’язані?
Денис поставив телевізор на паузу і повернувся до дружини.
— Це різні ситуації, Таня. Світлана одна ростить дітей, їй справді важко.
— А моїй мамі не важко? — обурилася Тетяна. — Пенсія мізерна, тата нема вже три роки. Як їй на дев’ять тисяч купити пральну машину?
— У твоєї мами є інші діти, — нагадав Денис. — Хай брат допомагає.
Тетяна хмикнула. Костянтин працював охоронцем, отримував трохи більше за маму. Його дружина не працювала, сиділа з двома малими дітьми. Звідки в нього 15 тисяч на пральну машину?
— Костя ледь зводить кінці з кінцями, — пояснила Тетяна. — У нього іпотека, двоє дітей. Де йому взяти такі гроші?
— Це його проблеми, — знизав плечима Денис. — Не можна ж усе звалювати на нас.
Тетяна відчула, як гаряча хвиля підіймається з грудей до горла. Усе звалювати на них? А коли свекруха просила відремонтувати дачу, хто платив за матеріали? Коли Світлана розлучалася і потребувала адвоката — хто допомагав? Коли теща Дениса лежала в лікарні й потрібні були дорогі ліки — хто купував?
— Послухай, Денисе, — почала Тетяна, намагаючись говорити спокійно. — Давай пригадаємо, скільки ми витратили на твою родину за останній рік.
— До чого тут це? — насторожився чоловік.
— До того, що ти говориш про обов’язки, — відповіла Тетяна. — Дах на дачі твоєї мами — 40 тисяч. Адвокат для Світлани — 25. Ліки для Катерини Петрівни — 12 500. Відпочинок дітям Світлани — 20. Разом майже 100 тисяч за рік.
Денис насупився.
— І що з того? Це ж моя родина.
— А моя мама хто? — тихо спитала Тетяна. — Чужа?
Ці слова повисли в повітрі. Денис відвів погляд, розуміючи, що сказав зайве. Але відступати не збирався.
— Таню, не перекручуй. Просто ситуації різні.
— Чим різні? — наполягала Тетяна. — Тим, що це не твоя мама? Чи тим, що 15 тисяч на пральну машину — це багато, а 20 тисяч на відпочинок — нормально?
— У дітей Світлани має бути відпочинок, — виправдовувався Денис. — А пральну машину можна купити й простішу.
Тетяна сіла на край дивана, щоб не впасти. Невже чоловік справді вважає свою родину важливішою? Невже її мама для нього — ніхто?
— Тобто ти вважаєш, що твої племінники важливіші за мою маму? — уточнила Тетяна.
— Я не це мав на увазі!
— Саме це й сказав, — заперечила Тетяна. — Дітям Світлани — 20 тисяч на розваги, а літній жінці — жодної копійки на побутову техніку.
Денис підвівся і почав ходити кімнатою.
— Ти все перекручуєш! Я просто вважаю, що кожен повинен піклуватися про своїх батьків сам.
— Тоді чому ми піклуємось про твоїх? — парирувала Тетяна. — Чому твоя мама може розраховувати на нашу допомогу, а моя — ні?
— Бо… — Денис зам’явся, розуміючи, що логічного пояснення немає.
— Бо вона твоя, а не моя, — завершила за нього Тетяна. — Ось і вся різниця.
Чоловік зупинився біля вікна, дивлячись на літній двір. Діти сусідів грали у футбол, їхні вигуки долинали крізь відчинені вікна. Звичайний липневий вечір, але в їхньому домі панувала напружена тиша.
— Гаразд, — нарешті вимовив Денис. — Може, ти й права. Але давай купимо щось недороге. Десь за 7–8 тисяч.
Тетяна похитала головою.
— За такі гроші продають китайський мотлох, який зламається через рік. А твоїй мамі на дачу ми поставили альтанку за 15 тисяч, пам’ятаєш? Там навіть не було потреби — просто забаганка.
— Альтанка — це інше…
— Чим інше? — вибухнула Тетяна. — Тим, що це просила твоя мама? Значить, гроші одразу знаходяться, ніхто не торгується, не шукає дешевших варіантів!
Денис стиснув кулаки.
— Таню, не кричи. Сусіди почують.
— Нехай чують! — не вгамовувалася Тетяна. — Хай знають, який у мене справедливий чоловік! Своїм — усе найкраще, чужим — подачки!
— Твоя мама мені не чужа…
— Тоді доведи! — зажадала Тетяна. — Поїхали завтра, виберемо нормальну пральну машину. Як вибирали альтанку твоїй мамі.
Денис мовчав, і це мовчання говорило більше, ніж будь-які слова. Тетяна зрозуміла — чоловік не збирається витрачати гроші на її маму. Все, що він може запропонувати, — дешева підробка, щоб формально «допомогти».
— Знаєш що, Денисе, — тихо сказала Тетяна. — Не треба. Куплю сама.
— Звідки в тебе гроші? — здивувався чоловік.
— А як ти думаєш, на що я відкладаю з зарплати? — усміхнулася Тетяна. — На випадок, коли чоловікові шкода витратитися на мою родину.
Ці слова боляче вдарили по самолюбству Дениса.
— Це несправедливо, Тань. Я не жадібний.
— Не жадібний? — перепитала Тетяна. — Тоді чому для твоєї родини гроші завжди є, а для моєї — ні? Чому я змушена просити, пояснювати, доводити необхідність кожної покупки?
— Ти перебільшуєш…
— Перебільшую? — перебила Тетяна. — Згадай, як ми купували подарунки твоїм племінникам на день народження. По 2,5 тисячі кожному — навіть не обговорювали. А коли мій похресник просив велосипед, ти сказав: «Хай батьки самі купують».
Денис хотів заперечити, але слів не знаходилось. Факти говорили самі за себе.
— А пам’ятаєш, як твоя мама захворіла на грип? — продовжувала Тетяна. — Ми одразу поїхали, привезли фрукти, ліки, найняли доглядальницю. А коли моя мама лежала з запаленням легень, ти сказав: «Зараз нормальні лікарні, сама впорається».
— Це було давно…
— Пів року тому! — вигукнула Тетяна. — І таких прикладів десятки! Твоя родина — святиня, моя — другорядна, за залишковим принципом.
Денис сів у крісло, усвідомлюючи, що дружина права. Але визнавати власну несправедливість не хотілося.
— Можливо, я іноді й неправий, — неохоче погодився чоловік. — Але ж не навмисне.
— Не навмисне? — недовірливо перепитала Тетяна. — П’ять років шлюбу, і всі п’ять років одна й та сама схема. Твоїм родичам — щедрість, моїм — скупість.
Ці слова прозвучали як вирок. Тетяна вперше озвучила те, що давно відчувала, але боялась визнати. Чоловік справді ділить людей на «своїх» і «чужих». А її родина потрапила до категорії «чужих».
— Гаразд, — сказав Денис після тривалої паузи. — Купимо твоїй мамі пральну машину. Нормальну.
— Не потрібно, — відповіла Тетяна. — Уже пізно.
— Як пізно? — не зрозумів чоловік.
— Пізно грати у щедрість, — пояснила Тетяна. — Ти показав своє справжнє ставлення. Тепер будь-яка допомога виглядає як милостиня.
Денис розгублено дивився на дружину, не розуміючи, як виправити ситуацію.
Тієї ж ночі Тетяна лежала без сну, перебираючи в пам’яті минулі роки. Картина ставала дедалі яснішою. Новий рік завжди святкували у батьків Дениса. Літню відпустку вибирав чоловік, орієнтуючись на свої смаки. Купівля автомобіля, вибір квартири, навіть меблів — скрізь головним було слово Дениса та його родичів.
А де була її родина? На узбіччі. Вірі Іванівні діставались залишки уваги та турботи. Костянтин з дітьми бачився з Денисом лише на великі свята. Її думка враховувалась в останню чергу.
Вранці Тетяна зателефонувала подрузі Галині.
— Галь, можна до тебе зайти? Потрібно поговорити.
— Звісно, приїжджай, — погодилась подруга без зайвих запитань.
За чашкою кави Тетяна розповіла про вчорашній конфлікт. Галина слухала мовчки, зрідка киваючи.
— Знаєш, Тань, — сказала вона, коли Тетяна закінчила, — я давно це помічала. Пам’ятаєш день народження твоєї мами? Денис тоді знайшов відмовку й не прийшов. А на ювілей своєї матері всіх зобов’язав бути.
Тетяна згадала той день. Справді, чоловік послався на термінову роботу, хоча напередодні планував зустріч із друзями.
— Це ненормально, Тань, — продовжила Галина. — Родина має бути однаково важливою для обох. А у вас виходить, що твоя сім’я — це додаток до його сім’ї.
Увечері Денис зустрів дружину вдома з букетом троянд.
— Тань, пробач за вчора, — почав він. — Давай купимо твоїй мамі добру пральну машину. Поїдемо завтра, виберемо.
Тетяна поставила квіти у вазу, не дивлячись на чоловіка.
— Ти так і не зрозумів, у чому проблема, — тихо сказала вона.
— Зрозумів, зрозумів! — запевнив Денис. — Я був неправий. Виправлюсь.
— Денисе, справа не в пральній машині, — пояснила Тетяна. — Проблема в тому, що ти ділиш людей на сорти. Твоя родина — вищий сорт, моя — другий.
— Та що ти таке говориш! — обурився чоловік. — Які ще сорти? Просто іноді не подумав, сказав зайве.
— Іноді? — перепитала Тетяна. — П’ять років шлюбу — це «іноді»?
Денис розгубився. Дружина говорила серйозно, а він сподівався відбутись вибаченнями й подарунком.
— Добре, — здався чоловік. — Чого ти хочеш?
— Рівного ставлення до обох родин, — чітко сформулювала Тетяна. — Якщо допомагаємо твоїм — допомагаємо й моїм. Якщо витрачаємо час на твою родину — витрачаємо й на мою. Якщо враховується думка твоєї мами — враховується й думка моєї.
Денис насупився.
— Це складно, Тань. Не можна ж усе вимірювати лінійкою.
— Чому складно? — здивувалась Тетяна. — 20 тисяч Світлані — легко, 15 тисяч моїй мамі — складно?
— Ну… ситуації різні…
— Денисе, — перебила Тетяна, — або ти готовий ставитися до моєї родини так само, як до своєї, або нам немає про що говорити.
Чоловік відчув, що дружина налаштована рішуче. Але змінювати звички не хотілося. Його родина й справді здавалася йому важливішою. Невже в цьому щось погане?
— Тань, ти з мухи робиш слона, — спробував пожартувати Денис. — Ну посперечалися через пральну машину — не кінець же світу.
— Через пральну машину? — перепитала Тетяна. — Тобто ти так нічого й не зрозумів.
Тетяна сіла навпроти чоловіка, дивлячись йому прямо в очі.
— Денисе, скажи чесно: ти вважаєш мою родину рівною своїй?
Довга пауза сказала більше, ніж будь-які слова. Чоловік уникав прямої відповіді, розуміючи, що правда дружині не сподобається.
— Тань, моя родина… ну, вона мені ближча, це ж природно…
— Природно? — перепитала Тетяна. — А мені моя родина теж природно ближча. Але я не ділю наш бюджет на мій і твій. Не ділю час на важливе для себе й неважливе для тебе.
— Це інше…
— Ні, Денисе, це те саме, — заперечила Тетяна. — Ти просто звик, що твоє слово головне, а моє — другорядне.
Чоловік почав сердитися. Розмова зайшла надто далеко.
— Тань, ти вимагаєш неможливого! — вибухнув Денис. — Неможливо всіх любити однаково!
— Я не вимагаю любові, — спокійно відповіла Тетяна. — Я вимагаю поваги. До моєї родини, до моїх почуттів, до моєї думки.
— А я що, не поважаю?
— Ні, не поважаєш, — чітко сказала Тетяна. — Повага — це коли думка дружини важить стільки ж, як і думка чоловіка. Коли її родина така ж важлива, як і його.
Денис підвівся і почав ходити по кімнаті. Дружина вимагала кардинальних змін, а він не бачив у цьому потреби.
— Знаєш, Тань, — сказав після паузи, — може, тобі варто менше слухати подруг? Вони тобі всяку дурню в голову вбивають.
Ця фраза стала останньою краплею. Тетяна зрозуміла — змін не буде. Ба більше, чоловік вважає винними всіх, крім себе.
— Денисе, — тихо промовила Тетяна, — я даю тобі тиждень на роздуми. Або ти готовий будувати рівноправні стосунки, де поважають обидві родини, або я йду.
— Що? — ошелешено спитав Денис. — Ти погрожуєш розлученням?
— Я не погрожую, — відповіла Тетяна. — Я ставлю умову. У мене є самоповага, і я не готова все життя бути людиною другого сорту у власному шлюбі.
Денис не повірив почутому. Дружина завжди була покладливою, погоджувалась з усім. Звідки взялась така рішучість?
— Тань, ти ж мене любиш…
— Люблю, — згодилася Тетяна. — Але любов — це не дозвіл терпіти зневагу. Я хочу бути рівноправним партнером, а не прислугою при твоїй родині.
Наступні дні минули в напруженому мовчанні. Денис сподівався, що вона передумає, а Тетяна чекала змін. Але чоловік поводився, наче нічого не сталося.
У суботу Денис поїхав до матері обговорювати ремонт дачі. Повернувся з планами витратити на ділянку 35 тисяч гривень. Про пральну машину для Віри Іванівни не згадав.
— Все, Денисе, — сказала Тетяна ввечері. — Я зрозуміла твою відповідь.
— Яку відповідь? — не зрозумів чоловік.
— 35 тисяч на дачу твоєї мами — легко. 15 тисяч на необхідну річ для моєї мами — проблема. Це і є твоя відповідь.
Наступного дня Тетяна зібрала речі. Денис метушився по квартирі, не вірячи, що вона справді йде.
— Тань, постривай! Давай усе обговоримо!
— Обговорювати вже нічого, — відповіла Тетяна, складаючи документи до сумки. — Ти зробив свій вибір. Твоя родина — понад усе.
— Але ж я тебе люблю!
— А я люблю себе, — відповіла Тетяна. — Достатньо, щоб не погоджуватись на роль людини другого сорту.
Тетяна пішла до матері. Першим ділом купила Вірі Іванівні чудову пральну машину. За власні заощадження, без чийогось дозволу. А Денис залишився один, не розуміючи, як п’ять років шлюбу зруйнувались через якусь пральну машину. Він так і не усвідомив, що проблема була не в техніці, а в зневазі до людини, яка мала б бути для нього найціннішою.
— Ти ж обіцяла поділитися спадком, — промовила зовиця, але її надії так і не справдилися.