– Що трапилося? – Андрій навіть не відвів очей від ноутбука, де миготіли таблиці й графіки.
– Що сталося?! – Марина стиснула пакет так, що пластик із тріском прогнувся. – Твоя мама вчора прийшла в новій шубі – справжній норковій, за цілих двісті тисяч гривень! Це її подарунок від тебе? А мені… – вона дістала з пакета ополоник, – це?!
Сніг за вікном рясно вкривав місто, перетворюючи вулиці на біле полотнище. На дорозі зрідка з’являлися машини, що повільно пробиралися крізь хуртовину.
– Марин, дозволь пояснити… – спробував Андрій.
– Ні! – перебила його Марина, різко махнувши рукою. – Навіть не намагайся! Думаєш, я не розумію, що тепер скаже твоя мама? – вона перейшла на пародійний тон: – «Ах, мій Андрійко такий турботливий! Шубку подарував! А твій що? Ополоник?» – Із люттю вона закинула пакет із подарунком на диван. – Все! Я йду до Лєни!
– У таку хуртовину?
– А хоч би й у шторм! – відрізала Марина, зосереджено натягуючи чоботи. – Якщо залишуся тут, точно вибухну… – не закінчивши, вона з гучним тріском зачинила двері.
Морозний вітер одразу вдарив їй у лице, змушуючи нахилитися. Сніг засипав усе навколо, але вона, опустивши голову, пішла вперед. До подруги потрібно було пройти хвилин двадцять – саме стільки, щоб трохи охолонути.
У кишені завібрував телефон. Андрій. Марина вимкнула звук, навіть не глянувши на екран. Вона зараз не хотіла ні з ким розмовляти.
Лєна довго не відкривала. Коли двері нарешті прочинилися, на порозі з’явилася подруга, трохи розтріпана і втомлена після новорічної ночі.
– Із таким обличчям і в таку негоду? Що сталося? – запитала вона, пропускаючи Марину до квартири.
– Андрій… – важко зітхнула та.
– Знову щось? – Лєна дістаючи чайник і печиво, кинула на неї уважний погляд. – Що на цей раз?
– Він мені подарував ківшик і ополоник! А своїй мамі – норкову шубу за двісті тисяч гривень! – із розпачем вигукнула Марина, плюхнувшись на диван.
– І це все? – поцікавилася Лєна.
– Як це «все»?! – обурилася Марина. – Уявляєш, його мама вже всім розповіла про шубу! А завтра, коли дізнається про мій «подарунок», почнеться чергова хвиля насмішок!
– А може, у тому ківшику щось заховане? – задумливо припустила подруга.
– Що, наприклад? Інструкція «Як частіше бувати на кухні»? – із сарказмом кинула Марина.
– Ти могла б не поспішати з висновками, – Лєна легенько посміхнулася.
– Які ще висновки?! – Марина нервово почала ходити туди-сюди по кімнаті. – Ми вже десять років одружені! І тепер це?! Я все розумію: мама – це святе. Але шуба за двісті тисяч?! Ми ледве зводили кінці з кінцями після його звільнення!
Лєна нічого не відповіла, лише підсунула їй чашку чаю. Марина витерла сльози, що з’явилися на очах.
– Найгірше, що я підтримала його, коли він залишив офіс і вирішив завести цей кулінарний блог, – продовжила Марина, вже трохи спокійніше. – Думала, нехай займається тим, що любить. А тепер усе, що я бачу – шуба для мами й… ківшик для мене.
– Слухай, а скільки в нього зараз підписників? – раптом спитала Лєна.
– Та я давно вже не перевіряла, – відмахнулася Марина. – Робота, завали – мені просто не до того.
– Може, й даремно, – тихо відповіла Лєна. – Пам’ятаєш того хлопця, що жив у сусідньому будинку? У нього теж блог був, а зараз на телебаченні передачу веде.
– І що з того? – сухо відповіла Марина.
– А те, що ти, можливо, не все знаєш, – кинула подруга. – Може, краще не поспішати з обвинуваченнями?
Марина тільки зітхнула, натягнула пальто і вийшла назад у заметіль.
Зворотний шлях додому здавався нескінченним. Вітер проникав під одяг, обпалюючи холодом, а сніг ліпився до лиця, змішуючись зі слізьми.
У квартирі панувала незвична тиша, яка чітко нагадувала про те, що господаря немає. Марина увімкнула світло – нікого. На столі самотньо стояла чашка із недопитим чаєм, а екран ноутбука світився якоюсь відкритою сторінкою. Вона мигцем глянула на монітор – графіки, цифри, незрозумілі коментарі іноземною мовою.
– Та нехай! – із викликом промовила вона, пройшовши повз пакет із «подарунком», що лежав на дивані.
У спальні приглушено блимала гірлянда, яку вони разом прикрашали напередодні Нового року. Андрій тоді був таким уважним, навіть турботливим… Якось знайшов її улюблені ялинкові кульки з єдинорогами – ті самі, що вони купили ще в перший рік шлюбу. Марина тоді навіть здивувалася: була впевнена, що кульки загубилися під час одного з переїздів.
– Ні, не буду про це згадувати! – твердо вирішила вона, різко мотнувши головою.
Телефон завібрував. Андрій. «Не відповім, нехай дзвонить хоч цілий день!» – подумала вона з рішучістю.
Безцільно блукаючи квартирою, вона скидалася на левицю в тісній клітці. Вмикала телевізор – і тут же його вимикала. Ставила чайник – і забувала про нього. Навіть намагалася взяти книгу до рук, але нервово кинула її на стіл, так і не відкривши.
Погляд раз за разом зупинявся на пакеті, який лежав на дивані.
«А раптом Лєна мала рацію? Щось таки заховано?» – нав’язливі думки ніяк не покидали її голову.
– Нізащо! – рішуче вигукнула Марина сама собі. – Не буду заглядати!
Не встигла вона обдумати ці слова, як у двері раптом подзвонили. На порозі стояла Віра Петрівна – сусідка, яка мала славу великої пліткарки та неабиякої любительки поговорити.
– Маринко, з Новим роком! – защебетала вона, протягуючи тарілку із шаніжками. – А ти знаєш, що твій Андрій…
– Що саме? – насторожено перепитала Марина.
– Ну, я чула… – почала Віра Петрівна, але трохи зніяковіла. – Кажуть, тепер його показують на телебаченні?
– Що? – здивовано перепитала Марина.
– Учора бачила на кулінарному каналі! – впевнено заявила сусідка. – Спочатку навіть не повірила, але це точно був він.
– Це якась помилка, – втомлено відповіла Марина, злегка примруживши очі. – Андрій просто веде блог для себе, це його хобі.
– А я думала… Ну, раз така дорога шуба… – сусідка зітхнула і поспішила ретируватися після того, як Марина різко зачинила перед нею двері.
«Отакої! Тепер ще й плітки розпускають…» – обурилася вона, кинувши сердитий погляд на пакет, що лежав на дивані.
«Не хочу навіть дивитися, що там! І не буду!» – твердо вирішила вона.
За вікном усе ще мела хуртовина. Десь далеко розривалися останні новорічні феєрверки. Марина сиділа на дивані, обійнявши коліна руками, і намагалася зрозуміти, коли саме все почало йти не так.
Рівно рік тому вони зустрічали Новий рік удвох. Про похід у ресторан навіть мови не було – бракувало грошей. Андрій тоді вирішив піти з офісу, заявивши, що більше не витримує цієї рутини. Вона підтримала його рішення і навіть запропонувала спробувати себе у чомусь новому. Так і народилася ідея кулінарного блогу…
Її думки обірвав дивний звук у коридорі. Спочатку щось дзенькнуло, потім клацнув замок.
«Повернувся…» – серце раптом стислося.
– Марин, ти вдома? – голос Андрія звучав якось незвично, із нотками хвилювання.
Вона вперто мовчала, не відводячи погляду від вікна.
– Увімкни телевізор, – раптом почула вона голос свекрухи, яка стояла у дверях. Олена Павлівна була без тієї самої шуби. – На двадцять першому каналі.
– Що? Ви вирішили ще раз посміятися? – холодно запитала Марина.
– Просто увімкни, – серйозно сказала свекруха. – Я ніколи не стала б брати участь у чомусь негідному.
Марина вагалася кілька секунд, але все ж таки взяла пульт. На екрані з’явилася заставка кулінарного шоу, а потім – знайоме обличчя.
– Це… – здавалося, у неї перехопило подих.
– Це твій чоловік, – підтвердила свекруха. – Той самий, що «лише веде блог».
На екрані Андрій із впевненістю керував процесом приготування, а глядачі чекали на дегустацію. Їхні обличчя світилися захватом.
– Це просто реклама, – пояснив Андрій, сідаючи поруч із нею. – Передача вийде завтра. Хотів зробити сюрприз.
– Сюрприз? – Марина нарешті перевела на нього погляд.
– Пам’ятаєш бабусин рецепт вареників із яблуками? Зі секретним інгредієнтом?
– Той, який ти постійно намагався дізнатися? – попри роздратування, у її голосі зазвучала нотка зацікавленості.
– Я його вдосконалив. І, уяви, цей рецепт виграв конкурс. Головний приз – контракт із кулінарним каналом і…
– І що ще? – тихо запитала вона, відчуваючи, як серце прискорює ритм.
– Заглянь у ківшик, – ледь помітно посміхнувся він.
– Знову цей ківшик! – сердито промовила Марина, перехрестивши руки на грудях. – Навіть не змушуй мене дивитися туди.
– Марина Сергіївна! – свекруха рішуче випросталася, поставивши руки на боки, що було для неї зовсім нехарактерним. – Скажи, чому ти така вперта? Я стільки років мовчала, але зараз уже терпіти не можу! Ти іноді така… така…
– Яка? – Марина підняла брови, відчувши легкий виклик у голосі свекрухи.
– Невгамовна! Наполеглива! Уперта, як я! – несподівано розсміялася та. – Думаєш, чому я вже сорок років живу зі своїм чоловіком? Бо навчилася хоч інколи виконувати прохання! А ти… ну хоч раз зроби так, як тебе просять, і зазирни в цей ківшик.
Марина здригнулася. Вона не звикла чути такий тон від завжди стриманої Олени Павлівни. Його можна було порівняти з наказом полковника перед строєм.
– Гаразд, – пробурмотіла Марина й скривилася. – Давайте сюди свій ківшик.
Вона повільно витягла його з пакета й перевернула. На підлогу випав білий конверт. Великими літерами на ньому було написано: «Моїй найулюбленішій і найупертішій дружині».
– Що, це теж з інструкцією? – запитала вона з сарказмом.
– Просто відкрий, – спокійно відповів Андрій, стоячи поруч із легким усміхом на обличчі.
Марина обережно розгорнула конверт і витягла звідти два квитки до Італії. Яскравий напис на брошурі оголошував: «Гастрономічний тур із відвідуванням найкращих сімейних ресторанів».
– Це… що? – вона спантеличено дивилася на чоловіка.
– Це частина призу, – пояснив Андрій. – Поїздка для двох і контракт із кулінарним каналом на цілий рік. Я буду вести програму про рецепти з усього світу. І все почалося з твого бабусиного яблучного пирога.
– А як же шуба? – Марина знизила голос.
– Ну, а тепер я скажу, – втрутилася свекруха, зробивши крок уперед. – Ця шуба, через яку ти ледь не посивіла, – абсолютно штучна. Гарна, якісна, але екологічна. Я вже багато років у зоозахисниках. Ми хотіли трохи тебе відволікти.
– Від чого? – Марина не приховувала здивування.
– Від того, що Андрій останні три місяці пропадав на зйомках, – спокійно сказала Олена Павлівна. – І від того, як твоя мама мало не збожеволіла, тримаючи все це в таємниці. До речі, це вона розповіла телеканалу історію про твої вареники.
Поки Марина намагалася осмислити сказане, у двері подзвонили.
На порозі стояла мама, тримаючи великий пакет, з якого тягнуло ароматом випічки.
– Ну що, доню, – весело промовила вона, – ти вже зрозуміла, про що йдеться? А я думала, що ти зірвешся раніше.
– Мамо?! Ви теж у змові?! – Марина розгублено озирнулася.
– Звичайно! – кивнула мама. – Хто, як не я, шукав цю «норкову» шубу по всьому місту? Щоб вона виглядала правдоподібно, але була штучною!
– А ти… – вона повернулася до чоловіка. – Чому мовчав про контракт?
– Бо хотів зробити тобі сюрприз, – пояснив Андрій. – І знати, як ти відреагуєш, поки не прийшов час.
Його голос звучав так м’яко й тепло, що Марина відчула, як напруга спадає.
– Але ж ополоник… – прошепотіла вона.
– Саме з нього все й почалося! – засміялася мама. – Ти ж казала, що після весілля нарешті купиш собі нормальний ополоник.
– А ми вирішили, що настав час виконати твоє бажання, – додала свекруха.
Марина знову глянула на ополоник. Простий, зі зручною ручкою, саме такий, про який вона колись мріяла.
– Яка ж я була… – почала вона, ледь стримуючи сміх.
– Уперта? – запитала свекруха.
– Нервова? – додала мама.
– Неуважна, – спокійно сказав Андрій. – Ти навіть не заходила в мій блог, а я там кожен рецепт починав словами: «Дякую моїй дружині…».
– Стривай, – раптом згадала Марина. – А що це була за передача, яку показували вчора?
– Це… – Андрій трохи ніяково посміхнувся та опустив голову. – Анонс. Канал вирішив запустити рекламу раніше, ніж я очікував. Тепер, напевно, весь будинок уже в курсі.
– І правильно зробили! – підхопила мама. – Хоча б тепер перестанеш приховувати свої досягнення. До речі, ти зазирала в ківшик?
– Там ще щось є? – здивувалася Марина, не приховуючи недовіри.
– Подивися сама! – з усмішкою підбадьорила мама.
На дні пакета, під ополоником, виднілося щось блискуче. Марина обережно опустила руку всередину і витягла звідти невеличкий ключ із червоним дармовисом.
– Що це? – запитала вона, її голос тремтів від несподіванки.
– Це ключ від тієї червоної Хонди, яку ти вже кілька разів розглядала у вітрині автосалону, – пояснив Андрій із задоволеною усмішкою. – Контракт із телеканалом – не лише цікава робота, а й хороша оплата. Хоча, чесно кажучи, я ледь не зіпсував сюрприз.
– Як? – Марина насторожено подивилася на нього.
– Спочатку я хотів покласти у ківшик магніти з написом «Найкращий кухар», – Андрій трохи винувато посміхнувся. – Але коли твоя мама це побачила…
– Я ледве не розсердилася на нього! – голосно вигукнула мама. – Десять років у шлюбі, а він досі не може втриматися від своїх жартів!
– А як інакше? – засміялася свекруха. – З такою впертою дружиною не можна без гумору. Ви б бачили її обличчя, коли я вперше з’явилася в тій «норковій» шубі!
Марина перевела погляд із ківшика на ополоник, потім – на ключ і квитки, що лежали перед нею. Тим часом на екрані телевізора Андрій завершував свою програму, вимовляючи фірмову фразу:
«Секрет будь-якої страви – це не лише рецепт, а любов, із якою ви її готуєте. Особлива подяка моїй дружині, яка навчила мене цьому».
– До речі, – Андрій обійняв Марину за плечі, ніжно й тепло, – це ще не всі сюрпризи.
– Тільки не кажи, що там є ще якийсь прихований подарунок! – засміялася вона, тепер уже щиро.
– Ні, – відповів він, дістаючи телефон. – Пам’ятаєш той маленький ресторанчик в Італії, про який ми мріяли? Я зв’язався з його власником. Він готовий навчити нас готувати свою фірмову пасту. Він навіть уявити не може, що його равіолі з яблуками – це наші вареники.
– Андрію… – Марина дивилася на нього зі змішаними почуттями, але її очі світилися теплом.
– Що? – спокійно запитав він.
– Здається, я винна тобі вибачення за те, що наговорила сьогодні.
– Не потрібно, – м’яко відповів Андрій, обіймаючи її міцніше. – Просто обіцяй, що наступного разу…
– Що наступного разу?
– Хоч іноді заходь у мій блог, – засміявся він.
Марина посміхнулася й схилила голову на його плече. Тепер вона нарешті відчувала, як у її душі запанувала довгоочікувана гармонія.
Дружина Усика зачарувала білою міні-сукнею на селфі з чоловіком у ліфті іспанського готелю