Ольга завжди думала, що доросле життя — це коли ти нарешті починаєш розпоряджатися своїм життям, як хочеш. Як доросла людина. Але ось вона стоїть у кабінеті, тримає в руках наказ про підвищення і відчуває, ніби знову — п’ятнадцять. І директор школи щойно похвалила за диктант без помилок. Тільки тепер замість п’ятірки — зарплата плюс сорок відсотків, і таблички Excel — не в зошиті, а в голові, ночами, коли не спиться.
— Ну що, Ольго Сергіївно, вітаємо, — бадьоро каже Ірина Борисівна з відділу кадрів, — від завтра ви — заступник начальника. Усе чесно: гарували, терпіли, заслужили.
Ольга ставить підпис і видихає. Не те щоб вона про це мріяла. Просто за вісім років людина звикає: пізні наради, начальник із комплексом Наполеона, колеги, які перекладають папірці, як діти кубики. І ось тепер — визнання. Маленьке, але своє.
Дорогою додому — звичний маршрут. «Сільпо», як завжди: молоко, сир, помідори. Креветки взяла не дивлячись — Сергій їх любить. І вино. Невелике свято, звичайно, але хоч якесь.
Удома, як заведено, її зустрів не чоловік, а телевізор. На екрані стріляли, кричали. Сергій, сидячи в кріслі, ніби приріс до екрана свого телефону.
— Привіт… — сказала вона втомлено, скидаючи туфлі.
— Мама приїжджала. Чекає на тебе, — відповів він, не дивлячись.
— Яка мама? — Ольга поставила пакети на кухню. — Ти про що взагалі? Я тільки-но прийшла.
Як на зло, пролунав дзвінок у двері. Звичайно. Лідія Петрівна. Як завжди — без оголошення війни, але з планом наступу.
На порозі стояла вся сяюча, в бежевому плащі й з таким виразом, ніби прийшла отримати заслужений орден за материнство.
— Ну нарешті! А я вже думала, ти навмисне ховаєшся, — бадьоро вигукнула вона і пішла повз, ніби господиня.
За нею шкутильгав Валерій Іванович. В очах — вічна туга за життям, яке так і не сталося.
— Сідайте, — сказала Ольга, не сподіваючись ні на що хороше.
— Олечко, душа моя, — заспівала Лідія Петрівна, — ти ж тепер людина важлива, з хорошою посадою… А в нас із Валерочкою, ну ти ж знаєш — стеля протікає, проводка шипить, як змія. Одне слово — біда. А це все — безпека. Іскра, і все, пиши пропало…
— І? — сухо запитала Ольга, відчуваючи, як між її вухами починає пульсувати.
— Та що там! Ми подумали — ти візьмеш кредит. Маленький. На ремонт. Усе для сім’ї. Не для себе ж!
Сергій, не відриваючись від екрана, додав:
— Так, нормальна тема. Ми з мамою прикинули — там узагалі дрібниця.
Ольга застигла.
— Ми?
— Звісно, ми! — пожвавішала свекруха. — А хто ж іще буде думати про вас? Ми ж одна сім’я!
Ольга відчула, як у неї всередині щось хруснуло.
— Зачекайте. Ви хочете сказати, що я маю взяти кредит… на ремонт вашої квартири?
— А хто ж іще, Олечко? Валерочка на пенсії, Сергієва зарплата… сама розумієш. А ти — у нас опора. Господиня! Жінка!
Сергій нарешті підняв очі:
— Ну чого ти так? Дванадцять із половиною тисяч на місяць — це взагалі фігня.
— І ви все це вирішили… без мене?
— Олечко, ну що ти так болісно сприймаєш? — округлила очі Лідія Петрівна. — Ми ж не вороги тобі. Просто треба розуміти — сім’я, це обов’язки. А ти чого така нервова? Може, тобі до лікаря?..
І ось тут щось в Ользі остаточно лопнуло. Не голосно. Але точно.
— Серйозно? Мені — до лікаря? Може, це вам — до терапевта. Або до психіатра, хто у вас там сімейний. Тому що «ми вирішили» — це вже діагноз.
— Олю! — вибухнув Сергій. — Ти чого знову заводишся?! Мама просто запропонувала!
— Запропонувала?! Та ви тут уже бюджет зверстали, поки я працювала!
І тоді — без істерик, без грюкання дверима — вона встала. Дістала з шафи сумку. Звичайну, дорожню. Не у відпустку — у втечу. Накидала туди одяг, зарядку, пару книжок.
— Ти що робиш?! — сполошилася Лідія Петрівна. — Не роби драму!
— Олечко, ну ти чого? — спробував встати Сергій.
— Віддихатися, Сергію. Подумати. Про те, хто тут узагалі людина. І хто кому — що винен.
І вийшла. Вниз сходами, за звичкою перераховуючи сходинки. Кожен крок — як зайва думка. Зайва образа. Зайва надія. Усе — повз.
Уранці прокинулася на дивані у Наталки. Під пледом з написом «Love» — таким смішним, з дешевої синтетики. Зате затишно. І головне — ніхто не чекає, що ти візьмеш кредит заради чужої стелі.
— Ну що, подруго-бійцю, з почином тебе! — Наталка винесла каву. — Свобода, незалежність і диван на додачу.
— Мені не розлучення потрібне… — пробурмотіла Ольга. — Хоча… Може, саме воно і потрібне.
— Я б твоєму Сергію ще вчора валізу на сходи виставила. І записку: «Повернуся, коли стеля сама себе відремонтує.»
Ольга посміхнулася вперше за добу.
— Це ж не тільки про гроші. Це про те, як мене весь час їдять ложечкою. Поки погоджуюся — хороша. Сказала «ні» — одразу істеричка.
— Класика жанру, — хмикнула Наталка. — Я в такому кіно вже знімалася. Фінал — оплески, завіса й іпотека на мені.
Телефон пискнув. Повідомлення від Сергія:
«Коли повернешся, обговоримо. Мама хвилюється. Не будь егоїсткою.»
Ольга зітхнула.
— Наталко, можна я ще кілька днів у тебе поживу? Поки не зрозумію, хто я без усієї цієї «сім’ї».
— Та хоч на рік. Ти в мене як рідна. Тільки не ставай як Лідія Петрівна, а то з дому вижену.
Увечері — дзвінок. Потім ще. Потім повідомлення капслоком:
«ОЛЮ, МИ СЕРЙОЗНО ПОГОВОРИМО. ПРИЇЖДЖАЙ.»
І вона поїхала. Треба було закінчити цю п’єсу. Або хоча б вийти на сцену й сказати фінальну репліку.
Сергій відчинив двері. Вигляд у нього був, як у людини, яка все зрозуміла, але пізно.
— Заходь. Мама чекає.
— Звісно, — сказала Ольга. — Вона завжди мене чекає. З новими ідеями.
На кухні сиділа Лідія Петрівна. Пряма, як старий комод. Поруч — Валерій Іванович, читає газету. Зручно: папір прикриває реальність.
— Ольго, — промовила свекруха, — нам треба поговорити.
— О, я прямо вся — увага, — відповіла Ольга, і сіла. Без страху. Без надії. З відчуттям власного місця. І того, що тепер — усе буде по-іншому.
Вона прийшла не сваритися. Вона взагалі тепер намагалася не сваритися. Занадто багато років пішло на стримування чужих емоцій, згладжування кутів, пошуки компромісів, які завжди чомусь були не на її користь. Але цього вечора Ольга сиділа за кухонним столом — у тій самій квартирі, де все колись починалося, — і вперше за довгий час почувалася не дружиною, не невісткою, не «душечкою, ну ти ж розумієш» — а просто людиною.
Лідія Петрівна, навпаки, сиділа прямо, наче в кабінеті в директора. У руках — чашка з чаєм, очі — холодні, губи — підібгані.
— Скажу прямо. Ти поводишся непристойно. Втекла. Залишила чоловіка. Не хочеш допомагати сім’ї. Ти взагалі розумієш, що руйнуєш своє ж життя?
Ольга повільно поставила чашку на блюдце, дивлячись свекрусі в очі:
— Ага. Тільки знаєте що? Це моє життя. І я вирішу, руйнувати його чи ні.
Сергій, що сидів збоку, засовався у кріслі, ніби під ним подушка заворушилася.
— Олю, ну чого ти знову починаєш?..
— Що починаю? Говорити правду? Або відстоювати своє право жити не за вашими сценаріями?
Лідія Петрівна зчепила пальці, наче молилася — тільки не за мир у всьому світі, а за повернення колишнього порядку.
— Дуже шкода. Дуже. Значить, так… — вона зробила театральну паузу, ковтнула чай. — Якщо ти не готова взяти кредит і допомогти сім’ї, тоді… будь добра. Поверни все, що ти отримала завдяки нашій сім’ї. Обручку. Подарунки. Телевізор — ми з Валерочкою разом купували. Машина — ти із Сергієм разом брала. Значить, поділи. Половина — наша.
Ольга ніби почула щось зовсім не з цього часу. З далекого минулого, де всі зважують: хто більше дав, хто кому винен.
— Яка половина? — перепитала вона повільно, відчуваючи, як тепло відступає від кінчиків пальців.
— Наша, Олечко, — спокійно відповіла Лідія Петрівна. — Ти ж не сама тут живеш. Усе — спільне. Усе — сімейне.
— Мам, ну ти, звичайно, загнула… — пробурмотів Сергій.
— Не загнула. Просто треба дівчинці нагадати: відповідальність — це не тільки гроші заробляти. Це ділитися. А не тільки брати.
Ольга встала. Усе було просто. Жодних істерик, сліз, ні навіть образи — тільки ясність. Вона підійшла до тумбочки, зняла обручку, поклала на стіл. Рівно. Без тремтіння.
— Телевізор? Забирайте. Машину? Поділимо. Подарунки? Заради Бога. Забирайте хоч килим з передпокою.
Лідія Петрівна примружилася.
— От і чудово. Ось коли залишишся без усього, тоді й зрозумієш: сім’я — це святе.
Ольга подивилася на Сергія. Він так само мовчав. Тільки губи стиснуті, руки в кулаки. Ні погляду, ні жесту.
І все стало ясно.
— Сергію, — голос у неї тремтів трохи, але був твердим, — я завтра подаю на розлучення. Я так більше не можу. І не хочу. Живіть. Як умієте.
Повернулася, взяла куртку.
— А кредит… — додала вже з порога, — оформляйте самі. Ви ж — сім’я.
Він наздогнав її біля під’їзду.
— Олю, стій. Зачекай.
— Що?
— Ти справді все ось так… до кінця?
— А ти думав як? Що я переночую в Наталки, охолону, повернуся, все забуду — і далі будемо жити, наче нічого не було?
— Ну… так.
— Вибач. Але я більше не хочу бути спонсором вашого сімейного підприємства. І чесно — не можу.
Сергій зсутулився, штовхнув ногою камінчик.
— Ти сама не впораєшся…
— Помиляєшся. Сама — впораюся. А ось поруч із тобою — ні.
Вона пішла. Не озираючись. Не шкодуючи.
Того вечора телефон вібрував нескінченно. Повідомлення від Лідії Петрівни сипалися, як горох на підлогу:
«Не здумай подавати на розлучення, пошкодуєш!»
«Ми зробимо так, що ти не отримаєш ні копійки!»
«Де ти жити збираєшся, цікаво?»
Наталка, хмикаючи, наливала чай:
— Олю, дитинко, це тільки початок. Далі буде весело.
І справді.
Наступного ранку — дзвінок із банку.
— Ольго Сергіївно, на ваше ім’я подано заявку на споживчий кредит. Підтверджуєте?
— Вибачте… що?!
— Оформлена дистанційно. Ви дійсно її подавали?
— Ні. Це не я.
Руки затремтіли. Голос — теж. Але всередині вже зароджувалася нова Ольга. Та, яка не мовчить.
Наступні дні були — як бій. Дзвінки в банк, пояснення, нескінченні «ми передамо, ми уточнимо», десять робочих днів очікування.
— Ви що там, будинок на мене оформите за цей час? — спалахнула вона в одному з дзвінків. — Я кредит не оформляла!
Наталка наливала каву, як солдат перед боєм наливає порцію вівсянки.
— Тепер у тебе війна. Ласкаво просимо.
— Та я навіть знаю, хто подав. І з якого комп’ютера.
— Подавай заяву. Шахрайство. І адвоката найми. Не добру тітоньку з окулярами, а такого, щоб прокурор очі відводив.
Кабінет капітана поліції був тьмяним, пах пилом і старими меблями.
— Так-с… Хто міг оформити кредит?
— Свекруха. Майже колишня.
— І як вона змогла?
— У нас був один ноутбук. Уся інфа — доступна. Навіть паролі.
— Ну що ж, заяву приймемо. Але справа — довга. І не факт, що буде результат. Родинні зв’язки — це вам не злочинний синдикат.
Ольга посміхнулася без усмішки.
— Я доведу. Хоч в ефір вийду. Хоч до Верховної Ради піду. Хоч на Майдан Незалежності з плакатом.
— О, ви — серйозна дівчина.
— Ні. Я — доросла.
А ввечері — дзвінок від Лідії Петрівни. Ольга взяла. Вчасно, щоб почути:
— Ти дарма пішла війною, Ольго. Ми знаємо про перекази твоїй матусі. Усе знаємо!
— І що? Це моя мама. Пенсіонерка. Я допомагала. А ви навіть на поріг її не пустили.
— Ти витрачала сімейні гроші без згоди чоловіка! Поверни! Все!
Ольга відключила дзвінок. І раптом розсміялася. У голос. Гірко, але вже — майже з полегшенням.
— Божевільні.
Дзвінок від Сергія за день:
— Ти що робиш? Ти в поліцію пішла?! Нам тепер ганьба! Батькам — ганьба!
— Оформлення кредиту без згоди — кримінальна стаття. Так, якщо що.
— Та ніхто тебе не доїв! Ти просто невдячна!
— Прощавай, Сергію. Сподіваюся, мама знайде вам нового інвестора.
Суд пройшов буденно. Двадцять хвилин. Папери. Підпис. Крапка.
Машину продали — поділили. Телевізор дістався Сергію. Обручку Ольга залишила. Як символ — того, чого не буде.
А ввечері — нотаріус. Новий рахунок. На своє ім’я.
На майбутнє.
— Ну що, тепер ти — вільна жінка, — Наталка цокнулася келихом. — Як відчуття?
Ольга дивилася у вікно. Вечір. Люди. Машини. Життя.
— Легко. Наче дихати знову можна.
За місяць прийшов лист. Почерк — той самий, із завитками. Лідія Петрівна.
«Ольга! Ми обдумали. Ти — все одно сім’я. Давай почнемо наново. Ми тобі пробачаємо.»
Ольга читала лист. Повільно, спокійно. Потім — порвала. На дрібні шматочки. Кинула у смітник.
— Ні, Лідіє Петрівно. Більше — ніколи.
І поставила чайник.
На весілля другові подарували цю дивну дерев’яну річ: хтось знає, що це таке?