Роман усвідомлював, що йому з цією Марією пощастило, хоч і тимчасово. Жіночий голос у слухавці телефону обіцяв непогані гроші за просту роботу. Цієї можливості мало вистачити, щоб знайти нову посаду.
Звісно, йому було зручно працювати санітаром у лікарні, але миритися з поведінкою завідувача відділення він більше не хотів. Залишалося загадкою, чому інші терплять його витівки. Наче зарплата була такою високою, що варто було все це зносити. Премії, до речі, за весь час його роботи так і не нарахували, хоча вони точно мали бути — тільки, схоже, осідали десь по дорозі.
Останньою краплею стала пропозиція завідувача економити бинти й використовувати їх повторно. Це остаточно вивело Романа з рівноваги, і він не стримався. Висловив усе керівництву й подав скаргу.
Звісно, скарга далі головного лікаря не пішла, і в той самий день скаржника звільнили. Це сталося дуже недоречно, адже Роман влаштувався лише пів року тому, коли вітчим заявив, що той заважає йому жити. Тоді Роман винайняв собі житло й намагався приходити додому лише за відсутності нового чоловіка матері.
Задзвонив телефон.
— Алло, це Роман? Вибачте за турботу, знову я.
— Так, Маріє, слухаю вас.
— Хотіла попередити, що в мого батька, окрім мене, рідні немає. Але іноді йому ввижається, що в нього то син з’являється, то померла дружина повертається. Це трапляється рідко, але все ж.
— Зрозумів, Маріє, не буду сприймати все близько до серця.
— Добре, приємно, що ми порозумілися. Завтра ви будете з татом, так?
— Так, звісно. Якщо виникнуть якісь питання — телефонуйте, я постараюся забігти.
— Прийнято.
Роман замислився. Дивно це все. Чому Марія вже втретє за день дзвонить і повторює про те, що її батько говоритиме про вигадану рідню? І її нервозність помітна. Хоча, звісно, це можна зрозуміти — її хворий батько от-от помре, а нічого вдіяти неможливо.
Відкинувши думки, Роман вирішив приготувати їжу на кілька днів наперед, адже працювати треба було вже з наступної доби.
***
Спершу Романові здалося, що Олексій Іванович — не при собі. Він тільки крутив очима й моргав. Медичного діагнозу він не знав — за словами Марії, це був просто знос організму після важкого життя. На другий день пацієнтові, здавалося, стало трохи краще. А на третій він заговорив.
— То це тебе до мене приставили? — почав Олексій Іванович, пильно дивлячись на Романа. — Значить, Машка тебе заслала! Прийдеш і отруїш мене?
Роман усміхнувся.
— Не збираюся отруювати. Ліки лише ті, що прописані: здебільшого вітаміни.
Старий тихо засміявся.
— Іноді Машка дивувала своїми здібностями, які навіть викликали гордість. Її вміння віртуозно маніпулювати людьми було справжнім талантом, — говорив старий.
Кожна розмова повністю виснажувала його. На третій день їхня бесіда затяглася, але Олексій Іванович більше не згадував Машу й, здається, занурився в глибоку тугу. Вони навіть обговорили поезію, і Романові здалося, що на божевільного він не схожий.
Це надихнуло його почитати про симптоми подібних старечих хвороб на вихідних. Сам Роман ще змалку цікавився медициною, готувався вступати до університету, щоб стати хірургом, однак нікому про це не розповідав — навіть матері, яка була занурена у власні справи.
***
Вихідні пролетіли швидко, й Роман знову поспішав на роботу. Він прочитав усе, що зміг знайти, але не виявив нічого схожого на симптоми Олексія Івановича. Тож вирішив спитати його напряму. Чомусь небажання звертатися до Марії не зникло.
Дивовижно, але Олексій Іванович знову був у напівсвідомому стані, ледь фокусуючи погляд. За час відсутності Романа його самопочуття різко погіршилося, і Роман змушений був постійно доглядати за ним. Ближче до вечора Олексій трохи відійшов і з усмішкою промовив:
— Ну що, я все ще живий і здоровий. Машці це не дуже до вподоби.
Роман не поспішав робити висновки, спираючись на слова божевільного старого.
Все повторилося під час чергового його вихідного. Роман не розумів, чому, коли йде, залишає Олексія в нормальному стані, а після повернення — не впізнати. На третій раз, коли ситуація повторилася, він вирішив поговорити напряму.
— Олексію Івановичу, не можу зрозуміти, чому вам часом стає так погано. Можете розповісти, який у вас діагноз? Мені дуже цікаво, бо я планую вступати на медичний, але нічого схожого не знайшов, — запитав він.
Олексій Іванович, трохи сумно усміхнувшись, відповів:
— Якщо й розповім, то повіриш? Раз уже почали розмову — слухай. Маша — не моя рідна дочка, а прийомна донька моєї другої дружини. З її матір’ю, Оленою, все вийшло некрасиво. Я залишив свою першу родину — дружину й сина. Олена заборонила спілкуватися з ними. Я усвідомив свою помилку, намагався їх знайти, але не встиг. Зараз у документах написано, що я недієздатний. Маша про все знає, але перекручує факти так, що кожен повірить, ніби я псих.
Роман був вражений почутим. Олексій Іванович продовжив:
— Олена щось додавала мені в чай. Можливо, саме це й підірвало моє здоров’я. Я був так близький до того, щоб повернути першу сім’ю, але хвороба зруйнувала всі плани… Олена зараз відпочиває десь на морському узбережжі, а Маша повільно труїть мене, — з гіркотою сказав Олексій Іванович. — Звучить неправдоподібно, але все саме так і є.
Для Романа це здавалося надто фантастичним, але хто міг знати напевно? У житті іноді трапляється найнеймовірніше, особливо якщо це щось погане.
— До якого етапу ви дійшли в пошуках? Що вам відомо про сім’ю? — запитав Роман зі щирою цікавістю.
Очі Олексія Івановича загорілися надією.
— Якщо ти зможеш їх знайти — я буду тобі дуже вдячний, навіть якщо це станеться вже після моєї смерті. Головне, щоб усе, що я залишу, дісталося саме їм. Відкрий ту шухляду, ключ під килимком, там усі документи та заповіт, про який Машка не знає.
Роман справді знайшов якісь папери.
— Я заберу це з собою додому, — сказав він.
— Забирай, це наш шанс. Можна, звісно, просто викинути, але раптом ти не зробиш цього, — відповів Олексій Іванович і додав: — Якщо це потрапить до рук Маші — шансів не залишиться.
Після цього Роман, нічого не кажучи, встановив у кімнаті Олексія невелику камеру, яка давно припадала пилом без потреби. Навіть сам не знав точно, навіщо це зробив, але внутрішній голос підказував, що саме так він зможе знайти відповіді на багато своїх питань.
***
Коли Роман повернувся після чергового вихідного, його зустріла звична картина: Олексій Іванович неспокійно метушився на ліжку й стогнав. Підключивши камеру до телефону, Роман побачив на записі Машу. До неї підійшов чоловік і майстерно зробив укол Олексієві, який одразу заспокоївся, хоча до цього розмахував руками й щось намагався сказати.
Після його відходу Маша дістала шприц і ліки й зробила ще один укол, знову стабілізувавши стан хворого. Потім зникла у ванній.
Запідозривши недобре, Роман залишив телефон і поспішив до ванної, вирішивши перевірити свою здогадку. Увімкнувши ліхтарик, він почав уважно оглядати сантиметр за сантиметром. Нарешті, знайшов у кутку плитку, що немов відійшла, яку з першого погляду неможливо було побачити. За плиткою виявилася крихітна ніша, а в ній — пакуночок з ампулами.
Це виявився препарат для лікування психічно хворих. Компоненти засобу спричиняли поступовий параліч нервових закінчень при тривалому застосуванні. Оскільки речовина не накопичувалася і виводилася з організму, при розтині нічого не виявили б.
Ситуація явно вимагала втручання поліції, але хто його послухає?
Роман провів за читанням документів увесь день, зв’язувався з ким тільки міг…
***
Олексій Іванович сумним поглядом проводжав Машу, усвідомлюючи, що часу залишилося обмаль. Руки майже його не слухались, ніг він не відчував зовсім. Почувся звук дверей, що грюкнули — прийшов, імовірно, її хлопець, той самий, що допомагав, коли Олексій пручався.
— Слухай, таточку, якби ти мовчав, прожив би ще тиждень-другий. Але мама втомилася чекати, в неї з’явився новий залицяльник, і вона мріє про свободу, щоб вийти за нього заміж. А для цього їй треба стати вдовою, — промовила Маша з крижаною усмішкою.
Маша обернулася до свого хлопця. Для Олексія час ніби зупинився: скоро знову настане той стан, коли світ здається безглуздим і хочеться з цим покінчити. Зазвичай у такі моменти він думав про Настю, свою першу дружину, і про сина, якого залишив у семирічному віці. Як давно це було, скільки років промайнуло, поки він збирав гроші, які тепер, здавалося, обернулися проти нього!
Уколу не було, але в кімнаті пролунав невиразний шум і голос Романа. Цей звук був несподіваним.
— Олексію Івановичу, ви спите? Чи вони вже щось зробили? — голос Романа був сповнений тривоги.
— Ромо? Ромо, ти звідки тут? Вони небезпечні, ти можеш постраждати… — Олексій розгублено оглянув кімнату.
— Спокійно, все під контролем. Більше ніхто вас не образить, — з усмішкою заспокоїв його Роман.
Погляд Олексія ковзав по кімнаті: поліцейські, Маша з червоним обличчям у кайданках, незнайомий молодий чоловік і…
…і Настя — його перша дружина.
Жінка наблизилася. Роки зовсім не змінили її добрих очей і лагідної усмішки.
— Привіт, Льошо, — сказала вона тихо.
— Настя. Настуню, — прошепотів Олексій, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Пробач мені, я весь цей час не знаходив собі місця. Я усвідомлюю…
— Потім, це потім обговоримо. Хочеш поговорити з сином? — вона вказала на молодого чоловіка.
Олексій подивився на нього, і той ледь усміхнувся.
— Привіт, тату.
Сльози знову покотилися по обличчю Олексія. Він заплакав, тримаючи сина за руку й дивлячись на Настю. Потім його обережно поклали на ноші.
— Куди ми прямуємо? — тихо запитав він.
— Спочатку в мою клініку, зробимо обстеження. А далі — за результатами вирішимо, що робити, — пояснив його син Михайло. — Постарайся не ображатися, але з тобою працюватиме психіатр. Потрібно зняти з тебе статус недієздатного.
— Дякую. Це все неважливо. Головне, що я вас знову побачив, — усміхнувся Олексій. — Тепер мені не страшно. У Романа всі важливі документи, усе залишено вам.
Але Михайло лише похитав головою, усміхаючись:
— Нам нічого не треба, ми цілком забезпечені. Я працював і вчився, щоб довести — ми чудово справляємося без тебе.
Коли Олексія вкладали до машини, Михайло обернувся до Романа:
— Дуже дякую. Стільки років мріяв про цю зустріч з батьком. Я думав, що коли ми колись зустрінемось, я обов’язково буду багатим і успішним. Доведу собі, а головне — йому. Тепер зрозумів, що це не головне — здоров’я і щастя важливіші. Зроблю все, щоб він одужав. Якби не ти — ми, можливо, ніколи б не перетнулися.
— Не варто дякувати, — відповів Роман. — Зазвичай здається, що такі історії бувають тільки в кіно, але от і в житті трапляються.
— Так, життя має дивні сюжети. Ти ж працював у медицині, так?
— Так, але зараз ні. Не зміг порозумітись із керівництвом. Уявляєш, мене звільнили, бо я не погоджувався на повторне використання бинтів. — Роман усміхнувся.
— Приходь до мене в клініку завтра. Знайдемо тобі справу. Думаю, у нас вийде злагоджено працювати. Я ціную тих, хто здатен стояти за правду й справедливість.
Михайло потис йому руку, і машина поїхала.
Роман залишився стояти з усмішкою. Йому пощастило, що Марія запросила його на цю роботу. Він не тільки допоміг людині, а й знайшов нову, гідну справу.
Мер на своєму ювілеї принижував офіціантку весь вечір. І реготав як божевільний. А потім вона взяла мікрофон і його келих випав з рук…