— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? — вибухнула Лідія Миколаївна, коли зрозуміла, що невістка не збирається віддавати їй половину квартири.
Світлана застигла біля вікна у своїй вітальні, дивлячись на жінку, яка ще пів години тому усміхалася й називала її донечкою. Зараз свекруха стояла посеред кімнати з документами в руках, і її обличчя перекосилось від люті.
Все почалося у суботу зранку. Світлана готувала сніданок, коли пролунав дзвінок у двері. Дивно — Андрій пішов у спортзал, а гостей вони не чекали.
— Свєточко, донечко! — вигукнула Лідія Миколаївна, влітаючи в передпокій з величезною сумкою. — Як справи? Як здоров’я?
За нею у квартиру проштовхнувся незнайомий чоловік років п’ятдесяти у темному костюмі.
— А це хто? — розгублено спитала Світлана.
— Познайомся, Віктор Семенович, юрист, — махнула рукою свекруха. — Ми тут до тебе у справі.
Світлана відчула, як щось неприємне стиснуло груди. Яка справа? І чому без Андрія?
— Сідайте, чай будете? — ввічливо запропонувала вона, хоча всередині все стислося від тривоги.
— Не будемо тягнути час, — Лідія Миколаївна вмостилася на дивані й поплескала рукою по місцю поруч. — Сідай, Свєта, поговоримо по-сімейному.
Юрист мовчки дістав з портфеля теку з документами.
— Розумієш, доню, — почала свекруха солодким голосом, — я всю ніч не спала, думала про вас з Андрійком. Молоді, красиві, а живете в орендованій квартирі. Це ж викинуті гроші!
Світлана насупилася. Якій орендованій? Ця квартира — її власність, куплена на власні кошти за два роки до знайомства з Андрієм.
— Мамо Лідо, квартира моя, — м’яко поправила вона. — Я ж розповідала.
— Ну так, так, звісно, — замахала руками свекруха. — Але ви ж сім’я! А сім’я — це спільне господарство. Я от подумала: давай-но оформимо половину квартири на Андрійка. Для порядку.
— Для якого порядку? — Світлана відчула, як спина холоне.
— Ну як же! — свекруха нахилилася ближче. — Чоловік має відчувати себе господарем у домі. А то виходить, що він у тебе на утриманні живе.
Віктор Семенович покашляв і поклав перед Світланою кілька аркушів.
— Я підготував договір дарування половини житлоплощі, — сказав він діловито. — Усе законно, просто підпишіть.
Світлана взяла документи тремтячими руками. Договір дарування половини квартири Андрію Вікторовичу Сомову. Все було готове — не вистачало лише її підпису.
— Ви що, серйозно? — прошепотіла вона.
— А що тут такого? — Лідія Миколаївна знизала плечима. — Ти ж любиш Андрійка? Значить, маєш довіряти. А якщо не довіряєш… — вона театрально зітхнула. — То навіщо тоді заміж виходила?
Світлана повільно підвелася з дивана. У голові проносилися думки зі швидкістю блискавки. Андрій про це знає? Звісно, знає! Інакше звідки мати дізналась, що квартира оформлена лише на неї? І цей юрист явно не випадково тут.
— Де Андрій? — тихо спитала вона.
— У спортзалі, — відповіла свекруха, не підводячи очей. — Ми вирішили поки без нього. Щоб не соромити чоловіка такими… побутовими питаннями.
— Ми вирішили? — перепитала Світлана. — Хто — ми?
— Ну я вирішила, — свекруха почала червоніти. — Що тут такого?
Світлана раптом усе зрозуміла. Андрій у курсі. Ба більше — це була його ідея. Просто не наважився сказати сам, тому прислав маму. Слабак.
— Знаєте що, — сказала вона, складаючи документи в стопку, — я подумаю.
— А що тут думати? — зірвалася Лідія Миколаївна. — Ти що, жадібна якась? Чи не любиш чоловіка?
— Я дуже люблю чоловіка, — спокійно відповіла Світлана. — Але квартира — моя.
— Твоя, твоя! — замахала руками свекруха. — А чоловік тобі хто? Квартирант?
— Чоловік мені чоловік, — Світлана відчула, як усередині підіймається злість. — І житлоплоща тут ні до чого.
— Ах ось як! — свекруха підскочила з дивана. — А якщо ви розлучитесь? Андрійко залишиться ні з чим?
— А якщо не розлучимось, то навіщо йому документи на квартиру?
Віктор Семенович нервово шарудів паперами, явно бажаючи опинитися будь-де, тільки не тут.
— Світлано Петрівно, — втрутився він, — може, все ж обговорите з чоловіком?
— Обов’язково обговорю, — кивнула Світлана. — Коли він повернеться.
— Та що тут обговорювати! — не вгамовувалась свекруха. — Нормальна дружина сама б запропонувала! А ти як собака на сіні!
Все. Досить.
— Лідіє Миколаївно, — Світлана випросталась на повний зріст, — прошу вас залишити мою квартиру.
— Що?! — свекруха осіла на диван.
— Ви чули. Ідіть. Негайно.
— Та як ти смієш! — заверещала вона. — Я ж мати твого чоловіка!
— Саме тому я прошу вас піти ввічливо, — Світлана підійшла до дверей і розчинила їх. — Поки не почала кричати.
Віктор Семенович поспіхом зібрав папери й підвівся.
— Лідіє Миколаївно, справді, давайте…
— Ти що, зовсім здуріла? — вибухнула свекруха, підводячись із дивана. — Через якусь квартиру сім’ю руйнуєш! Я ж тобі як мати кажу!
— Ви мені не мати, — відрізала Світлана. — І сім’ю руйную не я.
— А хто ж? — свекруха підійшла впритул, тикаючи пальцем у груди. — Хто сюди прийшов зі своїми юристами?
— Отож! Хто прийшов? — Світлана не відступила ні на крок. — Хто привів чужу людину в мій дім і вимагає підписати документи на моє майно?
— Та як ти можеш! — свекруха схопилася за серце. — Після всього, що я для тебе зробила!
— А що саме ви для мене зробили?
— Я тобі сина дала! Найкращого чоловіка у світі!
Світлана гірко усміхнулась.
— Подарували? І тепер вимагаєте плату?
— Яку плату! — свекруха заплакала. — Я просто хочу, щоб мій син відчував себе чоловіком у власному домі!
— У власному? — перепитала Світлана. — Але ж дім мій.
— От саме! — вигукнула Лідія Миколаївна. — У цьому й річ! Чоловік не може жити на жіночій території!
— Тоді нехай купить свою.
— За що? У нього ж зарплата маленька!
— Тоді нехай шукає кращу роботу.
— Та що ти таке говориш! — свекруха схлипнула. — Він же через тебе з попередньої роботи пішов! Переїхав в інше місто!
Світлана розгубилася. Андрій нікуди не переїжджав, вони познайомилися тут, у її місті. І з роботи він пішов сам — бо не любив рано вставати.
— Лідіє Миколаївно, — втомлено сказала вона, — просто йдіть. Я нічого підписувати не буду.
— Не піду! — свекруха плюхнулась назад на диван. — Поки не підпишеш!
— Тоді я викличу поліцію.
— Огинаєшся перед старшими! — вигукнула вона. — Де твоє виховання?
— Виховання не дозволяє мені виганяти літню жінку силою, — відповіла Світлана. — Але терпіння має межі.
Віктор Семенович покашляв.
— Лідіє Миколаївно, може, справді підемо? Обговоримо все спокійно…
— Не піду! — свекруха тупнула ногою. — Вона в мене сина відбере!
— Я нікого не відбираю, — Світлана сіла у крісло навпроти. — Але якщо Андрій хоче бути власником — нехай купує власну квартиру.
— А де ж йому взяти гроші? — схлипнула свекруха.
— Не знаю. Це його проблема.
— Безсердечна! — вигукнула Лідія Миколаївна. — Кам’яна! І як тільки Андрій тебе покохав?
— Мабуть, не за квартиру.
— А за що ж?
Світлана замислилась. Справді, за що? Коли вони познайомилися, Андрій був чарівний, веселий, говорив гарні слова. Але згодом виявилось, що працювати він не любить, удома не допомагає, а гроші витрачає легко й бездумно. При цьому завжди підкреслював, що живе в її квартирі тимчасово — до весілля. Після весілля, мовляв, куплять щось спільне.
Тільки от на спільну квартиру грошей у нього не було. І не передбачалося.
— Знаєте що, — сказала Світлана, — я зачекаю Андрія. Поговорю з ним сама.
— А я залишусь! — заявила свекруха. — Подивлюсь, що він скаже!
— Ні, не залишитеся. Це розмова між чоловіком і дружиною.
— Я йому мати!
— А я — дружина.
— Ще місяць як дружина! А я мати все життя!
Світлана встала й узяла телефон.
— Зараз я подзвоню Андрієві й розповім, що тут відбувається.
— Не смій! — злякалась свекруха. — Навіщо йому нерви тріпати?
— Тоді йдіть.
Лідія Миколаївна підвелась з дивана, вилаялась і рушила до виходу. Віктор Семенович поспішив за нею.
— Ти ще пожалкуєш! — крикнула свекруха з порога. — Андрій дізнається, яка ти насправді!
— Дізнається, — погодилась Світлана й зачинила двері на всі замки.
Вона сперлась спиною об двері й повільно сповзла на підлогу. Руки тремтіли, в горлі стояв клубок. От як буває. Місяць тому ця жінка плакала від щастя на їхньому весіллі, називала найкращою невісткою у світі. А сьогодні прийшла забирати квартиру.
Телефон задзвонив. Андрій.
— Привіт, сонечко, — бадьоро сказав він. — Як справи?
— До мене приходила твоя мама.
Пауза.
— А… так? І що вона хотіла?
— Ти знаєш що.
Ще одна, довша пауза.
— Свєта, це не те, що ти думаєш…
— А що ж це?
— Ну… мама хвилюється. За мене. Каже, що це неправильно…
— Що неправильно?
— Що я як утриманець…
— Андрію, — перебила його Світлана, — ти просив маму прийти?
— Ні! Тобто… ми просто говорили… І вона сама вирішила…
— Говорили про що?
— Про те, що… ну, що чоловік має бути господарем…
— У моїй квартирі?
— Не у твоїй! У нашій!
— Вона моя, Андрію. Куплена на мої гроші до нашого знайомства.
— Але ж ми — сім’я!
Світлана заплющила очі. Так, вони — сім’я. Місяць тому розписались, тиждень тому повернулись із весільної подорожі. І ось вже — претензії на її майно.
— Андрію, приїдь додому. Поговоримо.
— Я ж у спортзалі…
— Кинь спортзал і приїжджай. Негайно.
— Що сталося?
— Сталося те, що твоя мама привела юриста й вимагала підписати договір дарування половини квартири на твоє ім’я.
— О Господи… Свєта, я не знав…
— Не бреши.
— Не брешу! Вона сказала, що просто поговорить з тобою!
— Поговорить? З документами та юристом?
— Я думав… ну, може, порадить оформити все офіційно…
— Все що?
— Ну… частку… якось так…
Світлана зрозуміла, що більше не може. Забагато брехні, забагато спроб викрутитися.
— Знаєш що, Андрію? Не приїжджай.
— Як це?
— Ніяк. Просто не приїжджай. Збери речі й живи де хочеш.
— Свєта, ти що! Ми ж одружились!
— І що?
— Як «що»? Ми — сім’я!
— Сім’я не зазіхає на майно одне одного через тиждень після весілля.
— Та я не зазіхаю!
— Тоді чому твоя мама знає всі деталі про мою квартиру? Чому в неї готовий договір дарування?
— Ну… вона ж колись працювала юристом… звичка…
— Андрію, досить. Ти розповів їй про квартиру, про те, що вона оформлена лише на мене. Ти поскаржився, що почуваєшся ущемленим. І ви разом вирішили мене «обробити».
— Не разом! Це вона сама!
— Гаразд. Нехай сама. Тоді поясни їй сам, що це неможливо.
— Я поясню! Звісно! Тільки ти не злись…
— Пізно.
— Свєта, будь ласка… Я тебе люблю…
— А я більше ні.
Вона вимкнула телефон і висмикнула зарядку з розетки. Нехай не дзвонить. Їй потрібна тиша, щоб подумати.
Квартира раптом здалась величезною й порожньою. Світлана пройшлась кімнатами, де ще вчора вирувало сімейне життя. Андрієві речі в шафі, його кружка в раковині, спортивна сумка біля дверей.
Вона методично зібрала все в пакети й поставила у передпокої. Нехай забирає.
Потім сіла за комп’ютер і написала заяву про зміну замків. Завтра ж викличе слюсаря.
А ще післязавтра поїде до юриста — справжнього, а не того, якого привела свекруха. Дізнається, як захистити свою власність від посягань. Про всяк випадок.
Увечері, коли стемніло, задзвонив домашній телефон. Той самий, про який вже всі забули.
— Свєта? — почувся стривожений голос Андрія. — Чому ти не береш слухавку?
— Не хочу розмовляти.
— Ну будь ласка… Я з мамою поговорив. Вона більше не буде…
— Знаю. Не буде. Бо я тебе більше не побачу.
— Свєта!
— Андрію, все скінчено. Можеш жити де завгодно, тільки не тут.
— Але ж ми одружені!
— Розлучимось назад.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Через якусь квартиру?
Світлана усміхнулась.
— Не через квартиру. Через те що ти виявився зовсім не тим, ким здавався.
— Яким?
— Чесним.
Пауза.
— Свєта… А якщо я мамі скажу, що більше ніколи…
— Пізно, Андрію.
— А якщо вона вибачиться?
— Мені не потрібні її вибачення.
— А чого ти хочеш?
— Щоб ти забрав речі й більше не з’являвся.
— А розлучення?
— Подам заяву в понеділок.
Він мовчав так довго, що Світлана подумала — зв’язок перервався.
— Андрію?
— Я тут. Просто… я не думав, що ти така жорстка.
— А я не думала, що ти такий слабкий.
— Я не слабкий!
— Слабкий, Андрію. Ти не зміг сказати мамі, що квартира — моя і залишиться моєю. Не зміг захистити дружину від нападок. Не зміг бути зі мною чесним. Це і є слабкість.
— Я просто не хотів сваритися…
— Зате мене з твоєю мамою посварити не побоявся.
— Я думав, ви порозумієтесь…
— Думав? Чи сподівався, що я здамся?
Мовчання.
— Завтра забереш речі, — сказала Світлана. — Я буду на роботі. Ключі залиш у сусідки.
— А потім?
— А потім — нічого. Живи щасливо з мамою.
Вона поклала слухавку й вимкнула телефон з розетки.
За годину хтось почав настирливо дзвонити у двері. Довго і голосно.
— Свєточко! — пролунав голос свекрухи. — Відчини! Я знаю, що ти вдома!
Світлана не відповіла.
— Відчиняй негайно! — голос став злим. — Ми маємо поговорити!
— Йдіть геть, — сказала Світлана крізь двері. — Або я викличу поліцію.
— Яку ще поліцію? Я мати твого чоловіка!
— Колишнього чоловіка.
— Що?!
— Ми розлучаємось.
Пауза. Потім дикий зойк:
— Ти що наробила?! Через квартиру зруйнувала сім’ю!
— Не через квартиру. Через вас.
— Через мене?! Та я ж тільки добра хотіла!
— Добра? Ви привели чужу людину в мій дім і вимагали підписати документи на мою власність. Це добро?
— Це справедливість! Андрійко має відчувати себе господарем!
— Хай відчуває. У своєму домі.
— У нього немає свого дому!
— Тоді хай купить. Або орендує. Або живе з мамою.
— Та ти ж його дружина!
— Була. Місяць.
Свекруха заплакала за дверима. Голосно, театрально.
— Ти жорстока! Безсердечна! Через жадібність зруйнувала синове життя!
— Лідіє Миколаївно, — втомлено сказала Світлана, — йдіть додому. До сина. Утіште його. Знайдіть йому іншу дружину. Яка підпише все, що треба.
— Іншої такої не буде!
— Буде. Пошукайте краще.
— А якщо він зіп’ється?
— Це буде ваша проблема. І його.
— Ти ж його любила!
— Любила. До сьогоднішнього ранку.
Плач стих.
— І все? Через один випадок?
— Через одну брехню. Через одну зраду. Через те, що він прислав вас замість того, щоб чесно поговорити зі мною.
— Він просто соромився!
— Значить, не готовий до шлюбу.
Довга пауза.
— Ти не передумаєш?
— Ні.
— А якщо я попрошу вибачення?
— Пізно.
— А якщо…
— Лідіє Миколаївно, ідіть. Будь ласка.
Тупіт підборів сходами. Хлопок вхідних дверей.
Світлана сперлась лобом об одвірок. Все скінчено. Місяць тому вона була щасливою нареченою. Тиждень тому — щасливою дружиною. А сьогодні — розлучена жінка.
Дивно, але полегшення вона не відчула. Лише порожнечу й втому.
Зате квартира залишилась її. Повністю й беззастережно. І ніхто більше не має права на неї зазіхати.
Завтра вона змінить замки. Післязавтра подасть на розлучення. А за місяць забуде про цей кошмар і почне життя спочатку.
Правду кажуть: краще самій, ніж з ким попало.
Навіть якщо цей «хто попало» — офіційний чоловік.
— Мамо, там тато з якоюсь тіткою, — сказав син, побачивши його на борту літака