Ніколи б не подумала, що опинюся в такій ситуації — плануючи помсту власному чоловікові. Життя інколи підкидає такі повороти, що здається, ніби тебе викинуло зі звичної реальності. Я розробляла план відплати після його слів за святковою вечерею, і кожна секунда очікування тиснула нестерпно. Всередині мене щось зламалося, наче дорога кришталева ваза, яка виглядає цілою зовні, але вкрита дрібними тріщинами.
Мене звати Марина. Я живу у Березові – невеличкому містечку, де кожна вуличка зберігає свої історії. Тут вранці пахне свіжою випічкою з пекарні на розі, а ввечері літні люди грають у шахи в парку. Всі одне одного знають, і це робить нашу історію ще більш болючою.
З Глібом ми познайомилися десять років тому на корпоративі. Тоді я працювала фінансовим аналітиком, а він тільки починав свій шлях у будівництві. Пам’ятаю його погляд – впевнений, трохи насмішкуватий, але теплий. Він запросив мене танцювати, і весь світ навколо зник.
– Ти найкрасивіша дівчина тут, – сказав він мені.
Через рік ми одружилися. Весілля було скромним, але сповненим щастя. Гліб буквально носив мене на руках. Ми мріяли про великий будинок, дітей, собаку. Я продовжувала кар’єру та отримала підвищення до провідного аналітика. Гліб теж розвивався, відкривши власну будівельну компанію.
Чотири роки тому народилася Соня – маленьке диво з його очима та моїми кучерями. Саме тоді я почала помічати зміни в його поведінці. Він ставав дедалі владнішим. Коли ми обговорювали мою декретну відпустку…
– Тобі не потрібно повертатися на роботу, – заявив він рішуче.
– Я заробляю достатньо для нас обох.
– Але робота важлива для мене, Глібе. Це частина мене.
– Тепер головна частина тебе – наша донька. Думай про неї, а не про кар’єру.
– Хіба не можна поєднувати? Ми могли б найняти няню…
– Ні! – його голос луною рознісся кухнею. – Я не хочу, щоб чужі люди виховували мою дитину.
Я поступилася. Можливо, зробила першу помилку. Переконала себе, що так буде краще для Соні. Пішла з роботи й повністю занурилася в домашні обов’язки. Намагалася бути ідеальною дружиною та матір’ю. Готувала вишукані страви, водила Соню на заняття, підтримувала порядок у домі.
Гліб успішно розвивав бізнес. Ми переїхали в нову квартиру, купили машину. Зі сторони ми здавалися ідеальною родиною. Але поступово я почала відчувати, що втрачаю свою особистість серед нескінченних домашніх справ.
Перша серйозна конфронтація сталася на дні народження Соні. Прийшли всі – батьки, друзі, колеги Гліба. Я готувалася тиждень – прикрасила квартиру, замовила особливий торт, організувала розваги для дітей. Коли зайшла мова про вибір дитячого садка, я запропонувала приватний садок з англійською мовою.
– Не говори дурниць, – грубо перебив мене Гліб перед усіма. – Я вирішую, куди піде моя донька.
У кімнаті запала незручна тиша. Мама опустила очі, батько насупився. Лена, моя подруга, спробувала змінити тему, але осад залишився гірким.
Через тиждень історія повторилася, коли я заговорила про купівлю нового авто – старе часто ламалося, а мені доводилося возити Соню через усе місто.
– Кобило, ти забула своє місце? – холодно запитав Гліб, навіть не відриваючи очей від телефону. – Ти не заробляєш, отже, і вирішувати нічого не маєш права.
Ці слова боляче вдарили по моєму самолюбству. Я згадала себе колишню – впевнену, успішну жінку, чию думку цінували колеги та керівництво. Куди ж усе це зникло?
А потім настав той самий вечір. Гліб отримав підвищення до керівника відділу, і ми вирішили відзначити цю подію. Я весь день готувала його улюблені страви, прикрашала стіл, вдягла нову сукню – прагнула до бездоганності. Гості хвалили їжу, вітали Гліба, але тут він виголосив тост, який перевернув усе моє життя:
– За справжніх чоловіків, які вміють тримати своїх жінок у рамках! Ми – голови родин, і тільки наші рішення мають значення. А деякі забувають своє місце – починають качати права, хоча самі нічого не варті без нас.
Його погляд був спрямований прямо на мене, сповнений зверхності, що викликало нудоту. Я сиділа, вимучено всміхаючись, а всередині все застигло. Після свята Гліб забрав усі гроші з нашого сімейного бюджету – навіть ті, що я відкладала для мами на день народження, – і поїхав до своїх батьків у Соснівку, залишивши мене з Сонею саму.
Три ночі я не могла заснути, блукаючи квартирою і згадуючи кожну деталь нашого спільного життя. Коли все почало змінюватися? Як я не помітила, що коханий чоловік перетворився на тирана? У голові крутилися його фрази: «Ти більше не така гарна», «Що ти можеш знати про бізнес?», «Не смій ганьбити мене перед іншими своїми дурними ідеями».
На четвертий день я подзвонила батькові. Він завжди був небагатослівним, але вмів знаходити потрібні слова.
– Доню, збирай речі, – сказав він після того, як вислухав мою розповідь. – Я вже викликав таксі.
– Тату, може, я перебільшую? Може, це моя провина?
– Марино, – його голос затремтів, – ти моя єдина донька. Я не для цього тебе ростив, щоб якийсь самодур зробив з тебе безправну рабиню.
До вечора ми з Сонею вже були в домі батьків у Липівці. Старі стіни ніби обіймали нас, захищаючи від усіх негараздів. Мама мовчки гладила мене по волоссю, поки я плакала у неї на плечі. Соня гралася з дідусем, нічого не розуміючи про те, чому ми тут.
Гліб дзвонив постійно. Спочатку погрожував, потім благав, а далі знову переходив до погроз. Я ігнорувала його дзвінки. Через тиждень він примчався до Липівки, намагаючись прорватися всередину.
– Марино, давай поговоримо! – кричав він під вікном. – Я помилився, визнаю! Повернися, ми все виправимо!
Батько вийшов до нього. Я не чула їхньої розмови, але бачила через вікно, як Гліб жваво жестикулює, а потім раптом опускається під важким поглядом батька.
Я подала заяву на розлучення через два тижні. Гліб не вірив, що я зважуся на цей крок. На першому судовому засіданні він намагався тиснути на емоції:
– У нас же донька, Марино! Подумай про дитину!
– Саме тому я і думаю, – спокійно відповіла я. – Не хочу, щоб вона вважала приниження жінки нормою.
Процес розлучення дався нелегко. Гліб намагався відсудити Соню, але суд став на мій бік. Я дозволила йому бачитися з донькою на вихідних. Все ж таки він її батько. Спочатку він приїжджав регулярно, привозив подарунки, гуляв із нею в парку. Але з часом візити ставали рідшими, поки не припинилися зовсім. Лише аліменти він сплачував справно.
Потім я знайшла роботу бухгалтеркою в компанії. Починала з чистого аркуша – чотири роки декрету стерли багато знань із пам’яті. Але я вчилася заново, оновлювала навички, проходила курси підвищення кваліфікації. Колеги виявилися чудовими людьми – допомагали та підтримували.
Через рік на міському святі я зустріла Ігоря – викладача економіки в місцевому коледжі. Високий, в окулярах, трохи розсіяний – зовсім не схожий на Гліба. Ми довго просто спілкувалися, гуляли з Сонею в парку, обговорювали книжки та фільми.
– Знаєш, – якось сказав він, – ти неймовірна, Марино.
– Чому?
– Ти пережила зраду, але зберегла в собі доброту. Сильна і водночас надзвичайно ніжна.
Коли Ігор зробив мені пропозицію, я довго не могла наважитися. Боялася повторення старих помилок, боялася знову розчинитися у чужій волі. Але у мене була одна незмінна умова: я продовжу працювати.
– Навіть обговорювати нічого, – усміхнувся він. – Ти професіонал. А ще мені дуже подобається, як твої очі горять, коли ти говориш про свою роботу.
Зараз я обіймаю посаду головного бухгалтера у великій компанії. У нас з Ігорем росте син, якого Соня щиро вважає татом і постійно робить для нього листівки на всі свята. Нарешті я відчуваю себе по-справжньому щасливою – не тому, що поруч чоловік, а тому, що поруч людина, яка бачить у мені особистість.
Кажуть, помста – це страва, яку подають холодною. Але я зрозуміла дещо інше: найкраща помста – це життя, сповнене радості та успіху, без тих, хто тебе не цінував. Я не тримаю зла на Гліба – він лише допоміг мені усвідомити, наскільки я цінна. Саме завдяки йому я знайшла в собі сили почати все заново.
Нещодавно ми зустрілися з ним у супермаркеті. Він виглядав виснаженим – сиві скроні, якийсь загублений погляд. Пробурмотів щось схоже на вибачення, а я просто кивнула. Усі слова залишилися в минулому. Тепер у мене своє життя – те, в якому моя думка має значення, де мене цінують, де я можу бути собою. Це – найсолодша перемога, про яку я навіть не мріяла.
Вчора Соня запитала мене:
– Мамо, чому ти пішла від тата?
Я задумалася, обираючи правильні слова. Потім відповіла:
– Тому що кожна людина гідна поваги, люба. І ти також ніколи не дозволяй нікому змусити тебе відчувати інакше.
Вона міцно обійняла мене й прошепотіла:
– Я люблю тебе, матусю.
І в цей момент я зрозуміла – усі випробування були недаремні. Моя донька виросте впевненою в собі жінкою, яка знає свою ціну. А це варте всіх труднощів, через які довелося пройти.
— Чудовий дім ти собі знайшла. А коли я зможу переїхати до нього? — несподівано поцікавилася мати