Таня сиділа на своїй маленькій, але затишній кухні, згадуючи, як ще нещодавно вона благала чоловіка залишитися. Її сльози текли рікою, вона чіплялася за його рукав, коли дізналася правду. У Павла був син-підліток, і мати цього хлопчика була жінкою, з якою він підтримував стосунки роками.
А найгірше було те, що ця жінка давно заміжня, і виходило, що вона весь цей час зраджувала своєму чоловікові.
«Мені б тоді промовчати, і жили б далі, як було», — думала Таня, намагаючись зрозуміти, чому вона не стрималася.
Але вона не змогла. Після чергової сварки, коли Павло відштовхнув її так сильно, що вона вдарилася спиною об дверний косяк, Таня в сльозах вигукнула:
«Навіщо ти мене мучиш?! Думаєш, я не знаю, що у тебе є син?! І що ти з тією жінкою стільки років?!»
Її крик розірвав тишу, але Павло не вибачився, не виправдався і навіть не вдарив її. Замість цього він розсміявся. Його сміх був легким, навіть радісним.
— Ну, ти права. Так, є син і є жінка, яка народила його для мене, — сказав він холодно. — А ти так і не змогла.
— Але чому? Чому ти не йдеш до них? — схлипнула Таня. — Навіщо залишаєшся тут? Чому мучиш мене, піднімаєш руку?
— Чому? А все просто. Їй нема куди мене забрати — вона живе у квартирі свого чоловіка. А я… що? З тобою залишаюся. Хочеш, щоб усе змінилося? Залиши мені квартиру, а сама йди! Зробиш добру справу для «справжньої» родини, — з насмішкою відповів Павло, дивлячись на Таню своїми холодними очима.
Її ніби пронизало від блиску в його погляді. Вона намагалася зрозуміти, чому все пішло шкереберть, але навіть після цього всього Таня не хотіла розлучатися. Чи то любов до чоловіка була настільки фатальною, чи то вона просто боялася змін. Вона навіть не знала.
«Навіщо я, дурепа, сказала йому про сина?» — думала Таня, намагаючись згладити ситуацію після сварки. Вона жаліла себе, але щоразу, коли Павло знову йшов до тієї жінки, навіть не вигадуючи виправдань, Таня благала його залишитися. Вона хапалася за його рукав, зі сльозами на очах повторювала: «Пашенько, не йди, будь ласка».
Та все змінив один випадок. Чергова сварка. Павло стояв перед нею, нависаючи, мов гора, з кулаками, і Таня розуміла, що він ледве стримується, щоб не вдарити її.
Цього разу вона не витримала. Наступного дня Таня подала на розлучення. Квартиру вони продали, а гроші поділили навпіл. Таня взяла кредит і купила маленьку однокімнатну квартиру у старому панельному будинку.
Це була її нова домівка. Таня навіть відчула певне полегшення, повернувшись до такого простого і знайомого місця. У дворі ще збереглися старі радянські гойдалки й пісочниця. Навіть бабусі, які любили сидіти на лавці й обговорювати всіх мешканців будинку, були на своєму звичному місці.
— А знаєш, оця новенька з третього поверху… Кажуть, чоловік її вигнав, бо була недоглянута. І п’є, начебто, — говорила одна з бабусь, розпочинаючи чергову бесіду.
— Та ви що? — обурилася інша. — Тарганів у наш будинок приведе, от побачите!
— Добрий день, Танечко! Сідайте з нами, поговоримо! — привітно покликали її бабусі, побачивши жінку.
Таня лише м’яко усміхнулася і пройшла повз. Вона знала, що краще уникати таких розмов. Бабусі на лавках вона не любила ще з дитинства, бо їхні язики були отруйними.
Як добре було швидко промчати повз них, відкрити двері й опинитися у своїй новій затишній квартирці. Тут вона почувалася в безпеці. Але цього вечора Таня затрималася на роботі. Бабусь уже не було — на вулиці стемніло.
Вона повільно піднялася сходами в своєму під’їзді, який був без домофона. Темрява й холод зробили цей шлях трохи моторошним.
Таня зупинилася на сходах, ледь не скрикнувши від несподіванки, коли побачила чоловіка, який сидів між другим і третім поверхом, притулившись до старої батареї.
На вигляд йому було років п’ятдесят. Він не виглядав ані безхатченком, ані п’яницею. Одягнений у пристойну куртку, але сидів просто на підлозі, що виглядало дивно.
Таня спробувала швиденько проскочити повз нього, однак вирішила привітатися, аби не видавати свого хвилювання.
— Добрий вечір, — пробурмотіла вона, трохи зупинившись.
Чоловік лише підняв голову, відповів кивком і знову втупився у підлогу. Таня, відчуваючи, як серце шалено б’ється, відкрила двері до своєї квартири, постійно озираючись, ніби боялася, що він раптом схопиться, наздожене її й зробить щось жахливе.
— Ух… Як добре вдома, — промовила вона, зачинивши двері на замок і притулившись до них спиною. У теплому душі, під гарячими струменями води з ароматною піною, вона забула про дивного чоловіка, відчуваючи, як напруга залишає тіло.
Наступного ранку, виходячи на роботу, Таня побачила, що сходовий майданчик був порожнім.
«Може, все ж таки пішов?» — подумала вона з полегшенням.
Але ввечері, повертаючись додому, побачила його на тому ж місці. Цього разу її страх кудись зник, і вона зупинилася.
— Вам тут не холодно? — запитала Таня. — Що сталося? Чому ви тут сидите? У вас є дім?
Чоловік підняв голову. Його погляд був розгубленим, але водночас доброзичливим. Усмішка, яка з’явилася на його обличчі, виявилася дитинно щирою.
— Я не знаю, чи є у мене дім… У тому й проблема, — тихо відповів він. — Але ви не хвилюйтеся. Я тут ненадовго. Щось придумаю і піду.
Таня помітила сум і тривогу в його очах.
— А, знаєте що… Ходімо до мене. Повечеряємо, поговоримо. Гарячого чаю вип’єте, — сказала вона і тут же пошкодувала про свою пропозицію. Вирішивши трохи убезпечити себе, додала: — Щоправда, мій брат скоро має приїхати… бачок полагодити. Протікає.
Насправді в Тані не було жодного брата, але вона подумала, що вигаданий чоловік додасть їй упевненості.
— Ви справді запрошуєте мене? Я… не приховую, дуже голодний. Але незручно якось… — зам’явся чоловік.
— Незручно — це штани через голову вдягати, — засміялася Таня, відчуваючи, як напруга поступово зникає.
Чоловік усміхнувся у відповідь.
— Ну так… і на стелі спати, — додав він із легкою іронією, виглядаючи тепер набагато молодше.
«Та він, мабуть, мій ровесник», — подумала Таня, остаточно втративши страх. Їй здалося, що він точно не схожий на маргінала — так люди на узбіччі життя не розмовляють.
— Там ванна кімната. Помийте руки. А потім… Картоплю чистити вмієте?
За пів години вони сиділи за столом, насолоджуючись простою їжею — вареною картоплею з олією та оселедцем. Потім пили чай. Таня відчула дивну довіру до цього чоловіка. Здавалося, що вони давно знайомі.
— Як вас звати? — запитала вона.
— А я не знаю… — похитав головою він. — Прийшов до тями в лікарні й нічого не пам’ятаю.
— І як ви там опинилися?
— Сказали, що мене знайшов якийсь хлопчина у парку, коли повертався з тренування. Викликав поліцію і швидку… А все інше я знаю тільки зі слів слідчих. Вони наполягали, щоб я згадував, але я нічого не пам’ятаю. Два дні тому я втік із лікарні, коли почув, що мене хочуть відправити до психлікарні.
— Але… навіщо ви втекли? Там би було тепло, їжа, дах над головою…
— Не знаю… Злякався. Хоча, можливо, краще було залишитися. Але тепер уже пізно.
— Ну, гаразд. У вас же, напевно, є родина? Може, вони вас шукають? — запитала Таня.
— Якби шукали, поліція би вже знала, — зітхнув чоловік. — Я, мабуть, ще трохи поблукаю містом, а потім повернуся до лікарні. Нехай відправляють, куди хочуть…
— Давайте, поки що, я вас Олегом називатиму. Ви ж не проти? А там, гляди, все згадається! — запропонувала Таня.
Чоловік подякував за їжу і гостинність, але, прощаючись, наполіг, що повернеться на сходовий майданчик. Таня дивилася йому вслід із тяжким серцем, розуміючи, що він залишиться там, на протязі й холоді.
— Ну… не залишати ж його ночувати в під’їзді, — Таня спробувала заспокоїти себе, обдумуючи свої дії. Потім вона схопила драбину, дістала з антресолей старий теплий пуховик і повернулася до дверей. — Олеже, ось візьміть це… буде тепліше, ніж тут на холоді. А вранці занесете назад.
Чоловік, який сидів у під’їзді, трохи здивувався, почувши її слова. Його погляд був водночас вдячним і сором’язливим. Він мовчки забрав куртку, тихо подякував і вийшов у темний коридор.
Наступного дня Таня, купивши трохи м’яса, знову запросила Олега на вечерю.
— Ну що, встигли знайти якісь підказки? Може, згадали щось важливе? — з надією запитала вона.
— Ні, — сумно зітхнув Олег. — Єдине, що згадалося, — це мої батьки і дитинство. Батько був невисокий, худий, мабуть, я в нього пішов. У нас був свій будинок, і мала сестра… Але де це все було, я не можу пригадати.
— Не переймайся, це поки що. Спогади обов’язково повернуться, просто потрібен час, — Таня обнадійливо всміхнулася. — Тільки, будь ласка, не здавайся. Психлікарня — не варіант.
— Знаю, але… Де ж мені жити? Сьогодні одна бабуся в під’їзді ледь не викликала поліцію. Сказала, що я, мабуть, злодій чи терорист. Їй здалося, що я можу обікрасти її підвал або взагалі щось підірвати, — з гіркотою посміхнувся Олег.
Таня задумалася, а потім, трохи нервуючи, промовила:
— Слухай, якщо ти не проти… У мене в підвалі є старий матрац. Його можна розкладати тут, у ніші, щоб не сидіти на бетоні. І… ми ж знайдемо гіпнотизера чи когось, хто зможе тобі допомогти згадати все.
— Але… я навіть не знаю, як тобі дякувати. Це так… незручно. Я вже три доби… — почервонів Олег.
— Не мився? — засміялася Таня. — Ну, це не проблема. Ось ванна, рушник і мій старий спортивний костюм. Ти не дуже високий, тобі якраз підійде.
Олег, знітившись, подякував. Повернувшись з ванної кімнати чистим і виголеним, він постав Танині здивовані очі: зовсім інша людина. Виявилося, що він виглядає молодшим, ніж вона думала, і тепер здавався навіть трохи елегантним.
— Мабуть, ми з тобою ровесники, — задумалася Таня, але вголос нічого не сказала.
— Я, напевно, спатиму в передпокої, — рішуче сказав Олег. — Це буде правильно. І до того ж, я стану твоїм охоронцем.
Олег виявився справжнім майстром на всі руки: полагодив крани, які давно підтікали, закріпив електророзетки і відрегулював вікна, що пропускали холод. Коли сусідка попросила його повісити полички, а потім картину, чутки про «золоті руки» Олега розлетілися районом. Згодом він став місцевим «Чоловіком на годину», спочатку соромлячись брати гроші, але згодом зрозумів, що це необхідно.
Їхні з Танею стосунки ставали дедалі теплішими. Вони часто розмовляли, і Олег дивувався тому, що пам’ятає багато речей: назви фільмів, книг, міст і навіть дрібниці, як-от те, що молоко дають корови. Але своє минуле — ні.
— Таню, ти не проти, якщо я спробую попрацювати за твоїм ноутбуком? — якось запитав Олег після того, як побачив по телевізору фільм про програмістів.
— Спробуй, звісно, — відповіла жінка.
Через кілька годин Олег радісно заявив:
— Виявляється, я можу писати програми. Напевно, це було моєю професією.
Так у нього з’явилася нова робота: підробіток в інтернеті, який став вагомою підтримкою для їхнього бюджету.
Одного вечора вони дивилися фільм, і Таня задрімала, поклавши голову на його плече. Олег, відчуваючи тепло її волосся, мимоволі схилився і легенько торкнувся губами. Він застиг, відчувши нахлинуту хвилю почуттів.
Він би зупинився, він би зміг стриматися, якби Таня сама не потягнулася до нього губами.
З цього моменту їхні стосунки набули нової глибини. Тетяна наче літала на крилах. Вона навіть у найщасливіші дні свого попереднього невдалого шлюбу не уявляла, що можна бути такою щасливою.
— Мені здається, що доля сама привела тебе до мене, — часто сміялася вона.
— Таню, час щось вирішувати. Мені треба зайнятися документами, легалізуватися. Хочу влаштуватися на роботу, але вже під своїм справжнім ім’ям, — відповів Олег, ніжно дивлячись на неї.
Але вирушати по інстанціях не довелося.
Цієї суботи ідеальний світ Тані зруйнувався. Їх із Олегом давно сприймали як пару, тому запросили на ювілей її колеги. У кафе вони разом підійшли до іменинниці.
— Знайомся, це мій… е-е… чоловік, — промовила Таня, злегка запинаючись.
— Я Олег, — чоловік простягнув руку, але раптом застиг, вдивляючись в обличчя Оксани, і зненацька пробурмотів: — Вибачте…
Видно було, що він зблід і буквально закам’янів.
— Що сталося? Тобі погано? — Таня вибачливо кивнула подрузі і повернулася до Олега.
— Я… Згадав, Таню. Все згадав. У мене є дружина… І син, студент. Я… моє справжнє ім’я Григорій. Я працював програмістом у великій компанії. А потім… — він замовк, глибоко вдихнув і продовжив: — Одного разу, коли я вигулював нашу собаку, мене напав якийсь здоровенний чоловік. Як шафа. Я навіть не пам’ятаю, що було далі…
— Я ж казала, що ти все пригадаєш! Ура! — намагалася радіти Таня, хоча її охопив справжній відчай. — Тепер ти точно зможеш повернутися додому.
— Таню, я не хочу повертатися. З тобою мені краще, ніж будь-коли. Навіть з нею. Я, може, й кохав її колись, але давно вже ні. До того ж, там є… Ну, це не важливо. Але я не хочу йти.
— Олеже… Тобто, Григорію, ти повинен повернутися. Ти маєш поговорити з ними, з сином. Там ви вже вирішите, як бути далі.
Григорій кивнув і пішов. Таня проридала цілий вечір, притискаючи до себе його светр.
— Все правильно… Все так, як має бути… — шепотіла вона. — Він заслуговує на щастя. Він чужий, але… такий рідний.
Уже на світанку у двері її квартири подзвонили. Таня заглянула у вічко і ахнула: перед дверима стояв Григорій із розбитою губою, розірваною курткою і втомленим виглядом.
— Що сталося? — вона відчинила двері і, не дочекавшись відповіді, потягла його всередину.
Григорій, мовчки притискаючи її до себе, прошепотів:
— Усе скінчено, Таню… Усе…
Він глибоко вдихнув і почав розповідати:
— Я подзвонив у двері. Відчинила моя дружина. Побачивши мене, вона не зраділа — вона зойкнула від страху. «Паша!» — закричала вона, і з коридору вискочив той самий двометровий громило, який напав на мене тоді ввечері. Виявляється, це її коханець. Вони разом вирішили мене позбутися.
Григорій важко зітхнув:
— Він кинувся на мене, але цього разу мені пощастило більше. Патрульні, які випадково проїжджали повз, зупинилися, побачивши, як він мене валить на землю. Його заарештували.
— Таню, я тепер усе знаю. Подам на розлучення, відновлю документи. А потім… Я хочу тобі зробити пропозицію. Ти згодна?
Таня, ще не вірячи своїм вухам, засміялася крізь сльози:
— Звісно… Звісно, я згодна.
— А твоя відповідь буде…? — запитав Григорій, дивлячись їй у вічі з теплою усмішкою.
— Моя відповідь? Вона має залишатися інтригою, — кокетливо відповіла Таня. — Жінка завжди повинна бути загадкою.
— Ну йди до мене, моя загадкова, єдина… — Григорій обійняв її так, ніби боявся втратити знову.
Час йшов, і поки тривало слідство щодо нападу на Григорія, він займався відновленням свого життя. Частину документів вдалося знайти у його квартирі, інші довелося відновлювати. Він повернувся до своєї роботи програміста, розлучився з дружиною і офіційно виселив її з батьківської квартири, яка за законом належала йому.
З Танею вони подали заяву до РАЦСу, плануючи почати новий розділ свого життя разом. Але залишилося одне болюче питання, яке турбувало Григорія найбільше, — це його син.
Під час слідства спливла неприємна правда. Виявилося, що хлопець, якого він вважав своїм сином, насправді не мав до нього ніякого стосунку. Генетична експертиза підтвердила: батьком хлопця був той самий «двометровий бугай», який напав на Григорія багато років тому.
— Він у мене в прадіда вдався, — раніше з легкістю говорила дружина Григорія, коли хтось помічав, наскільки син не схожий на нього.
Найбільше вражало те, що хлопець знав правду. Разом із матір’ю він роками обманював Григорія, підтримуючи цей фарс. Це було не просто образливо — це руйнувало всі ті моменти, які Григорій вважав справжніми.
Проте несподіванки на цьому не закінчилися.
Одного дня Таня вирішила піти разом із Григорієм на оголошення вироку в суді. Вона хотіла підтримати його і водночас дізнатися, як завершиться ця жахлива історія.
Коли суддя запросив обвинуваченого в зал, Тані перехопило подих. Її очі округлилися, а брови майже торкнулися лінії волосся. Вона мовчки втупилася в чоловіка, який стояв у клітці для підсудних.
— Що сталося? — Григорій з любов’ю стиснув її руку, помітивши зміну в її виразі обличчя. — Казав же, що тобі не варто сюди йти.
— Це… це… Павло… — прошепотіла вона, ледве переводячи дихання.
— Павло? Той самий? Твій колишній чоловік? — Григорій явно був шокований.
— Так… Це він… — беззвучно прошепотіла Таня, у її голосі бриніли відчай і здивування.
Григорій, побачивши, як Павло дивиться на них із-за ґрат, випрямив спину, гордо підняв голову і ще міцніше обійняв Таню. Він хотів показати, що тепер вона у безпеці.
— Ось як доля вміє закрутити… — з гіркою усмішкою сказав Григорій, дивлячись у вічі підсудного, який явно впізнав Тетяну.
Того дня Таня зрозуміла, що справжні повороти долі бувають непередбачуваними, але вона нарешті знайшла людину, з якою готова пройти крізь усе.
— Гроші з продажу автомобіля передай мені, я краще ними розпоряджуся, — пред’явила свекруха