— Ти після пологів перетворилася на квочку. Я йду до іншої, — вирішив чоловік.

– Поліно, привіт, – здалеку крикнула сусідка, прямучи до дитячого майданчика. – Учора бачила твого Ігоря. Такий красень, у костюмі, прямо директор. Усе працює та працює. А ти ще не збираєшся виходити з декрету?

– Поки що ні, – неохоче відповіла дівчина, зазираючи в коляску, де, не звертаючи уваги на голоси, тихенько сопів Павлик.

– А чому так? Потім важко буде повертатися до роботи, все забудеш, читати й писати розучишся.

– Не розучуся. Якось усі повертаються.

– Ну, хтось так і залишається вдома, на утриманні чоловіка. Тільки від таких чоловіки часто й тікають. Скільки разів так було – живуть душа в душу, а дитина народиться, жінка розтовстіє, вдома засидиться, і все – коханка вже тут як тут.

– Павлик уже змерз, ми підемо. До побачення.

Поліна відчувала, як жінка, сівши на лавку, пильно дивиться їй услід. Шлях до дверей здавався нескінченним, тож коли вони, нарешті, опинилися в під’їзді, дівчина видихнула.

Вона затягла коляску в ліфт, потім у квартиру, перенесла сина на диван, зняла з нього комбінезончик і шапку, уклала в ліжечко, а сама підійшла до шафи й глянула в велике дзеркало.

На поличці стояла їхня спільна з Ігорем фотографія. На ній двоє молодих людей у весільних вбраннях позують біля квіткової арки. Тоді Поліна була справжньою красунею – струнка, з витонченою талією, пишними кучерями та сяючою шкірою. Зараз від цього образу не залишилося й сліду.

Дівчина дістала з шафи улюблену синю сукню, яку купувала в перший рік знайомства з чоловіком, і спробувала її надіти. Шви тут же затріщали, замок на спині застібнувся лише на пару сантиметрів, у шкіру сильно впилися гумки по краю коротких рукавів. У відчаї Поліна стягнула з себе сукню й кинула на ліжко. «Нічого, перестану годувати й поверну форму», – пообіцяла вона собі, одягла широку футболку й штани, заплела волосся в тонку косу й вирушила на кухню.

– Що приготувати на вечерю? – запитала дівчина чоловіка.

– Я прийду пізно, тож готуй, що хочеш, – пролунав у слухавці поспішний голос.

– На роботі якісь справи?

– Так, багато завдань, треба все розгрібти.

Ігор відключився. Поліна, постоявши посеред кімнати в задумі, склала в холодильник усі продукти, дістала вчорашні макарони з котлетами, розігріла й повечеряла на самоті.

– Привіт, колобок, – якось злобно посміхнувся Ігор, заходячи додому. – Павлик спить?

– Так, – кивнула Поліна. До насмішок щодо своєї ваги вона вже почала звикати, хоча всередині час від часу все кипіло від образи.

Коли він одразу після повернення з пологового будинку заявив, що дружині потрібно почати приводити себе в порядок, дівчина не відразу зрозуміла, наскільки він був серйозний. Тяжка вагітність і пологи, довге відновлення, годування – все це звалилося на плечі молодої матері, залишеної сам на сам зі своїми проблемами. Ігор не був готовий змінювати спосіб життя, вставати ночами, ділити щоденну рутину з догляду за малюком. Він хотів бачити перед собою красиву доглянуту дівчину, яка радіє материнству й знаходить час на все. Прийняти реальність такою, яка вона є, чоловік так і не зміг.

– Скільки кілограмів ти набрала після пологів? – ніби між іншим поцікавився він, вмостившись на дивані й закинувши ногу на ногу. – Сьогодні колега запитав в офісі, у нього теж дружина скоро народить.

– Тридцять, – тихо відповіла Поліна, ставлячи перед чоловіком чашку кави.

– Ну, так, якщо не більше. Ти моя плюшечка.

– Ви пили на роботі?

– Так, невеличкий корпоративчик організували. Проєкт закрили. Ми ж, як-не-як, справою займаємося.

Павлик прокинувся і заплакав, тому Поліна пішла до нього, а коли повернулася, то побачила чоловіка, який спав із телефоном у руках. Забрати його не вдалося – Ігор різко прокинувся і сховав трубку під подушку.

Ігор продовжував повертатися додому після півночі. Пояснення знаходив щоразу нові – то начальник затримав, то аварія дорогою трапилася, то колесо пробило. Поліна відчувала, що їхній шлюб розпадається, але боялася це визнати. Її чоловік уже рік зустрічався з колегою Оленою, яка більше нагадувала фотомодель, ніж менеджера з продажів.

Стильна, завжди огорнута хмарою дорогого аромату, з бездоганним макіяжем і манікюром, вона в очах Ігоря мала всі переваги порівняно з його дружиною, яка погладшала після пологів.

Коли Павликові виповнилося два роки, Поліна вирішила повернутися до роботи. До декрету вона складала букети у невеличкому квітковому магазинчику, куди й повернулася після тривалої перерви. Дівчина була талановитою флористкою і дуже любила свою справу.

Зміна обстановки та перша зарплата, яка звільнила її від необхідності просити гроші у чоловіка, надихнули Поліну записатися до фітнес-клубу.

– Я забирати Павлика з садочка не зможу, – одразу попередив Ігор, ще до того, як дружина встигла його про це попросити.

– Чому? – розчаровано запитала Поліна. Вона сподівалася, що чоловік підтримає її рішення зайнятися собою.

– Ти ж мати. А я одразу казав, що змінювати свій графік не збираюся.

Відмовлятися від запису не довелося – Поліні запропонували брати сина із собою на тренування і залишати його в дитячій ігровій кімнаті. Так вона і вчинила.

Тіло відчувало приємну втому, але це було найкраще відчуття у світі. Нарешті вона вирвалася з повсякденної рутини, відчула своє тіло, побула поруч з іншими людьми, які мали спільну мету. Це стало великою подією в житті молодої мами.

Радість закінчилася швидше, ніж можна було подумати. Зайшовши до квартири з Павликом на руках, Поліна одразу відчула щось недобре. На підлозі в коридорі була розкидана взуття, у дверях спальні виднілася дорожня сумка.

– Збираєшся кудись? – обережно запитала Поліна.

– Так, – різко відповів Ігор, продовжуючи збиратися.

– У відрядження?

– Полька, якщо ти ще не помітила, ми давно живемо, як сусіди. Пора це припинити.

– У тебе є інша жінка?

– Є.

– Вона гарна?

– Набагато гарніша за тебе. А ти вже перетворилася на квочку. Дивитися огидно.

Павлик давно заснув, а його мама все ще сиділа біля вікна. Сльози давно висохли, але відчуття безвиході не відпускало. Біль розривала її зсередини, не давала дихати – вони залишилися зовсім одні, і незрозуміло, як тепер жити…

Поліна взялася за роботу, і це її хоч трохи рятувало. Перше тренування у спортзалі так і залишилося єдиним, але через кілька місяців дівчина все ж знайшла в собі сили піти туди знову.

– Добрий вечір, – привітався хтось. Дівчина щойно залишила Павлика з вихователькою в дитячій кімнаті, і той, на диво, навіть не пручався. – Ви у нас новенька? Уперше?

– Ну… Взагалі-то вдруге, – усміхнулася Поліна, трохи знітившись. Перед нею стояв високий симпатичний чоловік.

– Сподіваюся, тепер будете у нас часто. Я – Михайло, тренер.

Заняття за заняттям дівчина почувалася все краще. Їй багато що давалося важко, але після кожного тренування вона хвалила себе й захоплювалася своїми маленькими успіхами. Павлик теж звик до «тренувань», хоч іноді й капризував.

Михайло чомусь одразу поставився до Поліни по-особливому. Це не входило в його обов’язки в рамках купленого нею абонемента, але чоловік запропонував скласти меню та індивідуальний план занять. Можливо, його вразило її завзяття й сильне бажання змінитися? Дівчина і сама не знала.

Різке усвідомлення того, що відбувається, прийшло до неї одного вечора після тренування і стало чимось на кшталт ковтка гарячого чаю в лютий мороз.

– Уже темно, а ви пішки йдете? – запитав Михайло, наздогнавши Поліну з Павликом.

– Нам недалеко, – усміхнулася дівчина.

– Сідайте, я вас підвезу, – він підійшов до припаркованої машини й відчинив дверцята.

Погода була неприємна. Йшов дощ зі снігом, дув пронизливий вітер – кінець осені видався холодним.

– Поїдемо? – запитала Поліна Павлика, і той задоволено закивав.

Михайло довіз їх додому, поспішив вийти, відчинив двері та простягнув руку, щоб допомогти дівчині вийти, а після взяв Павлика на руки й доніс до дверей.

Коли вони попрощалися, і Поліна з сином опинилися вдома, вона раптом не змогла стримати усмішки й вигуку щастя. Вона подобалася Михайлові, а він подобався їй.

Невдовзі чоловік побував у них у гостях. Павлик із першої хвилини потягнув його до своєї кімнати і довго показував іграшки. Поліна, стоячи у дверях, дивувалася, як легко й швидко хлопчик звик до нового знайомого.

Новий рік вони відсвяткували разом. Так склалося, що Поліні не було до кого поїхати в гості й нікого запросити, а Михайло, хоча й був оточений родичами та друзями, чомусь віддав перевагу провести перший день року в такій маленькій компанії.

– Поля, – сказав він, коли дівчина вперше прийшла на тренування після свят. – Може, сьогодні поїдемо до мене?

– Я не можу. Павлика ні з ким залишити, – відповіла вона, зітхнувши. Хоча Міша й добре ставився до її сина, але вона не була впевнена, що чоловік готовий його прийняти, як свого.

– А навіщо залишати? – здивувався він і, ніби читаючи думки Поліни, додав: – Поїдемо всі разом.

Їхні теплі, затишні стосунки стали справжнім порятунком. До весни Полю було не впізнати – струнка, впевнена в собі, сяюча від щастя дівчина знову привертала до себе погляди перехожих.

Вона виставила свою квартиру на продаж і рідко там з’являлася, перебравшись до Михайла. Дивно, що саме того дня вона вирішила зайти туди після роботи на кілька хвилин.

– Привіт, – пролунав за спиною знайомий голос.

– Привіт, – обернулася Поліна.

– Виглядаєш чудово, – захопився Ігор.

– Дякую. Я поспішаю, у тебе якась справа?

– Хотів поговорити з тобою… Може, присядемо?

Вони розмістилися на лавці у дворі, але Поліні не хотілося затримуватися. Вона поглядала на годинник, постукувала пальцями по сумці, ніби намагаючись прискорити співрозмовника, а той, навпаки, нікуди не поспішав.

– Не знаю, що зі мною тоді було, – пояснювався Ігор. – Зараз уже розумію, наскільки це нерозумно – залишити сім’ю заради тимчасової інтрижки. Таке не збереш швидко, а от зруйнувати легко.

– Ти прийшов виговоритися? – запитала Поліна, уважно дивлячись на колишнього чоловіка.

– Ні. Я прийшов запропонувати тобі. Давай спробуємо знову. Ти, я, Павлик. Як він, до речі? Давно я його не бачив.

– Пропонуєш нам знову стати сім’єю?

– Так, – зрадів Ігор. – Спробуємо все повернути. Жити разом. Тобі одній, мабуть, теж несолодко.

– А я не одна, – спокійно відповіла Поліна, хоча всередині все співало й раділо.

– Як не одна? – не зрозумів Ігор.

– Ось так. У мене чудові стосунки, і скоро я вийду заміж, тож нічого в нас уже не вийде. Якщо дозволиш, я піду, мені на тренування скоро. Будь щасливий!

Поліна вирішила не підніматися до квартири. З нею було пов’язано занадто багато поганого. Вона залишила Ігоря одного, помахала сусідці, яка визирала з-за фіранки, і вирушила пішки до садочка. Їй здавалося, що минуле життя з його гнітючою самотністю просто зараз залишається позаду, а попереду на неї чекає довгоочікуване щастя – вірна й любляча сім’я, де тебе приймають такою, якою ти є.