— Без мене ти просто порожнє місце, Анно. Запам’ятай це добре, — Ігор кинув останній одяг у валізу і різко застебнув блискавку. Його слова розрізали напівтемряву квартири, наче холодний клинок. Анна стояла у дверному отворі, стискаючи кулаки до болю. Вона мовчала не від страху, а від дивного заціпеніння, ніби спостерігала за неминучою катастрофою — жахливою, але заворожуючою.
— Мовчиш? — Ігор випростався, оглядаючи її зневажливим поглядом. — Десять років я тримав тебе на плаву. Десять років ти ховалася за моєю спиною. А тепер що? Думаєш, зможеш обійтися без мене?
Анна повільно підняла очі. У них не було сліз — лише відблиск настільної лампи і щось нове, незнайоме Ігорю.
— Вже обходжуся, — промовила вона тихо, але твердо.
Його сміх пролунав звично самовпевнено, але тепер у ньому явно звучала фальш.
— Побачимо, — він перекинув сумку через плече. — Місяць. Я даю тобі місяць. Потім ти сама повернешся до мене.
Двері голосно грюкнули, і фотографія в рамці, що стояла на полиці, тріснула рівно посередині між їхніми обличчями.
Перші дні після його відходу були схожі на дивний сон. Тиша в квартирі була такою гнітючою, що здавалася майже фізичним болем — не спокійною та затишною, а натягнутою, як струна. Анна постійно ловила себе на тому, що прислухається до кожного шурхоту у під’їзді, до скрипу ліфта, до повороту ключа в сусідських дверях.
За столом вона машинально готувала їжу на двох, щоранку наливаючи дві чашки кави. Кожного разу, усвідомлюючи це, її руки зрадницьки тремтіли.
«Ти ніхто без мене» — ці слова переслідували її всюди: у шумі води, у гудінні побутової техніки, у розміреному цоканні годинника. Найгірше було те, що в цих словах була частка правди. Хто ж вона насправді? Дружина успішного чоловіка — так її представляли на ділових зустрічах. Власниця бездоганного дому — так про неї говорили сусіди. Але хто вона без цих визначень?
Рахунок у банку стрімко танув, лякаюче швидко. Спільні заощадження Ігор «інвестував» у свій бізнес ще пів року тому. Залишилися лише її особисті кошти — зовсім невелика сума, якої вистачило б максимум на два-три місяці. А після цього доведеться позичати гроші.
Резюме виглядало жалюгідно: освіта є, але досвід роботи мінімальний і давній. Навички? Які навички? «Професійно прасую сорочки», «фахівець із виведення плям», «володію контактами чоловіка»?
Телефон мовчав. Не лише потенційні роботодавці ігнорували її дзвінки, а й друзі. Виявилося, що більшість спільних знайомих були насправді його знайомими. Вони почали ніяково відводити погляд при зустрічі, скасовувати заплановані зустрічі, поступово зникаючи з її життя.
Вечорами Анна сиділа біля вікна, спостерігаючи за перехожими. Усі вони кудись поспішали, знаючи свій напрямок. У них були цілі, плани, мрії. Що ж було у неї? Тільки порожнеча.
Одного разу вночі вона піднялася на горище і дістала стару коробку. Усередині зберігалися її студентські проєкти — ескізи інтер’єрів, креслення, начерки. Колись вона мріяла створювати простори, де людям було б комфортно. Гортаючи пожовклі сторінки, вона відчула, як щось усередині неї починає оживати.
— Дурниці все це, — пробурмотіла вона й закрила папку. Але наступного дня знову відкрила її.
— Анна? Анна Соколенко? Та не може бути!
У супермаркеті її покликав знайомий голос. Марина, її університетська подруга, виглядала майже так само, як і раніше — лише волосся стало коротшим, а в очах з’явилося більше впевненості.
— Скільки років, скільки зим! Ти все така ж красуня, — Марина обняла її. — Як життя? Продовжуєш створювати свої чарівні інтер’єри?
Анна похитала головою, відчуваючи ніяковість.
— Ні… вже давно цим не займаюся. Була сім’я…
— А, зрозуміло, — Марина кивнула. — Вийшла заміж за того зарозумілого юриста з третього курсу. Як його…
— Ігор. Ми… ми розлучилися.
Анна здивувала саму себе, вимовивши ці слова вголос. Увесь цей час вона жила в очікуванні його повернення, але зараз, сказавши це, зрозуміла, що крапку поставлено.
Марина не стала ставити зайвих запитань, лише уважно подивилася на неї.
— Знаєш, — після паузи сказала вона, — у нас у студії якраз потрібна стажистка. Переважно паперова робота, але це допоможе тобі повернутися в професію. Якщо захочеш, звісно.
Анна відчула, як серце починає битися частіше. Усередині зародилося щось схоже на надію — обережне, майже непомітне.
— Я… подумаю, — відповіла вона, приймаючи візитку.
На кухні, розкладаючи продукти, її погляд постійно повертався до маленького прямокутника картону з емблемою дизайн-студії. Це був шанс — крихкий і невизначений, але все ж можливість змінити своє життя.
«Ти ніхто без мене».
Вона глибоко вдихнула, набираючи номер. Голос тремтів, але слова прозвучали твердо:
— Марина? Це Анна. Я згодна.
Студія «Контраст» розташовувалася в старій будівлі, але всередині панувала зовсім інша атмосфера: високі стелі, величезні вікна, що заливали приміщення світлом. Анна стояла біля вхідних дверей, відчуваючи, як холонуть пальці. Серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось вистрибне з грудей.
За склом виднілися люди, захоплені роботою, лунали голоси, дзюрчала кавова машина. Це був світ, який здавався їй далеким і чужим після довгих років домашнього затишку.
«Сміливіше», — наказала собі Анна й потягнула двері.
Перший тиждень стажування став справжнім випробуванням. Комп’ютер, здавалося, знущався з неї, програми не хотіли підкорятися, а колеги виглядали втіленням впевненості й професіоналізму. Вона почувалася недоречною серед цих молодих фахівців, чиї пальці літали по клавішах швидше за думки. Щоночі вона поверталася додому, щоб тихо плакати, згорнувшись калачиком на дивані.
«Ти ніхто без мене.»
Ці слова все ще мали владу над нею, хоча вона й ненавиділа себе за це.
У п’ятницю вона була готова втекти. Помилка в кресленні, зауваження керівника, насмішкуваті погляди колег — усе це тиснуло, позбавляючи сил. Але Марина зупинила її перед виходом.
— Ей, куди так поспішаєш? У нас сьогодні корпоратив. Зайди, познайомся з командою.
Анна хотіла відмовитися, але Марина вже тягнула її через вулицю, балакаючи про новий заклад із чудовими коктейлями.
— Просто ти ще не освоїлася, — говорила вона, коли вони протискалися крізь натовп до столика. — Усі проходять через це. Знаєш, у тебе неймовірне відчуття простору. Я бачила той ескіз для кафе — дуже стильно. Трішки практики з програмами, і ти зможеш створювати справді неймовірні речі.
Анна здивовано підняла очі:
— Ти бачила? Але ж я його не відправляла…
— Просто випадково заглянула, — усміхнулася Марина. — І знаєш що? Це справді класно. Може, варто подумати про власні проєкти?
Коктейль справді виявився чудовим. Або, можливо, справа була в компанії — вперше за довгий час Анна відчула себе частиною чогось більшого. Вони обговорювали проєкти, сперечалися про дизайнерські рішення, сміялися з внутрішніх жартів. І ніхто не сприймав її як «дружину Ігоря».
Додому вона повернулася пізно, з головою, повною нових ідей, і телефоном, у якому з’явилося кілька нових контактів. На столі лежали її ескізи — тепер вона бачила в них не лише помилки, а й безмежні можливості.
Вона дістала чистий аркуш паперу й почала малювати. Не для роботи, не для завдання — просто для задоволення. Вперше за багато років.
Перший самостійний проєкт з’явився несподівано. Звичайний робочий день, звичайний вівторок. Анна вже місяць працювала молодшим дизайнером.
— До тебе клієнт, — повідомила Марина, зазираючи в кімнату. — Кафе на Соборній. Хочуть ремонт. Впораєшся?
Анна кивнула.
— Впораюся.
Кафе було зовсім маленьким — шість столиків у приміщенні колишньої пекарні. Власник, молодий хлопець із бородою, здався їй смутно знайомим.
— Ми навчалися разом, — пояснив він, помітивши її збентеження. — Ти була на дизайні, а я на економічному. Пам’ятаю, як ми танцювали на одному з університетських свят.
Анна зашарілася. Вона зовсім не пам’ятала його.
— Я завжди вважав тебе талановитою, — продовжив він, поки вони оглядали приміщення. — Бачив твої роботи на курсовій виставці. Тому, коли дізнався, що ти знову працюєш у професії, одразу вирішив: мій інтер’єр буде тільки від тебе.
«Ти ніхто без мене,» — пригадала Анна слова Ігоря, але тепер вони були лише порожніми звуками, позбавленими будь-якої влади над нею.
Вона працювала день і ніч. Малювала, створювала плани, обирала матеріали, домовлялася з постачальниками. Для неї це стало викликом, точкою відліку нового життя.
Коли проєкт завершився, навіть суворий Аркадій схвально хмикнув:
— Непогано, Соколенко. Трохи більше зухвалості можна було б додати, але для першого разу — гідно.
Це був еквівалент овацій.
Кафе «Соборне» відкрилося восени. Дмитро наполіг на тому, щоб ім’я Анни було зазначене як авторки інтер’єру. Воно красувалося маленькими, але елегантними літерами на скляних дверях поруч із логотипом.
Це був момент тріумфу. Анна спостерігала з тіні, як люди захоплюються її роботою, навіть не здогадуючись, хто саме її створив. Вона відчувала особливу радість творця.
— Пропоную тобі частку в бізнесі, — сказав Аркадій через три місяці, коли «Соборне» стало одним із найпопулярніших закладів міста, а черга з клієнтів уже стояла за Анною. — П’ять відсотків. Ти залучаєш замовників, маєш своє бачення, фактично очолюєш напрямок. Пора formalize наші відносини.
Анна уважно вивчила контракт. Власна студія — хай і під егідою «Контрасту» — перевершувала всі її очікування, які були рік тому.
Підписуючи документ, вона відчувала тремтіння в пальцях.
— Вітаю, партнере, — простягнув їй руку Аркадій.
Того вечора вони з Мариною провели час у тому самому барі, де колись відзначали маленькі перемоги.
— Я завжди знала, що ти досягнеш цього, — підняла келих Марина. — У тобі був потенціал ще з першого курсу. Просто шкода, що знадобилося десять років, аби ти його розкрила.
Анна похитала головою.
— Ніякого «шкода». Цей шлях був необхідним. Кожен крок, кожна помилка зробили мене тим, ким я є зараз.
Вона не стала говорити про головне: всі ці місяці вона чекала дзвінка від Ігоря. Спочатку боялася його, потім сподівалася, а потім просто чекала, як чекають звичайного явища природи — без особливого трепету. Але дзвінок так і не пролунав.
Вдома вона пройшлася кімнатами, які тепер сприймалися інакше. Не тому, що вона зробила ремонт, а тому, що цей простір більше не був їхнім спільним. Тепер це була її територія — зі скетчами на столі, туфлями у коридорі, улюбленою чашкою, яка більше не ховалася в дальній кут шафи.
На дзеркалі у ванній висіла фотографія від вдячних клієнтів кафе «Соборне». На ній вона усміхалася, тримаючи келих, перед своїм першим успішним проєктом.
«Ти ніхто без мене.»
Анна глянула на своє відображення та усміхнулася.
— Я хтось і без тебе, — промовила вона вголос. — І це все, що має значення.
Яскравий весняний полудень. Світлий офіс, наповнений ароматами свіжої кави та квітучих рослин. Анна розташувалася за столом директорки своєї власної студії «АСдизайн», вже відокремленої від Аркадія. Перед нею лежали ескізи нового проєкту — ресторану в історичній будівлі на набережній. Це було одне з наймасштабніших і найпрестижніших замовлень у її кар’єрі.
Студія процвітала. За два роки Анна облаштувала сучасний офіс із видом на центр міста, зібрала команду з семи талановитих спеціалістів і створила портфоліо, яке викликало заздрість навіть у конкурентів. Звичайно, не все було гладко — траплялися невдалі проєкти, фінансові труднощі, конфлікти з клієнтами. Але кожне випробування лише гартувало її характер.
— Анно Вікторівно, — заглянула в кабінет Світлана, тримаючись за косяк, — прийшов кандидат на посаду менеджера. Високий, у синьому піджаку.
— Добре, — Анна закінчила останній штрих на кресленні, не відриваючи погляду. — Проведіть його в переговорну і запропонуйте каву.
Вона перевірила свій вигляд у дзеркалі й спустилася вниз. Ця посада вимагала ідеального кандидата — людини, здатної контролювати всі етапи проєктів, знаходити підхід до найвибагливіших замовників і слідкувати за дотриманням термінів. Після звільнення попереднього менеджера команда працювала на межі своїх можливостей.
Відчинивши двері переговорної, Анна завмерла на порозі.
За столом сидів Ігор.
Його реакція була не менш здивованою. На обличчі промайнув цілий спектр емоцій: від шоку до розгубленості.
— Анно? — його голос звучав інакше, позбавлений звичної самовпевненості. Та й виглядав він не так, як колись: костюм вже не сидів ідеально, волосся почало сивіти, а зморшки стали більш помітними.
— Добрий день, — вона спокійно зайняла своє місце. — Ви прийшли на співбесіду?
Ігор кивнув, усе ще не приховуючи здивування.
— Я… я не знав, що це ваша компанія. В оголошенні було просто «АСдизайн».
— Мої ініціали, — посміхнулася Анна. — Анна Соколенко. Отже, ви зацікавлені у посаді менеджера проєктів?
— Так, — відповів він, поступово повертаючи впевненість. — У мене великий досвід управління командами…
— Розкажіть про ваше останнє місце роботи, — перебила вона, відкриваючи папку з його резюме.
Виявилося, що його бізнес розвалився, як картковий будинок. Партнер його підставив, гроші зникли, клієнти розбіглися, а борги лише зростали. Останній рік він безцільно шукав себе, змінюючи роботу за роботою.
— Чому саме наша компанія? — спитала Анна, роблячи нотатки у блокноті.
Ігор задумався, обираючи слова.
— Чесно кажучи, я втомився жити в невизначеності, — нарешті зізнався він. — Про вашу студію багато говорять — «АСдизайн» усім відома. Ви створюєте не просто гарні інтер’єри, а справжні якісні проєкти. Ваша команда — це професіонали. Хотів би стати її частиною.
Анна уважно подивилася на нього. У його погляді не було колишньої зверхності. Перед нею сидів зовсім інший Ігор — втомлений, ніби життя вичавило з нього всі сили.
— Які у вас знання у сфері дизайну? — спокійно запитала вона.
— Відверто кажучи, мінімальні, — він криво всміхнувся. — Але я швидко вчуся, сприймаю інформацію, як губка. До того ж…
Він замовк, ніби наважуючись на щось важливе.
— Анно, я мушу попросити вибачення, — тихо промовив він. — За ті слова, за все, що між нами було.
Її обличчя залишалося незворушним. Колись вона мріяла про цей момент, уявляла кожну деталь: що скаже, як відреагує, чи пробачить його. Тепер же вона відчувала лише байдужість, ніби перед нею сидів звичайний знайомий із далекого минулого.
— На жаль, — закриваючи папку з резюме, вимовила вона, — ми не можемо прийняти вашу кандидатуру. Особисті стосунки та професійна діяльність краще тримати окремо.
Ігор здригнувся, ніби отримав удар. Його обличчя пересмикнулося, а погляд став темнішим.
— Значить, вирішила взяти реванш? — процідив він, стискаючи підлокітники крісла. — Згадуєш старі образи?
— Нічого подібного, — холодно відповіла Анна. — Це виключно ділове рішення.
— Ділове? — його голос затремтів. — Ти просто хочеш помститися! Насолоджуєшся цим моментом! А я ж думав…
— Думав, що я досі «ніщо» без тебе? — підняла брову, перебила вона. — Як бачиш, усе інакше. Дякую, співбесіда закінчена.
Він різко підвівся, перекинувши склянку з водою. Темна пляма розлилася по документах на столі.
— Пошкодуєш про це, — прошипів він, хапаючи портфель. — Світ бізнесу дуже тісний.
— Не сумніваюся, — ледь помітно всміхнулася вона. — Світлано, проведи гостя.
Він вийшов, грюкнувши дверима так, що задзвеніли шибки. З коридору долинало його приглушене бурмотіння.
Анна глянула на зіпсовані папери. На диво, вона не відчувала ані злорадість, ані тріумфу — лише легкість, ніби позбулася уламків минулого, які довго застрягали всередині.
Коли вона повернулася до свого кабінету, Світлана несміливо запитала:
— Ви в порядку? Цей чоловік був якийсь… дивний.
— Все добре, — відповіла Анна, і вперше за довгий час це була правда.
Вона підійшла до вікна й подивилася вниз на міську метушню: люди поспішали у справах, сигналили машини, каштани стояли у цвіту. У відображенні скла вона бачила своє обличчя — обличчя жінки, яка більше нічого не боялася.
«Ти ніхто без мене.»
Тепер ці слова втратили будь-яку силу. Вони стали просто луною минулого, яке нарешті можна було залишити позаду.
Анна усміхнулася й повернулася до роботи. Її чекав новий проєкт, її команда, її життя — створене заново, повністю її власне.
Гoсті ввaжaлu, щo цe сupнuк, aлe нaсnpaвді сupy нeʍaє! Peцenт “noʍuлкoвoгo сupнuкa” — ніжнuŭ і noвітpянuŭ nupіг 6eз сupy