Пів року — це багато?
Лідія стояла біля плити, вчепившись у дерев’яну лопатку так, ніби збиралася нею когось вбити. На пательні шкварчали креветки з часником і перцем, а вона намагалася не згадувати, скільки коштувала ця пательня і скільки — самі креветки. Пів року стосунків. Щоб їх грім побив, ці пів року.
Олексій мав от-от прийти. Лідія встигла і голову помити, і вдягти ту саму сукню, яку він «випадково» помітив у шафі тиждень тому, натякнувши, що от було б гарно, якби ти колись зустріла мене в ній. Ну от, зустрічаю. Тільки настрій — як після візиту податкової.
— Мамо, ти серйозно знову все сама готуєш? — з порогу влетіла Інна, її донька. — Ти б іще срібло начистила й червону доріжку постелила. До вас що, президент кохання завітає?
Лідія глянула на доньку втомленим поглядом.
— Інно, не починай. Це важливий вечір. Мені хочеться, щоб усе було гарно. Це нормально.
— Нормально — це коли тебе не просять переписати квартиру через три місяці знайомства, — пробурмотіла Інна, знімаючи куртку й кидаючи її на стілець. — Я до тебе не лізу, але, мамо, ти реально не бачиш, що він тобою крутить, як хоче?
— Він не просив. Він просто сказав, що якщо ми все одно разом, то навіщо мені боятися зробити його співвласником. Що це нібито зміцнить довіру. — Лідія намагалася звучати впевнено, але вийшло якось слабко.
— Ага. А якщо він скаже, що довіру зміцнить пожертва нирки на його користь — ти теж побіжиш здавати?
— Інно! — Лідія спалахнула. — Це… це інше. Ми разом. І мені добре з ним. Я не хочу весь час думати, що хтось хоче мене обдурити.
Інна хмикнула:
— А може, ти просто не хочеш залишитися одна — от і все. Він тобі робить компліменти, носить сумки з магазину — і все, мозок вимкнувся.
— Це… Це низько. — Лідія відвернулася до плити. — І він робить не тільки це. Він піклується. Ми з ним розмовляємо. Ми сміємося. Він уміє мене слухати.
— Він уміє тебе вмовляти, мамо. От і вся магія.
У двері подзвонили.
Лідія здригнулася й ледь не впустила лопатку. Вона машинально пригладила волосся, поправила сукню й пішла відчиняти, ніби здає контрольну на тверезість почуттів.
Олексій стояв на порозі з білими трояндами й тортом з «Сільпо». Він усміхався — впевнено, широко, ніби вже переміг, ще не почавши гру.
— Привіт, красуне. Ти сьогодні просто… — Він зробив паузу, щоб ефектніше протягнути: — Приголомшлива.
— Заходь, — м’яко всміхнулася Лідія. — Ми вже майже все приготували.
Інна мовчки пішла до своєї кімнати, демонстративно грюкнувши дверима.
Олексій, ніби нічого не сталося, поставив квіти у вазу, торт — до холодильника, і вже за десять хвилин сидів за столом, наливав вино, сипав компліментами салату, часнику й новим сережкам Лідії.
— Знаєш, я от подумав, — сказав він, між іншим. — Ми ж все більше часу проводимо разом. Може, справді є сенс усе узаконити? Я про спільну прописку. А там, може, й далі подивимось.
Лідія нервово усміхнулася.
— Знову?
— А що? Ти живеш у чудовій квартирі, бізнес у тебе працює, ти красива, розумна — чого тобі бракує? Безпеки? То я тобі її даю. Я поруч. Я не бігаю, не брешу, не п’ю.
— І не працюєш, — не втрималася вона.
Олексій усміхнувся:
— Ну, я в процесі. Свої справи, свої схеми. Я не з тих, хто буде «на дядю» пахати.
От саме, не будеш. На дядю — не будеш. А на жінку — цілком, і навіть із задоволенням, — подумала Лідія, але промовчала.
Пізніше, коли він пішов у душ, а вона збирала посуд, Інна знову вийшла зі своєї кімнати.
— Він ще не почав робити ремонт у твоїй ванній? Чи одразу ключі від сейфа попросить?
— Інно, мені вже п’ятдесят сім. Я не дівчинка. Я все розумію. Я просто… я хочу спробувати. Востаннє.
Інна подивилась на матір і раптом сказала:
— Якщо любиш — перепишеш усе. Якщо поважаєш — не попросиш.
І пішла спати, залишивши Лідію з повною раковиною, порожнім келихом і відчуттям, ніби всередині щось щойно тріснуло.
Любов на вторинці
За тиждень вони поїхали в Чернігів. Олексій сказав, що в нього там старий друг, треба на пару днів — заодно й відпочити. Лідія сумнівалась, але погодилась. Було видно, що йому дуже хочеться, аби вона поїхала. Отже, треба їхати.
Дорога була сіренька. Олексій не слухав музику, тільки перевіряв телефон і з кимось листувався. Лідія дивилася у вікно і згадувала, як сама їздила сюди — років двадцять тому. З чоловіком. Теж відпочивати. Тільки тоді — була любов. Або здавалася нею.
У Чернігові вони зупинилися в готелі «Десна». Номер звичайний, навіть задушливий. Але Олексій був жвавий, мов студент на канікулах. Кудись бігав, говорив про якісь справи, зустрічі. Лідію залишав саму. Увечері з’являвся, приносив пиріжки й стомлену посмішку.
На третій день вона пішла його шукати.
Знайшла швидко. Він сидів у кафе біля вокзалу з якимось типом у шкірянці й голосно розповідав, як «ця баба сама готова йому все переписати — треба тільки частіше казати, що кохає». Посмішка в Олексія була така, як у кота, що щойно роздер канарейку.
У Лідії всередині все обірвалося. Серце стало як у порожній банці — гучне і холодне.
Вона стояла за колоною, слухала й не вірила. Або вірила. Просто не хотіла. Але голос був його. Слова — його. Манера — його. Все — його.
Вона пішла, не дослухавши.
Повернулась у готель. Зібрала речі. Залишила йому записку: «Не повертайся. Я все знаю. Ключ в адміністратора.»
У потязі назад її трясло. Огидно, фізично. Хотілося викинути все — сукню, парфуми, навіть телефон. Стерти. Вичистити.
Але вдома вже чекала Інна. Побачивши матір, вона не сказала ані слова — тільки обійняла.
— Я дурна, так? — хрипко спитала Лідія.
— Ні, мамо. Ти жива. А це страшніше.
Не ти зробив мене слабкою — ти просто помилився жінкою
Наступного ранку Лідія прокинулася рано. Без істерик. Без виснаженого обличчя в дзеркалі. Без звичного тепер клубка в грудях. Вона заварила каву, як завжди, трохи міцнішу, з корицею — і вперше за багато місяців відчула смак. Справжній. Гіркий, насичений. Такий самий, як і вона. Колишня довірлива жінка. Тепла, наївна, з відкритим серцем. Все. Кінець.
Телефон лежав на столі, в контактах був один номер, який вона не набирала вже років п’ять. Там було написано: Таня «НТК». Та сама журналістка, з якою колись, ще на початку двотисячних, Лідія робила б’юті-рубрику для місцевого телебачення. Дружили недовго, але міцно, поки не втрутився якийсь чоловік, як завжди. Потім — образи, віддалення. Але номер залишився.
Лідія натиснула «виклик».
— Алло? — на тому кінці пролунав сонний, але досі впевнений голос. Наче життя її тільки легенько зачіпало.
— Таню, привіт. Це Ліда. Ліда Гончарова. Пам’ятаєш таку?
— Ох ти ж чорт… Ліда! Ти що, воскресла? — у голосі було веселе здивування, але й легка тривога. — Чого дзвониш? Щось серйозне?
— Хочу підкинути тобі сенсацію. Є один персонаж. Звати — Олексій Винокуров. Аферист, рецидивіст по почуттях. Але все робить у білих рукавичках. Хочеш історію з м’ясом?
— Говори! — Таня пожвавішала. — Ти не повіриш, я саме шукаю нормального героя для сюжету. Не про пенсіонерів із дровами, а щось живе, гидке, слизьке. Давай!
— Приїжджай до мене. Адреса в тебе стара залишилась?
— Так. Буду за годину. З камерою.
З камерою. Лідія навіть усміхнулась.
Коли Таня увійшла, все вже було готово. На столі — не затишний пиріг, не кава з пінкою. Ні. Тека з документами. Список афер Олексія, підтверджений скрінами переказів, листуванням, фото з іншими жінками — все, що вона зібрала за два тижні. І одна флешка — із записом його розмови з Віктором. Чіткий, дзвінкий голос, що промовляв:
— Та ладно тобі, Лідка — не дівчинка, зрозуміє. Головне, щоб заповіт на мене оформила до осені. А там хоч трава не рости.
Таня слухала, не перебиваючи. Стискала ручку, кивала.
— Гучно. Дуже гучно, — нарешті промовила вона. — Я можу подати це як «історію сильної жінки», але головне — витягнути його назовні. Є варіант через YouTube-платформу, у нас там проєкт іде — «Анатомія брехні». Ми таких розкладаємо по кісточках.
— Мені не гроші. Мені справедливість, — Лідія говорила спокійно. — Він не просто мене хотів обдурити. Він намагався зруйнувати те, що я будувала все життя. Салон. Дім. Сім’ю. Навіть з донькою почав клин забивати. Він повинен знати — жінки теж уміють бити. Тільки не кулаком. А по кар’єрі, по самолюбству. По життю.
Таня зачинила ноутбук.
— Він пошкодує, що взагалі до тебе підійшов.
Ролик вийшов у мережу через чотири дні. Назва проста: «Кохання за квадратні метри. Історія однієї афери». Там була Лідія — без сліз і істерик, стримано, чітко, мов у протоколі. Там були фрагменти аудіо. Коментарі психолога. І все це з музичним оформленням — напруженим, із хриплим голосом диктора.
Інтернет вибухнув. За першу добу — мільйон переглядів. З’ясувалося, що Олексій — не новачок: жінки почали писати в коментарях, хто скільки йому винен і що «Олексій П. з Харкова» підозріло схожий на «Олексія В. з Тернополя».
Через тиждень Олексій втратив роботу в агентстві нерухомості — там подивилися ролик і чемно виставили його за двері. Дві колишні подали заяви про повернення коштів. Віктор, той самий «друг», здав його з усім, що знав, аби самому не сісти.
А Лідія? Лідія повернулася до звичайного життя.
Тільки вже не з відкритим серцем. А з захистом. Теплим, але міцним, як бронежилет. Тепер вона була не просто жінкою. Вона була жінкою, що пережила зраду — і не зламалась.
На день народження Інна прийшла з квітами й тортом.
— Мамо, ти знову в чорному? — насмішкувато підняла брови.
— Це не траур, це стиль, — усміхнулася Лідія, відкорковуючи вино. — І це не тобі, Іннусю, пояснювати — ти три роки в сірому ходила, поки не розлучилась зі своїм бухгалтером із пекла.
— Ой, не нагадуй. Головне — тепер у нас усе добре. Ти молодець. Ти вистояла.
Лідія подивилася на доньку, потім у вікно. Весна. Сонце. Шум вулиці. Гудуть машини.
— Я не вистояла. Я зрозуміла, що поступатись — це не слабкість. Але пробачати, коли тебе хочуть обікрасти — це не великодушність. Це дурість.
— Мамо, та ти філософ тепер. Може, блог заведеш?
— Ага. Назву «Як не здохнути від кохання після п’ятдесяти». Підписуйся, поки безплатно.
Інна розсміялась, обійняла матір.
А Лідія подумала: якби все повторилося — вона б знову повірила. Знову впустила. Бо не життя робить жінок сильними. А зрада. Вона, як крижаний душ — спочатку шок, а потім бадьорість.
І тільки не кожен чоловік виживає після такого душу.
Чоловік пішов до молодої