Іноді я дивлюся на свого чоловіка й не знаю — сміятися чи плакати. Знаєте це відчуття, коли рідна людина несе таку нісенітницю, що хочеться провалитися крізь землю? А він при цьому ще й робить розумне обличчя та говорить тоном професора з Кембриджа! Але сьогоднішній випадок побив усі рекорди. Я навіть не одразу знайшла, що відповісти, коли Павло видав свою чергову «геніальну» теорію. Довелося нагадати благовірному, хто в домі справді відповідає за здоровий глузд.
Телефонний дзвінок перервав мої роздуми:
— Мамусю, як ти там? — голос Каті завжди діє на мене як заспокійливе.
— Все добре, сонечко. Як сама? Часто бачишся з Мишком? — запитую я.
— Буває, — сміється донька. — Учора разом на концерт ходили, гурт з Львова приїжджав.
— Добре, що тримаєтесь одне за одного, — усміхаюсь я в трубку. — У чужому місті своя компанія — це важливо.
— Так, стараємось. До речі, я знайшла роботу! У мовній школі викладаю англійську малечі. Платять небагато, але на життя вистачає.
— Давай я тобі грошей перекажу? — занепокоїлась я. — Молодій дівчині потрібно…
— Навіть не думай, мам, — м’яко перебила Катя. — У мене все є. Краще з іпотекою швидше розрахуйся й поїдь кудись відпочити. Ти заслужила.
От такі вони в мене — Катя й Мишко. Самостійні, турботливі. Син пішов стопами дідуся, мого батька — майбутній офіцер ракетних військ. Тато, до речі, дослужився до полковника.
На кухню зайшов Павло — мій другий чоловік. З батьком дітей ми розійшлися давно й некрасиво. Як у тому анекдоті: поїхали ми з дітьми на море, а повернулись на день раніше…
— Ігорю, може, познайомиш нас із пані? — ми завмерли у дверях, дивлячись на напівголу парочку. Діти теж усе бачили. Після такого рішення було миттєвим — такий чоловік і батько нам не потрібен.
Жили ми тоді на орендованій квартирі. Але той випадок ніби додав мені сил — зібрала всю волю в кулак і взяла іпотеку. Скоро останній внесок — і квартира буде повністю наша.
Але що це я про минуле? Треба годувати чоловіка.
— Що будеш — рагу чи плов? — питаю, відкладаючи телефон.
— Давай рагу, — відповідає Павло. — Я його обожнюю, як фін.
— Може, як білорус? — усміхаюсь я. — Вважається, що це їхня національна страва.
Але чоловік стояв на своєму, скрививши свою фірмову гримасу всезнайка. Сперечатись марно — лише час дарма витратимо.
Поки Павло наминав вечерю, як би між іншим повідомив:
— Віка вдень телефонувала, просить на новий смартфон. Каже, старий уже зовсім поганий.
— Старий?! — я ледь не впустила виделку. — Ти ж їй торік на день народження купив!
— Не те щоб старий… — зам’явся чоловік. — Просто нова модель вийшла, а в них в універі у всіх такі. Не хоче вирізнятись.
— Ну звісно, ти ж у нас мільйонер, а не водій вантажівки, — зітхнула я. — Зіпсував ти доньку, Пашо, зовсім розпестив…
— Вона ж у мене єдина, — завів свою улюблену пісню чоловік. — Без матері росла…
Ці зворушливі історії мене давно не чіпають:
— Пашо, якщо ти забув, я теж сама двох тягнула! Ігор копійки присилав — на хліб ледь вистачало. А зараз? Катя роботу знайшла, щоб мене не навантажувати, щоб я швидше з іпотекою розрахувалась. Є різниця?
Покрити нічим. Павло зітхнув:
— Я вже переказав їй гроші.
— Чудово! — плеснула я в долоні. — Значить, ти знову без копійки?
Чоловік винувато кивнув. Вічна історія — варто Віці подзвонити, і батькова зарплата випаровується, як роса на сонці. А ми потім місяць живемо на мої гроші.
— Візьму пару додаткових рейсів, — пообіцяв Павло. — Один фермер просив урожай перевезти…
— І що, озолотить він тебе? — пирхнула я, збираючи посуд. — Якраз вистачить твоїй Віці на нову сукню для клубу.
Його донька — повна протилежність моїм дітям. Як вода й вогонь. Швидко розкусила батькову м’якотілість і крутить ним, як хоче. Це мене бісить до скреготу зубів. Вчиться вона в тому ж місті, що й Катя з Мишком, але носа задирає — вважає їх «ботанами». Мені, загалом, байдуже, що вона про них думає, але її дитяче зверхнє ставлення вже добряче набридло.
Згадати хоча б її останній візит. Тоді ми добряче посварилися.
— Татусю, підкинь грошенят! — з порогу затягнула Віка. — Однокласниць зустріла, хочемо в новий клуб сходити, «Рів’єра» називається.
Павло перевірив баланс на картці й одразу скис:
— Віко, в мене лишилося тільки пару сотень. Ти б попередила заздалегідь — я б щось придумав…
— Як нудно, — скривилася вона. — Приїжджаю до рідного батька…
— А ім’я моє навіть не згадала!
— А тато якісь копійки пропонує, — продовжувала обурюватися Віка. — Як я подругам в очі дивитимусь?
Павло почервонів, почав бурмотіти вибачення й поглядом покликав мене на кухню. Ледь ми вийшли, як він забубонів:
— Світлано, виручи. Позич їй сім тисяч гривень, я віддам.
— Щось ти сьогодні скромничаєш, — гірко усміхнулась я. — Давай одразу п’ятнадцять! Зачекай хвилинку — збігаю, надрукую гроші.
— Чому ти завжди проти? — роздратувався чоловік. — Донька ж приїхала…
— І що тепер? — парирувала я. — Може, ще цирк з клоунами викликати? Оркестр запросити? Їй дві тисячі мало…
— Світлано, прошу, — Павло був готовий на коліна стати. Видно, боявся впасти в очах доньки. — Дівчинці хочеться відпочити з подружками…
— Зараз поясню тобі, як влаштований світ, — чітко сказала я. — Дивись: хто платить за квартиру? Я. Продукти хто купує? Знову я. Побутова хімія, комуналка й інші «дрібниці» — теж на мені. І тепер ти хочеш, щоб я фінансувала забаганки твоєї доньки?
Павло мовчки опустив голову. Що тут скажеш? Заробітки в нього останнім часом і справді ніякі. Але Віці цього не поясниш. Я вирішила знайти золоту середину й вийшла до кімнати, де вона з кислим виразом обличчя гортала стрічку в телефоні.
— Так, принцесо, раз уже вшанувала нас своїм візитом, пропоную компроміс. Дві тисячі дає тато, дві — я. Більше не буде. І запам’ятай: ці гроші зароблені чесною працею.
— Це ви називаєте важкою працею? — скривилась Віка. — Сидите в офісі, папірці перекладаєте…
— Цікаво, що ти так добре уявляєш собі роботу фінансового директора, — хмикнула я. — Але до справи: або береш чотири тисячі, або нічого.
Віка помовчала, потім зійшла з висоти:
— Добре вже, візьму ваші копійки…
— Копійки?! — я розсміялась. — А ти сама хоч гривню в житті заробила?
— Я вчуся, мені ще рано працювати, — відмахнулась вона. — Потім у мене все буде — і машина, і квартира!
— Нагадай-но, ти ж на психолога вчишся? — усміхнулась я. — Боюсь, без зв’язків у шоубізнесі на все це не заробиш.
Віка лише пирхнула у відповідь, заявила, що їй від нас нічого не треба, і помчала до подруг. Павло тут же накинувся на мене — мовляв, у всьому винна я.
— Ти впевнений? — примружилася я. — Це не ти її такою виростив? І знаєш, що буде далі? Вона тебе використає й викине, щойно зрозуміє, що грошей більше не отримає.
Того вечора ми серйозно посварились, так, що Павло пішов ночувати в гараж. А я раптом зловила себе на думці: а чим моє життя відрізняється від життя самотньої жінки? Від чоловіка — ні підтримки, ні допомоги, ні душевної, ні фінансової.
Вранці повернувся — зім’ятий, похмурий, голодний. Сказав, що все усвідомив, що я права щодо Віки, треба бути з нею суворішим. Я з полегшенням зітхнула — невже дійшло? Але раділа я зарано.
Пара місяців минула спокійно, ніщо не віщувало бурі. Та Павло все зіпсував одного далеко не чудового вечора. Я готувалась до приїзду дітей, чаклувала на кухні.
— Привіт! — з’явився з загадковим виглядом. — Як апетитно пахне! Курка?
— Качка, — поправила я. — Зачекай трохи, діти приїдуть — повечеряємо.
— Поки вони не приїхали, є розмова, — зам’явся чоловік. — Присядь…
— І стоячи послухаю, — напружилась я. — Що трапилось?
— Ти маєш підписати документи й продати свою квартиру, я вже знайшов покупців, — заявив мені чоловік.
Я думала, що мене вже нічим не здивуєш. Очікувала чого завгодно — що його викрали прибульці, що він виграв у лотерею, але тільки не це.
— Пашо, може, тобі до лікаря? — я потримала його за лоба. — Дивно, температури наче нема…
— Я все продумав, — тараторив він. — Віці треба закріпитися в місті, розумієш? Обласний центр — великі перспективи!
— Нехай закріплюється, я тільки за, — кивнула я. — Але до чого тут моя квартира — мій дім, моя фортеця?
— Я хочу продати її й купити житло Віці, — розмахував руками чоловік.
— Геніальний план, товаришу генерал, — розсміялась я. — А ми де житимемо? У твоїй вантажівці?
— Навіщо у вантажівці, — занервував він. — Знімемо щось для початку…
— А далі що?
— Все влаштується, піде як по маслу! — запевнив він з виглядом нобелівського лауреата.
І тут я зрозуміла — це кінець. Павла вже не змінити, як і його доньку. Обоє звикли жити за чужий рахунок: вона — за батьківський, він — за мій.
— Знаєш що, дорогенький, збирай-но речі й рушай до свого гаража, — чітко сказала я. — Такі «мудреці» мені в чоловіках не потрібні. Ощасливлюй доньку сам, без моєї участі. Свої грандіозні плани реалізовуй наодинці.
Він спробував щось заперечити, але мій вигляд не сприяв суперечкам. Я до останнього сподівалась, що одумається, передумає — але ні.
Коли приїхали діти, я зустріла їх замислена.
— Мамо, ти в порядку? — стривожилась Катя. — Така бліда…
— Все добре, рідненькі, — усміхнулась я. — Просто сьогодні важливий день — я розпрощалась із минулим життям. Павло не виправдав довіри. Але знаєте, у сорок — саме час очищувати своє життя від ненадійних людей.
— Це моя квартира, і мені начхати, що їй нікуди йти, і ти їй уже обіцяв! Твоя сестра тут не залишиться жодного дня!